ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМИЯ КУЛЬТУРИ

ПАНОВА МАРИНА ВАЛЕНТИНІВНА

УДК [7.04.53+82-94]:008(470+477)“18”(043.3)

ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ

САМООБРАЗУ АВТОРА

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ КУЛЬТУРІ

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 СТОЛІТТЯ

17.00.01 — теорія і історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Харків — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології

Національної юридичної

академії України імені Ярослава Мудрого

Міністерства освіти та науки України.

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, професор

Шило Олександр Всеволодович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого (м. Харків),

професор кафедри культурології

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

Лосієвський Ігор Якович,

Харківська державна наукова

бібліотека імені В.Г. Короленка,

завідувач відділу

рідких видань та рукописів;

кандидат мистецтвознавства

Побожій Сергій Іванович,

Українська академія

банківської справи (м. Суми),

доцент кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін.

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства,

фольклористики та етнології

імені М.Т. Рильського НАН України,

відділ культурології (м. Київ).

Захист відбудеться 12.10.2001 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 807. 01

у Харківській державній академії культури за адресою:

61003, м. Харків, вул. Бурсацький узвіз, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці

Харківської державної академії культури

за адресою: 61003, м. Харків, вул. Бурсацький узвіз, 4.

Автореферат розісланий 11.09.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат мистецтвознавства, доцент Откидач В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Початок 19 століття — як для української, так і для російської художньої культури,— є витоком принципово нової фази розвитку, що була пов'язана із поширенням ідеології романтизму. Романтизм, який переглядає нормативістську (класицистичну) концепцію творчості й проголошує абсолютну суверенність автора, багато в чому визначив характер сучасної мови мистецтва. Досягнення української культури першої половини 19 ст. мали провідне значення для загального напрямку її подальшого розвитку. Отже, поза вивченням проблем романтизму не може бути складено належного уявлення ні про історію вітчизняної культури, ні про закономірності розвитку тих процесів, що визначають її сучасний стан.

Серед плідних пошуків вчених, що сьогодні формують уявлення про місце романтизму в українській культурі, варто зазначити дослідження І.А. Айзенштока, Т.В. Бувсунівської, І.Я. Лосієвського, Н.К. Наєнка, М.В. Поповича, В.С. Рубан, В.С.Турчина, М.Т. Яценка, а також матеріали Міжнародної наукової конференції “Романтизм у культурній генезі” (1992). Уявлення про особистість, що були сформовані культурою романтизму, романтична концепція художньої творчості та концепція автора-творця є невичерпними джерелами культурологічних і мистецтвознавчих студій. В міру того як процес вивчення проблем цієї культури поглиблюється, все більше запитань постає перед її дослідниками.

Ситуація, що склалася в європейській культурі на зламі 18-го—19-го століть, із усією очевидністю порушила перед молодою генерацією учасників культурного процесу проблему особистого соціального і культурного самовизначення, у зв'язку з чим, незалежно від того, поділяв конкретний автор романтичні ідеї чи не був їх прихильником, виникає доконечна потреба формування самообразу творчої особистості. У свою чергу, інтенсивний процес формування самообразу призвів у першій половині 19 ст. до бурхливого розвитку професійного й аматорського автопортрета.

Про те, що проблема формування самообразу творчої особистості була визначною для культури романтизму, очевидно свідчить стан мистецької практики того часу. В українській художній культурі прикладами втілення самообразу автора можуть правити численні автопортретні зображення Т.Г. Шевченка, В.А. Тропініна — видатного живописця-романтика, що тривалий час працював в Україні, митця-аматора Я. де Бальмена, українських і російських майстрів “другого ряду”: А.М. Мокрицького, Д.І. Безперчого, Є.Ф. Крендовського, І.К. Зайцева, М.К. Павлова, В.І. Штернберга.

Більша частина цих самозображень переконливо свідчить про те, що митці не тільки додержувалися принципів романтичного мистецтва у своїй художній творчості, але й були (або воліли здаватися) романтиками у своєму світосприйманні, тобто формували свій самообраз як образ романтика.

Автопортрет, в якому втілився самообраз митця першої половини 19 ст., розглядається, передусім, мистецтвознавством у контексті культури романтизму — дослідження М.В. Алпатова,

Г.М. Амшинської, О.М. Ацаркіної, В.М. Зименка, В.О. Круглової, Н.М. Калітіної, Г.П. Леонтьєвої, Д.В. Сараб'янова, Г.Г. Поспєлова, М.М. Ракової, В.С. Турчина. У наукових дослідженнях проблем культури першої половини 19 ст. визначається характерна для романтизму зацікавленість сучасників епохи образом артистичної особистості, що було засадою для принципової зміни суспільної оцінки праці художника і самооцінки живописця-романтика. Водночас дотепер залишається не виясненим питання про те, чому в цю епоху проблема формування самообразу і пошук шляхів її розв'язання хвилювали як романтиків, так і авторів іншої творчої орієнтації; чому О.С. Пушкін, навіть після завершення романтичного періоду творчості, продовжує працювати над власними зображеннями, і чому в образотворчій спадщині Т.Г. Шевченка романтичні тенденції найбільш прозоро виявляються саме в автопортретах.

