НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 340.0 (09)

писарєва

Елла Анатоліївна

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ

УНІВЕРСИТЕТІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ДРУГОЇ

ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

(на матеріалах України)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ.

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор Ярмиш
Олександр Назарович, Національний університет внутрішніх справ, перший проректор з наукової роботи

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Сафронова Інеса Павлівна, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права;

кандидат юридичних наук, доцент Музиченко Петро Павлович, Одеська національна юридич-на академія, професор кафедри історії держави і права

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Міністерство освіти та науки України, м. Київ

Захист відбудеться 08 вересня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ за адресою: Україна, м.Харків, пр.50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: Україна, м.Харків, пр.50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “07” вересня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є.Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної правової держави, становлення громадянського суспільства в Україні сприяли сплеску наукового інтересу до історичного досвіду. Друга половина ХІХ ст. – надзвичайно важливий етап в історії держави та права Російської імперії та українських земель, які входили до її складу, оскільки він ознаменувався низкою масштабних реформ.

У всіх сучасних правових державах становлення громадянського суспільства відбувалося на базі системи цінностей, яка вироблялася протягом тривалого часу. В індивідуальну свідомість кожного члена суспільства ці цінності входили завдяки навчанню та вихованню у родині, культурному середовищі, навчальному закладі, завдяки правилам суспільної поведінки, що закріплювалися у повсякденному житті. Вважається, що історично університети передували сучасному типу європейської цивілізації. До певної міри вони були своєрідним прообразом громадянського суспільства. У Російській імперії зародження та розвиток університетів мали свої особливості, що відрізняло їх від західноєвропейських. Університети Російської імперії були державними установами й суттєво залежали від держави не тільки в економічному, але й в ідеологічному відношенні. Тому періоди їх швидкого розвитку завжди були зумовлені лібералізацією громадсько-політичного життя. З іншого боку, відношення уряду Російської імперії до університетів завжди було показником його готовності до проведення реформ в інших галузях життя.

Перетворення університетів, що почало готуватися у 50-ті роки ХІХ ст. й апогеєм якого стало створення університетського статуту 1863 р. – одна з найважливіших ліберальних “Великих реформ”. Необхідність університетської реформи була викликана перебудовою всього суспільно-економічного ладу країни, модернізацією та підйомом на новий щабель розвитку. Університетське питання об’єктивно вийшло на передній план, оскільки освіта та наука мали вирішувати нові завдання, що стояли перед країною. Саме в епоху “Великих реформ” спостерігається визнання та інституціоналізація унікальної сутності університетів. Університети, безсумнівно, представляли собою критичні вузлові пункти, де напруга, яка народжувалася конфліктами між офіційною авторитарністю та автономним від неї суспільним розвитком, знайшла найбільший прояв. Між тим, університетський статут 1863 р., який надавав автономію цим закладам, був передовим в усіх відношеннях, порівняльно з провідними університетськими країнами.

Дослідження університетської політики самодержавства, статутів 1863 та 1884 рр., а також численних питань, пов’язаних із правовим положеннях університетів, необхідно для відтворення цілісної картини епохи падіння кріпацтва в Російській імперії та подальшого періоду та модернізації країни. Незважаючи на те, що університетам ХІХ ст. присвячено чимало досліджень, у переважній більшості з них історико-юридичні аспекти не стояли в центрі уваги, був відсутній історико-правовий аналіз законодавчої бази., яка регулювала діяльність університетів. Університетська реформа 1863 р. залишається найбільш недослідженою, порівняльно з іншими перетвореннями 60-70 рр. ХІХ ст. Те саме можна сказати й про реформування університетів у 80-ті роки ХІХ ст.

Університети України – Київський, Харківський та Новоросійський на зламі епох нерідко займали провідні позиції серед інших університетів імперії при обговоренні та вирішенні питань про перспективи розвитку не лише освіти й науки, але країни в цілому. Спеціальні дослідження організаційно-правових основ діяльності університетів України також відсутні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникали при здійсненні управління вищою освітою Російської імперії другої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є еволюція організаційно-правових основ діяльності університетів, механізму взаємодії університетів з урядом та місцевими органами влади.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХІХ ст. Вони зумовлені тим, що підготовка університетської реформи розпочалася у 50-ті рр. ХІХ ст., й з цього часу спостерігаються суттєві зміни в урядовій політиці щодо університетів. На початку ХХ ст. університети разом з країною вступили в якісно новий період розвитку. Зростання соціальних протиріч, революційна криза змусили уряд відійти від деяких принципів, які складали основу його політики у попередній час, виявити різкі коливання в університетському питанні. Початок ХХ ст. складає окрему сторінку історії університетів Російської імперії.

