ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Пономаренко Любов Миколаївна

УДК 821.161.2 – Сенченко 3.08

ХУДОЖНЯ ЕВОЛЮЦІЯ ПРОЗИ ІВАНА СЕНЧЕНКА

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КІРОВОГРАД – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури ХХ століття, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Агеєва Віра Павлівна,

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”,

професор кафедри філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Козлов Анатолій Васильович,

Криворізький державний педагогічний

університет, проректор з виховної роботи;

кандидат філологічних наук, доцент

Гребньова Валентина Тимофіївна,

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

доцент кафедри української літератури.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра української літератури ХХ століття, м. Київ.

Захист відбудеться “27” червня 2001 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. .053.01 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006 м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка за адресою: 25006 м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

Автореферат розісланий “22” __травня____2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Задорожна Н. О.

Загальна характеристика роботи

Іван Сенченко – один із найяскравіших представників того мистецького покоління, з яким пов’язаний розвиток української прози ХХ століття, різних її стильових, жанрових моделей. Творчий шлях письменника виявився звивистим і важким. Через нелегкі, часом болісні шукання він ішов до свого мистецького “я”. Сенченкова проза – від знання життя, від уміння бачити саму людину, чути її голос, від уміння нюансувати психологічні деталі, складні, мінливі й неоднозначні стани душі.

Актуальність теми “Художня еволюція прози Івана Сенченка” визначається необхідністю комплексного дослідження творчості цього представника неореалізму, потребою проаналізувати доробок письменника, який збагатив стильову палітру української прози цікавими художніми знахідками, без прикрих замовчувань деяких текстів (напр., “Записки Холуя”). Тим більше, що Сенченкова творчість далеко не завжди була поцінована об’єктивно.

Іван Сенченко увійшов в українську літературу в цікавий і супереч-ливий час, коли для мистецького процесу визначальним було співіснування різних стильових течій і напрямів. З’явилася потреба оновити й розширити проблемно-тематичний діапазон, відійти від селянської тематики, характерів, мови та лексики. Характерно, що в межах цього модерністського періоду працювали письменники різних стильових орієнтацій, адже “український модернізм… має трактуватися переважно як поняття, котре означає і період, і стиль” Грабович Г. До історії української літератури. – К., 1997. – С.582..

Витоки неореалізму сягають початку ХХ століття, коли утверджувалися нові риси реалістичної поетики. У літературознавство того часу вже були введені терміни “неореалізм”, “психологічний реалізм”. Йшлося про відмову від розлогої оповідності, від традиційної орієнтації українського класичного реалізму на народно-розмовний стиль, на фольклорні зразки. Новий реалізм стає проникливішим, аналітичнішим. Він більше зосереджений не на зовнішньому перебігові побутових подій, а на внутрішньому світі героя, розкритті складності душевних процесів, психічних станів. Утвердження неореалістичної традиції пов’язане передовсім із прозою М.Коцюбинського, В.Винниченка, В.Підмогильного.

В українській прозі 20-х років діалектика взаємозв'язку народницького реалізму й неореалізму визначалася досить гострим взаємовідштовхуванням. Перший, хоча й був уже досить анахронічним естетичним явищем, продовжував відігравати певну роль у літературі тих років. Другий орієнтувався переважно на західноєвропейські зразки. Проте в 30-х роках витіснення народницької традиції неореалізмом було перерване й вона штучно відродилась у спотвореному вигляді в соцреалізмі.

Саме на прикладі творчої еволюції Івана Сенченка, одного з небагатьох, хто перетривав сталінські репресії й продовжував писати впродовж 30-60 років, видається доцільним простежити специфіку українського реалізму, складні колізії, розриви й розломи, які доводилося долати. Входження в соціалістичний реалізм могло означати звичайне пристосуванство, але могло бути й грою з офіційною догмою, варіантом протистояння через підрив офіціозних цінностей і риторичних фігур, через орієнтацію на якісно відмінні філософські чи, частіше, стильові системи.

Середина 20-х років іще була періодом відносно вільного й самодостатнього творчого пошуку. Події революції і громадянської війни давали основний тематичний матеріал для тогочасних прозаїків. Важливо було осмислити їх, показати і соціальний, і психологічно-моральний зміст. Розбурхане революцією село посідало помітне місце у творах прозаїків, але уже в першій половині 20-х років бачимо спроби писати про місто, про життя інтелігенції (М.Хвильовий, В.Підмогильний, Ю.Яновський, О.Копиленко, Г.Шкурупій, Ю.Смолич). Прикметною рисою цього періоду була настанова на стильовий синкретизм, намагання поєднати елементи різних стильових систем.

У пожовтневе десятиліття українська неореалістична література вирізняється своєю яскравою специфікою, високою мовною культурою, новим художнім мисленням. Розвиваються “великі” жанрові форми, все більше митців пробують себе як модерні романісти. Поява в українській літературі романів і повістей не применшила ролі новели та оповідання. Всі прозаїки, котрі заявили про себе в кінці 20-х років як автори романів і повістей, продовжували виступати у новелістичному жанрі. Як про перспективного новеліста в середині 20-х років критика стала говорити і про І.Сенченка – автора оповідань “червоноградського” циклу.

