ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ПОЛІЩУК Надія Юріївна

УДК [821.11-2.091п18/19п+821.11-343п18/19п]:111(001.891)

ТРАНСФОРМАЦІЯ МІФОЛОГЕМИ АГАСВЕРА В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ-ХХ СТ.

Спеціальність: 10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник |

доктор філологічних наук, професор

Копистянська Нонна Хомівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

професор кафедри світової літератури

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Нямцу Анатолій Євгенович,

Чернівецький національний університет

ім. Ю.Федьковича

професор кафедри російської філології

кандидат філологічних наук,

Лучук Тарас Володимирович,

Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка

учений секретар

Провідна установа | кафедра філології Національного університету "Києво-Могилянська Академія" Кабінету Міністрів України, м. Київ.

Захист відбудеться 23 лютого 2001 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.13 з філологічних наук у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул.С.Крушельницької, 5.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені І.Франка за адресою: 79005 м.Львів, вул.Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “22” січня 2001 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М.Івашків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Світова література уже протягом двох тисячоліть продовжує відтворювати ціле коло амбівалентних, суперечливих питань, увесь різноманітний спектр одвічних проблем, які становлять одну з констант людської свідомості. Відповідно до цього письменники кожної епохи творять свої міфи, наративні надбудови, що акумулюють складний психологічний комплекс у вербалізованій формі, яка надає неоднозначним поняттям своєрідної виразності, вирозумілості. Цей естетичний феномен, характерний для всього історичного розвитку літератури, варіює залежно від (відмінних) акцентів, притаманних тій чи іншій літературній добі. Тому, з одного боку, зазначене коло філософських проблем замикається довкола людини і соціуму і вибудовується у літературній парадигмі античності-Ренесансу-класицизму-просвітництва-реалізму (-постмодернізму). З іншого боку, воно витворене у пошуках трансцендентного, позалюдського і позачасового, є спадковою ознакою літературної парадигми середньовіччя-бароко-романтизму-модернізму (-постмодернізму), а в такий спосіб є поверненням до власних витоків — до міфу. Загальні тенденції легендарно-міфологічних структур сфокусовуються навколо різноманітних міфологем літератури; розгляд однієї з них — міфологеми Агасвера — власне й становить зміст дисертації.

Актуальність теми дисертаційного дослідження полягає насамперед у комплексному підході до вирішення наукової проблеми. Робота є вартісною у суто літературознавчому аспекті, оскільки оригінально побудована на поєднанні різноманітних методів дослідження, як сучасних (постструктуралістський та деконструктивістський) та нових (структурний, семіотичний, міфо-ритуальна критика) для українського літературознавства, так і класичних (історико-літературний, порівняльний, типологічний). На основі цього в роботі по-новому здійснюється грунтовний аналіз та інтерпретація і відомих (англійська романтична поема С.Т.Колріджа, Дж.Г.Байрона, П.Б.Шеллі), і водночас мало чи й зовсім невідомих (романтична лірика Н.Ленау, поеми В.Б.Небеського, Р.Гамерлінга, роман С.Гейма) художніх текстів. У філософсько-культурологічному аспекті особливо актуальним на межі століть є звернення до літературної традиції міфологеми Агасвера як до переосмислення одвічних запитів людської екзистенції: життя і смерті, смерті та безсмертя, прощення і кари.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження, вибраний для наукової роботи, має зв’язок з науковими програмами та навчальними планами Львівського національного університету імені Івана Франка, оскільки передбачає включення дисертаційного матеріалу в наукові та навчальні програми зі світової літератури у вивченні питань теорії, історії літератури, поетики; в аналізі взаємодії літератури з іншими науками: фольклористикою, релігієзнавством, філософією, культурологією.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є аналіз міфологеми Вічного Жида у повноті її реалізації в межах зазначеної теми дисертації. Об'єктом дослідження є складний процес взаємодії національних літератур, що виявляється у відкритому діалозі ідейно-тематичних, філософських, жанрових і стильових пошуків творчого вирішення наукової проблеми. Відтак предметом дослідження є трансформація міфологеми Агасвера у західноєвропейській літературі ХІХ-ХХ ст., головно періоду романтизму та постмодернізму. Тому завданням наукової роботи є простеження еволюційної градації міфологеми Агасвера, здійснюване на основі максимального вивчення досліджень з теоретичних і мистецько-культурологічних проблем та ознайомлення із методиками сучасного літературознавчого аналізу, які б створили для дослідження міцний теоретичний і методологічний фундамент. Таким чином, у роботі розглядаються передумови (міфологічні) зародження та перші літературні трансформації Агасверової міфологеми як вихідні позиції для розгляду рецептивних особливостей романтичної та постмодерністичної її модифікацій.

Методи дослідження з метою розв’язання поставлених завдань варіюють залежно від вибраного напрямку аналізованої проблеми та від наявного при цьому матеріалу.

Ґенеза міфологеми Вічного Жида простежується на основі використання методу архетипної (міфологічної) критики і структурного та семіотичного аналізу, що дозволяють виявити пракорені, спільні для самобутніх у різноманітті прийдешнього національних літератур.

Розгляд трансформації міфологеми Агасвера у романтичній літературі ґрунтується на поєднанні генологічного, зіставно-типологічного, порівняльного та історико-літературного методів дослідження. У вивченні поетико-стильових особливостей аналізованих творів вони дають можливість побачити градацію, еволюційні зміни означеної міфологеми в контексті західноєвропейської літератури XIX ст., визначити ступінь творчої оригінальності конкретних письменників у філософсько-естетичному підході до художнього вирішення проблеми.