Зв’язок наукового дослідження з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження базується на науковій програмі кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, складеній на виконання п.1.1. “Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.” та п.1.2. “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ на 1996-2000 рр.”

Метою дослідження є історико-юридичний аналіз організаційно-правових основ діяльності університетів в Російській імперії другої половини ХІХ ст. на матеріалах України. Виходячи з цього, його основними завданнями виступають:

-

-

-

-

-

-

Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму. Із спеціально-наукових методів дослідження у дисертаційній роботі переважно використовувалися історико-генетичний (при аналізі розвитку вищої школи в Російській імперії), порівняльно-правовий (для аналізу значного за обсягом нормативного матеріалу як законодавчого, так і підзаконного характеру), історико-системний (університети розглядались як складні підсистеми і системи освіти, і системи управління тими чи іншими соціальними процесами, а відповідні норми, що регулювали їх діяльність, аналізувались з врахуванням системного характеру юридичних процесів, пов’язаних з добою “Великих реформ” та контрреформ кінця ХІХ ст.) та інституційний (при аналізі структури власне університетів, їх функціонування, а також дослідженні інституцій, що здійснювали нагляд за їх діяльністю) методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в Україні спеціальним дослідженням організаційно-правових основ функціонування університетів Російської імперії в другій половині ХІХ ст., яке проведене на матеріалах Київського, Харківського та Новоросійського університетів. В роботі на підставі вивчення спеціальних законодавчих актів та відомчих нормативних документів, які регулювали навчальну та наукову роботу університетів, вперше комплексно розглянуті питання урядової політики в галузі вищої освіти, законодавчі основи управління університетами, організаційні принципи університетського життя та тенденції їх удосконалення. З урахуванням нових підходів проведено юридичний аналіз університетських статутів 1863 та 1884 рр., які були основними законодавчими актами, що визначали шляхи реформування університетів в другій половині ХІХ ст., уточнено оцінки щодо визначення “університетська автономія”; розглянуто втілення університетської політики уряду на прикладі діяльності університетів України. Спеціальну увагу приділено проблемі внеску університетів України у розробку законодавчих актів, які стосувалися основ університетського життя. Вперше досліджується функціонування інституту попечителів учбових округів, їх службових взаємовідносин з верховною владою, центральними урядовими установами та університетами. З урахуванням досягнень сучасної історико-юридичної думки оцінені стосунки між університетами та місцевою адміністрацією. Вперше досліджується комплекс нормативно-правових документів, які регламентували основні напрямки навчальної та наукової роботи університетів.

До наукового обігу введена велика кількість архівних документів, які відображають втілення університетської політики в Україні, реформування університетів, правове становище університетів та їх взаємовідносини з центральними та місцевими органами влади, законодавчі ініціативи університетських рад та попечителів учбових округів в другій половині ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при читанні вузівських курсів з історії держави і права України, при підготовці спецкурсів, при написанні навчальних посібників та підручників з історії держави і права України, історії України в цілому. Вони можуть бути використаними при проведенні подальших наукових пошуків з історії університетів та державного управління, при реформуванні вітчизняної вищої школи в сучасних умовах.

Джерельну базу дисертації склали:

-

-

-

-

-

-

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на науково-практичній конференції “Відомча освіта в МВС України: минуле, сучасне, майбутнє” (м.Харків, 22 листопада 1999 р.) та V традиційній науково-практичній конференції істориків держави і права “Актуальні проблеми історіографії історії держави і права” (мм. Сімферополь, Алушта, 3-5 жовтня 2000 р.), обговорювалися на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ. Основний зміст дисертації викладено автором в 3 публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук.

Структура роботи. У відповідності із метою та завданнями дослідження дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, що включають сім підрозділів та висновків. Повний обсяг дисертації складає 204 сторінки, список джерел та літератури – 22 сторінки (397 назв).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета та завдання, методологічна основа, хронологічні рамки, наукова новизна, джерельна база та практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Організаційно-правові основи університетської освіти в другій половині ХІХ ст.: проблеми історіографії” визначені основні віхи вивчення теми, надається характеристика найбільш значущих досліджень та висновків, які вони містять. Дореволюційна доба, радянський та пострадянський періоди відрізняються колом питань, на яких зосереджували увагу дослідники, джерельною базою та методологічними підходами, що відповідали розвитку історико-правової думки та суспільно-політичної ситуації в країні.