Усі ці питання залишаються без відповіді тому, що дотепер невизначені функції самозображень артистичних особистостей як самостійного явища культури першої половини 19 ст. Методологічно не узагальнена і не осмислена проблема культурної саморепрезентації творчої особистості в широкому соціокультурному контексті романтичного світобачення. Вивчення механізмів та засобів формування і втілення самообразу у автопортреті першої половини 19 ст. набувають сьогодні особливого значення у зв'язку із актуалізацією проблеми самовизначення особистості в культурі. Цим обумовлена актуальність даного дослідження. Воно направлене на з'ясовування тих спільних, обумовлених ідеологією романтизму функцій, що виконував професійний і аматорський автопортрет у якості особливої форми культурної саморепрезентації митця.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана на кафедрі культурології Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого (НЮАУ) у рамках цільової комплексної програми “Духовне життя в Україні та розвиток особистості”.

Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити особливості формування самообразу автора, що були притаманні художній культурі України і Росії першої половини 19 ст., і виявити засоби втілення такого самообразу у професійному і аматорському автопортреті.

Відповідно до мети поставлено такі завдання:

провести аналіз дослідницької традиції в галузі вивчення українського і російського автопортрета першої половини 19 ст.;

співвіднести семантичний зміст знакових самоописів артистичних особистостей з тими загальними уявленнями про автора як про персонажа романтичної культури, що склалися в українській і російській художній культурі першої половини 19 ст.;

виявити структуру такого опису, яка відповідає особливостям процесу художньої комунікації;

дослідити процеси формування самообразу автора в контексті “мистецтва життя” — специфічної для культури романтизму галузі культурної діяльності.

Об'єктом дослідження є самообраз артистичної особистості, втілений в професійному і аматорському автопортреті і вербальних самоописах діячів української і російської художньої культури першої половини 19 ст.

Предметом дослідження є процеси формування самообразу автора, обумовлені ситуацією, що склалася в українській і російській культурі першої половини 19 ст., і відбиті в жанрі образотворчого автопортрета.

Хронологічними межами дослідження є період кінця 18-го— початку 19-го ст. до 1850—1860-х рр. До аналізу залучені твори митців Центральної, Східної та Південної України і Росії.

Матеріал дослідження складають професійні й аматорські зображення і літературні тексти, що описують зовнішній вигляд автора епохи романтизму.

Методи дослідження. Дослідження здійснюється методами системно-структурного і компаративного аналізу. Теоретична і методологічна база сучасної культурології дозволяє розглянути і професійний, і аматорський автопортрет як самостійний феномен культури в спільній площині культурологічного підходу. Методологічними підставами дослідження виступає положення про позиції “автора”, “героя” і “глядача”, що конституюють зображення як художній текст. Ця концепція, впроваджена М.М. Бахтіним як засіб філософсько-естетичного осмислення художньої форми літературного тексту, згодом була розвинута в працях В.С. Біблера у контексті концепції діалогу культур та Ю.М. Лотманом в зв'язку з проблемами художньої комунікації й успішно застосована в дослідженнях, пов'язаних із теоретичним аналізом художнього зображення, тобто іконічної форми тексту (роботи І.Є. Данилової, С.М. Даніеля, Н.О.Дмитрієвої, Ю.М. Лотмана, Д.В. Сараб'янова, О.В. Шила), і, зокрема, в прикладних дослідженнях портрета й автопортрета — працях К.В. Павлової, Г.В. Єльшевської, Г.Т. Ягодовської.

Зміст позицій “автора”, “героя” і “глядача” щодо професійного і аматорського автопортрета встановлюється на підставі методів іконологічного аналізу художньої форми у творі образотворчого мистецтва — теоретичні розробки П.О. Флоренського, що були розвинуті О. І. Генісаретським, — і методи семіотичного аналізу зображення і семантичного аналізу предметного середовища, розроблених тартусько-московською школою на чолі з Ю.М. Лотманом.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

1. Вперше самоопис митців першої половини 19 ст. аналізується як проектний образ, тобто художня і розумова конструкція, призначена для усунення проблемних ситуацій, що виникали в культурі романтизму в результаті ототожнення художнього і побутового рівнів соціокультурного контексту і обумовленого цією обставиною суміщення уявлень публіки про особистість і творчість художника. В науковий обіг вводяться поняття “іменної деталі”, “вербально-графічної формули”, “літературно-образотворчоїй пари” — особливих знакових утворень, що формують самообраз артистичної особистості в культурі романтизму.

2. У дисертації подальший розвиток дістало вивчення функцій романтичних штампів — системи стереотипних культурних уявлень в процесі формування самообразу людини романтичної доби; досліджено техніки роботи з романтичними штампами — техніки збігу та розрізнення, які застосовувалися, зокрема, в процесі формування концепції “героя” в автопортретних циклах

Т.Г. Шевченка і О.С. Пушкіна.

3. У дисертації уточнені особливості динаміки розвитку концепцій “автора” і “героя” в українському та російському автопортреті першої половини 19 ст.

