При дослідженні вузлових питань політичної історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст. важливо, на наш погляд, використовувати системний, конвергентний підхід, який передбачає вивчення симбіозу різнобічних впливів на виникнення, генезу, діяльність політичних партій та організацій в Україні у зазначений період. Сучасний рівень досліджень з історії політичних партій України дає можливість підійти до проблеми комплексно, розглядати діяльність останніх як взаємопов’язану систему в широкому історичному контексті. Саме тому аналіз партійно-політичних угруповань України на зламі ХІХ – ХХ ст. з позицій багатоваріантності та альтернативності, комплексного інтегрального підходу відповідає принципам новітньої методології історичних досліджень, застосування яких відкриває можливості досягнення більш високого теоретичного рівня осмислення суті політичних явищ та процесів тогочасної української дійсності.

З врахуванням того, що теоретико-методологічний рівень дослідження партійно-політичних утворень України кінця ХІХ – початку ХХ ст. визначається також розробкою та вдосконаленням термінологічного апарату, в розділі зроблено спробу провести вододіл між поняттями “політична партія” та “політична організація”, з’ясувати суть, зміст, структуру українських партійно-політичних систем у зазначений період.

З нашої точки зору, партійно-політичні системи, які виникли на загальноукраїнському просторі на межі ХІХ – ХХ ст., – це сукупність національних та інонаціональних угруповань, що в модерністську добу шляхом політичної боротьби та співробітництва намагалися реалізувати власні програмні положення. Необхідно також відрізняти термінологічне поняття “партійно-політична система” від терміну “багатопартійність”. Під багатопартійністю потрібно розуміти лише функціонування в країні ряду політичних партій, а не їх взаємодію.

В другому розділі висвітлено також питання типології та класифікації політичних партій України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зокрема зроблено висновок про те, що перші спроби класифікації російських партій, діяльність яких поширювалась і на Україну, належить не лідеру більшовиків В.І.Леніну, а іншим громадсько-політичним діячам та дослідникам. Так, Ю.Стеклов, керуючись соціально-класовим критерієм, виділив три основні групи партій, які діяли на початку ХХ ст. на політичній арені Росії: 1) консервативна або реакційна; 2) ліберальна; 3) соціалістична Стеклов Ю.Политические партии (Их организация, состав, сила и деятельность). – СПб, 1905. – С.11.. Г.Славін, аналізуючи основні російські партії напередодні виборів до І Державної Думи, відніс їх до чотирьох політичних груп: 1) права; 2) центр; 3) поміркована ліва; 4) ліворадикальна ліва Славин Г. Главные политические партии в России. (Накануне выборов в Государственную думу). - СПб., 1905. – С.3-4.. Лідер меншовиків Л.Мартов поділив політичні партії Росії на 4 типи: 1) праві реакційно-консервативні; 2) помірковано-консервативні; 3) ліберально-демократичні; 4) революційні Мартов Л. Политические партии в России. Изд. 2-е. – М., 1917. – С.3 – 32. Вперше систематизований огляд українських партій початку ХХ ст. був здійснений у меншовицькому виданні польським соціалістом К.Залевським. Керуючись ідейно-класовим критерієм, він поділив наддніпрянські партії на соціалістичні, буржуазні і реакційні Залевский К. Национальные партии в России // Общественное движение в России в начале ХХ-го века. – СПб, 1914. – Т.ІІІ. – Кн. 5 – С.227-346.. Проте у радянській історичній та філософській літературі домінувала саме схема класифікації політичних партій дореволюційної Росії, розроблена В.І.Леніним. За наявністю, безперечно, раціональних думок у концептуальних положеннях останнього щодо аналізу програм, ідеології й політики російських партій, потрібно сказати, що класовий критерій, покладений в основу їх класифікації партій Росії, має в ленінській інтерпретації гіпертрофований характер, оскільки партійно-політична система суспільства, її суб’єкти оцінювалися виключно з позицій робітничого класу. Використання класового критерію доречно в роки революційних піднесень, коли відбувається поляризація великих політичних таборів і соціальні спільноти усвідомлюють свої класові інтереси. Тому свого часу ленінська класифікація, хоч і була пристосована до завдань політичної боротьби робітничого класу та його партій, усе ж витіснила інші альтернативні типологічні схеми.

В розділі розглянуто різні варіанти класифікації партійних угруповань початку ХХ ст., запропоновані українськими та російськими істориками.

На наш погляд, з позицій новітньої методології класифікація політичних партій України може бути здійснена в різних площинах:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

У розділі зроблено наголос на тому, що в процесі дослідження вузлових питань партійно-політичної історії України кінця ХІХ – початку ХХ ст. слід відкинути консервативно-догматичну схему: більшовики і буржуазні та дрібнобуржуазні партії. З позицій новітньої методології основні політичні партії України незалежно від їх політико-ідеологічної орієнтації потрібно розглядати як повноцінних учасників російського й українського визвольного руху, їх реальний вплив на громадське життя Наддніпрянщини та Східної Галичини.