Не в усьому можна погодитися з тим, що писалося про письменника в кінці 20-х – на початку 30-х років. Так, проблема художнього психологізму в 20-ті роки була однією з тих, навколо яких розпалювалися суперечки, йшла гостра боротьба різних, подекуди діаметрально протилежних поглядів. Психологізм, “як наскрізь буржуазний пережиток минулого”, був не прийнятий новою, переважно пролеткультівськи зорієнтованою критикою, рішуче засуджувався як такий, що “одриває психічні процеси від їх соціального носія”, “продовжує у радянській літературі традиції дрібнобуржуазного психологізму, чи точніше – психопатологізму” Доленго М. Літературний ярмарок // Критика. – 1930. - № 5. – С. 63.

.

Поява 1926 року на сторінках опального журналу “Вапліте” “Записок Холуя” засвідчила зрілість Сенченкового стилю, неповторність його індивідуальної манери письма й водночас викликала шквал негативних рецензій, зокрема В.Коряка, І.Лакизи та Я.Савченка. І.Сенченку інкримінували замаскований наклеп на письменників, що не входили до “Вапліте”.

Оповідання “Історія однієї кар’єри” також було поціноване вельми неоднозначно. З одного боку, – несправедлива, нищівна критика, з іншого, – схвальний відгук М.Хвильового. Звичайно, цей твір, як і вся творчість І. Сенченка того періоду, давала певні підстави для критичних закидів: не все у ній було зріле. Але ж критика розглядала не рівень художньої довершеності, а “правильність” ідеологічної лінії.

У 30-40-і роки Сенченко пробує, у згоді з жорсткими вимогами часу, шукати нового героя, робітника, представника індустріального виробництва. Цей намір був реалізований у першому романі “Металісти” (1932). Наступний роман “Напередодні” (1938) зображував революційні події. Щоправда, поступки ідеології тут цілковито унеможливлювали якісь художні відкриття, тож навіть тодішня ортодоксальна критика вважала ці романи творчою невдачею прозаїка.

Найбільшої виразності набувала художня думка та стиль письма І.Сенченка у творчості 50-60-х років (солом'янський та донецький цикли оповідань). Письменник зумів яскраво зобразити свого сучасника, позірно простого, буденного у вияві почуттів та думок, але складного у своїй глибинній суті.

У 60-і роки, у вільнішій суспільній атмосфері, ставлення критики до Івана Сенченка змінюється. З’яв-ляються статті та рецензії на його окремі книжки: “3 любов'ю до героїв”, “Великий зміст “малої прози”, “Щедре серце письменника”, “Сонцелюб” та ін. (Л.Новиченко, К.Волинський, І.Дзюба, М.Острик та ін.). У ці ж роки виходять і узагальнюючі літературно-критичні праці, присвячені творчості І.Сенченка. Стиль його оповідань порівнювали з класичною реалістичною традицією і водночас вказували на близькість, суголосність із романтичною піднесеністю творів О.Довженка, вказували на сліди навчання навіть і у славетного Сервантеса, зокрема, коли йшлося про особливості іронії.

Монографія М.Гнатюк “Творча історія “Червоноградського циклу” І.Сенченка як вираження ідейно-художньої еволюції письменника” (1985) стала одним із помітних досліджень останніх років. Авторка доводить, що в ідейно-художній структурі своїх творів Сенченко намагається показати реальну долю народу, розкрити глибини його психології. Письменник звертається до виразного типу героїв – “маленьких” людей, людей конкретної дії.

У свою чергу В Брюховецький у книзі “Іван Сенченко. Літературно-критичний нарис” (1990) звернув увагу на простоту та невигадливість його творів, на проникливість психологічного реалізму. На думку дослідника, Сенченко знав життя, умів бачити людину і чути її природний голос.

Спеціальної наукової праці, у якій би комплексно аналізувалася художня еволюція Івана Сенченка, немає. У даному дисертаційному дослідженні творчість письменника розглядається у широкому контексті реалістичної української прози першої половини XX століття. Важливими аспектами аналізу є проблеми психологізму, специфіка хронотопу, роль художньої предметної деталі, співвідношення авторського голосу та голосів персонажів, зокрема у творенні іронічних, сатиричних ефектів у творах І.Сенченка.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Концептуально й методично дисертаційне дослідження пов’язане з плановою науковою темою відділу історії української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України “Нариси з історії української літератури ХХ століття”.

Мета дослідження полягає у розкритті особливостей художньої еволюції І.Сенченка та основних ідейно-стильових домінант його творчості в контексті української прози першої половини ХХ століття. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких конкретних завдань:—

визначити основні етапи еволюції І.Сенченка та ідейно-стильові домінанти кожного з них;—

простежити зміни у світоглядній та естетичній позиціях письменника, їх взаємозв’язок із художньою еволюцією митця;—

з’ясувати генезу, характер та особливості індивідуального стилю І.Сенченка;—

окреслити проблемно-тематичний і жанровий діапазони дитячої прози письменника;—

проаналізувати характерні особливості поетики І.Сенченка, зосередивши окрему увагу на стильових функціях художньої деталі;––

простежити художні паралелі з творчістю письменників першої половини ХХ століття й визначити місце І.Сенченка в українському літературному процесі цього періоду.