Реформування університетів та університетські статути 1863 та 1884 рр. почали активно вивчатися вже наприкінці ХІХ ст. Однак, як правило, проблеми організаційно-правового характеру не ставали предметом спеціальних розвідок. Більшість праць дореволюційного часу мали сильно виражений публіцистичний характер, оскільки університетське питання залишалося одним з найбільш гострих та злободенних в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. авторами досліджень нерідко були видатні вчені, в тому числі й правознавці. Розвідки професорів В.І.Гер’є, М.І.Модестова, В.І.Іконнікова, І.М.Сеченова, М.Ф.Владимирського-Буданова, С.О.Усова, демонструють бажання не тільки дослідити основні положення університетського статуту 1863 р., але й стати на захист університетської автономії в умовах підготовки нового статуту Герье В.И. Университетский вопрос // Вестник Европы. – 1873. - № 4; Усов С.А. Рачители университетского устава // Вестник Европы. – 1873. - № 3; Иконников В.С. Русские университеты в связи с ходом общественного развития // Вестник Европы. – 1876. - № 9-11; Сеченов И.М. Научная деятельность русских университетов // Вестник Европы. – 1883. – № 11; Владимирский-Буданов М.Ф. Пятидесятилетие имп. Университета Св. Владимира. Речь. – К., 1884; Модестов В.И. Университетский вопрос // Наблюдатель. – 1882. - № 2.. У 1880-90-ті рр. з’являються спеціальні дослідження взаємовідносин університетів з владою та організації управління університетами. Для праць правознавчого характеру цього часу здебільшого характерні формально-юридичні підходи. Проблемами університетських реформ та урядової політики плідно займалися такі видатні вчені як Б.М.Чичерін, К.Д.Кавелін, П.М.Мілюков Чичерин Б.Н. Курс государственной науки.–М.,1896.–Ч.2; Кавелин К.Д. Наука и университеты на Западе и у нас//Кавелин К.Д. Собрание сочинений.–СПб.,1899.–Т.3; Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры.–М.,1993. –Т.2.. Ці дослідники акцентували увагу на законодавчому матеріалі, який визначав форми управління університетами, піддали аналізу межі автономії університетів за статутом 1863 р. та зміни, що відбулися після прийняття статуту 1884 р. Ними вперше почали досліджуватися питання нагляду за університетами, повноваження попечителів учбових округів, організаційно-правові аспекти навчальної та наукової діяльності університетів. З дещо інших позицій до вивчення даної теми підійшли С.В.Рождественський та С.С.Татіщев Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства народного просвещения. 1802 – 1902. – СПб., 1902; Татищев С.С. Имп. Александр ІІ: Его жизнь и царствование. – СПб., 1903. – Т.1.. Їм були притаманні консервативно-офіційні погляди. На початку ХХ ст. вивчення проблем університетської автономії та університетської політики в цілому надзвичайно пожвавилося (про що свідчать праці О.О.Корнілова, С.П.Ніконова, Г.Ф.Шершеневича та ін.).

У радянські часи, виходячи з марксистсько-ленінських теоретичних засад, дослідники перш за все зосереджувалися на соціально-економічних передумовах, класовому аналізі реформ 60-70-х років ХІХ ст., особливо акцентуючи увагу на ролі революційного руху при їх впровадженні. Суттєвий внесок у дослідження даної проблеми зробили П.А.Зайончковський, Р.Г.Еймонтова та Г.І.Щетініна. П.А. Зайончковський у декількох своїх працях вивчав нормативно-правові матеріали, що мали відношення до університетської політики уряду Російської імперії в другій половині ХІХ ст. Зайончковский П.А. Кризис самодержавия на рубеже 1870-1880-х годов. – М., 1964; Його ж. Российское самодержавие в конце ХІХ ст. (политическая реакция 80-х- начала 90-х годов). – М.,1970 та ін. Р.Г.Еймонтова досліджувала університетський статут 1863 р. Эймонтова Р.Г. Революционная ситуация и подготовка университетской реформы в России // Революционная ситуация в России в 1859-1861 гг. – М.,1974., а Г.І.Щетініна – статут 1884 р. Щетинина Г.И. Университеты в России и устав 1884 г. – М.,1976. Хоча названі праці відрізняються глибиною дослідження, на них безумовно лежить відбиток епохи, деякі оцінки страждають заідеологізованістю, однобічністю, надмірним застосуванням класового підходу.