Аналіз трансформації міфологеми Вічного Мандрівника крізь призму постмодерної свідомості здійснюється на основі характерного для неї (свідомості) еклектизму методів дослідження, який містить у собі елементи постструктуралістського та деконструктивістського аналізу тексту з метою показу поліфонічної плюральності фіктивної моделі світу в контексті заторкнутої проблеми.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перше концептуально цілісне дослідження міфологеми Вічного Жида у трансформаційному процесі її складових, який охоплює періоди як міфологічної, так і художньо-мистецької свідомості людини. Тому модифікаційні зміни Агасверової міфологеми демонструють основні етапи трансформації, починаючи від витоків означеної міфологеми в архаїчній свідомості через кульмінаційний розвиток, що проявляється у вершинних творах літератури періоду романтизму, до творчої інтерпретації в іронічному ключі літературного постмодернізму.

Уперше здійснюється спроба відчитання ґенези міфологеми Вічного Жида з архетипного для світової літератури мономіфу народження героя; новою постає спроба виокремлення національного варіанту української міфологеми Марка Проклятого у порівняльному аспекті західноєвропейського інваріанту.

Подальший розвиток отримала загальна тенденція розгляду літературної рецепції апокрифічного персонажа. При цьому, аналіз у дисертації романтичної та постмодерністичної парадигми Агасвера є контекстуальним для зарубіжного літературознавства. Базинер О. Легенда об Агасфере или Вечном Жиде и ее поэтическое развитие во всемирной литературе // Варшавские университетские чтения. – Варшава. – 1905. – 1905. – № 3. – С. 1-53; Anderson K.George. Ahasuerus in the Romantic Heyday // Anderson K. George. The Legend of the Wandering Jew.- Providence. Brown University Press.- 1965.- P.174-211; Frenzel Е. Stoffe der Weltliteratur. Ein Lexikon Dichtungsgeschichtlicher Lдngschnitte. Alfred Krцner Verlag Stuttgart, 1983.- S.15-21; Ecker H.-P. Einleitung: Gegenstand, Aufgabenstellung und Konzeption // Ecker H.-P. Poetisierung als Kritik: Stefan Heyms Neugestaltung der Erzдhlung vom Ewigen Juden. – Tьbingen: Gunter Narr Verlag Tьbingen.- 1987. – S.7-14; Rosenthal R. Reinscribing the Other: Transformation of the Wandering Jew in Heym, Kafka and Werfel // Carleton Germanic Papers, Ottawa, ON, Canada. – 1996. – Vol.24. – P.127-149. Натомість, в українському літературознавстві розгляд міфологеми Агасвера у романтичній літературі розширює діапазон вже існуючих досліджень про Агасвера як про традиційний образ світової літератури Нямцу А. Антиномии неудачного бессмертия // Нямцу А. Фантастические парадоксы человеческого мира.- Черновцы: Рута, 1998.- С.58-87; Нямцу А.Є. Загальнокультурна традиція у світовій літературі.- Чернівці: Рута, 1997.- 223 с.; Нямцу А. Є. Миф и легенда в мировой литературе: Теоретические и историко-литературные аспекты традиционализации. Часть первая.- Черновцы: Черновицкий госуниверситет, 1992.- 160 с.; Нямцу А. Е. Новый Завет и мировая литература.- Черновцы: Черновицкий госуниверситет, 1993.- 243 с.; Нямцу А.Е. Поэтика традиционных сюжетов.- Черновцы: Рута, 1999.-176 с. ; тоді як аналіз Агасвера постмодерного зразка здійснюється в ньому вперше. Новаторським є також комплексний підхід, застосований у вивченні міфологемної трансформації, оскільки він передбачає залучення до дисертації багатого наукового матеріалу з різних галузей гуманітарних наук та поєднання різноманітних методів дослідження.

Практичне значення роботи. У результаті комплексного дослідження сформульованих наукових завдань отримані результати дисертації можуть мати широке застосування.

Рекомендації щодо використання наукових здобутків стосуються насамперед літературознавчих досліджень. Зокрема, наукове дослідження має теоретичне значення для розкриття окремих аспектів теорії літератури: а) розвитку традиційних сюжетів та образів (контекстуальний характер міфологеми Агасвера); б) аналізу поетики через звернення до традиційних мотивів; в) вивчення літературних жанрів (ліричних) та їх різновидів, художніх напрямів літератури (призма романтичної та постмодерністичної інтерпретації); історії літератури: висвітлення природи літературного процесу, складної взаємодії спадковості й руйнування літературної традиції (еволюційність видозмін міфологеми).

Матеріал і результати дослідження можуть бути використані у практиці викладання лекційних курсів та спецкурсів з національних літератур (англійська, німецька, австрійська, чеська, українська), у проведенні наукових семінарів; у вивченні та розробці методологічних напрацювань з різних галузей наук. Зокрема, поряд з літературознавством, досягнуті результати наукової роботи можуть використовувати й інші суміжні дисципліни гуманітарного спрямування. Фольклористика збагатилась би генетичними пошуками глибинної архаїки; ракурс проблемного кола одвічних запитань може придатися для філософської та культурологічної думки.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження оприлюднено у доповідях на таких конференціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Публікації. Дослідження дисертації викладені у сімох публікаціях.