У третьому розділі “Особливості становлення партійно-політичної системи в Східній Галичині наприкінці ХІХ ст.” висвітлено історичні передумови та основні етапи її формування. На підставі вивчення провідних тенденцій розвитку національного руху у Наддністрянщині та в Наддніпрянщині у другій половині ХІХ ст. зроблено висновок про те, що внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80-90-х рр. ХІХ ст., тобто раніше ніж в російській частині України. Відомий тогочасний громадсько-політичний діяч Східної Галичини О.Терлецький, порівнюючи політичні процеси в Наддністрянщині і у Наддніпрянщині на межі ХІХ – ХХ ст., писав, що “партійне життя на Великій Україні було зовсім інакше, ніж у тих українських землях, що були під Австрією. Воно було тут молодше в порівнянні з життям у так званій “австрійській Україні”, бо зродилося щойно з початком ХХ ст., а то й 1905 року, коли воно могло явно виявити себе” Терлецький О. Історія України від 1782 до 1917 р. - Львів, 1936. – С.79.. В розділі зроблено висновок про те, що українська п’ємонтизація Східної Галичини засвідчила наявність у цьому краї комплексу соціально-економічних та суспільно-політичних передумов для виникнення перших українських політичних партій.

Враховуючи, що навколо концепції “українського П‘ємонту” істориками різних поколінь було зламано багато полемічних списів, автором зроблено застереження щодо можливості однобічного, догматичного тлумачення її суті. Саме такий підхід привів у свій час до помилкового висновку навіть І.Франка, який у зазначеній концепції побачив вияв “фальшивих історичних конструкцій” М.Грушевського ЦДАГО України. – Ф.57, оп.1, спр.133, арк.1..

На наш погляд, з точки зору наукового, виваженого розуміння суті концепції “галицького П‘ємонту” важливо враховувати ту обставину, що вона в історичному часі мала відносний, тимчасовий, а не абсолютний вимір. По-друге, таке унікальне суспільно-політичне явище вітчизняної історії, як “український П‘ємонт” виникло завдяки об‘єднаним зусиллям галицьких і наддніпрянських діячів. По-третє, політичне життя в Австро-Угорщині та Україні мало взаємозалежний характер. “Російська Україна, - писав М.Лозинський, - не могучи в себе творити національне життя, давала передовсім думку; австрійська Україна переводила думку в діло, творячи новочасне українське національне життя” Лозинський М. Галичина в житті України. - Відень, 1916. – С.27..

В розділі акцентується увага на тому, що виникнення перших національних партій у Наддніпрянщині наприкінці ХІХ ст. базувалося на невпинному розвитку вітчизняної політичної думки, історичному досвіді формування в краї політичних організацій та структур. У розділі показано, що з часу заснування в 1848 році Головної Руської Ради, яка започаткувала період національно-політичного відродження галицьких українців, політичний рух у Наддніпрянщині невпинно еволюціонував у напрямку до свого партійного оформлення.

Як підготовчий етап на шляху до створення партійно-політичної системи в Східній Галичині у розділі розглядається діяльність народівців та москвофілів у 60-80-ті роки ХІХ ст., відносини між якими обумовлювали трансформацію національно-політичного руху, визначали його політико-ідеологічний вектор.

В розділі зроблено висновок про те, що процес формування партійно-політичної системи в Східній Галичині фактично розпочався зі створення 24 жовтня 1885 р. політичного товариства “Народна Рада”, яке стало першим протопартійним утворенням у краї. Своїм основним завданням “Народна Рада” вважала забезпечення легальними, конституційними засобами консолідації українського народу в Наддністрянщині, досягнення “повного усвідомлення ним своїх потреб і своїх прав, а також здобуття йому фактичної рівності з іншими народами Австро-Угорщини” Русины Галицкой земли.// Дело. 1885. - 12 (24) жовтня.. “Народна Рада”, хоча й проголосила себе політичним товариством, однак з точки зору основних критеріальних ознак (наявність програмних засад, статуту, теоретичного органу, періодичність скликання загальних зборів організації), а також за характером своєї діяльності фактично була політичною партією. Не випадково окремі громадські діячі краю називали зазначене товариство “партією українських народовців” Левицький М. Західня Україна (Короткий економічно-політичний огляд). – К., 1928. – С.42..