Практична значимість результатів дослідження. Результати дослідження сприятимуть поглибленню уявлень щодо впливу ідей романтизму на українську та російську художню культуру першої половини 19 ст. Матеріали й висновки дисертації можуть бути використані при написанні лекцій навчальних курсів з історії культури та образотворчого мистецтва України, Росії та світової культури. Досліджені у дисертації форми та засоби культурної саморепрезентації митця першої половини 19 ст. можуть бути переосмислені відповідно до тих духовних цінностей, що є актуальні для сучасної культури, і використані: при формуванні іміджу суспільно-політичних діячів; у галузі масових комунікацій; у рекламі та маркетингу.

Особистий внесок здобувача. Основні результати роботи отримані автором особисто. У співавторстві с О.В. Шилом написана стаття "“Автор” і “герой” у романтичному автопортреті", де здобувачу належить аналіз концепції “автора” і “героя” в автопортретах О.А. Кіпреньського і

О.Г. Варнека.

Апробація роботи. Висновки дослідження обговорювались на:

Міжнародних наукових конференціях “Третє тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи” (Чугуєв, 1996); “Культура у філософії ХХ століття” (Харків, 1997);

республіканських, обласних і галузевих конференціях: Всеукраїнській науково-практичній “Творче, практичне та критичне мислення” (Житомир, 1997), підсумкових 1995 і 1996 рр. Харківського художньо-промислового інституту (Харків, 1996, 1997); підсумковій 2000 р. Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури (Харків, 2000); науковій Національної юридичної академії України (НЮАУ) “Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та розвиток особистості” (2001);

засіданнях міжкафедрального методологічного семінару НЮАУ (2000 р.);

засіданнях кафедри культурології НЮАУ і теоретичного семінару кафедри (1995—2001 рр.).

Публікації. Безпосередньо за темою дисертації опубліковано 11 робіт у тому числі: 6 статей у збірках наукових праць — фахових виданнях, затверджених ВАК України,— та 5 публікацій у збірках матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура роботи визначається метою, завданнями, логікою дослідження і має такий вигляд: вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел (275 найменувань), 2 додатка (38 таблиць, де зібрано 151 ілюстрація; 16 фрагментів джерел, що аналізуються). Обсяг дисертації без додатка —168 с., повний обсяг (з додатком) — 253 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить обґрунтування актуальності теми, у ньому розглядається стан розробки кола питань, пов'язаних з тематикою дисертації, в науковій літературі, визначаються мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, межі дослідження і матеріал, формулюється наукова новизна отриманих результатів, надаються відомості про апробацію роботи і оприлюднення основних її положень і висновків

Розділ 1. Романтизм в українській і російській художній культурі першої половини 19 століття та традиція його дослідження.

Підрозділ 1.1. Проблеми дослідження української і російської культури першої половини 19 століття. Традиція досліджень української і російської художньої культури першої половини 19 ст. припускає рівнобіжне дослідження обох національних культур, виходячи з їх тісного взаємозв'язку, що присутній у галузі літератури, образотворчого мистецтва і способу життя дворянства і художньої інтелігенції.

У якості перспективних для дослідження шляхів формування самообразу автора виділяються напрямки, пов'язані з вивченням функцій романтичних штампів — загальновживаних уявлень, що склалися наприкінці першої третини 19 ст. внаслідок офіційного визнання романтичних ідей і лексики. Приклади прояви романтичних штампів постійно потрапляють у поле зору дослідників проблем культури першої половини 19 ст. але дотепер не описані механізми функціонування культурних кліше, що є специфічними для культури романтизму і дають змогу з'ясувати характер процесів художньої комунікації.

Підрозділ 1.2. Професійний і аматорський автопортрет. Російський і український автопортрет як одне з яскравих явищ культури першої половини 19 ст. приваблював увагу кількох генерацій дослідників, але відповідно до історично сформованої традиції професійний автопортрет, як правило, розглядався мистецтвознавцями у контексті вивчення історії образотворчого мистецтва, а аматорський — літературознавцями як один із факторів, що супроводжували у зазначену епоху творчість письменників.

Водночас наявна тенденція щодо подолання фрагментарності дисциплінарних підходів завдяки перехресному запозиченню додаткових методів дослідження: професійний автопортрет усе частіше розглядають у руслі історико-біографічних обставин, а аматорський — як художню форму. Предметом спільного дослідницького інтересу мистецтвознавців і літературознавців є семантичні значення, що насамперед органічно поєднані з концепцією “героя” професійних і аматорських самозображень. У дисертаційному дослідженні висувається гіпотеза про те, що автопортрет, як одночасно побутове і художнє зображення, дозволяв формувати самообраз автора на побутовому і художньому рівнях соціокультурного контексту у вигляді знакового опису — розгорнутого ряду ознак, за якими були закріплені стійкі культурні значення.

Розділ 2. Уявлення про автора в українській і російській художній культурі першої половини 19 століття.