Обсяг і структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографії, яка нараховує 286 позицій. Повний обсяг дисертації 212 сторінок, з них 192 сторінки основного тексту, 20 сторінок — список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання наукової роботи, визначено об’єкт, предмет, методи аналізу, розкрито наукову новизну дослідження і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі "Теоретичні аспекти вивчення міфологеми Агасвера" з’ясовується ступінь вивченості теми дисертації. Він перебуває у прямій залежності від вибраного ракурсу дослідження, внаслідок чого по-різному виявляється.

Оскільки міфологема Агасвера розглядається в контексті міфологічних наративів, а саме — як похідна мономіфу народження героя, то закономірною постає потреба звернення до тих основоположних праць, теоретичні засади яких стали вихідними у дослідженні міфологічних витоків легенди про Вічного Жида. Ідеться насамперед про роботи Дж.Фрезера, К.Г.Юнга, О.Ранка, Дж.Кемпбелла, М.Еліаде, К.Леві-Строса; В.Проппа, О.Фрейденберг, С.Аверінцева, М.Євзліна, Вяч. Іванова, Ю.Лотмана, Є.Мелетинського, З.Мінц, С.Неклюдова, В.Топорова, Т.Цив'ян та інших, науково-теоретичні висліди з яких дозволяють виокремлювати особливості первісної, архаїчної свідомості, охарактеризовувати міфологічну модель побудови макро- та мікрокосму, бачити структурні елементи самого міфу.

Аналіз першого етапу трансформації Агасверової міфологеми здійснюється із використанням теоретичних положень уже існуючих аналогічних досліджень, зокрема у польському, чеському та українському (материковому і діаспорному) літературознавстві: В.Штурц, Д.Годрова; О.Забужко, Т.Мейзерська, М.Новикова, Я.Поліщук, Т.Саяпіна; Г.Грабович, М.Ласло-Куцюк, М.Павлишин. Завдяки їм стає можливим прочитання й аналіз універсальних міфологічних структур у літературі, при цьому сам міф розглядається як структурний принцип творчості.

Як додатковий матеріал, який розширює аналітичний погляд на означену міфологему, в дисертації опосередковано використовуються напрацювання Чернівецької наукової школи (теорія традиційних сюжетів та образів), окремі положення із праць В.Антофійчука, А.Волкова, А.Нямцу, О.Червінської. Запозичена у них методологія компаративістичного дослідження стає творчим імпульсом у зверненні до фундаментальних студій з порівняльного літературознавства при вивченні подальших трансформаційних змін міфологеми Агасвера.

Відтак простеження загальних закономірностей літературного процесу в складних взаєминах діалогічності різноманітних національних літератур, аналіз динаміки його протікання у зіставленні часових зрізів (синхронного — романтична парадигма міфологеми Агасвера та діахронного — тяглість літературної рецепції міфологеми крізь призму романтизму та постмодернізму) проводяться внаслідок використання окремих аспектів теоретичних праць В.Жирмунського, Д.Дюришина, Н.Копистянської, Д.Наливайка, І.Неупокоєвої.

Натомість аналіз другого етапу міфологемної видозміни дозволяє виявити в ній теоретичні засади естетичної системи романтизму як конкретної культурно-історичної доби завдяки працям М.Берковського, А.Єлістратової, Н.Копистянської, Д.Наливайка, І.Неупокоєвої, Я.Яначкової, М.Яніон, В.Мацури.

При з'ясуванні проблеми поетико-естетичного комплексу постмодернізму, в рамках якого відбувається третій етап літературної трансформації міфологеми Агасвера, врахована філософська та літературно-критична думка авторів, котрі безпосередньо стояли біля витоків теоретичного обгрунтування нового світоглядного напряму: Р.Барт, Ж.Дерріда, Ю.Крістева, Ж.-Ф.Ліотар, П. де Ман, Р.Рорті, М.Фуко. Дослідження конкретного вияву постмодерної трансформації, чітких форм модифікації міфологеми грунтується на опрацюванні численних робіт дослідників з поетики постмодернізму як художньо-естетичної системи: з українських імен — це С.Андрусів, Т.Гундорова, Н.Зборовська, О.Ільницький, М.Павлишин, М. Коваль, Р.Семків; із зарубіжних: Б. Баран, Л.Гатчеон, С.Ґренц, Т.Жилка, З.Матгаузер; І.Ільїн, М.Ліповецький, Вл.Славецький, Л.Федорова, М.Ямпольський та інші.

Зміст другого розділу — "Генеза міфологеми Агасвера" складають підрозділи "Міфологічні витоки легенди про Агасвера", "Міфологема народження героя: український контекст". В основі аналізу даного розділу міститься інваріантна оповідь епохи середньовіччя про свідка Христового розп’яття, який за зневагу Месії приречений віками блукати по світі.

Протосюжетна легенда про Вічного Жида у порівняльному аспекті зіставляється з адекватними легендами про вигнанця, проклятого за переступ на вічні мандри, українського походження. Виявлена в результаті цього типологічна спорідненість українських та європейських наративів лише підтверджує попереднє припущення про властивий легендовому пласту відбиток процесу взаємного накладання ознак архаїко-міфологічної та новохристиянської свідомості.

Сліди християнського світогляду містяться у доволі відчутних біблійних алюзіях на старо- та новозавітних персонажів Святого Письма — проклятого Каїна й благословенного Йоана (Богослова) — відповідно до амбівалентності самого поняття безсмертя як покарання та винагороди. Ознаки християнської свідомості простежуються у чіткій структурації провини (гріха) й адекватної за неї кари.

