ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ПАЛАСЮК МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ

УДК 1 (091) 130

ІДЕЇ НІМЕЦЬКОГО РОМАНТИЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ

ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ

Спеціальність 09. 00. 05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі філософії культури Інституту українознавства

ім. І. Крип’якевича НАН України

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна

Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича,

завідувач сектору філософії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Лисий Василь Прокопович

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Скринник Михайло Антонович

Український державний лісотехнічний університет,

м. Львів, доцент кафедри філософії

Провідна установа - Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України

(м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Захист відбудеться 11 квітня 2001 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 10 березня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Денисенко В. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Український романтизм належить до малодосліджених етапів розвитку української філософської думки. Це явище в українській духовній культурі в радянські часи або зовсім замовчувалось, або розглядалося як літературний стиль з його прогресивними та реакційними напрямками. Нині у зв’язку з необхідністю відтворення цілісного процесу розвитку української філософської думки назріла потреба детального ознайомлення з усіма етапами її історії, в тому числі й з таким, як романтизм.

Саме романтизм з його специфічним світобаченням і світорозумінням був виразом культурно-національного відродження в Україні на початку ХІХ ст., точніше у першій його половині. Період цей нагадує нам наше сьогодення, коли ми повертаємось до української національної ідеї, утверджуємо на її основі традиції своєї культури, мови, релігії, будуємо суверенну українську державу, формуємо світогляд її громадянина.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта- ційна тема є складовою частиною наукових досліджень відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, зокрема дослідної теми „Національна свідомість як фактор духовної культури”, що виконувалася співробітниками відділу протягом 1997 - 1999 рр.

Мета і завдання дослідження полягають у висвітленні специфіки прояву основних ідей німецького романтизму в українському духовному контексті.

Для досягнення цієї мети передбачається вирішити такі завдання:

- проаналізувати загальні особливості романтичного світорозуміння, його філософські основи;

- розкрити специфіку прояву романтичного світогляду в українській духовній культурі;

- дослідити романтичну іронію в українському контексті;

- простежити вплив романтичного світогляду на утвердження національної ідеї в українській духовній культурі.

Об’єктом дослідження є феномен українського романтичного світорозуміння.

Предметом дисертаційної роботи є ідеї німецького романтизму та їх відображення в українській духовній культурі першої половини ХІХ ст.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань, досягнення мети у дисертаційному дослідженні використані різноманітні філософські загальнонаукові й конкретнонаукові методи, теоретичні й емпіричні. Дисертант користувався методами аналогії, систематизації й узагальнення, дослідження літературного матеріалу в контексті порівняльного аналізу і синтезу, дотримувався принципів об’єктивності та історизму.

Наукова новизна одержаних результатів. Сама постановка проблеми має елемент наукової новизни. Упередженість та ідеологічна заангажованість радянської філософської думки зумовлювала її націленість на прогресивні та матеріалістичні ідеї чи вчення, до яких аж ніяк не належав романтизм. Отже, у даній праці детально простежується зв’язок ідей німецького романтизму із розвитком української духовної культури, відгомін основних ідей Гердера, Шеллінга, Фіхте, братів Шлегелів та інших мислителів ієнського гуртка у творчості діячів української духовної культури першої половини ХІХ ст.

На основі дослідження специфіки європейського романтизму як культурно-історичної епохи показано, що філософською основою романтичного світогляду були індивідуалізм, сентименталізм, ідеї філософії Шеллінга, особливо його вчення про тотожність суб’єкта і об’єкта, крайній суб’єктивізм Фіхте, а також ідеї „штюрмерів”, які заявили про повний розрив з ідеалами Просвітництва.

Вперше у даній роботі співставлена доля закріпаченої царизмом України та поневоленої Наполеоном Німеччини - умови, що призвели до загостреного відчуття своєї гідності, національної самосвідомості. Суспільні процеси, що символізували епоху романтизму, ґрунтувалися на загальнокультурному зрушенні, яке охопило всі сфери суспільної свідомості і знайшло відображення в усіх галузях духовної культури - у філософії, літературі, музиці, образотворчому мистецтві, історичних дослідженнях. На зміну просвітницькому механістично-раціоналістичному розумінню природи прийшло трактування її як живого організму.