Підрозділ 2.1. Уявлення про автора як знаковий опис. Аналіз семантики деталей, що формують зовнішній вигляд сучасника епохи (“знаковий опис”), показав, що змістовні та формальні характеристики таких деталей свідомо задавалися митцями або інтерпретувалися публікою відповідно до романтичної парадигми як моменти, що виявляють надзвичайність особистості романтика. Особливе художнє ставлення до повсякденності, що було притаманне романтизму, породило специфічну форму культурної діяльності — “мистецтво життя”: романтичний стиль поведінки, що мав полярну орієнтацію стосовно вимог конкретної прагматичної (життєвої) ситуації, обумовлював ситуацію “відчуднення”, яка артифікувала побутові деталі, перетворюючи їх на метафори. Зіставлення прикладів вербальних і іконічних описів вигляду артистичних особистостей показало, що усі ці описи носили знаковий характер і співвідносилися із уявленнями про автора-митця як про персонажа романтичної культури.

Романтизм, художньо осмисливши повсякденність, виявив умовний характер культурних норм і відкрив можливість їхнього розвитку. В дисертації це досліджується на матеріалі біографії і іконографії О.С. Пушкіна і Т.Г. Шевченка. Аналіз форм побутового поводження О.С. Пушкіна і

Т.Г. Шевченка виявляє цілеспрямовані зусилля щодо формування уявлень про свою подобу і закріплення їх в культурі у вигляді літературних описів і зображень. Особливості оформлення зовнішнього вигляду та манера поведінки у цих випадках були засобом репрезентації соціокультурної позиції митця. Автопортретний цикл О.С. Пушкіна надає можливість простежити етапи роботи поета над візуальною складовою самообразу. Робота ця набувала характеру самостійного творчого завдання, що містилося у пошуках зв'язку між уявленнями про молодого Пушкіна-романтика і Пушкіна, який вже — і як митець, і як людина — завершив період захоплення ідеями романтизму. Професійний автопортрет і самозображення митця-аматора, таким чином, виявляють спільні функції — репрезентують автора (літератора та живописця) як персонажа романтичної культури.

Підрозділ 2.2. Концепція “героя” в українському і російському автопортреті першої половини 19 століття. Матеріали попередніх мистецтвознавчих досліджень професійного автопортрету дозволяють скласти системне уявлення про те семантичне навантаження, що могли, у рамках загальних уявлень про романтика, нести іконічні самозображення митця. На даній підставі у дисертації була побудована типологія іконічних самоописів живописців. Типологія ця відповідає вербальним описам зовнішності героя романтичної літератури. Після аналізу концепції “героя” аматорського автопортрету — іконічного самоопису літератора — було виділено універсальні іконічні типи, що використовувалися для самоопису автора (як літератора, так і живописця).

Аналіз портретів Г.Р. Державіна (роботи І.І. Василевського) і О.С. Пушкіна (роботи В.А. Тропініна), а так само ряду автопортретів Т.Г. Шевченка, О.А. Кіпренського, О.Г. Варнека, І.К. Зайцева виявив спільність уявлень та підходів, що обумовлювали процеси формування самообразу автора — літератора і живописця — в українській та російській культурі того часу. А саме: притаманна романтизму занепокоєність митця власним образом захоплювала не тільки авторів-романтиків, а й авторів — в першу чергу поетів — інших творчих напрямків; свідомо сформований у рамках поетики романтизму, самообраз поета обумовлював загальний напрямок розвитку уявлень про автора; такий самообраз міг бути утілений як у аматорському автопортреті, так і у портреті пензлем роботи іншого митця.

Розділ 3. Самообраз як умова творчої й особистої свободи автора. Підрозділ 3.1. Автопортрет і “мистецтво життя” — два засоби формування самообразу автора. У першій половині 19 століття особливості процесу художньої комунікації були задані характером романтичної літератури, у якій особистість автора зливалася з образом ліричного героя. За відсутності прикладів романтичної поведінки автора — зразків “мистецтва життя”, які відповідали чеканням глядачів-читачів, — у свідомості публіки виникали пробіли, що складали перешкоди процесу художньої комунікації. Проблемна ситуація знімалася зусиллями публіки, яка, виступаючи в ролі колективного автора, компенсувала недостатність інформації за рахунок романтичних культурних кліше. Підміна уяви щодо особистості конкретного митця (літератора або художника) образом культурного прототипу спотворювала сприйняття художніх творів останнього і нівелювала його історичний образ. Соціокультурна ситуація складалася так, що завдання формування самообразу, що відповідає романтичним уявленням про артистичну особистість, набувало актуальності для авторів будь-яких художніх напрямків, творчість яких була історично пов'язаною із тією епохою.

У першій третині 19 ст., коли романтизм був провідною ідеологією, здатність глянути на ситуацію збоку, вийти за її межи демонструють генії національних культур — О.С. Пушкін і Т.Г. Шевченко. Розуміння специфіки соціокультурної ситуації, що випливала з особливостей романтизму як художньої системи, давало можливість цим авторам здійснювати проектний підхід — формувати самообраз на основі культурних кліше і достатньо ефективно коректувати суспільні уявлення про власну особистість, додавати нового оригінального змісту до розповсюджених ознак романтика.