З початку 1990-х рр. відродилися дослідження процесів реформування у Російській імперії другої половини ХІХ ст. як альтернативи революції. Важливою є праця О.Є.Іванова з історії вищої школи Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст., у якій вже з нових позицій піднімалися питання університетської політики уряду Иванов А.Е. Высшая школа в России в конце ХІХ – начале ХХ века. – М.,1991.. У 1993 р. вийшло нове дослідження Р.Г.Еймонтової, присвячене університетській реформі 1863 р. Эймонтова Р.Г. Русские университеты на путях реформы: шестидесятые годы ХІХ века. – М.,1993. У цій праці дослідниця мала змогу поставити й вирішити багато цікавих питань щодо університетської політики, дати оцінки основним законодавчим актам, законопроектам, які передували реформуванню університетів. Останніми роками з’явилося ще чимало статей, автори яких, ставлячи проблеми університетської політики, намагаються переоцінити висновки, які утвердилися в радянській історіографії, залучити нові матеріали, підняти питання, які раніше з різних причин не ставилися. Такі сучасні підходи значно розширюють проблематику досліджень, надають можливість одержати цікаві наукові висновки.

У другому розділі “Урядова політика Російської імперії в галузі університетської освіти в другій половині ХІХ ст.” аналізуються основні законодавчі акти, які визначали напрямки університетської політики уряду Російської імперії, основні етапи підготовки та проведення реформування університетів та його спрямованість у контексті всієї внутрішньої політики уряду. У першому підрозділі “Основні етапи підготовки університетської реформи та внесок у її розробку Київського та Харківського університетів” охарактеризована університетська політика в середині ХІХ ст., її складові елементи, визначені причини, що викликали необхідність реформування університетів, з’ясовані основні етапи та особливості підготовки нового університетського статуту 1863 р., сфокусовано увагу на внеску Київського та Харківського університетів у розробку проектів реформи. Наприкінці 1840-х - на початку 1850-х років урядова регламентація університетського життя надзвичайно посилилася, однак, на відміну від висновків радянської історіографії, можна стверджувати, що деякі зрушення урядової політики в галузі освіти почали відбуватися вже в останні роки царювання Миколи І. Підготовка університетської реформи розпочалася в середині 50-х років ХІХ ст. Необхідність її проведення була викликана тими ж передумовами, що й інші ліберальні реформи. Процес підготовки реформи пройшов декілька етапів, перший з яких охоплював другу половину 50-х років – середину 1861 р., другий – кінець 1861 – червень 1863 р. Керівництво, університетські ради та окремі представники Київського та Харківського університетів, а також попечителі Київського та Харківського учбових округів брали активну участь у підготовці університетського статуту. Особливо це стосується їх діяльності у комісії з підготовки проекту статуту, яку очолював сенатор фон Брадке. У ній плідно працювали ректор Київського університету професор-правознавець М.Х.Бунге та професор К.К.Фойгт (від Харківського університету). На відміну від радянських дослідників, автор наголошує, що позитивною й новою рисою в університетській політиці було намагання уряду піддати проект статуту широкому обговоренню університетами, губернаторами, окремими представниками духовенства, місцевими предводителями дворянства, а також іноземними вченими. Така акція не була типовою для попередньої практики підготовки законопроектів в Російській імперії й демонструвала справжні реформаторські прагнення уряду. Вивчення відгуків Київської та Харківської університетських рад та окремих відгуків професорів (М.І. Пирогова, Д.І. Каченовського та ін.) показало, що багато з наданих пропозицій знайшли відображення у законі. Внесення на широке обговорення стосунків університетів з державною владою стало можливим в умовах лібералізації всього громадсько-політичного життя Російської імперії.

Враховуючи те, що підготовка реформи була тісно пов’язана із громадсько-політичною ситуацією в країні, у дисертації підкреслюється, що саме влада створила умови для розробки нового демократичного університетського статуту, забезпечила його широке обговорення й використала пропозиції, які визріли в надрах університетів.

Другий підрозділ “Статут 1863 р. та впровадження університетської реформи в університетах України” присвячено історико-правовому аналізу даного закону та основним засадам, на яких проводилося реформування університетів України. Процес перетворень в університетах Російської імперії не обмежувався 1863 р., більше того, впровадження статуту викликало появу декількох положень, які поглиблювали, уточнювали та пояснювали його основні ідеї. У роботі проаналізовано основні положення університетського статуту 1863 р. у порівнянні із попереднім статутом 1835 р. Такий метод дослідження дає можливість побачити еволюцію університетської політики й всього внутрішньополітичного курсу даного часу. Найбільш суттєві зміни, які були втілені у статуті 18 червня 1863 р., стосувалися системи управління університетами. Вирішення всіх наукових, навчальних та великої кількості адміністративних справ (в тому числі й тих, які стосувалися студентів) передавалося колегіальним органам – університетським та факультетським радам. Права університетської ради значно збільшувалися, її рішення з багатьох важливих питань визнавалися законом остаточними. У більшості досліджень ХІХ ст. такий порядок управління університетами давав підстави авторам вести розмову про автономію університетів, університетське самоврядування. Університетський статут дійсно став значним кроком уперед у напрямку розвитку самоврядування й відповідав ідеологічному спрямуванню комплексу ліберальних перетворень 60-х років ХІХ ст.