Об’єктом дисертаційного дослідження є художня спадщина І.Сенченка, документи з сімейного архіву Сенченків (листи, спогади, неопубліковані матеріали, пов’язані з життям і творчістю письменника). Художня еволюція митця розглядається в контексті розвитку української прози 20-60-х років.

Предметом аналізу стали особливості творчої еволюції І.Сенченка. Простежуються художні паралелі з творчістю М.Хвильового, П.Панча, О.Кундзіча, багатьох представників реалістично-аналітичної прозової течії.

Методи дослідження. В основу аналізу поетики конкретних творів І.Сенченка і наскрізних тенденцій та мотивів його прози покладений системно-структурний метод, використаний зокрема у працях В.Фащенка, присвячених українській новелістиці. Використовуються також історико-дескриптивний метод, окремі елементи порівняльно-історичного аналізу, інтертекстуальності, а також прийоми структурного аналізу при розгляді поетики деталі у творах письменника.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають праці відомих істориків і теоретиків літератури, присвячені питанням розвитку прози в Україні першої половини ХХ століття (С.Єфремов, О.Білецький, Л.Новиченко, В.Брюховецький), роботи із загальних питань художньої творчості (В.Шкловський, Г.Поспєлов, М.Бахтін, Ю.Лотман, О.Лосєв, Р.Рорті), літературознавчі та критичні дослідження доробку І.Сенченка.

Наукову новизну одержаних результатів визначає комплексний аналіз художнього доробку письменника, обгрунтування на цій основі приналежності більшості його творів до неореалістичної стильової течії. Зміна методологічних засад, можливість залучити найсучасніші здобутки світового літературознавства дають змогу об’єктивно інтерпретувати недостатньо вивчену спадщину одного з талановитих українських прозаїків ХХ століття. Дисертаційна робота є першим цілісним дослідженням творчості І.Сенченка з погляду художньої еволюції його письменницької манери, із залученням до аналізу досі заборонених з ідеологічних міркувань творів, спробою перегляду колишніх уявлень про місце письменника в історії української літератури.

Практичне значення. Висновки та узагальнення дисертаційного дослідження слугуватимуть подальшому вивченню різних аспектів творчості І.Сенченка. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні загальних та спеціальних історико-літературних університетських курсів, при проведенні спецсемінарів і практичних занять з історії українського письменства ХХ століття та курсу “Історія дитячої літератури”, при написанні дипломних та курсових робіт з новітньої української літератури.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу історії української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Основні положення й висновки дослідження було викладено в наукових доповідях на конференціях “Питання культури Півдня України” (Миколаїв, 1998) та “Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності” (Одеса, 2000), під час роботи звітних науково-практичних конференцій викладачів Миколаївського державного педагогічного університету (1997, 1998, 1999). Матеріали дослідження залучені до лекційного курсу “Історія української літератури ХХ століття”. Основні положення та результати дисертаційного дослідження опубліковані в чотирьох наукових статтях та в трьох тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків (всього 152 сторінки), списку використаної літератури, який містить 148 позицій.

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовується актуальність теми, розкривається стан вивчення даної проблеми, формулюються мета й завдання роботи, а також визначаються теоретико-методологічні засади дослідження, його новизна та науково-практичне значення.

У першому розділі — “Проза Івана Сенченка 20-х — 40-х років” — з’ясовуються етапи становлення творчої особистості письменника та фактори різноманітних художніх, стильових впливів, помітних у його творчій манері.

І.Сенченко, дебютувавши у 1921 - 1923 рр. на сторінках “Селянської правди”, “Комунарки України”, “Плугу”, “Студента революції” та інших періодичних видань, певною мірою продовжив традиції, закладені М.Коцюбинським: у його ранніх оповіданнях помітні ознаки лірико-романтичного, імпресіоністичного стилю.

Першим творам письменника (“Місто”, “Тирса”, “Навесні”, “Хуга” та ін.), присвяченим життю села, властиві нечіткість сюжету, уривчастість фраз, підкреслена настроєвість, акцентування сугестивних деталей. І.Сенченко використовував прийоми написання штрихами, “подрібнення” образів, навмисної уривчастої недомовленості тощо (цикл “Навесні”). Імпресіоністичною манерою письма позначені й оповідання про громадянську війну (“Дмитро”, “Миколка”). Але критики, зокрема О.Білецький, відзначали “невідповідність” ліризму творів характеру письменницького обдарування.

“Учнівський” період творчості Сенченка завершився його виходом у 1924 році з “Плугу”, кроком, що був зумовлений низкою причин. Передовсім письменника більше не приваблювали масовість і народність, він прагнув служити літературі, слову, а не ідеологічній догмі. Рамки традиційної селянської тематики видавалися письменнику завузькими: його вабило місто, можливість розширення проблемно-тематичного діапазону.

Його тематичним і психологічним відкриттям стали типажі й колізії, пов’язані з непівським реаліями. В оповіданнях Сенченка так званого “червоноградського” циклу українське село окреслилося як незнайомий і майже екзотичний світ, у якому перестали діяти звичні етичні закони, культурні норми й табу. Селянин, для якого земля та праця на ній були альфою й омегою існування, — центральний персонаж української реалістичної прози, — поступився місцем гендляреві, непівському спекулянту, охопленому новочасною золотою лихоманкою.