Внаслідок теоретичного аналізу зроблено ряд висновків, які містять наукову новизну і виносяться на захист:

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів. Основні твердження й висновки дисертації можуть використовуватись при вивченні культури романтизму (зокрема української), осмисленні української філософської думки, при дослідженні творчості окремих діячів епохи романтизму, особливо І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя та інших; при розгляді питань, пов’язаних із такими проблемами: романтичний світогляд, філософія романтизму, романтична іронія, національна ідея, український менталітет тощо.

Ряд положень даного дослідження може сприяти розробці теорії державотворення (зокрема в ідеологічному та культурологічному аспектах).

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для підготовки лекцій і семінарських занять при вивченні курсу історії української філософії, історії української та зарубіжної культури, української літератури, історії України.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження були викладені на 6 наукових та науково-практичних конференціях та круглих столах: Міжнародній науковій конференції „Німецький романтизм і європейська культура ХХ ст.” (Дрогобич, 1998 р.), Міжнародній конференції „Християнство і культура” ( Тернопіль, 1998 р.), на V, VІ і VІІІ круглих столах „Історія релігій в Україні” (1995, 1996 і 1998 рр.), постійнодіючому семінарі у Дрогобичі „Гуманізм. Людина. Моральність. Людинознавчі читання” (1996 р.).

Положення дисертації доповідались і обговорювались на теоретичних семінарах відділу філософії культури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, звітних наукових конференціях викладачів, методологічних семінарах та під час проведення занять у Тернопільському державному технічному університеті ім. Івана Пулюя.

Публікації. Основні положення дослідження відображено автором у 9 публікаціях, з них 4 статті у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Логіка наукового пошуку, мета й завдання дисертації, її концептуальна основа обумовили структуру роботи (165 стор.), яка складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел (170 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й основні завдання дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію основних ідей дисертації.

Перший розділ – „Бібліографічні та методологічні проблеми дослідження німецького романтизму в українській духовній культурі” виконує допоміжну роль, оскільки служить сполучною ланкою між вступом і безпосереднім висвітленням феномену українського романтизму.

Проблема, поставлена у дисертації, поки що в Україні детально не досліджувалась в такому аспекті, хоча були спроби провести паралель між творчістю німецьких та українських поетів-романтиків, дослідження українськими митцями перекладів творів найвидатніших представників німецького романтизму Гейне, Шіллера, казок братів Грімм та Гофмана тощо.

Виходячи з цього, джерельною базою дослідження стали насамперед твори українських мислителів і письменників кінця ХVІІІ ст. – першої половини ХІХ ст., їх науково - теоретичні статті в тогочасних журналах, критичні огляди їх творчості сучасниками та наступними поколіннями науковців, твори теоретиків німецького романтизму та найяскравіших представників німецької романтичної літератури, а також наукові праці учених-дослідників взаємозв’язків українського та німецького романтизму, впливів останнього на українську духовну культуру.

Перші ґрунтовні спроби охарактеризувати український романтизм як особливий світогляд зробили Михайло Грушевський та Дмитро Чижевський. Зокрема в „Історії української літератури” (від початків до доби реалізму) у 1956 році Дмитро Чижевський спеціально не виділяє вплив німецького чи одночасно з ним виниклого західноєвропейського романтизму на українських літераторів, хоча зауважує, що „на українську романтику впливали, хоч здебільшого вже не безпосередньо, а через романтику західну, також течії „передромантичні”.

Щодо впливу „течій передромантичних”, то свою думку про нього Д. Чижевський розгортає у праці „Філософія Г. С. Сковороди”, де осмислює доробок українського філософа в річищі історичного розвитку платонізму та містики, головним чином німецької. З ним солідарні Є. Маланюк та І. Лисяк- Рудницький.

Розвиває думку Дмитра Чижевського сучасний дослідник Михайло Скринник, який, поділяючи підхід Д. Чижевського до філософії Г. Сковороди, також характеризує філософські ідеї українського мислителя як преромантизм.

Умови формування та тенденції розвитку українського романтизму були предметом уваги на VII Міжнародному з’їзді славістів (1973 р.). У доповіді Є. Кирилюка „Український романтизм у типологічному зіставленні західних і південнозахідних народів” зроблено спробу порівняти український романтизм із західноєвропейським, головно слов’янським романтизмом. Спеціальне дослідження витоків українського романтизму опублікував польський учений Стефан Козак ще у 1978 р. „Біля джерел романтизму і новітньої суспільної думки на Україні”, де автор головну увагу звертає на ідею преромантизму, що сягає своїм коріння історичних пісень та героїчного епосу, які повинні набирати особливого звучання і вводитися в історико-літературний обіг як преромантичні явища національної культури.