Рудиментними залишками міфологічної свідомості є два елементи легенд: вагота прокльону і мандри у безсмерті. Вони, в свою чергу, виявляють риси, що своїм корінням сягають глибокої архаїки.

Реконструювання наративу міфологічного тексту стало можливим завдяки наявності окремих його компонентів. У легендах та переказах про Вічного блукальця елементом міфологічної структури було явище "тимчасової смерті", виражене буквально – у періодичному завмиранні та опритомненні Марка Проклятого (український варіант) та символічно – у хворобі Картафіла, перебуванні Лонгина в лоні чудовиська, а Малха в підземеллі (європейський інваріант протолегенди про Агасвера). Ідея циклічності, яка проявлялася в періодичній повторюваності епізоду покарання, виявляє в апокрифічних легендах зображення лімінальної фази центрального в міфологічній реальності ритуалу ініціації, під час якого відбувалося посвячення ініціанта у сокровенну таємницю існування світу. Завершення ритуалу ініціації стало початком творення міфу (мономіфу) народження героя, коли юнак, оволодівши сакральними знаннями законів буття, вирушав у мандри світом і, долаючи його (світу) хаотичність, відновлював порушену гармонію Всесвіту. Виокремлення бінарних опозицій: верху-низу, світла-темряви, дня-ночі, центру-периферії, а відтак, сакруму-профану, добра-зла, космосу-хаосу, життя-смерті, вічності-проминущості мало на меті відчитати моделі ритуалу ініціації та космогонічного міфу.

Процеси руйнування ізоморфічної міфологічної свідомості знайшли своє відображення у західноєвропейській літературі, яка втратила зв'язок з поелементною структурою мономіфу про героя. Однак тотожність європейського інваріанту (Агасвер) та українського варіанту (Марко Проклятий), яка охоплює реалізацію легенди на обох рівнях — християнського та міфологічного світоглядів, дозволила провести адекватний аналіз міфологеми народження героя на основі окремих творів української літератури: повістей М.Гоголя "Страшна помста" та О.Стороженка "Марко Проклятий". Відповідно до означених рівнів проведено симетричне розшарування міфологічних героїв. Марка Проклятого характеризує його пережиття акту народження героя та мандри (ритуал ініціації), натомість подвиги та звершення, відновлення зруйнованої світобудови поєднують Івана-вершника та Павла Кобзу (космогонічний міф).

У третьому розділі "Метаморфоза Агасвера у жанрових модифікаціях романтизму" розгляд міфологеми Агасвера здійснюється крізь призму витвореної культурно-історичної парадигми романтизму. Живий інтерес романтиків до скарбниці світової міфології, як і до внутрішнього багатства Вічної Книги з одного боку, та ємкість апокрифічної легенди про Агасвера — з точки зору романтичного світогляду, — з іншого боку, в симбіотичній єдності спричинилися до небувалого піднесення в літературі творів, присвячених персонажеві легенди, до різноманіття вияву літературної рецепції, а в контексті міфотворчості, — кредо романтиків, — до витворення оригінальної міфологеми Агасвера власне романтичного зразка. Філософсько-естетичний підхід при аналізі головно десяти художніх творів у проблемно-тематичному аспекті виявляє наявність окремих смислових пар чи більших єдностей на основі спів- та протиставлення вибраних текстів.

Розгляд міфологеми у структурно-формальному плані засвідчує наявність так званих "універсалій" романтичної поетики, тісно переплетених з вимогами жанру та змістом самого твору. До таких універсалій належать: принцип психологічного паралелізму, персоніфікації природи, контрасту, що реалізуються у смислових опозиціях життя-смерті, смерті-безсмертя; вічності-тлінності, непроминущості-швидкоплинності. Спільним для усіх творів є наявність вставних жанрів сновидь, візій. Властивий малим жанровим формам романтичний часопростір таємниці, виражений символами ночі, темряви, лісу, могили, дороги, у великих формах ліро-епічної, епічної поем ускладнюється, розширюючи свої рамки до безмежних, неозорих просторів Усесвіту, до зміщеної перспективи цілісності у часовій єдності минулого, теперішнього, майбутнього.

На основі дослідження романтичної міфологеми Агасвера було виокремлено такі її різновиди:

а) страдницький мотив мученика: рапсодія К.Ф.Д.Шубарта "Вічний Жид" (1783 р.), балади Н.Ленау "Агасвер, Вічний Жид" (1833 р.) та "Вічний Жид" (1839 р.), П.- Ж. Беранже "Вічний Жид" (1831 р.);

б) свободолюбний і тираноборчий мотив бунтівника: лірична драма-містерія Дж.Г.Байрона "Каїн" (1821 р.), лірична драма П.Б.Шеллі "Еллада" (1822 р.), епічні поеми В.А.Жуковського "Мандрівний Жид" (1831 р.), Р.Гамерлінґа "Агасвер у Римі" (1865 р.).

Схильність авторів двох інших поем — С.Т.Колріджа "Поема про Старого Мореплавця" (1798 р.) та В.Б.Небеского "Антагоністи" (1844 р.) — до філософських узагальнень із вкрапленням у них окремих елементів попередніх різновидів засвідчили трансформацію міфологеми Агасвера в її філософему.

Даний поділ відображений у двох підрозділах: "Міфологема блукальця-страдника" та "Міфологема святого проклятого грішника".