Ставлення до непу на той час було неоднозначним: ряд письменників опублікували виразно “опозиційні” твори (В.Сосюра, М.Хвильовий, Г.Епік). Від романтичних жанрів, від психологічного нюансування поведінки колишніх революціонерів, зайвих і незапитаних новим часом “донкіхотів”, ряд помітних письменників перейшли до сатиричних, гротескних жанрів (“Іван Іванович” М.Хвильового, “Образа” А.Любченка, “Том сатири” Г.Епіка та ін.). “Негероїчний” стан пореволюційної дійсності, розчарування в колишніх романтичних ідеалах — усе це спричиняло своєрідне дистанціювання митців від неприйнятної реальності, викриття, пародіювання тощо.

І.Сенченко, аналізуючи в своїй творчості непівську дійсність, намагався художньо осмислити тенденції розвитку цього складного явища. Його цікавлять і перебіг суспільних процесів, і психологія, самосвідомість конкретних учасників подій, заломлення, відбиття глобальних тенденцій у долі окремої людини. Письменник помітив ті складні процеси, що відбувалися на селі, і в центр своїх творів поставив проблему зародження непманства, і відтак несподівані суспільні колізії, майже що феєричні зміни в ієрархії традиційних селянських цінностей.

“Червоноградський цикл” став помітним явищем на шляху становлення реалістичного стилю у творчості Сенченка. В оповіданнях і повістях циклу (“Подорож до Червонограда”, “Історія однієї кар’єри”, “Паровий млин”, “Червоноградські портрети” та ін.) відсутні описування дрібниць, безвідносних до основного сюжету нюансів, уривчастість реплік, настанова на сугестивність. Письменник творить типові характери, дбає про достовірність психологічних характеристик.

Проблема перебудови українського села в 20-ї роки хвилювала багатьох письменників. Та якщо, скажімо, Г.Епік, показуючи класове розшарування, змальовував негативні сторони тогочасного життя, зокрема міщанство й бюрократизм (“Непія”, “Без грунту”), то І.Сенченко по-іншому осмислював тенденції розвитку суспільства. Так, в оповіданні “У золотому закуті” письменник одним із перших в українській літературі зобразив новонароджену українську буржуазію, що, охоплена лихоманкою нарощення капіталу шляхом махінацій, відмовляється від патріархальної хліборобської долі.

“Червоноградський” цикл мав велике значення для переорієнтації української прози, причому не тематичної, а стильової. Традиційну для української літератури сільську тему І.Сенченко намагається трактувати цілком неупереджено, без будь-яких ідеологічних настанов, що наперед визначили б кут бачення. І коли автор тут скептичний, іронічно відсторонений від зображуваного, то це іронія, так би мовити, світоглядна, іронія і скепсис стосовно всієї світобудови: світ такий, який він є, світ – попри всю його недосконалість – все ж принадний у протиборстві суперечностей, у невичерпній розмаїтості його конкретних виявів. До такого філософського скептицизму письменників другої половини 20-х років приводило тверезе споглядання результатів “грандіозного революційного перевороту”. Причому, якщо у революційних неоромантиків недосконалість світобудови продемонстрована в трагічних вимірах (“Санаторійна зона”, “Редактор Карк” М.Хвильового, “Маклена Граса” М.Куліша), то в І.Сенченка — у скептично-іронічних.

“Нанизування”, ніби колекціонування деталей, епізодів, сюжетних поворотів, що суттєво не змінюють зображуваного, дають змогу Сенченкові знову повертатися до тих самих персонажів у інших творах. Таким чином, циклізація сюжетів, об’єднаних спільними героями чи обставинами, стає зручним жанровим принципом для іронічної розповіді письменника й однією зі стильових домінант Сенченка-іроніста.

Показ новітніх “ділових” людей в оповіданні “Історія однієї кар’єри” прикметний тим, що в центрі уваги автора опиняється проблема зміни ставлення хлібороба до землі як надзвичайної ваги світоглядне зрушення у патріархальному селянському житті. Джерелом іронії і сарказму письменника знову стає позірна авторська безсторонність та об’єктивність. Щоправда, це не рятує оповідання Сенченка від різко негативної оцінки вульгарних соціологів.

Наступним кроком у задуманому автором “непівському” епосі стала повість “Подорож до Червонограда” (1927). У цей час Сенченко переходить до “Вапліте”, і, як зазначав пізніше, саме в “цей рік почав ламатися мій стилістичний голос”, щоб “покінчити із сонячно-прозорим стилем Івана Семеновича Нечуя-Левицького” Лист до Ф.М.Білецького 1970 року // Із архіву сім’ї І.Сенченка / Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, ф.175..

“Червоноградський цикл” свідчив, що в творчості Сенченка намітилася тенденція відходу від лірико-романтичної манери й звернення до жанру реалістичної прози. Письменник не сприйняв футуристські, авангардні експерименти, особливо неприйнятним для нього було нігілістичне ставлення до класичної традиції. Щодо ставлення до авангарду, то можна завважити певну вузькість його естетичних горизонтів. Реалізм видавався Сенченкові (щопрада, не без впливу критики й не без ідеологічного тиску) найадекватнішим стилем, який дає найбільше можливостей для творчості, суголосної часові. Серед своїх “учителів” митець називав О. де Бальзака, Л.Толстого, Панаса Мирного та І.Гончарова.