На підставі порівняльного аналізу програмних засад й основних напрямків діяльності українських політичних партій та організацій у Східній Галичині наприкінці ХІХ ст. показано формування структури модерної партійно-політичної системи краю. Зазначається, що вона була представлена як українськими так і польськими угрупованнями. Український партійно-політичний табір складався з 4-х партій та 2-х політичних товариств. Найпотужнішою в українському партійному спектрі стала УНДП, яка займала центристську позицію. Помітними у громадсько-політичному житті Східної Галичини були ліворадикальні партії – УРП і УСДП. Усі ці партії стояли на платформі політичної самостійності України, надавали перевагу парламентським формам діяльності, пропонували альтернативні шляхи розв’язання соціально-економічних проблем краю. Український партійно-політичний табір у Східній Галичині був також представлений Католицьким русько-народним союзом (КРНС), який став першою українською класично-європейською організацією. Краєвий часопис “Руслан” класифікував КРНС як політичне товариство Руслан. – 1897. – 13 (25) лютого.. В статуті останнього, соціальною базою якого були переважно греко-католицькі священики, вказувалося, що його основною метою є піклування “про релігійно-моральні, народні і економічні справи” українського народу в Галичині Руслан. – 1897. – 10 (22) лютого.. Незважаючи на те, що КРНС не мав значного впливу на громадсько-політичне життя у краї, проте його модерна консервативна ідеологія стимулювала політичні дискусії в українському партійному таборі.

Наприкінці ХІХ ст. було завершено також організаційно-політичну консолідацію москвофільського табору. 26 січня 1900 року на засіданні політичного товариства “Руська Рада” було створено Руську народну партію (РНП) Галичанин. – 1900. – 1 (13) февраля; Организация русско-народной партии.–Львів, 1910.–С.4., яка спираючись на реакційні елементи світської й духовної інтелігенції, частини селянства Східної Галичини, активно протидіяла українському рухові, виступала за співробітництво з російськими політичними та культурними організаціями Лозинський М. Українство і москвофільство серед українсько-руського народу в Галичині. - Львів, 1909. – С.6-7.. Українські політичні партії Східної Галичини щодо РНП зайняли різко негативну позицію. УНДП, вважаючи Руську народну партію “деструктивною” політичною силою, закликала своїх прибічників “рішучими виступами паралізувати шкідливі домагання москвофілів” Робота москвофілів // Діло. – 1900. – 8 (21) серпня..

У розділі зроблено висновок про те, що якісні зміни в структурі партійно-політичної системи Галичини, її динамізм значною мірою визначалися еволюційними процесами у середовищі українських партій і організацій, їх боротьбою та політичним співробітництвом з національними та інонаціональними угрупованнями.

В четвертому розділі “Історичні та ідейні попередники українських та російських політичних партій” проаналізовано ідеологічні та організаційні основи політичного руху у Наддніпрянщині наприкінці ХІХ ст., розглянуто вплив російських угруповань на стан національно-політичного життя в регіоні. У розділі зокрема показано, що під могутнім впливом галицького політичного піднесення відбувається політизація національного руху в Наддніпрянській Україні. Аналізуючи історичний досвід останнього у підросійській частині України наприкінці ХІХ ст., Д.Антонович в одній з своїх праць підкреслював, що саме у той час було закладено підвалини “того громадського ренесансу, які принесли овочі десятиліттями пізніше, коли з початком нового століття стали вперше засновуватися політичні українські партії” Антонович Д. Із студентських років Івана Стешенка // Робітнича газета. – 1918. – 4 серпня..

У розділі привернуто увагу до з’ясування ідейних парадигм основних політичних напрямків в українському національному русі наприкінці ХІХ ст. – самостійницького та соціал-демократичного. За словами В.Дорошенка, “одна кладе більший натиск саме на національний бік з реакції проти національної відсталості українського громадянства, друга підносить передовсім справи соціяльно-економічного характеру. Між сими групами починається полєміка, котра вельми оживлює громадську думку на Україні і допомагає виясненню української справи з усякого боку” Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1916. – С.29..

У дисертації підкреслюється, що пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х рр. ХІХ ст. привів до виникнення національних об‘єднань з виразною політичною спрямованістю, які стали перехідним містком до створення українських партій.

Новий самостійницький напрямок в українському русі репрезентувало створене влітку 1891 року таємне політичне товариство “Братство тарасівців”.

На підставі узагальнення основних напрямків теоретичної та практичної діяльності “Братства”, а також уточнення її фактологічної основи автором зроблено висновок про те, що воно заклало початок формуванню партійно-політичної системи в Наддніпрянщині. Програмні засади тарасівців, їх організаційно-політичний досвід стали підгрунтям для виникнення у недалекому майбутньому партійних угруповань національно-радикальної орієнтації, в першу чергу – Української народної партії (УНП).

Свідченням утвердження на національному грунті принципів соціал-демократизму стало утворення в 80-90-х рр. ХІХ ст. мережі перших українських відповідних гуртків та груп. У розділі показано, що в силу несприятливих внутрішньополітичних чинників, специфіки ідейних переконань та професійних інтересів членам групи УСД під керівництвом І.Стешенка та Л.Українки не вдалося трансформуватися в соціал-демократичну партію.

Наприкінці ХІХ ст. було закладено також організаційно-політичні підвалини українського ліберально-демократичного руху. Здійснюючи координацію діяльності розкиданих по Україні громад з одного центру, Загальна Українська безпартійна організація (ЗУБО) стала базовою структурою для утворення українських ліберальних партій - УДП, УРП, УДРП. За визнанням О.Лотоцького, ця “перша стала українська організація стала зародком майбутнього ТУПу” Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Т.2, – С.175..