У результаті порівняння окремих складових романтичної міфологеми стали зримими гнучкість, свобода, наявні у переході між різновидами міфологеми.

Рамки ліричного жанру малої форми балад Ленау обумовлюють функціонування міфологеми Агасвера як згустку одвічних терпінь і жорстоких мук прокляття, як сконденсованого болю внутрішніх страждань, породжених вічним та безцільним блуканням по світі; створюють поглиблене відчуття трагічної безвиході людини, втомленої від даремних пошуків смерті. Балада Беранже у контексті досліджуваних художніх творів є мовби перехідним етапом, сполучним містком між особистісним відчаєм та загальноісторичним песимізмом; гуманістичний пафос любові до людини як до самоцінності розширює у французькому творі горизонти бачення проблеми і її художнього вирішення.

Здебільшого для великих ліричних полотен характерне апелювання до, певною мірою, адекватного Агасверові персонажа, що перебуває у площині повної або часткової проективності.

Зокрема, у поемі Жуковського поруч з Агасвером фігурує постать Йоана Богослова, улюбленця Ісуса Христа, який, на відміну від Вічного Жида, став уособленням позитивного вияву безсмертя, що набуло значення винагороди, особливого дару. Навпаки, у поемі Гамерлінґа негативні конотації безсмертя посилені за рахунок алюзивного відлуння Агасверової провини у Каїновому гріху братовбивства. Натомість Колрідж поглиблював міфологічне звучання категорій зла і прокляття шляхом уведення в структуру тексту поряд зі Старим Мореплавцем паралельного мисленнєвого образу проклятого мандрівника — Летючого Голландця.

У філософському потрактуванні міфологеми Агасвера спостерігається відносний перегук, про який можна говорити лише у найзагальніших обрисах. З цієї точки зору можна вбачати споріднену підпорядкованість дій персонажа моральній настанові, що дається взнаки у поемах Жуковського і Колріджа, де страждання у вічних мандрах набуває рис благодатного дару, спроможного змінити внутрішнє єство зашкарублого грішника на милосердного християнина. З іншого боку, близькими видаються й поеми Гамерлінґа і Небеського в сенсі піднятої обома поетами проблеми смислової наповненості, а чи марнославної насолоди життя і контрастної до неї загадкової смерті. Ліричні твори Шеллі, Жуковського, й Гамерлінґа разом з Байроном об’єднує мотив тираноборства. Натомість протиставляє їх пов’язане з протестним мотивом впровадження у художній текст історичної особи, більше того — володаря світу: смертного (Шеллі, Жуковський, Гамерлінґ) / безсмертного (Байрон).

Семантика легенди про Вічного Жида передбачає повноту реалізації часопросторової структури, наявної у всіх аналізованих творах: вічність прокляття функціонує у часовій, а мандри — у просторовій площині.

Часова характеристика персонажа має риси двоплановості, оскільки, унаочнена з одного боку, завдяки переліку спроб самогубства Вічного Жида, засвідчує тривалість життя Агасвера як індивідуальної особистості (Шубарт, Ленау (обидва твори)), проте з іншого боку, відтворює перебіг історичного процесу у зміні одних цивілізацій та держав іншими (Шубарт, Ленау (1833 р.), Беранже). Для великих за жанром форм спільним елементом є поява нової перспективи, з якої людству відкривається таємниця мінливості світу, принципу розвитку і занепаду, народження і смерті всього у сфері людського і позалюдського; а водночас приходить й збагнення незмінності самого процесу руху, його одвічного повторення і в ньому — запоруки існування. З цього масштабного погляду осягається ще одна прихована істина: малість, незначущість земних учинків і подій перед зором Усесвіту, загубленість їх серед неозорих просторів, поданих у широкому спектрі мистецького розмаїття. Попри спільну ознаку кульмінаційності у світоглядному зламі літературних протагоністів, осягнення цієї перспективи розрізняється за своєю функціональністю.

Структурним просторовим елементом зазначених творів є дорога, яка, переходячи в категорію шляху, з горизонтальної площини зміщується у вертикальну, позбуваючись у внутрішньому осягненні ознак зовнішності. Найвідчутніше це виражено в баладах Ленау. Заломлюючись крізь призму осмислення самим Агасвером пережитого історичного досвіду європейської цивілізації протягом 18 століть ("Агасвер, Вічний Жид"), як і крізь призму осмислення відчутого, а відтак і переданого болю Агасверових страждань у розмірах світового розпачу мандрівним блукальцем ("Вічний Жид"), дорога в мисленнєвій сфері персонажів з горизонтальної стає вертикальною, а в той спосіб із зовнішнього простору (дороги) перетворюється на внутрішній простір шляху.

Багатоаспектність проведеного аналізу зазначених творів виявила поліфункціональність самого персонажа міфологеми. У силу власної метаморфічності Агасвер поставав і "канонічним" для романтиків страждальцем (К.Ф.Д.Шубарт, Н.Ленау), і застерігачем-людинолюбцем (П.-Ж.Беранже); зринав в іпостасі судді-оскаржника злочинів проти людини (Р.Гамерлінг); борця проти неправедливості Божого світоустрою (Байрон), як, зрештою, мудреця (Шеллі) та спокутника (Колрідж). Сама категорія безсмертя, у свою чергу, також розмежовувала авторів міфологеми. З одного боку, потрактування безсмертя існувало як покарання, що розкриває трагізм буття особистості в осамотілому блуканні світом (Колрідж, Ленау, Небеський, Гамерлінґ). З іншого боку, безсмертя сприймалося як благословення, дароване для пізнання таємниці Всесвіту (у площині філософського виміру — Колрідж, Шеллі, опосередковано Байрон) та для пізнання вищої любові (у площині релігійного виміру — Колрідж, Жуковський).