У фундаментальній роботі „Очерк развития эстетической мысли Украины” (1981) І. Іваньо, наскільки дозволяла атмосфера тих років, прослідковує розвиток естетики романтизму в Україні, зокрема запозичення ідей німецької класичної естетики, переосмислення їх українськими мислителями. Він детально характеризує праці професорів Харківського університету та Рішельєвського ліцею, які популяризують німецьку романтичну естетику й філософію, зокрема ідеї Шеллінга.

Про специфіку українського романтизму та його загальноєвропейський контекст багато сказано спеціалістами-літературознавцями (П. Волинський, В. Івашків, Т. Комаринець, Д. Наливайко, Е. Нахлік, І. Пільгук, П. Федченко, М. Яценко, М. Шалата та ін.), які наголошують здебільшого на зв’язках українського романтизму з російським, а також з польським, чеським та іншими слов’янськими типами романтизму. Певний підсумок літературознавчих досліджень українського романтизму, зокрема особливостей його формування, специфіки творчості окремих його представників, ролі Т. Шевченка в еволюції українського романтизму, особливо ж зв’язків українського романтизму з аналогічними явищами у слов’янських країнах тощо підводить робота Т. Комаринця „Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального)” (1983). Наголошуючи на специфічному характері українського романтизму, що виріс на національному ґрунті, автор цієї монографії зауважує, що український романтизм є малодослідженим явищем порівняно з іншими типами слов’янського романтизму, а також німецьким, французьким, англійським чи італійським.

При першій за радянських часів спробі аналізу діяльності й творчості „Руської трійці” автори монографії „Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України” (К., 1987 р.) звернулися до ідейно-філософських засад творчості цих яскравих особистостей, насамперед Маркіяна Шашкевича. Зокрема, І. Паславський стверджує, що світогляд М. Шашкевича та його однодумців формувався в атмосфері загальноєвропейського інтелектуального зрушення ХІХ ст. Корені романтичного світогляду І. Паславський виводить із пантеїстичного світовідчуття німецьких містиків, зокрема Я. Беме, погляди якого розвивали творці філософії романтизму – Ф. Шлегель, Ф. Шеллінг, Новаліс та інші. Підтверджує ці думки і В. Горинь у розділі „Естетична концепція „Руської трійці”.

Досить ґрунтовною є перша спроба охарактеризувати український романтизм як тип світогляду в підручнику „Історія філософії України”. Автор розділу „Український романтизм: філософія і світогляд” І. В. Огородник не тільки викладає сутність романтизму як світоглядної основи нового українського письменства, а й простежує шеллінгіанські витоки філософії українського романтизму, знайомить із творчістю прихильників ідей великого німецького філософа в Україні, які сприяли розповсюдженню й вкоріненню його вчення в українській духовній культурі – Д. Кавунника-Веланського, М. Курляндцева, К. Зеленецького, М. Міхневича. Основна увага автора розділу зосереджена на діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, де найвиразніше проявилося романтичне світовідчуття – у творах М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка. Особливості романтизму як літературного стилю детально вивчає Тетяна Бовсунівська.

Про зростання в наукових колах інтересу до досліджуваної в дисертації теми свідчить і Міжнародна наукова конференція „Німецький романтизм і європейська культура ХХ ст.” (Дрогобич, 1998 р.), де ряд доповідей були присвячені перекладам німецької романтичної літератури в Україні, зокрема творів Генріха Гейне та романтичній традиції в українській музиці (Романтизм у культурній генезі, Дрогобич, 1998 р.).

Торкається теми праця М. Яцишина „Українсько-німецькі культурні зв’язки кінця 80-х – 90-і роки ХХ ст.” (Луцьк, 1999). У першому розділі автор простежує історичні традиції українсько-німецьких культурних зв’язків, наголошує здебільшого на контактах політичних, економічних, торгівельних від найдавніших часів аж до ХХ ст.

Для пояснення логіки викладу й аналізу українського романтизму слід розглянути загальну методику, якою послуговувався дисертант у даному дослідженні.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, об’єктивності та наукового підходу до висвітлення теми. Специфіка предмету дослідження зумовила застосування методів порівняльного аналізу, ретроспекції, узагальнення й систематизації однотипних фактів.