Під час впровадження університетської реформи значно зросла кількість відомчих нормативних актів, які пояснювали та уточнювали положення законів, що давало можливість зробити управління більш гнучким та оперативним. Одним із найважливіших документів, в якому роз’яснювалися шляхи та методи втілення окремих положень статуту 1863 р., був циркуляр міністра народної освіти попечителям учбових округів від 20 липня 1863 р.

Видатним актом періоду реформи в галузі університетської освіти стало відкриття ще одного університету на теренах України – Новоросійського (1865 р.). Обставини, пов’язані з його заснуванням, демонструють, що уряд та міністерство дотримувалися демократичних методів розв’язання проблеми, відмовившись від підготовленого проекту відкриття університету в Миколаєві. Новоросійський університет став третім в Україні і зміг швидко зайняти гідне місце серед інших навчальних закладів.

У підрозділі, вперше в юридичній та історичній літературі робиться висновок, що наступ контрреформ починається не з 1866 р., з приходом Д.А.Толстого до керівництва міністерством, а тільки з 1872 р. Зміни урядової університетської політики перш за все були викликані значними виступами студентів наприкінці 60-х років ХІХ ст. По-новому оцінюються й результати діяльності комісії з перегляду статуту 1863 р., яка була створена у 1875 р. під головуванням І.Д. Делянова. Документальні матеріали свідчать, що представники університетів у комісії 1875 р. змогли протистояти планам міністерства щодо нового статуту й висунути своє бачення основних принципів університетської політики. Саме позиція університетських рад та їх представників у комісії дала змогу відстояти та зберегти до початку 80-х років здобутки статуту 1863 р.

У третьому підрозділі “Підготовка та основні положення університетського статуту 1884 р.” досліджується процес прийняття та основні засади статуту, дія якого тривала до 1917 р. Історико-правовий аналіз університетського статуту 23 серпня 1884 р. приводиться у порівнянні із статутом 1863 р. Це особливо важливо, оскільки статут 1884 р. значно змінив попередній устрій університетів з їх автономією та виборним началом. Натомість значно зріс вплив та контроль уряду, зокрема міністерства народної освіти. Обсяги повноважень університетських рад суттєво скорегувався. В значно більшу залежність від адміністрації ставилися студенти. Університетська громадськість, суспільство в цілому сприйняло університетський статут 1884 р. як кардинальну зміну в урядовій політиці. Спрямування статуту 1884 р. відображало початок нової течії у законодавстві, що й знайшло втілення у положеннях земської та міської контрреформ. Подальша університетська політика розвивала та конкретизувала положення статуту 1884 р., втілюючись у ряді законів та правил, що приймалися у наступні роки. Основною складовою цієї політики було посилення адміністративного контролю за студентством університетів, у зв’язку з чим відбувалося збільшення повноважень інспекції, яка безпосередньо наглядала за студентами. Втім, студентський рух залишався головним фактором, який зумовлював урядову політику й у 80-90-ті роки ХІХ ст. Декілька міжвідомчих нарад та комісій, які скликалися наприкінці ХІХ ст. фактично перетворювалися на органи, що виробляли заходи, спрямовані на заспокоєння студентства. Університетське питання на межі століть надзвичайно загострилося, оскільки криза урядової політики в цій галузі виявилася раніше, ніж в інших.

Третій розділ “Університети та місцеві органи влади” присвячений аналізу стосунків університетів з попечителями учбових округів та губернською адміністрацією, як представників центральної влади на місцях.