У статті “Про наші теми” він виразно декларував відштовхування від ліричної піднесеності, визначальної для творчості більшості його літературних сучасників, від романтичної патетики й поетизації. Натомість — увага до “сірого будня”, до конкретики, до строгого аналізу.

У “ваплітянський“ період своєї творчості І.Сенченко все більше схиляється до сатиричної прози. Уже в “Історії однієї кар’єри” письменник продемонстрував віртуозне володіння сатиричним жанром, використанням засобів іронії, стиль, близький до манери Хвильового-сатирика, і в той же час самобутність власного творчого почерку. У 1927 році Сенченко опублікував памфлет “Із записок Холуя”, який викликав шквал негативних рецензій. Критики (В.Коряк, Я.Савченко, І.Лакиза) звинуватили автора в наклепі на пролетарську літературу та членів КП(б)У, а сам твір був надовго вилучений з літератури і майже ніколи не ставав предметом фахового літературознавчого аналізу.

У розповіді-сповіді розривається наступальна, неприхована апологія аморальності. Холуй — “вичерпно всеосяжний образ для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури” Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія (1917-1933). – Париж, 1959. – С.467., — формулює свої життєві принципи: слухняність, покора, мовчання, боятися сильнішого — бити слабшого, не думати, триматися “єдиномислія”... Розповідь від першої особи справляла сильний вплив на читача й загострювала сатиричне спрямування твору: саме читач, а не автор, повинен був засудити героя, визначити своє ставлення до нього.

Талант Сенченка-сатирика розкривався і в повістях “Червоноградські портрети”, “Фесько Андибер”. Письменник намагався, всупереч певній традиції, зобразити своєрідні національні, нечужоземні, типи буржуа. У повісті “Червоноградські портрети” Сенченко перейшов від хронікальної описовості до об’єктивного зображення, єдиного сюжету, що узагальнює типове в конкретному. Вдосконалилася і стилістична манера: автор вдало використовував елементи сатири, іронії, сарказму; ширше і конкретніше змальовано характер, наснажено динаміку розвитку образу. Щоправда, спрощений підхід до ідейно-художнього потрактування цих творів, звинувачення у “патетично-захопленому тоні” спричинили категоричне твердження критики про занепад таланту письменника і багато в чому визначили подальшу долю його творів в історії української радянської літератури.

Наступний етап розвитку творчості І.Сенченка припадає на 30 — 40- і роки. Продовжуються пошуки власного стилю, розширюється тематичний діапазон, щоправда, не стільки як результат органічної художньої еволюції письменника, а як спроба уникнути “соціального замовлення”. Із посиленням ідеологічного тиску Сенченко, як і багато інших митців, “втікає” в інтернаціональну тематику. Побачене в Середній Азії на відкритті Турксибу стало основою його дорожніх нотаток “Гіганти пустелі”.

Ще однією спробою “тематичної еміграції”, втечі від ідеологічного тиску стали твори Сенченка на історичну тематику — “Чорна брама”, “Руді Вовки”. Причому його цікавить не так сама історія, як поведінка людини в колективі, у суспільстві.

У воєнні роки І.Сенченко звернувся до жанру оповідання. Письменник не вдається до зображення героїчних вчинків, уникає відвертих закликів (“Кінчався вересень 1941 року”). Переосмислюючи автобіографічний матеріал, він показує благородство душі простої людини, її віру в неминучу перемогу над ворогом. Цей твір знаменував початок нового етапу творчої біографії письменника: відхід від “замовних” соціологічних тем, заглиблення у життя, посилення уваги до психології героя.

На окрему увагу заслуговує дитяча тема в прозі І.Сенченка. Як дитячий письменник він утвердився ще в 20-і роки, розробивши одним з перших у нашій літературі фантастичний сюжет (“Фантастичне оповідання”, “Казка”), охоче звертаючись до пригодницької тематики (“Скарб”, у другій редакції — “Молоді друзі”).

У прозі І.Сенченка часом важко розмежувати “дорослі” й “дитячі” твори. Останні стали досить помітним епізодом у творчій еволюції письменника довоєнного періоду, сприяли виробленню цілої низки продуктивних художніх прийомів, які згодом були використані у найкращих зрілих оповіданнях і повістях. Мабуть, саме прийоми характеротворення, знайдені письменником у дитячих творах, мали вирішальне значення для ключових персонажів його повоєнної творчості – Рубіна й Савки. Ці характери втратили “жанрову приналежність” до дитячої літератури й визначили найголовніші ознаки повоєнної творчості І.Сенченка.

У другому розділі — “Прозові цикли та повісті 50-60-х років” — аналізується творчість Івана Сенченка якісно нового періоду, коли в умовах відносної мистецької свободи, суспільного потепління письменник переживав пору творчого злету. Вдалою знахідкою став для письменника “солом’янський хронотоп”, прагнення через ряд сюжетних поворотів у різних творах розгорнути перипетії долі, становлення характеру того “рядового” персонажа, до якого зверталася й піднесено-героїчна соцреалістична проза.