У розділі проводиться думка про те, що важливою ознакою політичного життя Наддніпрянщини наприкінці ХІХ ст. був його національний дуалізм. Історичною формою вияву цієї тенденції стала самостійна діяльність і одночасно взаємодія українських та російських політичних організацій у згаданий період. Нове політичне покоління національно свідомих українців намагалося йти “поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамках власних організацій” Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966. – Т.2. – С.318.. Найбільший вплив на розвиток української суспільної думки, формування національних партійно-політичних структур мали дві російські політичні ідеології – неонародництва, а пізніше – соціал-демократизму. У розділі акцентується увага на тому, що наприкінці ХІХ ст. розпочався активний процес ідейного визначення, розмежування та організаційної структуризації в українському та російському демократичному таборах, основу якого становили партії та організації неонародницького і соціал-демократичного спрямування. На наш погляд, тільки враховуючи прямі чи опосередковані взаємовпливи українських та російських неонародників, можна дослідити історичні витоки й еволюцію партії російських есерів і Української партії соціалістів-революціонерів. У цьому зв’язку варто прислухатися до слів відомого діяча УПСР П.Христюка про те, що українські есери беруть свій початок від російської партії соціалістів-революціонерів Христюк П. 1905 рік на Україні. – Харків, 1925.– С.63. Не заперечуючи значного впливу на українські політичні рухи ідеології російського революційного соціалізму, на наш погляд, важливим є розуміння ролі в їхньому формуванні політичної ідеології українського неонародництва. Саме на це вказував один з лідерів українського есерівського руху М.Шаповал, підкреслюючи, що УПСР є “виразником і представником того ідейного і суспільного руху, що має назву українського народництва” Цит. по: Майстренко І. Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму. – Бм., бр. – С.30..

В розділі розглядається також взаємовплив російського та українського політичних потоків у процесі розгортання соціал-демократичного руху в Наддніпрянщині наприкінці ХІХ ст.

В п’ятому розділі “Створення й еволюція українських партій у Наддніпрянщині на початку ХХ ст.” досліджуються закономірності та особливості формування національних угруповань у краї, показано їх еволюцію з програмних, тактичних та організаційно-політичних питань.

В праці підкреслюється, що виникнення перших українських партій в Наддніпрянщині на початку минулого століття було зумовлено дедалі більшою політизацією національного руху, утворенням і діяльністю українських партій у Східній Галичині й перших політичних партій у Росії. Створення Революційної української партії, яка дала початок значній частині національних ліворадикальних угруповань, стало виявом зрушень, що сталися в громадському житті Наддніпрянщини, ідейно-політичних орієнтаціях українського суспільства.

Не зважаючи на те, що у вітчизняній та зарубіжній історіографії існує значна кількість праць, присвячених історії Революційної української партії, в ній існують як дискусійні проблеми, так й аспекти, які вимагають більш грунтовного дослідження. Одна з таких проблем пов‘язана з часом заснування РУП. На наш погляд, наявність різних точок зору щодо дати заснування останньої обумовлено відсутністю в історичній літературі чіткого вододілу між підготовчим етапом по створенню першої української партії Наддніпрянщини та її організаційно-практичним оформленням.

У розділі показано, що еклектичність ідеологічних засад, якими керувалися засновники РУП, у майбутньому неминуче мала викликати в стані рупівців внутрішньополітичні конфлікти і кризи. Політико-диференційні процеси, які відбувалися протягом 1900 - 1904 рр. у РУП, обумовили створення нових українських політичних партій.

В розділі простежено основні етапи процесу соціал-демократизації РУП, які знайшли свій вияв у ставленні до національного та аграрного питань, у використанні нею тактичних засобів боротьби. В розділі підкреслюється, що шляхом внутрішньополітичної еволюції Революційна українська партія виокремилась в УСДРП, поступово “зійшла на стежку світової соціял-демократії” й перенесла її роботу “на український грунт” Гайдалемівський П. Українські політичні партії: їх розвиток і програми. – Зальцведель, 1919. – С.7..

У дисертації зроблено висновок про те, що еволюція поглядів керівників РУПу саме на проблему української державності підштовхнула прибічників М.Міхновського до заснування Української народної партії (УНП). Вона стала першою партійною опозицією до РУП і зайняла ліворадикальну націоналістичну нішу в українському партійному таборі. Галицькі націонал-демократи розглядали зокрема “крайній та абсолютний націоналізм” Української народної партії як “категоричну реакцію українського національного почуття проти неясного відношення до національної справи інших українських революціонерів” Українська народна партія.// Діло. – 1905. – 26 цвітня (9мая)..