У Першому підрозділі “Роль та обов’язки попечителів учбових округів у системі управління університетами” досліджується інститут попечителів учбових округів та його функціонування, перш за все по відношенню до університетів. Повноваження попечителів встановлювалися університетськими статутами та спеціальними законами. За статутом 1835 р. уся адміністративна влада над університетами знаходилася в руках попечителя, від нього залежало університетське правління та вирішення всіх основних питань діяльності університетів. Діловодна документація університетів проходила через попечителя. Звітна документація попечителів відігравала значну роль у формуванні урядової політики. Посада попечителя належала до високого ІІІ класу згідно Табелі про ранги, він призначався імператором з числа вищих сановників держави. Характерно, що попечителі зберегли значну владу за статутом 1863 р., їх функції не обмежувалися тільки загальним контролем (як того прагнули ради Харківського та Київського університетів). Попечителі мали право прийняття остаточних рішень з багатьох важливих питань. Характерною рисою статуту 1863 р. було те, що межі влади попечителя по відношенню до університетів не були достатньо чітко виписані, була закладена можливість збільшення повноважень попечителя певних ситуаціях. Звертає на себе увагу той факт, що наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років відбуваються позитивні зміни у кадровому складі попечителів учбових округів. Попечителями почали призначатися відомі вчені, видатні організатори науки, прогресивно налаштовані особи (М.І.Пирогов, К.К.Фойгт, М.Р.Ребіндер). На відміну від тверджень, що закріпилися у радянській історіографії, у підрозділі наводяться документальні свідчення про плідну співпрацю попечителів Київського, Харківського та Новоросійського учбових округів з університетами, а також робиться висновок, що поступово утверджувався курс на професіоналізацію системи управління освітою, коли попечитель не лише здійснював загальний нагляд, але й міг розв’язати конкретні проблеми університетського життя.

Згідно з університетським статутом 1884 р. права попечителя щодо управління університетом суттєво зросли. Через закріплення у статуті значних функціональних обов’язків попечителів, уряд намагався посилити урядовий вплив, збільшити бюрократичний контроль за навчальним та науковим процесом в університетах. Головним завданням попечителів в цей період стає забезпечення “спокою та порядку” в університетах, нагляду за студентами та викладачами. Попечителі мали спостерігати за всією діяльністю університетів, особливо за їх культурно-просвітницькою роботою та популяризацією наукових знань, в процесі чого університети виходили на спілкування з широкою громадськістю. Отже, здійснення контролю попечителів над університетами наприкінці ХІХ ст. відбувалося шляхом всеосяжної регламентації життя університетів та проникнення нагляду в усі сфери їх діяльності. Однак посилення студентського руху та поширення ліберально-опозиційних поглядів серед професорсько-викладацького складу свідчило про кризу інституту попечительської влади. Не випадково, що університетські ради висловилися про кардинальні зміни щодо правового статусу попечителя, а у проектах реформ університетів, розроблених на початку ХХ ст., посада попечителя скасувалася.

Другий підрозділ “Нагляд за діяльністю університетів з боку губернської адміністрації” присвячений аналізу повноважень губернатора щодо здійснення контролю за університетами. Повноваження губернаторів Російської імперії по відношенню до органів міністерства народної освіти являють собою один з найбільш недосліджених аспектів компетенції губернаторської влади. Це зумовлено перш за все тим, що стосунки губернаторів з установами освіти були недостатньо чітко визначеними у законодавстві ХІХ ст. Відповідно до “Загального наказу цивільним губернаторам” 1837 р. губернатор мав право пред’являти законні вимоги до керівників університетів у випадку виявлення порушень та домагатися усунення недоліків. Однак губернатори мали ще й можливості впливати на урядову політику в цій галузі. Це було забезпечене через огляди губерній, особливі записки та “всепідданійші” річні губернаторські звіти. Автор розглядає названі форми губернаторської документації, особливо річні звіти, до яких губернатори були зобов’язані включати повні відомості про стан навчальних закладів губернії. Закон 22 липня 1866 р. активізував губернаторську діяльність щодо нагляду за закладами освіти, однак компетенція губернатора в цьому напрямі розширена не була. Серед пріоритетних завдань, на які мав бути спрямований нагляд губернатора, особливо з 1860-х рр., була політична активність університетської молоді. Саме такі аспекти перш за все відображалися в річних губернаторських звітах. Однак, як свідчать звіти харківського, київського та новоросійського губернаторів, начальники губерній надавали багато важливої інформації, спостережень та пропозицій щодо університетів взагалі. При чому, нерідко законодавчі ініціативи губернаторів згодом втілювалися у конкретні законодавчі акти, які стосувалися змін університетського устрою та управління університетами. Розширення повноважень генерал-губернаторів та губернаторів щодо університетів відбулося з введенням Положення від 14 серпня 1881 р. Даний закон закріплював право названих посадових осіб закривати університети, збільшував права щодо перевірки благонадійності викладачів. У 1880-90-ті рр. річні губернаторські звіти, щотижневі записки та деяка інша документація все більше сфокусовані на спостереженні за політичними настроями в університетах. Разом з цим, слід відзначити, що губернатори переважно намагалися налагодити стосунки з керівництвом університетів, оскільки для губернаторів це було однією із складових успішного перебування на цій посаді.