Тема розкривається шляхом простежування співпадіння в поглядах німецьких та українських мислителів, насамперед співпадіння у світосприйнятті й світорозумінні, характерному для доби усього європейського романтизму.

Ідеї німецького романтизму – індивідуалізм та сентименталізм, крайній суб’єктивізм, романтична іронія, які так плідно проявилися в культурі українського романтизму, мають своєю філософською основою неоплатонічний принцип Універсуму, згідно з яким людина і природа в ній є проявом еманації Єдиного.

Увага до духовного єства людини у романтизмі означає увагу до всього світу, осягненого людиною як своє власне „Я”. Осягнення світу – це акт „самодіяльного духу”, як вираз свободи індивіда – свободи бачити світ оригінально, інтуїтивно, а, отже, глибоко і втаємничено, що доступне лише романтичному світорозумінню.

Окреслені методологічні орієнтири допомагають осмислити взаємозв’язки українського та німецького романтичного світогляду, виявити найбільш характерні прояви осмислення ідей німецького романтизму українськими мислителями.

У другому розділі „Філософські основи німецького романтизму” викладені найбільш типові риси формування романтичного світогляду в Німеччині, визначені й охарактеризовані ідейні підвалини цього вчення.

Епоха романтизму в європейськiй культурi тривала в межах останнього десятилiття ХVІІІ ст. i першої третини ХIХ ст. Романтизм досить довго розглядався як художній стиль чи сума художніх прийомів у літературі. Проте цей складний художньо-мистецький напрямок сформувався як певний цілісний світогляд цілого покоління, що виросло на ідеалах Французької революції. Молоді письменники-романтики створили гурток однодумців і свій журнал „Атенеум”, у якому Ф.Шлегель опублікував своєрідне філософське „кредо” романтизму. Теоретик романтизму стверджує, що Французьку революцію він розуміє як народження „автономної”, нової людини. Суб’єктивний ідеалізм Фіхте, що розглядає світ як породження „Я”, є для нього філософським обґрунтуванням „автономної свідомості”.

Покоління романтиків виробило свою філософію, тобто намагалося по-своєму осмислити світ і себе в цьому світі. У своїх прагненнях романтики виходили з сентименталiзму, iдеї якого визрiвали у просвiтницькому середовищi й означали пильну увагу до почуттiв та переживань людини. Започаткований Жан-Жаком Руссо як новий лiтературний напрямок епохи Просвiтництва сентименталiзм з його увагою до духовного свiту людини перерiс у романтизмi в одну з основних його ідейних пiдвалин.

Близькою до сентименталізму є ще одна характерна риса романтичного світогляду – це яскраво виражене суб’єктивне осмислення автором явищ реальної дійсності, прагнення побачити в ній щось високе, ідеальне. До пошуків ідеалу спонукала навколишня дійсність, яка всупереч сподіванням, була далека від торжества рівності й свободи. Розмірковуючи про історичну долю людства, романтики спиралися на їх власне уявлення про ідеали та норми суспільного життя, що було засноване не на реальних інтересах, а на абстрактній ідеї і неминуче приводило до розриву між ідеальним світом і дійсністю. Філософським підґрунтям таких поглядів було вчення німецьких філософів Йогана Фіхте та Фрідріха Шеллінга. У вченні Фіхте найбільш прийнятним для романтизму виявилось твердження про вільну діяльність людського „Я”, яке є уособленням діяльно-творчої основи буття.

Ранній німецький романтизм представлений ідеологами руху „Буря і натиск”, який сформувався як протест проти абсолютизації розуму і проявився у підвищеному інтересі до проблем особистості і внутрішнього світу людини. Відомим представником цього руху був Йоган Гердер, який закликав відмовитись від раціоналістичних ідеалів Просвітництва й підкреслював важливу роль емоційності й чуттєвості в житті як окремої людини, так і цілих народів.

Одним із центральних понять естетики німецького романтизму є поняття „романтичної іронії”, вперше сформульоване Ф.Шлегелем у романі „Люцинда”. Романтична іронія була специфічним виявом романтичного суб’єктивізму. Сміх та іронія були засобом розкріпачення свідомості, проявом свободи духу, що було метою романтизму. За допомогою сміху і іронії романтики не лише скидали ідолів з п’єдесталів, а й утверджували свій ідеал – вільну особистість, яка незмінно перебувала в центрі уваги.