Аналізуючи процес виникнення і становлення УНП, яка стала важливим елементом партійно-політичної системи Наддніпрянщини початку ХХ ст., автор дійшов висновку, що вона виникла на власній ідейній та організаційній основі. Один з лідерів Революційної української партії Б.Мартос підкреслював, що до лав УНП ніхто з рупівців не вступив ЦДАВО України. – Ф.400, оп.1, спр.1, арк.8.. У розділі на широкій документальній основі розглядаються основні напрямки теоретичної та практичної діяльності УНП, її відносини з іншими українськими партійними угрупованнями.

Суб’єктом партійно-політичної системи Наддніпрянщини початку ХХ ст. слід вважати Українську соціалістичну партію (УСП), незважаючи на те, що вона була нечисленним угрупованням і практично не користувалася впливом серед українського населення. Не випадково один з лідерів “Спілки” М.Меленевський взагалі вважав її за “фікцію” ЦДАВО України. – Ф.3805, оп.1, спр.22, арк.8.. Однією з причин низького рейтингу УСП серед місцевого населення було те, що її створення відбулося під безпосереднім впливом польської революційної думки і практики. В розділі показано, що революційно-соціалістична течія, яка виникла у РУП, поступово трансформувалася в течію українського революційного народництва. Саме цей політичний напрямок визначив ідеологічні обрії майбутньої Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). ЇЇ перші групи виникли в 1903 - 1904 рр. у Києві, Харкові, Одесі, в Полтавській губернії Политические партии России. Конец ХІХ - первая треть ХХ века. Энциклопедия. – М., 1996. – С.639.. За словами відомого діяча УПСР А.Животка, саме у ті роки стали “помітні перші ознаки організованого українського революційно-соціалістичного життя” Животко А. 50 років (До історії Української Партії Соціялістів-Революціонерів). – Прага, 1936. – С.6..

Під впливом еволюції Загальної української безпартійної організації в політичному напрямку відбулося прискорення процесу формування українських ліберальних партій. У розділі проаналізовано програмні засади цих угруповань, виявлено їх спільність та відмінність від російських політичних партій. У ньому зроблено висновок про те, що виникнення в Наддніпрянщині на початку ХХ ст. українських партій ліворадикального та ліберально-демократичного спрямувань спростувало твердження окремих діячів національно-визвольного руху про те, що “українська нація – це нація анархістів-індивідуалістів, яка не здатна сама до організації” Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931. – С.182. Утворення перших національних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст. офіційно відкрило період виникнення і становлення партійно-політичної системи у цьому краї.

В шостому розділі “Стратегія і тактика українських партій у роки першої російської революції” зосереджено увагу на висвітленні особливостей стратегічного і тактичного курсу національних партійних угруповань Наддніпрянщини в зазначений період. У праці підкреслюється, що під час революції 1905 – 1907 рр. відбувалася подальша генеза українських партій Наддніпрянщини, викристалізувалась їх стратегія і тактика політичної боротьби. Тривалий час радянська історична наука вкладала в зміст термінів “стратегія” і “тактика” виключно їх ленінське тлумачення, пов‘язувала переважно з діяльністю більшовиків, з їх відношенням до непролетарських партій. З точки зору новітньої методології і з врахуванням історичних реалій України початку ХХ ст. стратегія - це сукупність обгрунтованих довгострокових соціально-економічних і суспільно-політичних завдань партій на етапі визвольного руху і визначення засобів для їх практичної реалізації. Тактика - політична поведінка партії на конкретному історичному відрізку визвольного руху, застосування нею форм і методів боротьби для здійснення власного політичного курсу. В розділі зроблено висновок про те, що стратегія й тактика українських партій Наддніпрянщини в період революції 1905 – 1907 рр. визначалася програмними засадами національних партійних угруповань, їх генезою, історичними умовами діяльності. Принципово важливе значення для вироблення стратегічного курсу українських ліворадикальних партій, їх тактичної лінії в період першої російської революції мала подальша розробка ними шляхом полеміки та теоретичних дискусій програмних положень з національного та аграрного питань.

Впливові українські й російські політичні партії, які намагалися привернути на свій бік селянські маси, використати їх для реалізації своїх стратегічних і тактичних завдань, запропонували різні політичні шляхи та засоби вирішення аграрної проблеми. Специфіка кожної з аграрних програм, вироблених партійними структурами, їх суспільно-політичний вектор були обумовлені ідеологічними засадами партії, її соціальною базою, інтелектуальним рівнем лідерів партійних угруповань, їх громадянською позицією. Так, з одного боку, аграрна частина проекту РУП у разі її реалізації відкрила б найширший шлях для розвитку капіталізму в сільському господарстві України, сприяла б розкриттю потенційних можливостей заможних селянських господарств, звільнених від общинних і кріпосницьких пут. Однак слабким місцем цього документа було те, що рупівці не визначили свого ставлення до поміщицької землі, а вирішення аграрного питання вбачали у застосуванні методів “клясової боротьби на селі” Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.: Документи і матеріали.– Б.м., 1983.–Т.1.–С.123-124..