Аналіз рецепції міфологеми Агасвера в історико-літературному контексті ХХ ст. виявляє циклічну замкнутість її трансформації в постмодерністичній парадигмі. Це показано у четвертому розділі "Призма постмодерну: творення мета- і поліапокрифу. Роман С.Гейма "Агасвер", який містить підрозділи: "Спадковість та руйнація літературного канону", "Алюзивне поле гри: інтертекстуальний вимір роману", "Дискурс антитоталітаризму". Центральним предметом розгляду цього розділу є роман німецького письменника другої половини ХХ ст. С.Гейма "Агасвер", що демонструє творчі кореляції між романтичною і постмодерністичною міфологемами Агасвера, які (кореляції) є зримими у прозовій традиції обох літературних парадигм.

У літературних жанрах романтичної прози відбулося зміщення акцентів щодо художнього потрактування міфологеми Агасвера (наголошення на сюжетному розвитку, авантюрному характері романтичного персонажа). Наслідком цього стало явище контамінації в літературному тексті двох відмінних між собою мотивів: продажу душі дияволу та безсмертного існування людини як покарання за її провину.

Продовжуючи романтичні знахідки Я.Потоцького, А.Шаміссо, Р.Метюрина, С.Гейм стає прямим спадкоємцем власне Гофманової традиції. Відчутний перегук роману "Агасвер" із новелою Е.Т.А.Гофмана "Вибір нареченої" дозволив виявити спільні (концепція двосвіття/множинності, плюральності; двійництво/мультиплікація персонажа (розплющення особистості/втрата ідентичності); інтерес до екзотики, переосмислення чужого/демарґіналізація Іншого), відмінні (суб’єктивність/об’єктивність автора; акт творення/перетворення; винятковість/серійність) і змішані (фраґментарність письма (процес творчості/розуміння світу) та іронія (капричіо/пастиш)) риси романтизму і постмодернізму на світоглядно-естетичному рівні.

Відтак окреслений ракурс співставлення двох культурно-історичних епох допомагає повніше розкрити особливості постмодерністичної парадигми міфологеми Агасвера.

Побудова художнього твору зумовила поліапокрифічний характер досліджуваної міфологеми. В романі прочитується чотири дискурси, пов’язані між собою сюжетними колізіями, обмежені часопросторовою характеристикою: 1)Абсолюту в структурі Всесвіту; 2) проповідництва Ісуса Христа; 3) бюргерської Німеччини XVІ ст.; 4) соціалістичної Німеччини ХХ ст. Кожен із дискурсів підпадає під вплив поширення апокрифічності його персонажа Агасвера, що, відповідно, позначається в набутті усіма чотирма дискурсами статусу "переписаних" текстових сегментів щодо їхніх канонічних предтекстів.

З одного боку, маємо пласт моделі Святого Письма зі Старим та Новим Завітами, обрамленого Початком світопостання як творення Богом людини і Кінцем світу в апокаліптичному видінні Армагедонської битви. Прикметною рисою євангельського підрівня є та ж таки структурна цілісність, що визначає завершеність Христового шляху як Месії: від початку (духовний піст у пустелі) через кульмінаційні епізоди його проповідництва (Тріумфальний в’їзд у Єрусалим, Тайна Вечеря) до кінця (Розп'яття). 3 іншого боку, у тексті прочитуємо пласт моделі людського суспільства, змодифікованого у двох часових вимірах: ХVІ та XX ст., які побудовані за тим самим зразком викінченого циклу. Епізодична зустріч з Агасвером шлезвізького єпископа Пауля фон Ейцена у м.Гамбурзі 1564 р., за легендою ХVІІ століття, у романі С.Гейма виростає в окремий рівень оповіді процесу моральної деґрадації священика від самого початку становлення Пауля — студента Віттенберзького університету до його кінця в ролі єпископа-лютеранина. Наукова кореспонденція двох дослідників теж має часові рамки календарного року, що триває, починаючи з кінця 1979 по кінець 1980 року.

Окрім полідискурсивності, структуротворчим принципом роману С.Гейма є наскрізність двох провідних персонажів: Агасвера й Люципера-Лейхтентраґера. Їх прикметною особливістю є множинність соціальних (у відповідності до кожного з дискурсів) масок: І дискурс: впалі ангели Люципер та Агасвер; II дискурс: апокрифічний євангеліст Агасвер, матеріалізована спокуса — Люципер; III дискурс: жертва переслідувань Агасвер, супутній приятель Пауля фон Ейцена — протагоніста цієї оповіді, — Ганс Лейхтентраґер; ІV дискурс: ефемерний персонаж документу Агасвер, учений-науковець Йоханаан Лейхтентраґер.

Відмінною рисою міфологеми постмодерністського Агасвера С.Гейма є те, що мотивація провини апокрифічного персонажа подана з позицій юдейського світогляду його автора. Тому фатальний учинок Вічного Жида є наслідком не байдужості до страждань Боголюдини, а наслідком гніву й обурення, викликаних упокореною смиренністю Месії перед стражданнями смерті; відмовою Христа від спротиву й збройного повстання для звільнення юдеїв із неволі.