Аналіз біографій і творчості О.С. Пушкіна і Т.Г. Шевченка показує, що свідоме використання романтичної лексики при формуванні самообразу було найефективнішою культурною стратегією, яка забезпечувала особисту і творчу свободу автора. Притаманне романтизму художнє ставлення до повсякденності відкривало перед артистичною людиною можливість “гри” знаковими деталями, внаслідок чого виникали ситуації “відчуднення”, які виявляли умовність трафаретних уявлень публіки щодо стиля поведінки творчої людини і надавали автору можливість маніпулювати ними, задавати напрямок шляхів формування самообразу. Але у межах “мистецтва життя” виникала проблема завершення форми цієї “гри”. Вона набувала зміст проблеми смерті “автора-героя” і в якості поетичного жесту мала вигляд прощання романтика із юністю. Культурний механізм розв'язання проблемних ситуацій, що виникали у рамках “мистецтва життя”, був закладений у таких специфічних для романтизму формах художньої творчості, як альбом і епістолярно-щоденникова література, і передбачав підміну зразків реальної побутової поведінки автопортретом. У контексті альбому, де однією з провідних тем була тема смерті і цвинтаря, автопортретні зображення набували меморіального характеру, закріплювали у культурі образ молодого романтика та завершували цей образ як художню форму.

Відтворення такого автопортрету як форми втілення самообразу автора було тією культурною стратегією, що задовольняла вимогам культурної ситуації і водночас не обмежувала простір особистої та творчої свободи митця.

Підрозділ 3.2. Проблема формування самообразу літератора. Аналіз аматорського автопортрета показує, що такий тип зображення був повноцінним учасником процесу художньої комунікації в межах спільного простору європейської культури. Були розглянуті самозображення геніїв національних літератур — О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, значних представників російського і західноєвропейського романтизму — К.М. Батюшкова, Є.А. Баратинського, Е.-Т.-А. Гофмана й А. де Віньї, літераторів “другого ряду”, що представляють українську і російську культури — Я. де Бальмена, П.Л. Яковлева. Встановлено низку факторів, що дозволяють аматорському автопортрету успішно формувати уявлення про автора, і тим самим виконувати функції професійного автопортрета та здійснювати підміну портретного зображення.

Особливості образотворчої форми аматорського автопортрета характеризують закладену в них концепцію “автора”. Стиль графічного виконання — “швидкий олівець” і “живий пензель”, застосовувані композиція та художні матеріали відбивають світовідчування романтичної епохи, що було очевидно і для сучасників. Предметно втілений у зразках альбомної і книжкової графіки аматорський автопортрет формував іконічне уявлення про автора відповідно до вимог культури романтизму — одночасно і як художній, і як побутовий опис.

До виникнення нової романтичної концепції художньої творчості в ролі автора зображення виступала людина, що володіла професійними художніми навиками. Романтизм відкривав нові можливості утворення змісту, включаючи у рамки художнього контексту життєві обставини принципово будь-якої особи, що приймала на себе роль автора.

Зважання позиції “глядача” в аматорському автопортреті припускало наявність широкої аудиторії, яка формувалася за рахунок включення такого зображення в альбом або щоденниково-епістолярну літературу у якості образотворчої “обмовки”, що формує літературну біографію автора.

Проблема інтерпретації образу творчої особистості, розглянута через призму урахування особливостей взаємодії іконічних і вербальних описів, у дисертації вирішується введенням уявлення про літературно-образотворчу пару. Дослідження в галузі літературознавства і мистецтвознавства (роботи Р.В. Дуганова, В.Я. Лакшина, Ю.М. Лотмана, І.М. Медведєвої, Ю.М. Радченка, Т.Г. Цявловської, О.В. Шила, О.В. Юрової) показують, що ряд портретних і автопортретних зображень поетів кінця 18-го — першої половини 19-го ст. мають літературний коментар, що належить “герою” зображення. Літературний коментар фактично закріплював за літератором роль лідера — автора концепції свого портретного зображення, що вказує на прагнення додати портретному зображенню характер своєрідного “автопортрету”.

У дисертації літературно-образотворча пара виділяється як особлива розумова конструкція і художня форма, якої притаманна внутрішня єдність і яка втілює принципи організації змісту самообразу автора.

Розділ 4. Автопортрет у системі художньої комунікації.

Підрозділ 4.1. Самообраз автора як знакова морфологія. Самообраз автора, поданий літературно-образотворчими парами, розглядається як “знакова морфологія” — системна єдність іконічного і вербального описів об'єкта. Це уявлення, впроваджене О.В. Шилом, дозволяє здійснити єдиний підхід до вербального й іконічного описів образу артистичної особистості, взятого як знакова система, виявити структуру цих описів і встановити її відповідність до процесу художньої комунікації. Аналіз романтичних типів опису дозволяє виділити їхнє значеннєве ядро — “іменну деталь” — метафору, що містить у згорнутому вигляді багаторівневі уявлення про особистість і творчість конкретного автора і виконує функції значеннєвого переходу між їх побутовим і художнім рівнем.