Прагнучи інтегруватись у партійно-політичне життя України, лідери УНП внесли суттєві елементи соціалістичної ідеології в аграрну платформу партії. Хоч на думку С.Шемета, це було не справжніми намірами УНП та її лідерів, а “грою в соціалізм, демагогією...” Шемет С. Микола Міхновський // Хліборобська Україна. – 1924.-1925. – Кн.V. – С.11..

В розділі показано, що для реалізації стратегічних завдань українські ліворадикальні партій у період 1905 – 1907 рр. використовували різноманітні легальні й нелегальні форми та методи боротьби із самодержавним ладом: мітинги, демонстрації, страйки, збройні виступи, виборчі кампанії до Державної думи. Суть тактики РУП, наприклад, чітко сформулював на сторінках “Праці” її фактичний лідер М.Порш. “Економічну, власне страйкову боротьбу, - писав він, - з цілою енергією перевести із стану спорадичного в стан загального планомірного руху і сей рух знову енергійною агітацією перевести на політичний грунт” Чацький М. (Порш М.) З приводу “неіснуючого питання” // Праця. – 1905. – Ч.13. – С.3.. У процесі еволюції партії на принципах соціал-демократизму відбуваються зміни і в її тактиці. В розділі показано, що одним з важливих засобів здійснення українськими лівими партіями тактичного курсу під час революції 1905 – 1907 рр. була їх агітаційно-пропагандистська діяльність.

У дисертації підкреслюється, що особливу тактичну лінію, відмінну від тактики українських політичних партій, займала в період революції 1905 – 1907 рр. Українська соціал-демократична “Спілка”. Незважаючи на те, що вона входила на автономних засадах до меншовицької фракції РСДРП, її все-таки потрібно віднести до українських політичних партій з точки зору соціальної бази, її генетичного родоводу - Революційної української партії. Що ж до ігнорування “Спілкою” національних домагань та інтересів українського народу, то слід сказати, що остання “нехтувала навіть програмою тієї партії, до якої вона належала” Петлюра С. Невдалі учні // Рада. –1907. – 9 січня..

Партійну програму, стратегічні й тактичні принципи своєї діяльності виробили у 1905 – 1907 рр. українські есери, але вони “не спромоглись організуватись в окрему партію” Шаповал М. Революційний соціалізм на Україні. – Відень, 1921. – Кн.1. – С.42.

Значну увагу у праці приділено висвітленню тактики політичних блоків та компромісів, яку здійснювали в роки революції 1905 – 1907 рр. українські партії. Ці питання активно обговорювалися на сторінках партійних періодичних видань, знайшли відображення в матеріалах з’їздів та конференцій національних партійних угруповань. Так, у матеріалах ІІІ з’їзду УСДРП, який відбувся в березні 1907 р., отримала подальший розвиток думська тактика партії. В прийнятій з’їздом резолюції “Про вибори до Державної Думи” ЦК УСДРП зокрема висунув перед своїми партійними осередками завдання взяти якомога енергійнішу участь у виборах до російського парламенту, “виставляючи скрізь, де можливо, партійних кандидатів в виборщики і в депутати, і, входячи, коли потрібно в порозуміння з революційними і демократичними партіями” ЦДАГО України. – Ф.266, оп.1, спр.1, арк.18..

До партій парламентського типу, робота якої пожвавлювалася в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи, належала Українська демократично-радикальна партія (УДРП). У різноманітному політичному спектрі України початку ХХ ст. радикал-демократи були центристами як серед національних (між УСДРП та Українською народною партією), так і серед російських (між кадетами й народними соціалістами) партій История национальных политических партий России: Материалы международной конференции. Москва, 21 - 22 мая 1996 г. – М., 1997. – С.152.. З українських політичних партій лише УДРП висунула своїх кандидатів у депутати до І Державної Думи, проводячи самостійну кампанію або блокуючись з кадетами.

В розділі зроблено висновок про те, що стратегічна і тактична лінії національних соціал-демократичних і соціалістичних угруповань з точки зору політичного реалізму поставлених завдань більшою мірою відповідали конкретно-історичним умовам тогочасної української дійсності й особливостям загальноросійської ситуації, яка підштовхувала до насильницьких методів вирішення назрілих соціально-економічних та політичних питань. Діяльність національно-радикальних та ліберальних партій незважаючи на їх окремі тактичні здобутки в період революції 1905 - 1907 рр. і певну підтримку соціального електорату, мали у цілому незначні шанси на втілення в життя їх політичних програм та платформ.

В сьомому розділі “Загальне і особливе у становленні й діяльності російських політичних партій і об‘єднань напередодні та в період революції 1905 – 1907 рр.” здійснено порівняльний аналіз функціонування у Наддніпрян-щині російських політичних партій і організацій соціал-демократичного, неонародницького, ліберального та консервативно-монархістського напрямків. Під кутом новітньої методології зроблено спробу концептуально переосмислити їх місце й роль у громадському житті України на початку ХХ ст.