У четвертому розділі “Організаційно-правові засади освітньої та наукової діяльності університетів в другій половині ХІХ ст.” аналізуються законодавчі норми, якими регулювалася освітня та наукова діяльність, механізм управління цими процесами та зміни, що відбувалися протягом зазначеного часу.

Перший підрозділ “Організаційно-правові основи навчального процесу” присвячений дослідженню законодавства, яке визначало навчальну діяльність університетів. Автор зосереджується на основних складових навчальної діяльності й розглядає, які зміни відбулися протягом другої половини ХІХ ст. Перш за все досліджувалися ті аспекти законодавчих актів, що визначали внутрішнє управління університетом, їх штатний склад, відповідність університетських посад класним чинам згідно Табелі про ранги. Показано механізм заміщення професорсько-викладацьких вакансій, порядок затвердження на ці посади, умови виходу на пенсію. Університетські статути та міністерські розпорядження регулювали перелік навчальних дисциплін та програми їх викладання, поступове впровадження спеціалізації навчання. При цьому значний внесок в розробку положень про спеціалізацію, поділ факультетів на відділення зробили Київський та Харківський університети.

Докладно розглянуто компетенцію та порядок роботи університетських рад за статутами 1863 та 1884 рр. Важливими джерелами при вивченні університетського самоврядування є протоколи засідань університетських рад. У дисертації досліджується механізм розробки та прийняття рішень університетськими радами та факультетськими зборами. Положення статуту 1863 р. надзвичайно посилили дієвість колегіальних органів щодо організації навчального процесу, сприяли активізації пошуків нових рішень, творчого підходу до розв’язання численних питань університетського життя. Статут 1884 р. не тільки звузив коло питань, що остаточно вирішувалися університетськими радами, але й ліквідував розбіжності в організації навчальної роботи різних університетів, які утворювалися у ході реалізації на практиці університетського самоврядування. Статут 1884 р. встановив за міністерством народної освіти право прийняття всіх основних положень, правил та інструкцій, які за статутом 1863 р. відносились до компетенції колегіальних органів університетів. Таким чином норми, які регулювали організацію навчального процесу, ставали уніфікованими для всіх університетів. Міністерство народної освіти у 1880-1890-ті роки виявляє тенденцію до регламентації всіх питань навчальної роботи університетів.

Звертається увага на посилення регламентації методики викладання в університетах, обсягів та термінів викладання, навчальних курсів. Особливе значення має дослідження норм законів та положень, якими визначалося правове становище студента, його права та обов’язки. Розглянуто зміни, які відбулися протягом другої половини ХІХ ст. щодо правил вступу до університетів, правил для студентів щодо оплати за навчання та умов звільнення від неї, правил поведінки студентів, умов проходження курсу (іспити, заліки), правил вступу та участі студентів у діяльності різних товариств, правил щодо відповідальності за порушення, правил діяльності університетського суду (за статутом 1863 р.), правового статусу випускника університету (класний чин, пільги). Загальна тенденція полягала в тому, що за статутом 1863 р. більшість з цих правил приймалися університетськими радами, тому можна прослідкувати їх відмінності в різних університетах. З прийняттям статуту 1884 р. більшість цих норм була уніфікована спеціальними законодавчими актами.

Другий підрозділ “Правові питання організації наукової роботи в університетах” присвячений аналізу правових норм, якими регламентувалася наукова діяльність в другій половині ХІХ ст. Університети Російської імперії були ядром науково-атестаційної системи. Інститут наукової атестації складався поступово, з початку ХІХ ст. й забезпечувався низкою спеціальних законодавчих та відомчих нормативних актів. Ці правові норми були неодмінною складовою частиною кожної університетської реформи. Разом із університетським статутами було прийнято декілька положень, якими визначалася система наукової атестації кадрів (Положення 6 квітня 1844 р., 4 січня 1864 р. та ін.). Названі законодавчі акти містили визначення вчених ступенів та відповідних їм “розрядів” наук; вимоги, які пред’являлися до здобувачів вчених ступенів (освітній ценз, рівень знань, навички та уміння); правила для усних та письмових іспитів, які передбачалися для відповідних вчених ступенів; правила захисту дисертацій; визначення інстанцій, які затверджували результати наукової атестації; визначення переваг, що надавалися особам, які набували наукові ступені. Кожна із складових науково-атестаційного процесу зазнавала певних змін протягом другої половини ХІХ ст. У Російській імперії вчені ступені були включені у табельно-станову ієрархію, зайнявши в ній достатньо високе місце. Це гарантувало значні службово-станові привілеї носіям вчених ступенів та сприяло поповненню університетів талановитою молоддю. Ієрархія вчених ступенів була співвіднесена з університетськими викладацькими посадами. Найважливішою прерогативою університетської корпорації було право затвердження претендентів у вчених званнях магістра та доктора. Це захищало процес наукової атестації від бюрократичного впливу. У дисертації підкреслюється, що статут 1884 р. залишив це право за університетськими радами. Таким чином, в основних рисах порядок присудження вчених ступенів, визначений Положенням від 4 січня 1864 р., без значних змін проіснував до початку ХХ ст.