В оповіданні “Рубін на Солом’янці” вирішується одне з найактуальніших питань того часу — реабілітація духовної краси через осмислення творчого начала в праці, а відтак і окреслюється протистояння І.Сенченка соцреалістичній теорії людини-гвинтика.

І.Сенченко переносить розв’язання всіх конфліктів між героями в глибину людського “я”. Велику увагу приділяє відтворенню побуту, змальовує героїв у їх повсякденній роботі. Оповідання не позбавлені і сатиричного спрямування: письменник розвінчує тих, хто виступає носієм егоїстичної своєї корисливості. Такими є кар’єрист Гриць з оповідання “Денис Сірко”, Дмитро з твору “Син Дмитрій”.

Фактура розповіді у творах солом’янського циклу напрочуд густа, конденсована, проте ніде не порушується природність, натуральність. Письменник уникає прямої експресії, “рубаних фраз”, будь-яких прийомів “стороннього впливу” на зображене. Дійсність робітничого середовища в зображенні І.Сенченка далека і від музейного етнографізму, і від партійного офіціозу, їй чужа і пасторальна розчуленість, і силуваний “пролетарський мажор”. Вона утвердила в творчості митця елементи неореалізму, передусім тонке психологічне нюансування розповіді, настроєвість, своєрідне “внутрішнє життя” художніх обставин, які активно впливають на персонажів, матеріалізують їхні психічні стани й ніколи не бувають пасивними атрибутами дії.

У творах циклу виразно відчувається намагання автора дистанціюватися від офіціозної високої риторики робітничої прози через апеляцію до документа, достовірного запису свідка, очевидця. Звідси своєрідність образу оповідача, який часто біографічно зближується з автором, – одна з характерних і сталих рис стилю письменника. Сенченків документалізм був закономірною реакцією на соцреалістичну псевдогероїзацію, на вимогу епічної всеохопності, масштабності.

У цей час письменник знову повертається до “червоноградської” теми в оповіданнях “Іван Чорногорець”, “Порфирій Мартинович” та романі “Його покоління”, а також здійснює нові редакції “Історії однієї кар’єри”, “У золотому закуті”, “Феська Андибера” та інших творів. Так, у другій редакції “Подорожі до Червонограда” Сенченко збагатив повість новим матеріалом: поряд із художніми персонажами ввів образи реальних людей — письменників Л.Первомайського, О.Копиленка, Остапа Вишню, історика М.Горбаня. Автор зняв подекуди демонстративну іронічність, доповнив її живим народним гумором, жартом, підсилив роль оповідача, наділивши його структуротворчою функцією.

Нові твори “Червоноградського циклу” — “На корді”, “Млинарі”, “До початку театру в Шахівці”, “Млин на Берестовій”, “Любов Андріївна”, “Шлях до саду” та інші — об’єднані спільною темою: люди Червоноградщини, якими їх знав і запам’ятав письменник. Цікаво, що, крім автобіографічного матеріалу, Сенченко залучає і фольклорний (“На корді”).

Із копіткої роботи над другою редакцією “червоноградських” оповідань поступово народився задум повісті “Савка” — вершини творчості І.Сенченка. У цій повісті, типологічно близькій творам М.Стельмаха, Г.Тютюнника, послідовно виявляються елементи неореалістичної поетики. У своїй роботі Сенченко спирався на дійсні, достовірні факти, що дало критикам підстави назвати “Савку” “повістю пам’яті”. Автор виявляє зрілість художньої концепції: якщо раніше у своїх творах він переважно дивився на героя тільки “збоку”, то тепер показує світлі поривання його душі, піднімає цього героя над буденними клопотами. Потреба піднестися над побутом, який часом засмоктує людину, потреба осмислення вищих, значущих цінностей визначила своєрідний філософський ракурс осягнення дійсності у творі.

Ускладнюється і композиція твору, і джерела поетики. У повісті багатовимірний часопростір: “уявний майбутній” час, з якого звертається оповідач, тобто кінець 60-х – початок 70-х років, і “теперішній”, у якому відбуваються події, що їхнім учасником є герой Сенченка. Переміщаючись із однієї часової площини в іншу, оповідач об’єднує ніби зовсім далекі одна від одної картини, що складають єдину сюжетну лінію. Розширення часу й простору сюжету відбувається також за рахунок зображення ірраціонального плану, що живе в народній фантазії. І.Сенченко активно вводить зразки фольклору: прислів’я, приказки, заклинання, “приточки”. Повість “Савка” втілила найцінніші якості таланту письменника. Кожен образ він наділяв не тільки соціально-побутовою характеристикою, а й проникав у глибини психологічного мотивування вчинків персонажів.

Солом’янський та донецький цикли, повість “Савка” – яскраві свідчення недовіри письменника до сфальшованих цінностей соцреалістичної літератури, якій він настійно протиставляє “життя як воно є”, конкретику людських стосунків, благородство своїх земляків.

У третьому розділі — “Особливості реалістичної поетики Івана Сенченка” — розглядаються характерні жанрово-стильові ознаки творів письменника. Найпродуктивнішими для письменника стали жанри оповідання й повісті. Ще у 20-ті роки письменник знаходить себе в жанрі реалістичного оповідання, напрямок дальшої еволюції визначився загальнолітературною тенденцією: від короткого оповідання до повісті й роману. При цьому творчий шлях І.Сенченка мав свою специфіку.