Ще однією характерною ознакою постмодерністської міфологеми стала множинність Агасвера, в основі якої закладена амбівалентність вихідної категорії безсмертя в її позитивному та негативному вияві. У романному апокрифі парадоксальність семантики Агасверової легенди зміщена до антиномійних відношень, прочитуваних у І та ІІ дискурсах. Постання Агасвера очевидцем Божого творення світу й людини, як і його спротив у визнанні власної підпорядкованості людській істоті, а відповідно, і покарання Богом за непослух низриненням у пекло, сповнює єство Жида духом бунту і непокори, споріднюючи його з дияволом, впалим ангелом Люципером. Разом з тим милосердя і любов до світу, виявляючи протилежну до попередньої іпостась людинолюбця, здатного на самопожертву у стражданні заради зміни на краще, творить Агасвера alter ego’м Ісуса Христа. У ІІІ та IV дискурсах дихотомна природа апокрифічного персонажа перетворюється на множинну маску, що виражає додаткове поле конотативних смислів тексту. Відтак мультиплікаційна відміна Агасвера: молодий коханець, дійова особа вуличної автовистави, заможний купець, древній старець — очевидець Христа, рядовий пуфендорфського війська, амстердамський проповідник — набувала поліфункціональності у дискурсі пореформаційної Німеччини ХVІ ст. Простір наукової дискусії соціалістичної Німеччини ХХ ст. відбиває процес розщеплення вихідної легенди ХVІІ ст. на цілу низку інших варіантів у дискурсі справжніх та вигаданих фактичних матеріалів. Цикл архаїчних легенд про Малха, Буттадея, Картафіла; перекази про Юргена Мейсенського та Василія Блаженного, зафіксовані енциклопедією; біблійна оповідь про Артаксеркса і Йоана Богослова як протообрази Вічного Жида, а чи містифіковані документи про Агасвера — 1) радника римського імператора Юліана Відступника; 2) вождя кумранської общини; 3) жертви Варшавського ґетто; 4) члена юдейського товариства у Єрусалимі — створили багатоликий образ богообразника та Боголюбця, пророка та віщуна, бунтівника і рятівника.

Розкриття багатоаспектності міфологеми Агасвера, а в її контексті і художнього світу самого роману стало можливим завдяки використанню теоретичних засад постмодернізму як естетичного феномену.

Однією з них є поняття літературного канону. У порівнянні з романтичною парадигмою Агасверової міфологеми в її постмодерній відміні спостерігається деструкція романтичного (правомірно про це говорити) канону, що полягає у подвійному трансформуванні: у прийнятті й водночас його запереченні шляхом пародіювання.

Так, зокрема, квінтесенція романтичного Weltschmerz'у — безмірності страждання самотньої особистості — у романі С.Гейма втратила свою глибину, видозмінившись в ігровому аспекті творення метаапокрифу. Агасвер неодноразово виступав творцем свого власного тексту — чи то на міждискурсивному рівні (сфера володіння Бога; євангельський простір), чи в межах дискурсивного сегмента (Німеччина М.Лютера), причому в неодноразово іронічному ключі. Тому трагізм страждання Агасвера або нівелюється повністю в карнавальній переміні низу верхом (Агасвер як свідок на весіллі Пауля), або знижується в мотивуванні: в основі переслідувань Жида лежать ревнощі священика фон Ейцена. Інший елемент романтичної традиції: пошуки смерті як спроба звільнення від тягаря прокльону — у постмодерній міфологемі трансформувався в жертовний подвиг в ім'я порятунку інших (Христовий "побут" на землі; захист єретиків (ХVІ ст.); повстання у Варшавському гетто (XX ст.)). Натомість бунтівливий дух Агасвера, втілений в ідеї світової революції, покликаної змінити несправедливий світ шляхом активного втручання у перебіг історії, реалізується у варіативних модифікаціях усіх чотирьох дискурсів.

Тяглість Геймового Агасвера із літературною традицією романтичної прози, згадана вже раніше, реалізується у романі через наявні в ньому різновидні форми інтертекстуальності: адаптацію та алюзію як експліцитну й інпліцитну форми натяковості на попередньо існуючі тексти.

Спрощена форма адаптації виявляється у творчому переписуванні легенди ХVІІ ст. на рівні лише єдиного дискурсу (III), що виникла на основі “достовірних” свідчень шлезвізького єпископа Пауля фон Ейцена про його зустріч із Агасвером. Серцевиною творчого опрацювання є виписаність легенди під знаком диявольських перетворень внаслідок уведення в текст твору персонажа з іменем Лейхтентраґера, що містить прямі конотації із семантикою імені Люципера.

Складнішою за своєю структурою та реалізацією, однак безпосередньо пов'язаною із адаптацією, є алюзія фаустівського мотиву, що проявляється у внутрі-, між- та позатекстовості романних дискурсів. Класичний трикутник: диявол-жертва-любов, подвійно проектуючись на своїх попередників: "Фауста" Ґете та "Майстра і Маргариту" Булгакова, у романі С.Гейма виражається формулою: (Ганс) Лейтентрагер-Пауль фон Ейцен-Марґрит. Трансформація протосхем відбувається на всіх смислових рівнях, включно із світоглядним узагальненням. Обігрування відомого мотиву здійснюється за допомогою заломлення крізь призму подвійного оптимізму попередніх епох — ХVІ ст., в якому самоцінність людської особистості є вихідною засадою антропоцентричної епохи Відродження (часу появи Фауста в легендах) та ХVІІІ ст., де могутність розуму людини та її моральної цінності стали константами епохи просвітництва (часу появи літературного "Фауста" Ґете). Заперечення віри в людину та її можливості через пародіювання жалюгідних "потуг" дріб'язкового кар'єриста витримане в рамках постмодерної настроєвості скептицизму кінця XX ст.