До “іменних деталей” можна віднести такі визначення, як “байронічна поза”, “арапський профіль” і т.п. “Іменна деталь”, що має дві стійкі форми опису — вербальну й іконічну, — функціонує в культурі і втілюється у творах як вербально-графічна формула. Прикладом вербально-графічної формули, остаточно сформованої й активно функціонуючої в культурному контексті, є формула “арапський профіль” — один із варіантів самоопису О.С. Пушкіна, багаторазово відпрацьований їм як у літературній творчості, так і в автопортретах. Як приклад одного з чинників, що формують образ Т.Г. Шевченка, може розглядатися зафіксоване в культурі того періоду іконічне уявлення про “перебендю-кобзаря”.

У процесі побутування “іменної деталі” у культурі змінюються її структура й характер сприйняття сучасниками — виникає романтичний штамп. У добу зрілого романтизму уявлення про артистичну особистість виявляє діалектичне протиріччя між концепцією романтичного генія, що передбачає як обов'язковий момент оригінальність, і необхідним, із погляду процесу художньої комунікації, образом культурного прототипу.

Підрозділ 4.2. Оригінальний самообраз автора в українській та російській художній культурі: умови формування і динаміка розвитку. Аналіз прикладів втілення самообразів живописця та поета у автопортретних та портретних зображеннях виявляє використання при формуванні іконічної складової особливих прикладних технік роботи з романтичними штампами. Це — техніки збігу та розрізнення. Техніка збігу розглядається на прикладі автопортретного циклу О.Г. Варнека. Вона відповідає принципу класичного нормативного мистецтва і формує самообраз автора на підставі подібності з культурним прототипом, використання або повторення структурних складових його образу. В епоху романтизму подібний підхід оцінюється як непродуктивний момент для утворення нових змістів.

На прикладі автопортретів О.А. Кіпренського розглядається техніка розрізнення — виявлення і підкреслення відмінностей від культурного прототипу, — яка відбиває романтичну концепцію творчості як оригінального самовираження і формує відповідне уявлення про автора в процесі заперечування структурних складових уяви-прототипу. Як ще один приклад використання цієї техніки розглядається концепція “героя” у портреті О.С. Пушкіна роботи В.А. Тропініна. Аналізується ланцюжок перетворень іконічних уявлень: “російський Байрон” — “російський поет” — “російський поет Олександр Пушкін”. Аналіз портрета О.С. Пушкіна роботи О.А. Кіпренського показує, як візуальні складові побутового образу поета, художньо осмислені в його поезії, дозволяють сформувати на тлі образів Байрона і Вальтера Скотта канонічний образ російського Поета.

Унікальним прикладом втілення самообразу поета-художника є автопортретний цикл Т.Г. Шевченка. Порівняльний аналіз автопортретів Т.Г. Шевченка дозволяє виявити низку стійких типів опису “героя” і виділити відповідно їм концепції “Артиста”, “Діогена” і “Кобзаря”, що формують самообраз Т.Г. Шевченка як “Художника”, “Філософа” і “Поета”. Концепція “Кобзаря” пов'язана з глибинами народної культури і підбиває підсумок пошуків самообразу національного Поета. Це канонічне уявлення про творчість і особистість Т.Г. Шевченка формується на засадах універсальних механізмів, вироблених культурою романтизму. Відповідно до діалектики розвитку культурного процесу ці ж механізми сприяють руйнації ідеалізованого в романтизмі образу Поета-генія — єдиного і тому самотнього. Притаманний романтизму історичний характер мислення обумовив уявлення щодо зв'язку індивідуальної художньої творчості з національною історією та культурою. На зміну цим уявленням прийшла ідея особистої відповідальності автора-митця за історичну долю нації взагалі, та її культури зокрема. Спадкоємність концепцій “героя” в автопортретному циклі Т.Г. Шевченка визначає поступовий і послідовний перехід від образа романтика-одинака до концепції Поета-культурного місіонера. Самообраз автора, сформований у рамках літературно-образотворчої творчості генія української національної культури Т.Г. Шевченка як проектний образ та іконічно втілений в автопортретних зображеннях, виступає культурним орієнтиром, що визначає шляхи розвитку уявлень про автора, актуальні для української і російської художньої культури другої половини 19 століття.

ВИСНОВКИ

1. В дисертації досліджені процеси формування самообразу автора, зумовлені ситуацією, що склалася в українській і російській культурі під впливом ідей романтизму, і відображені в жанрі автопортрету.

Аналіз історичної традиції в галузі вивчення української і російської художньої культури першої половини 19 ст. виявляє її націленість на рівнобіжне дослідження явищ, що є відбитком впливу ідей романтизму у кожній з національних культур. Цей принцип набув розвитку і у ході розглядання самозображень діячів української та російської художньої культури. Дослідження механізмів, що пов'язані з функціонуванням романтичних штампів дало змогу з'ясувати специфічний для культури романтизму характер процесів художньої комунікації, які, у свою чергу, були провідним фактором, що обумовлював шляхи формування самообразу автора.