На початку ХІХ ст. увагу німецьких романтиків привертають проблеми душі народу, його історії, культурних традицій, стосунки людини й суспільства. Продовжуючи справу, розпочату Гердером і „штюрмерами”, романтики збирають і публікують пам’ятки народної творчості, популяризують стародавню німецьку літературу. Цим вони намагалися продемонструвати своїм сучасникам багатий духовний світ простого неосвіченого народу, який під загрозою окупації і знищення відчув себе окремим суб’єктом історії, заявивши визвольною боротьбою про своє право на збереження рідної мови і традицій культури.

Романтики поставили людину у центрі світових сил і законів, підкреслюючи її нерозривний зв’язок з природою, Всесвітом і суспільством. Пізнаючи світ і оцінюючи суспільство, вони керуються не так розумом, як почуттями, уявою, фантазією. Завдяки саме цим здатностям людина може збагнути все багатство буття. Теми i проблеми, порушенi представниками нiмецького романтизму, знайшли своє продовження й поглиблення в культурах європейських країн. На хвилi патрiотичного пiднесення „весни народiв” розквiтає й романтизм український, що також поклав у свою основу фiлософськi пiдвалини нiмецького романтизму.

У третьому розділі „Сприйняття ідей німецького романтизму українськими мислителями” розглядається специфіка прояву ідей німецьких романтиків в українській культурі ХІХ ст. Паростки українського романтичного світогляду простежуються майже одночасно з появою романтичного гуртка в Ієні. Як у Німеччині, так і в Україні романтизм був покликаний до життя складним становищем обох країн і відображав пробудження свідомості народу, його прагнення до незалежності.

З ідеями німецької класичної філософії, зокрема Канта, Фіхте, Шеллінга й Гегеля, українське суспільство познайомили професори філософії, запрошені викладати у новоствореному Харківському університеті. Найбільшою повагою в Україні користувалися ідеї Шеллінга, які популяризували в своїх працях і лекціях Д. Кавунник-Веланський, А. Дудрович, М. Міхневич, І. Кронеберг, К. Зеленецький та ін.

Характерною рисою українського романтизму можна вважати сентименталізм та індивідуалізм як одну з підвалин німецького романтизму. Увага до внутрішнього життя героя в українському романтизмі вилилася в оспівування сільського побуту, образів селян, картин рідної природи, патетичну любов до своєї землі, виділення високих моральних рис українського народу, підкреслення його богообраності – місіанства, виняткової душевності (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гоголь). Переосмислення сентименталізму проявилось в утвердженні переваги вільного життя, поетизації почуттів, переживань особистості, посиленому інтересі до всього національного.

Ідеї Шеллінга, як і Гердера, стимулювали зацікавленість романтиків усною народною творчістю, у якій відображений „дух народу”, його особливе світосприйняття й світорозуміння. М. Максимович, під впливом романтизму захопившись збиранням народних пісень, показав, що вони є найвищим типом мистецтва, який має стати зразком для письменника. Публікацією записів усної народної творчості учений продемонстрував, що український народ володіє таким вишуканим мистецтвом, яке може змагатися з найкращими зразками народної європейської культури. Носієм цього вишуканого мистецтва є безіменна маса пригнобленого люду, який, проникаючи в таємниці Всесвіту і своєї душі, створив чудову образну мову, здатну передати найтонші душевні почуття й настрої.

Виходячи з ідеї тотожності суб’єкта й об’єкта, українські романтики порушують важливу проблему – проблему включення людини в суспільство. Якщо єдність людини з природою мислиться на основі спільної душі, то суспільство ставить людині інші вимоги, висловлює свої норми, випробовує людину. Людина в суспільстві живе не стільки за законами своєї природи, як за укладеними людьми суспільними нормами. „Філософія серця”, така популярна серед українських романтиків – Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гоголя, М. Шашкевича та ін. – утверджує ідею Шеллінга про тотожність людини і природи, висуваючи гуманність як основний принцип співіснування людини і з природою, і з суспільством.

Одухотворена природа, згідно переконань українських романтиків, здатна бути тим середовищем, яке допомагає людині залишатись людиною. Суспільство, цивілізація, місто – чуже середовище, незрозуміле для людини, вихованої на лоні природи. У такої людини чиста душа і лише в контакті зі зловорожим світом вона втрачає свою щирість, природність, тісний зв’язок зі Всесвітом і стає покручем. Досить чітко простежується в українських романтиків думка Шеллінга про природу як царство творчості і пізнавальну діяльність, як працю творчого генія.