Романна форма виявилася невластивою індивідуальному стилеві митця, а запозичення набору ідеологізованих схем із арсеналу “виробничої прози” 30-х років не могло сприяти творчому успіхові. У творах І.Сенченка простежується своєрідна жанрова особливість: утворення більш або менш завершених прозових циклів, які об’єднують повісті й оповідання. Не втрачаючи відносної самостійності, вони утворюють досить цілісну жанрову структуру, в якій діє цілий ряд наскрізних художніх елементів.

Одним із головних об’єднавчих факторів поетики прозових циклів І.Сенченка є художній простір. Певна місцевість (Червоноград, Донеччина, Солом’янка в Києві) стає навдивовижу містким культурним топосом, дослідженим у нерозривній єдності індивідуально-психологічного й соціального “переживання”. Ця риса прози І.Сенченка резонувала з деякими тенденціями розвитку української прози 60-х років, передусім із “дифузією” жанрів новели й роману (“Дикий мед” Л.Первомайського, “Тронка” О.Гончара та ін.), проте мала власні витоки й давніше походження.

Не менш важливим об’єднавчим началом циклів виступає художній час. У більшості своїх творів І.Сенченко подає точне визначення, коли відбуваються події. При цьому оцінки, пов’язані з часом оповіді, здебільшого співвіднесені з оцінками часу оповідача, і це часто служить джерелом іронії, адже погляд із майбутнього, погляд досвідченого оповідача на суєтність минулих клопотів уже сам по собі висвітлює смішні моменти. Приватна людина в приватному часі більше цікавить письменника, ніж ті політичні зміни, учасником чи очевидцем яких вона є. І ця зосередженість на особистих цінностях, на самореалізації персонажа також була в І.Сенченка своєрідною реакцією на соцреалізм, неприйняттям тотальної ідеологізації.

Важливою особливістю авторського стилю І.Сенченка є використання своєрідних художніх деталей. Це і вихоплені спостережливим оком письменника атрибути побуту, і психологічні подробиці, і характерні портретні риси, і колоритні народні висловлювання, і промовисті пейзажні деталі. Кожна з них – інтертекстуальна, прочитується одночасно в різних смислових площинах. На цьому засновується часто вживаний письменником прийом зіставлення, зіткнення різних контекстів. І.Сенченко часто використовує дві точки спостереження, дві системи смислових координат, дистанція між якими підкреслюється в зосередженості на характерній деталі. У його творах органічно співіснують дитяче й доросле сприйняття (“Рубін на Солом’янці”), зрілість оповідача і його спогади про дитинство, реальність і напівсерйозні “сповіді відьми” (“Савка”) тощо. Ефект при цьому досягається найрізноманітніший – від ліричного смутку до іронії й навіть сарказму. Проте в будь-якому разі ця дистанція між двома площинами оповіді надає самій фактурі, інтонаціям прози І.Сенченка природної глибини, “стереоскопічності”, психологічної достовірності. Кожна деталь органічно вписується в канву твору, не втрачаючи своєї психологічної вмотивованості.

У висновках узагальнюються результати дослідження обраної теми.

Іван Сенченко — один із фундаторів української літератури, формування мистецького таланту якого припало на складний і суперечливий період. Лише в перші пореволюційні роки письменник віддав данину захопленню імпресіонізмом, що свідчило скоріше про неприйняття побутописної народницької манери. Невдовзі він приходить до неореалізму, і логіка подальшої творчої еволюції – утвердження саме на цих принципах, послідовна прихована опозиція до нав’язуваних штучних схем соцреалізму, уникання надмірної патетики, ідеалізації персонажів, таких прикметних для української прози, особливо кнця 50 – 60-х років. Певна річ, письменникові не завжди вдавалося творити у згоді з природою власного обдарування (вимушеними поступками ідеологічному тиску є “виробничі” романи 30 – 40-х років), проте кращі його повісті й оповідання є істотним внеском у розвиток стриманої, лаконічної, глибоко психологічної прози, представленої іменами таких письменників-реалістів, як В.Винниченко, В.Підмогильний, А.Головко, брати Тютюнники, А.Дімаров та ін. Герой творів І.Сенченка – предтеча ліризації прози 60-х років, концептуальну основу якої можна узагальнено визначити як поворот до “маленької людини”, до її психології, як дегероїзацію повоєнної дійсності, в якій література доти змушена була бачити лише нескінченні подвиги народу-героя “на мирному фронті”, як подолання “теорії безконфліктності”. Письменник уникає “чорно-білих” персонажів, які були обов’язковим атрибутом повоєнної прози.

Вагомим доробком Сенченка є твори для дітей. Його дитячим оповіданням притаманні тонке нюансування психіки маленьких персонажів, увага до ціннісних пріоритетів дитини, особливо чутливої до розрізнення добра і зла. Автор уникав надмірної заідеологізованості, вмів зацікавити і гостротою сюжету, і талановитим описом деталей, ситуацій тощо.