Аналіз методів вивчення автопортретів художників-професіоналів та самозображень митців-аматорів показав, що існуючі підходи обмежують предметні рамки відповідних дисциплін — мистецтвознавства і літературознавства. Втім наявна тенденція щодо подолання фрагментарності дисциплінарних підходів. У ході дисертаційного дослідження: результати, раніш отримані в мистецтвознавстві і літературознавстві, були зведені воєдино у площині культурологічного підходу. Методологічні уявлення щодо позицій, які конституюють художній твір — позицій “автора”, “героя” і “глядача”, — дозволило скласти цілісне узагальнене уявлення про автопортрет художника-професіонала та самозображення митця-аматора як про складну художню форму, що втілює самообраз автора на різних рівнях своєї організації і залучена у загальний контекст культури. Дисертаційне дослідження підтвердило висунуту гіпотезу, згідно з якою автопортрет, як одночасно побутове і художнє зображення, сприяв формуванню самообразу автора на побутовому і художньому рівнях соціокультурного контексту у вигляді знакового опису — розгорнутої низки ознак, за якими було закріплено стійкі культурні значення.

2. Аналіз іконічних та вербальних самоописів діячів української та російської художньої культури першої половини 19 ст., а також зафіксованих у літературно-іконографічних матеріалах епохи прикладів специфічної побутової поведінки артистичних особистостей виявив збіг семантичного змісту цих форм саморепрезентації з загальними уявленнями про автора як про персонажа романтичної культури. Згідно з особливостями мистецтва романтизму ці уявлення перш за все формували складові деталі зовнішнього вигляду, які внаслідок особливих форм побутової поведінки — “поетичних жестів” автора — набували характеру метафор.

Вирішальний вплив романтизму на загальний стан української і російської художньої культури першої половини 19 ст. обумовив особливості процесів художньої комунікації. Уява щодо особистості митця стала невід'ємною умовою цілісності сприйняття наслідків його творчості. Формування самообразу автора, незалежно від того, був він романтиком чи ні, набуло характеру самостійного творчого завдання. Самообраз автора набував проектного характеру, тому що його зміст і структура були попередньо задані романтичними уявленнями про артистичну особистість, які, у свою чергу, були сформовані знаковими описами героя романтичної літератури. Прикладом проектного подходу є також специфічна для тієї епохи практика формування творчою людиною свого зовнішнього обліку як концептуальної основи образу, якому призначено бути втіленим іншим митцем і увійти в історію та культуру.

3. Аналіз іконічних і вербальних самоописів та описів зовнішнього вигляду Г.Р. Державіна, О.С. Пушкіна, Д.В. Давидова, Т.Г. Шевченка показав, що уявлення про митця, а відповідно їм і самообраз автора, формуються як знакова морфологія — єдність вербального та іконічного описів.

Семантичною структурною основою уявлень стосовно автора є “іменна деталь” — виразна складова зовнішнього вигляду, яка була осмислена в актуальних для романтизму контекстах національної історії і культури та закріплена в художній культурі епохи. “Іменна деталь”, що була закріплена у культурі рівночасно як вербальний й іконічний текст, утворювала вербально-графічну формулу — синтетичну метафору, що у згорнутому вигляді містила уявлення щодо особистості і творчості конкретного автора. Процеси формування самообразу літератора призвели до виникання в його творчості літературно-образотворчих пар. Значеннєвою суттю такої пари є вербально-графічна формула, структурні особливості якої забезпечують механізм взаємодії частин пари з загальним контекстом культури. Іконічною формою втілення іменної деталі у вербально-графічній формулі був аматорський автопортрет. Аналіз концепцій “автора”, “героя” та “глядача” самозображення митця-аматора показав, що у специфічному контексті культури художнього салону такий тип самоопису одержує особливий культурний потенціал і може успішно формувати іконічну складову самообразу літератора.

4. Порівняльний аналіз можливостей щодо формування романтизованого самообразу автора у вигляді прикладів “мистецтва життя” (в змістовно навантажених та зовнішньо виразних формах побутової поведінки) та репрезентації культурної позиції романтика за рахунок створення романтичної концепції “героя” автопортретного зображення виявив перевагу останнього підходу перед “поетичним жестом” романтика. У культурі романтизму автопортрет набуває характер меморіального зображення і завдяки цьому реалізує самообраз автора як довершену побутову і художню уяву. Свідоме використання романтичної лексики при формуванні самообразу стало найефективнішою культурною стратегією, яка забезпечувала особисту і творчу свободу автора.

5. Оригінальний самообраз автора формувався в процесі діалектичного заперечування образу культурного прототипу й інтерпретації особистих біографічних обставин в актуальних для романтизму контекстах національної історії і культури. Найбільш наочно процес створення самообразу демонструє творчість геніїв національних культур — Т.Г. Шевченка й О.С. Пушкіна. Їх авторські концепції, сформовані на основі історичності мислення та концепції художньої творчості романтизму, дозволили перебороти індивідуалістичну концепцію романтичного генія.