Сентименталізм та індивідуалізм українського романтизму тісно пов’язаний із другою ідейною течією – суб’єктивізмом. Суб’єктивізм Й. Фіхте на українському ґрунті сприяв появі ідей винятковості й місіанізму України, оспівуванню особливого характеру й релігійного пієтету українського народу (М. Костомаров, П. Куліш), сприяв утвердженню в українському суспільстві нового розуміння особистості, її самоцінності, її дієвої активності в контексті вирішення проблеми людини і суспільства (Т. Шевченко). В українському романтизмі суб’єктивізм вилився у справжнє відстоювання й захист національної самобутності українців.

Третя ідейна підвалина, представлена в європейському романтизмі як рух „штюрмерів”, відображена в українському романтизмі значно слабше. Несміливий і завуальований протест проти існуючого суспільного ладу виражали байки. Є. Гребінка, М. Гоголь та інші українські романтики в казкових чи фантастичних сюжетах висловлювали протест проти кріпосництва та сваволі царизму. Разом з тим, у творчості діячів Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака і Т. Шевченка поряд з іншими особливостями романтизму відображені й ідеї бунту, протесту, заклик до боротьби.

У четвертому розділі „Романтична іронія в українському контексті” вперше поставлено проблему романтичної іронії. У руслі концепції романтичної іронії Ф. Шлегеля, що дозволяла митцям зображати неначе два плани, два світи – справжній і уявний, розглядається творчість діячів української духовної культури – І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, українська байка. Сміх та іронія в європейському романтизмі були насамперед проявом свободи духу, що високо цінували мислителі-романтики. Засобами іронії та байки, що дозволяла переходити на „другий” план і „езопову” мову, романтики неначе ізолювалися від дійсності, стверджуючи, що іронічні сюжети – це лише поетична уява митця, який прагне якнайповніше виразити безмежність свого духовного „Я”. Та в українській дійсності романтична іронія була виразом не тільки мистецького суб’єктивізму – це був засіб критики кріпосницького ладу, царизму, клерикалізму, а також увага до життя простої людини, її духовного світу, прагнень і настроїв, навіть увага до свого краю, його своєрідності.

Втіленням романтичної іронії в українській культурі є бурлескно-травестійна поема І. Котляревського „Енеїда” та її численні наслідування. Це вияв творчої фантазії, багатого духовного світу людини, який не вписувався у догми й канони, виплескувався жартівливими віршами, байками, сатирою, що виражали вільнодумство романтика, неприйняття ним унормованого світу. Поема продовжує давньоукраїнську бурлескну традицію, збережену в усній народній творчості, збуджує інтерес до самобутності українського народу, його культурних традицій та історії, утверджує національну самосвідомість українців. У ній все жарт, і в той же час – усе дуже серйозно. Переспів історичного епосу римлян у жартівливій формі привернув увагу до самобутнього українського народу, його мови, звичаїв, історії і традицій.

У русло романтичної іронії вписується й українська байка, що була спробою завуальованого висміювання правителів, сатири й критики наявного зла. П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка надали байці життєвої конкретності. Алегорія байки привертала увагу до антилюдського характеру кріпосницьких відносин, сваволі панів, насильства, несправедливості й самодурства чиновників. Жанр байки сприяв згущенню сатиричних барв у зображенні реальності, загострював її неприйняття людиною.

Проявом романтичної іронії є й українська комедія і водевіль. Ці жанри, перейняті українським гумором і колоритом, всупереч традиційній анекдотичності й глузуванню над дурнем, в епоху романтизму сповнені критики деморалізуючого впливу суспільства , зокрема солдатчини, пияцтва на людину, а також висміюють дворянство, що було привілейованим класом (Г. Квітка-Основ’яненко).

Сатирою на суспільні вади, підкресленням безглуздості й хаотичності світу сповнена творчість Миколи Гоголя. Романтична іронія проявляється у сповнених абсурдів та алогічності повістях, що підкреслюють хаос суспільного життя, страх і страждання маленької людини, розрив між дійсністю та ідеалом. Викривальна сила іронії Гоголя – у майстерному поєднанні страшного і смішного („Ревізор”, „Мертві душі”).