Ще однією гранню міфологема Агасвера розкривається у поліфункціональному понятті тоталітаризму як політичного, соціального, ідеологічного, ментального явища людського феномену. Про тотальний характер цього явища свідчить проникнення в усі дискурсивні структури ідеї тоталітарного суспільства з, відповідно, повними або усіченими формами його вияву у догматизації мислення, активізації диктатури ідеї, автоматизації буття, деперсоналізації та мілітаризації людської свідомості. Проте в особливий ракурс антитоталітарної спрямованості роману в цілому потрапляють дві наративні структури: Німеччина часів Реформації (ХVІ ст.) та НДР як країна соціалістичного табору (XX ст.). У першому випадку С.Гейм мав на меті розвінчати культ М.Лютера як прогресивного діяча духовної історії Європи, а відтак і підірвати міф про велич й оптимізм доби Відродження. У другому випадку предметом пародіювання стало заанґажоване марксистською ідеологією наукове мислення вченого, а в його особі висміяні претензії діалектичного матеріалізму як вичерпного наукового методу пізнання.

На метатекстуальному рівні антитоталітарна спрямованість Геймового твору зміщена в царину людського мислення, в рамках якої мультиплікація апокрифічного персонажа руйнує тоталітарну владу незмінно одноосібного панування в літературі (протягом 200 років) художньої традиції, закоріненої виключно у вихідній для потрактування Агасверової міфологеми легенді ХVІІ століття.

Поряд з проблемою тоталітаризму, у трансформованій міфологемі постмодернізму контекстуального значення набуває проблема толерантності та її відсутності у ставленні до іншого; роль цього іншого припадає Агасверові як єврею. Категоріальний статус інакшості на соціально-побутовому, релігійному-світоглядному, ментальному рівнях виокремлює феномен єврейства та наголошує на його функціональній значущості. У такий спосіб дана міфологема, актуалізуючи ще одну смислову конотацію, робить Агасвера символом єврейської нації, на плечі якої лягає тягар особистої провини Вічного Жида, а розпорошеність та чужість самих євреїв у всьому світі стає мовби реалізацією страшного прокляття Агасвера на вічні мандри.

У Висновках підсумовано основні положення дисертаційного дослідження; викладено результати аналізу міфологеми Агасвера в трансформаційному процесі її складових; розкрито модифікаційні особливості міфологеми в діалогічному співвідношенні культурно-історичних парадигм.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми дослідження трансформації міфологеми Агасвера, що виявляється в комплексному аналізі вершинних точок її еволюції, зокрема у вивченні міфологічних витоків середньовічної легенди-апокрифу, літературної рецепції міфологеми Агасвера; у розгляді модифікаційних особливостей романтичної та постмодерністичної парадигми Агасвера. Внаслідок вирішення поставленої наукової проблеми отримано результати про те, що виокремлена у контексті світової літератури міфологема Агасвера впродовж свого існування пройшла певні етапи художньої трансформації.

Як первісно структурний елемент міфологічної свідомості (складова мономіфу народження героя), міфологема Агасвера трансформувалася насамперед у міфологему народженого героя в стилізованій під міфологічну художній свідомості, зафіксованій головно в українській літературі. Натомість подальші етапи її видозміни підпадають під загальний процес прямої залежності трансформації даної міфологеми від світоглядно-естетичного комплексу конкретної літературної доби. Романтична парадигма наділяє міфологему Агасвера новими рисами скорботного блукальця у безмірі Всесвіту, тираноборця у філософських пошуках таємниці буття. Постмодерністична парадигма творить поліваріативну міфологему безсмертного вигнанця, чиї вічні мандри стають простором інтелектуального досвіду. Остаточні результати дослідження міфологеми Агасвера в контексті західноєвропейської літератури свідчать про градацію її літературної рецепції. Одним із наслідків руйнування ізоморфічної міфологічної свідомості стала поява міфологеми Агасвера у світовій літературі. Подальші модифікації міфологеми в літературі дали два зразки її художньої трансформації: канонічну парадигму романтизму та контроверсійну парадигму постмодернізму.

Основні висновки дисертації мають наукове значення для розкриття окремих аспектів галузі теорії літератури: а) розвитку традиційних сюжетів та образів (контекстуальний характер міфологеми Агасвера); б) аналізу поетики через звернення до традиційних мотивів; вивчення літературних жанрів та їх різновидів (балада, ліро-епічна поема, лірична драма; новела-казка; постмодерний роман); художніх напрямів (філософсько-естетична основа романтизму, постмодернізму); галузі історії літератури: висвітлення природи літературного процесу, складної взаємодії спадковості й руйнування літературної традиції (еволюційність видозмін міфологеми); національних особливостей світової літератури.

Матеріал дослідження може бути використаний у практиці викладання лекційних курсів з історії літератури (зміна, гнучкість художніх систем — романтизму, постмодернізму) та спецкурсів з національних літератур (англійська, німецька, австрійська, чеська, українська), у проведенні наукових семінарів. Результати дослідження матимуть застосування при вивченні та розробці методологічних напрацювань на основі міжгалузевої дифузності гуманітарних наук — літературознавства, фольклористики, філософії, культурології.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.