Складною проблемою для університетів Російської імперії ХІХ ст. була підготовка професорських кадрів. Автор розглядає основні напрями, які утвердилися в середині ХІХ ст.: закордонні відрядження та систему “професорських стипендіатів”. Вимоги та умови проходження названих видів підготовки професорів встановлювалися низкою нормативних документів. Особливо важливо, що у 1870-ті рр. були вирішені основні організаційно-правові питання новоутвореного інституту аспірантури. Університетські статути 1835, 1863 та 1884 рр. створили правову основу функціонування важливого елементу наукової діяльності університетів – наукових товариств, а також закріпили право університетів мати власні друкарні для видання наукових праць. Законодавча база, яка визначала наукову діяльність університетів, у порівнянні з іншими сферами, була більш сталою та послідовною.

У висновках узагальнюються результати дослідження.

Вивчення проблеми характеризується наявністю трьох етапів: 1) друга половина ХІХ – початок ХХ ст.; 2) радянська доба (головним чином 1950-1980-ті роки); 3) пострадянський час. Перший етап відрізняється формально-юридичним підходом та публіцистичною напругою, відносно обмеженою джерельною базою; другий – ідеологічною упередженістю й намаганням розглядати університетське питання в контексті політичної боротьби та визвольного руху; третій – новими підходами, переоцінкою усталених висновків та розширенням джерельної бази.

Особливістю Російської імперії була надзвичайна гострота університетського питання у середині ХІХ ст. Першим значним кроком після скасування кріпацтва у 1861 р. стало проведення університетської реформи, яка починається з прийняття університетського статуту 1863 р. Видатним явищем законотворчих процесів 1860-х рр. стало залучення університетських рад до розробки законодавчих актів. Значний внесок у розробку університетської реформи належить радам Київського та Харківського університетів.

Урядова університетська політика другої половини ХІХ ст. відзначається суперечливим характером, прагненням пристосувати прогресивні риси університетського законодавства до бюрократичного апарату самодержавства та подолати опозиційний рух в університетах. Характерним явищем всієї внутрішньої політики було те, що новий університетський статут 1884 р. випередив наступні контрреформи в інших сферах державного управління, визначив їх ідейну спрямованість. Генеральна лінія полягала у посиленні урядового контролю та нагляду за діяльністю колегіальних університетських установ. Університетські реформи у внутрішній політиці Російської імперії другої половини ХІХ ст. ставали ідеологічною підготовкою подальших перетворень, в основних рисах моделювали наступні реформи. Криза внутрішньої політики в Російській імперії на межі ХІХ та ХХ століть раніше виявилася також в університетській політиці. Важливе місце в університетській політиці відігравав інститут попечителів учбових округів, які уособлювали урядову політику й були її провідниками на місцях. Протягом періоду спостерігається тенденція до підвищення професіоналізму попечителів з метою більш активного їх втручання в освітні справи. Цей же час характеризується посиленням влади губернаторів над університетами, зумовленим зростанням політичної активності університетської молоді. Таким чином, надання широких прав університетському самоврядуванню у 60-70-ті роки ХІХ ст. відбувалося при збереженні впливу та контролю центральних та місцевих органів влади над університетами.

Друга половина ХІХ ст. відзначається активною розробкою законодавчої бази освітньої та наукової діяльності університетів. Ради університетів України у виробленні засад навчального процесу демонстрували прихильність до демократичних засобів їх вирішення, в деяких випадках йшли в авангарді прогресивних перетворень. У цей період сформувалася правова база функціонування науково-атестаційної системи, ядром якої були університети. Системі наукової атестації та підготовки кадрів були притаманні чіткі експертно-кваліфікаційні критерії та законодавча стабільність. Право університетських рад надавати наукові ступені було однією з важливих рис академічної автономії. Втім, розвиток