На фоні бурлескно-сатиричних творів початку 40-х років ХІХ ст. сатирично-комедійні твори Тараса Шевченка є нищівною критикою царського самодержавства, ситого обивателя, українських дворян та чиновників як прислужників царату. Втіленням романтичної іронії можна вважати його поему-комедію „Сон” з картиною „генерального мордобитія”, „Кавказ” з подвоєним світом жорстокої цивілізації, „просвітителів” та світом мужніх борців за волю. Підкорення волелюбних народів Кавказу зображене як полювання, цькування „сердешної волі” гончими й псарями, результатом якого було „море сліз”. Іронію підкреслює пародіювання цареславних гімнів, облудні гасла „просвіти”, „християнства”, „благоденствія” пригноблених народів.

Своєрідним проявом іронії є заклик до боротьби людей, які ще не виплекали духу боротьби, душа яких рабська, спокійна, приспана, а також людей самотніх, покинутих у велелюдному світі. Такою покинутою й самотньою бачиться Шевченкові Україна з її людьми-примарами, однак він щиро вірить у її світле майбуття.

У п’ятому розділі „Романтизм і українська національна ідея” автор вперше розглядає українську національну ідею в контексті українського романтизму.

Саме в епоху романтизму – наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. в Україні розпочалися спроби філософської рефлексії над національною ідеєю. Насамперед це помітне у публіцистиці та художній літературі, тобто в усіх видах словесної культури, в яких національна самосвідомість ставить собі смисложиттєві питання, що зачіпають не лише інтелект, а є питаннями реального буття як окремої людини, так і національної чи етнічної спільноти. В епоху романтизму сформувалося національне (чи етнічне) самоусвідомлення українського народу, що дістало своє філософське осмислення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства. Відбулося осмислення національної ідеї на ґрунті усвідомлення окремішності української мови, історії, традицій, фольклору та мистецтва.

Особлива увага до внутрішнього світу – душі й потаємного духу в людині дозволила мислителям і митцям-романтикам відкрити самобутній „дух народу”, ствердити своєрідність призначення й виняткове місце кожного народу в розвитку світової історії. Справжнє життя духу – у природі, його може зрозуміти й осягнути лише мистецтво. Мистецтво виступає як одне ціле, воно безпосередньо виростає з народно-національного ґрунту: ідея-дух набирає чуттєвого виразу в національно неповторному змісті-образі. Звідси у романтизмі спостерігається посилений інтерес до всього національного, культивується самоцінність нації як збірної одиниці.

Зародження і формування української національної ідеї автор пов’язує із впливом сентименталізму та суб’єктивізму. Сентименталізм романтичного світогляду зумовив зацікавлення українських романтиків фольклором, мовою, історією рідного народу, діяльністю його видатних діячів. На основі цих досліджень появляються спроби витворення власної історичної концепції, виокремлення самобутності менталітету та світоглядних орієнтацій українського народу (М. Максимович, М. Костомаров). В українському романтизмі яскраво виступає і крайній суб’єктивізм, який трансформувався в ідею місіанізму України, а згодом в українську національну ідею. Дисертант вперше розглядає цю ідею в контексті культури романтизму, і робить наголос саме на впливі сентименталізму та суб’єктивізму на формування української національної ідеї.

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшов таких висновків:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Специфіка українського романтизму відображена й у характері романтичної іронії. В українському контексті романтична іронія проявляється у формі бурлеску, травестії, сатиричної байки, комедії й водевілю. В українській дійсності романтична іронія була не стільки виразом мистецького суб’єктивізму, скільки засобом критики царизму й кріпосництва, сваволі чиновників, а також клерикалізму й церкви як служниці царату. Алегорія байки загострювала неприйняття злого світу людиною, привертала увагу до антигуманних кріпосницьких відносин і сваволі панів та чиновників.

Комедія і водевіль, всупереч традиційній анекдотичності сюжету й глузуванню над дурником, в епоху романтизму наповнюються українським гумором та колоритом, критикою деморалізуючого впливу суспільства на людину, що нівечить і її життя, і душу.

7.

8.

Романтизм не обмежується першою половиною ХІХ ст. – його пафос утвердження самосвідомості народу породив інтерес до української етнографії, етнології, історії, етнопсихології, міфології, економіки та географії – інтенсивне розгортання таких досліджень спостерігаємо у другій половині ХІХ ст., всупереч Валуєвському [1863) та Емському (1872) указам.

9.

Основні положення дисертації викладені автором в наступних публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.