Шлях І.Сенченка – це шлях боротьби за нову літературу. Підпорядкування творчості письменника історичному контекстові не дає змоги побачити прихованої, внутрішньої опозиційності щодо соцреалізму, яка живила творчий пошук митця. Проведене нами дослідження дає підстави для висновку, що І.Сенченко залишався вірним своїм творчим принципам, уникав компромісів із ідеологічними схемами. Його художня еволюція визначається в цілому послідовним поглибленням і розвитком поетики неореалізму, на позиціях якого письменник утвердився ще в 20-х роках.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях:

1. Поетика прози Івана Сенченка // Вчені записки. Магістеріум: Магістерські програми Національного університету “Києво-Могилянська академія”. — К., 1999. — С. 84 — 89.

2. Роль художньої деталі у творчості І.Сенченка // Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – Вип. 1, ч. 2. – К., 2000. – С. 233 – 241.

3. Іронічний реалізм ранньої прози Івана Сенченка // Актуальні проблеми історії та культури Півдня України: Збірник наукових праць Одеського державного університету. — Одеса - Миколаїв, 2000. – С.142 – 146.

4. “Червоноградські портрети” Івана Сенченка // Слово і час. – 2000. – №. . – С. 52 – 55.

Додаткові публікації:

1. Місце Івана Сенченка та його морально-естетичні й філософські пошуки в українській культурі ХХ століття // Питання культури Півдня України / Матеріали доповідей для вищих навчальних закладів культури і мистецтва. — Київ — Миколаїв, 1998. — С. 261 — 266.

2. Дитяча проза Івана Сенченка // Проблеми вивчення української та зарубіжної літератури і культури: Збірник наукових праць Миколаївського державного педагогічного університету. – Миколаїв, 2000. – С. 11 – 15.

3. Жанр повісті у творчості Івана Сенченка // Матеріали наукової конференції викладачів МДПУ. – Миколаїв, 2000.

Анотації

Пономаренко Л.М. Художня еволюція Івана Сенченка. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 — українська література. Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. - Київ, 2001.

У дисертації здійснено системне дослідження творчості Івана Сенченка з погляду її художньої еволюції. Проаналізовані основні етапи становлення індивідуального стилю письменника у контексті розвитку української літератури 20 – 60-х років ХХ ст., проблемно-тематичний і жанровий діапазон прози І.Сенченка, її характерні особливості. На матеріалі текстуального аналізу оповідань, повістей, прозових циклів і дитячих творів письменника авторка доводить, що основними художньо-стильовими домінантами творчості Івана Сенченка були на ранньому етапі імпресіоністична, у зрілій прозі — неореалістична поетика. Важливу роль у художній еволюції письменницької манери відіграла іронія як елемент світовідчуття і як засіб творення художньої картини світу. Іронічний реалізм Сенченка став формою прихованої опозиції ортодоксальному соцреалізму.

Ключові слова: неореалізм, художня еволюція, імпресіонізм, циклізація, іронія, художня деталь.

Ponomarenko L.M. Artistic evolution of Ivan Senchenko. – Manuscript.

Thesis for a candidate degree in philology by speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – The Taras Shevchenko Institute of literature of the State Akademy of Sciences. – Kyiv, 2001.

The subject is the systematic research of Ivan Senchenko’s creative work from the site of it’s artistic evolution. The stages of establishing of his writer’s style in the context of the development of the Ukrainian literature were determined. The author described the style and genre specific of Senchenko’s short stories, novells, prose cycles, pieces for children and proved in the textual analysis that predominant style peculiarities in the creative work of Ivan Senchenko on the earlier stage were impressionistic, and on the later – neorealistic. An important role in artistic evolution of writer’s manner was taken by irony as an element of world sensation and as a mean of creating of an artistic world. Senchenko’s ironical style was concealed opposing to the orthodoxal mimesis of totalitarian literature.

Key words: neorealism, artistic evolution, impressionism, cycling, irony, artistic detail.

Пономаренко Л.Н. Художественная эволюция Ивана Сенченко. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – Украинская литература. – Институт литературы имени Т.Г.Шевченко НАН Украины. – Киев, 2001.

В диссертации предпринято системное исследование творчества Ивана Сенченко с точки зрения его художественной эволюции. Проанализированы главные этапы становления индивидуального стиля писателя в контексте развития украинской литературы 20 – 60-х годов ХХ в., проблемно-тематический и жанровый диапазон прозы И.Сенченко, ее характерные особенности. На материале текстуального анализа рассказов, повестей, прозаических циклов и детских произведений писателя автор доказывает, что главными художественно-стилевыми доминантами творчества Ивана Сенченко были на раннем этапе импрессионистическая, в зрелой прозе – неореалистическая поэтика. Важную роль в эволюции художественной манеры писателя сыграла ирония как элемент мироощущения и как средство созидания художественной картины мира. Иронический реализм И.Сенченко стал формой скрытой оппозиции ортодоксальному соцреализму.

Диссертация состоит из введения, трех глав, выводов, списка использованных источников.

Во введении определяется объект и стратегия исследования, обосновывается его актуальность, практическое значение, научная новизна.

Первая глава посвящена анализу произведений писателя 20-40-х годов, становлению и развитию его неореалистической художественной манеры. Подробно рассмотрены рассказы и повести И.Сенченко этого периода, основные мотивы творчества – зарождение новой буржуазии в украинской деревне, характеры “деловых людей” (“В золотом закуте”, “История одной карьеры”, “Красноградские портреты” и др.),