6. Культурна практика формування самообразу митця і втілення його в автопортреті набувають особливого значення для сучасної культури. Автопортретність — одна з головних рис мистецтва нашого часу— розглядається сьогодні як прагнення митця до самопізнання та удосконалення не тільки власної особистості, а й життєдіяльності та культури. За таких умов вагомої цінності набуває той опит проектного мислення — вміння розпізнати проблемну ситуацію у культурі та розв'язати її адекватними засобами, — що були накопичені в культурі романтизму в процесі формування самообразу автора.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

1.Панова М.В., Шило О.В. “Автор” і “герой” у романтичному автопортреті // Харківський художньо-промисловий інститут: Тези доповідей Наук.-метод. конф. професорсько-викладацького складу та аспірантів інституту за підсумками наукової роботи за 1995 р. — Х.: ХХПІ, 1996. — С. 56-59.

2.Панова М.В. Проблема молодости в автопортретах Пушкина // Харківський художньо-промисловий інститут: Матеріали Наук.-метод. конф. професорсько-викладацького складу та аспірантів інституту за підсумками наукової роботи за 1996 р. — Х.: ХХПІ, 1997. — С. 26-27.

3.Панова М.В. Проблема канонического самоизображения автора // Культура у філософії ХХ століття // Матеріали IV Харківських міжнародних Сковородинівських читань. — Х.: Основа, 1997.— С. 388-390.

4.Панова М.В. Романтический автопортрет как проект личности в культуре // ІІІ тысячелетие: гармония человека, общества и природы // Тезисы докладов и сообщений международной научно-практической конференции. — Чугуев, 1996. — С. 59-61.

5.Панова М.В. Литературный и изобразительный портрет автора эпохи романтизма // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1997. — №5. — С. 116-117.

6.Панова М.В. Изобразительные автопортреты Пушкина в его поэтических посланиях // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1997. — №6. — С. 61—62.

7.Панова М.В. Проблема “автора” и “героя” в жизни и в зеркале романтического автопортрета // Творче, практичне і критичне мислення: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Житомир, 1997 р. — Житомир: Журфонд, 1997. С. 107-110.

8.Панова М.В. Проблема отражения представлений об античном авторе в автопортрете эпохи Возрождения // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1998. — № 4-5. — С. 101.

9.Панова М.В. Романтический штамп и концепция “героя” автопортретов первой трети ХIX столетия // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1998. — № 4-5. — С. 101-102.

10.Панова М.В. Автопортрет с палитрой и кистями: парадоксы складывания жанрового типа // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1999. — № 2-3. —

С. 113-114.

11. Панова М.В. Концепция “героя” в автопортретном цикле Т.Г. Шевченко // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. — Х.: ХХПІ, 1999. — №4-5. — С. 91-94.

Панова М.В. Шляхи формування самообразу автора в українській та російській художній культурі першої половини 19 століття. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 — теорія та історія культури. — Харківська державна академія культури. Харків, 2001.

В дисертації досліджуються процеси формування самообразу автора, зумовлені ситуацією, що склалася в українській і російській культурі під впливом ідей романтизму, і відображені в жанрі автопортрету. Результати мистецтвознавчих і літературознавчих досліджень професійного і аматорського автопортрету переосмислені в загальній площині культурологічного дослідження. Самообраз автора і його автопортрет, що втілює цей самообраз, описується як проектний образ, тобто художня і розумова конструкція, змістовно і структурно задана образом романтичного героя і призначена для усунення проблемних ситуацій. Ці ситуації виникали у культурі романтизму в результаті сполучення уявлень публіки про особистість і художню творчість автора. Результати дослідження можуть бути використані в науковій, педагогічній та художній практиці, у сфері масових комунікацій.

Ключові слова: романтизм, самообраз автора, професійний і аматорський автопортрет, іконічний і вербальний опис, проектний образ, іменна деталь, вербально-графічна формула, літературно-образотворча пара.

Панова М.В. Пути формирования самообраза автора в украинской и русской художественной культуре первой половины 19 века. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.01 — теория и история культуры.— Харьковская государственная академия культуры, Харьков, 2001.

В диссертации исследуются процессы формирования самообраза автора, обусловленные ситуацией, сложившейся в украинской и русской культуре первой половины 19 века под влиянием идей романтизма, и отраженные в жанре изобразительного автопортрета. Украинский и русский автопортрет получил теоретическое обоснование как самостоятельное явление культуры, ставшее таковым в первой половине 19 века в результате влияния идей романтизма на состояние и ход развития национальных культур. Параллельно накопленные результаты искусствоведческих и литературоведческих исследований профессионального и любительского автопортрета рассмотрены в общей плоскости культурологического исследования и переосмыслены на базе современной системно-структурной методологии.

Проанализирована исследовательская традиция изучения проблем романтизма в украинской и русской культуре и существующие подходы в области изучения автопортрета первой половины 19 века. Концепция “героя” автопортретных изображений рассматривается как тип знакового описания. Выявлено содержание концепций “автора”, “героя” и “зрителя”, конституирующих любительский автопортрет как художественный текст. Особенности формирования и функционирования в культуре представлений публики об артистической личности выявляются на основании изучения романтических штампов. Установлено принципиальное совпадение функций любительского и профессионального автопортрета как способа формирования и предъявления публике и потомкам самообраза творческой личности в широком социокультурном контексте романтического мироощущения. На основании анализа концепции “героя” романтического автопортрета