В праці зокрема розглядаються питання типології, форм і методів діяльності соціал-демократичних організацій України на початку ХХ ст. Підкреслюється, що хоч соціал-демократичні організації краю активно пропагували положення програми РСДРП у своїх періодичних виданнях та листівках, проте стану українського питання та напрямків його вирішення вони практично не чіпали. На противагу більшовикам, меншовики розв‘язання національного питання вбачали в загальній демократизації суспільного життя країни. Саме завдяки вимогам меншовиків всупереч більшовицьким політичним ідеям було схвалено ті пункти партійної програми, в яких наголошувалося на потребі місцевого самоуправління для округів з особливостями національного складу та про опікування над використанням національних мов у школі й публічному житті Бойко Ю. Російські історичні традиції в більшовицьких розв‘язках національного питання. – Париж, –1964. –С.73-74..

В розділі зроблено висновок про те, що аграрні програми більшовиків і меншовиків містили альтернативні варіанти підходу до вирішення земельної проблеми і відбивали різний ступінь їх політичного радикалізму. В праці показано, що меншовизм мав сильні позиції в соціал-демократичних організаціях України на початку ХХ ст. Як ідеологічний, суспільно-політичний та соціокультурний феномен, він вимагає прискіпливої уваги та серйозного вивчення. Автором спростовано застарілі стереотипи радянської історіографії про меншовиків як зрадників інтересів робітничого класу, агентів буржуазії у революційному русі.

Глибоке коріння в політичний грунт України пустили на початку ХХ ст. місцеві відділення єврейських політичних партій – Бунду, “Поалей-Ціону”, СЄРПу, ЄНРПу.

Архівні джерела, документальні матеріали є переконливим свідченням політичних блоків та угод Бунду з революційно-демократичними партіями Бухбиндер Н. Еврейское рабочее движение и 9 января (По неизданным архивным материалам)//Красная летопись. –1922. –№1. –С.83; ЦДАГО України. –Ф.57, оп.1, арк.64.. Не випадково, один з представників “Поалей-Ціону” зазначав, що історія Бунду є “суцільним компромісом” Островский З. Бунд (Его прошлое, настоящее и будущее). – Екатеринослав, 1917. – С.21. Проте відсутність консолідаційних процесів серед єврейських партій зменшувало ефективність їх натиску на самодержавний лад. В цілому ж орієнтація більшості єврейських угруповань на політичні блоки, угоди, компроміси з партіями революційної демократії була свідченням гнучкості їхньої тактики, розуміння ними необхідності створення єдиного фронту боротьби із силами царизму та капіталу.

Досить різноманітними були також форми і методи боротьби з царатом, які використовували у 1905 – 1907 рр. російські неонародницькі партії, їх місцеві комітети в Україні. Вони включали у себе пропаганду та агітацію, мирну парламентську роботу і всі форми позапарламентської насильницької боротьби. У цьому відношенні есери відрізнялися від соціал-демократів лише тим, що визнавали індивідуальний терор як засіб політичної боротьби. Слід сказати і про те, що, згідно із жандармськими повідомленнями, агітаційно-пропагандистська робота місцевих організацій есерів в Україні у деяких місцях була поставлена краще, ніж в соціал-демократичних організаціях 1905 год на Украине. Хроника и материалы.– М., 1926. – Т.1. – С.358.. У розділі розкриваються основні напрямки співробітництва і політичної боротьби місцевих відділень російських лівих партій у Наддніпрянщині в 1905 – 1907 рр.

До російського революційно-соціалістичного руху належали також анархістські організації, які діяли в Наддніпрянщині на початку ХХ ст.

Дискусійним в історичній літературі залишається питання щодо типології Всеросійського селянського союзу. Деякі дореволюційні й радянські дослідники називали його політичною партією Одинокий С. Всероссийская крестьянская (земледельческая) партия. – СПб., 1906. – С.13-15; Шестаков А. Всероссийский крестьянский союз// Историк - марксист. – 1927. – №5. – С.99.. На наш погляд, з врахуванням специфіки програмних засад та діяльності Всеросійського селянського союзу, його потрібно віднести до громадсько-політичних організацій. До речі, такої точки зору дотримувався і голова Всеросійського селянського союзу С.Мазуренко Мазуренко С. Крестьяне в 1905 году. – М., 1925. – С.55..

В розділі зосереджено також увагу на висвітленні особливостей політичних доктрин російських ліберально-буржуазних партій, а також тактичної лінії їх місцевих організацій. Слід зазначити, що діяльність кадетів в Україні у 1905 – 1907 рр. базувалась виключно на застосуванні цивілізованих, легальних методів діяльності. “Конституційно-демократична партія, - підкреслювала газета “Громадська думка”, - ніяких незаконних способів боротьби не вживала і не визнавала” Громадська думка. – 1906. – 20 лютого.. Незважаючи на послідовне проведення місцевими кадетськими організаціями у Наддніпрянщині політичних рішень центральних органів партії, в окремих випадках їх представники висловлювали принципову незгоду з програмних і тактичних питань і виходили із складу місцевих комітетів Киевские отклики. – 1906. – 1 січня..

Своєю головною метою партійні осередки октябристів, які представляли правий фланг російського ліберального табору, вважали боротьбу з ліворадикальними угрупованнями. Так, Катеринославський губернський відділ октябристів своє найближче завдання вбачав у тому, щоб “негайно розпочати політичну боротьбу з крайніми партіями шляхом усного і друкованого слова в найширших розмірах” Слово. – 1906. – 1 січня..

У розділі висвітлено також специфіку діяльності в Наддніпрянській Україні у роки першої російської революції консервативно-монархістських партій та організацій, відкинуто їх стереотипно-негативну оцінку, яка склалася в радянській історіографії. У дисертації зокрема показано, що завдяки активній агітаційній роботі, яка була проведена місцевими відділами “Союза русского народа” у Волинській та Подільській губерніях, заможне українське селянство висловило свою підтримку політичній платформі монархістів Почаевские известия. – 1907. – 7 марта.. Вважаючи одним з своїх стратегічних завдань відновлення самодержавства і відміну царського маніфесту 17 жовтня, місцеві відділи СРН в Україні практично не вступали в політичні блоки з іншими партійними угрупованнями. Особливо ворожу позицію вони зайняли стосовно лівих партій, презирливо називали їх “бандитськими” або “революційно-динамітними” Киевлянин. – 1906. – 5 января.. Монархічна партія зокрема відкинула можливість політичної угоди навіть з буржуазною торгово-промисловою партією, помітивши в її діяльності прояв лівих тенденцій Несостоявшийся блок// Отголоски жизни. – 1906. – 24 (9) февраля..

Отже, незважаючи на відмінність програмних засад, стратегічних завдань, особливості тактичного курсу і практичної діяльності впливові російські партійно-політичні угруповання напередодні та в період революції 1905 - 1907 рр. відігравали помітну роль у громадському житті Наддніпрянської України і виявили себе важливими суб’єктами її партійно-політичної системи.

У восьмому розділі “Посилення впливу українських партій Східної Галичини в громадському житті краю у 1900 - 1907 рр.” висвітлено основні напрямки діяльності національних партійних угруповань Наддністрянщини в зазначений період, показано вироблення і практичне здійснення ними тактичного курсу. У розділі підкреслюється, що в своїй політичній роботі на теренах галицької України радикальна, національно-демократична та соціал-демократична партії поставили перед собою спільне завдання: “пізнати народні маси, їх положеннє і потреби, й працювати над їх усвідомленнєм і піднесеннєм. Витворити з темного українського селянства й робітництва свідомих членів українського народа, який не дав би на поталу своїх прав та вмів охоронитися перед загибеллю” Левицький В. Як живеться українському народові в Австрії. – Відень 1915. – С.13.

Політична першість у Галичині, як і раніше, належала впливовій УНДП. Вона намагалася об‘єднати політичні сили у краї в “єдиний національний фронт”, спрямувати його на боротьбу проти польського засилля. Народний з‘їзд УНДП, який відбувся 26 грудня 1902 р., проголосив перехід до “політики масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації, проти піддержуючого її центрального уряду” Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців в 1848 –1914 рр. – Львів, 1926. – Т1. – С.374.. Слід сказати, що резолюції численних багатолюдних віч, проведених націонал-демократами в краї, галицькі селяни “сприйняли з ентузіазмом” Діло. – 1900. – 8 (21) мая..

В розділі розглядаються принципи та форми політичної співпраці націонал-демократів з українськими угрупованнями. Так, завдяки скоординованим діям УНДП, УРП та УСДП масовий хліборобський страйк, який відбувся в липні 1902 р. у Східній Галичині, охопив 500 громад з 24 повітів краю. В ньому взяло участь понад 100 тис. селян Левинський В. Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині. – Харків-Київ, 1930 – С.47..

У праці розглянуто вплив першої російської революції на піднесення політичної активності українських партій Східної Галичини. Інтенсивну агітаційно-пропагандистську роботу в краї у ті роки розгорнули партійні осередки РУРП. “Нема у Східній Галичині такого повіту, - писав “Громадський голос”, - де б не було радикалів. Декуди їх більше, декуди менше. Але всюди вони мають значний вплив на публічні справи” Громадський голос. – 1907. – 1 марта..

Під впливом революційних імпульсів з Росії галицькі соціал-демократи внесли серйозні корективи в ставлення до селянства і аграрних проблем краю. На своїй другій конференції, що відбулася 27-28 січня 1906 р., керівництво УСДП висловилося за потребу роботи на селі та прийняло проект аграрної програми, який містив положення про викуп поміщицьких земель і передачу їх у користування громадам Воля. – 1906. – 6 лютого.. Слід підкреслити, що