ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПЕНЬКОВЕЦЬ ОЛЕКСАНДРА МИХАЙЛІВНА

УДК 371:101+316

ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНІ ПОГЛЯДИ С.РУСОВОЇ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.03 –

соціальна філософія та філософія
історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Дніпропетровськ – 2001

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

ШЕВЧЕНКО Володимир Ісакович,

Чернігівський державний педагогічний

університет імені Т.Г.Шевченка, завідувач

кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

ПАНФІЛОВ Валерій Олександрович,

Дніпропетровський національний університет,

професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

ЛИНОК Володимир Олексійович,

Дніпропетровський державний технічний

університет залізничного транспорту,

завідувач кафедри філософії і соціології.

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “26” червня 2001 р. о 12-тій годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 08.051.11 при Дніпропетровському національному університеті
за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету

за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “25” травня 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Філатов А.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації зумовлена загальною суспільною ситуацією в Україні, в умовах якої проблема освіти сьогодні стоїть надзвичайно гостро. Свідченням цього є те, що незабаром після утворення Української незалежної держави у 1991 р. Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України встановили ряд законів, видали Укази і Постанови з питань освіти. Це – Закон України “Про освіту”, Указ Президента України “Про заходи щодо державної підтримки освіти в Україні”, Постанова Кабінету Міністрів від 3 листопада 1993 р. № 896 “Про державну національну програму “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), а потім – знову Укази Президента “Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, “Про концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні (вища школа)”, “Про концепцію позашкільної освіти та виховання”.

Після затвердження Державної національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), яка стала теоретико-методологічним проектом реформування всієї системи навчання і виховання, Міністерство освіти і науки України розробило і впроваджує в життя ще ряд новаторських концепцій, в тому числі “Концепцію педагогічної освіти”. Отже, можна констатувати, що в суверенній Україні в основному створені юридична, політико-організаційна база та формується теоретико-методологічна основа реорганізації освіти. Переважно тієї її гілки, що має державні та громадські інституційні форми (школи, вищі навчальні заклади, учбові заклади, створені на недержавній основі тощо).

Все це разом взяте вимагає по-новому осмислити і осягнути сам феномен освіти. Важливе місце в такому осмисленні займає вивчення філософських, зокрема, соціально-філософських підстав освіти в Україні. Вивчення цих підстав дає можливість уточнити типологію відношень людини, суспільства і держави, які утворюють базові теоретичні положення, що раціоналізуються (пояснюються), аргументуються і перетворюються в політичні та юридичні рішення з питань освіти, а також орієнтують навчання, виховання тощо. Комплекс таких проблем можна вважати і предметним полем філософії освіти, і аспектом соціально-філософського аналізу.

Річ про те, що предмет філософії освіти не співпадає з предметом соціальної філософії. Опубліковані в Україні матеріали наукових та науково-практичних конференцій з питань філософії освіти, дослідження окремих авторів (В.Андрущенко, І.Зязюн, В.Лутай та ін.) показали, що ця дисципліна розглядає освіту як один із найважливіших, відносно самостійний і найбільш масовий інститут суспільної діяльності. Але соціальна філософія розглядає освіту в контексті функціонування суспільства, до складу якого належать держава, соціальна структура, господарство (економіка), наука, технологія, сім’я, людські спільноти (народи, нації, племена і т.п.) та інше. Соціальна філософія “здобуває інтегративне знання про суспільство як соціальну систему, що має історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує в тісній взаємодії різноманітних складових – економічних, соціальних, психологічних, моральних, естетичних, тобто матеріальних і духовних чинників”. Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії (Західноєвропейський контекст). – К., 2000. – С. 15. Основне завдання соціальної філософії – пошук і встановлення загальнолюдських засад існування суспільства, інтеграції культур, злагоди, організованості і справедливості в суспільстві.

Соціальна філософія в сучасному розумінні, таким чином, – це не просто наука про “суспільство в цілому” чи про уявну “соціальну систему”, а про дійсно функціонуюче суспільство, що включає в себе власну екзистенцію (історію свого існування), взаємодію частин і елементів, способи їхньої інтеграції та злагоди, форми і способи самотворення (поступу), а також загальнолюдські і особливі (регіональні, національні тощо) засади та цінності, що сприяють організованості та справедливості між людьми. Освіта в межах даного розуміння соціальної філософії – це не тільки соціальний інститут, вироблений суспільством як механізм передачі і засвоєння культурної спадщини та цілеспрямованого успадкування набутого досвіду задля поточних потреб людей та на перспективу, як кажуть соціологи, але і активний інтегративний фактор, форма суспільного самовідтворення, інтерпретатор загальних і специфічних цінностей соціокультурного існування людства і націй, засіб поєднання культур, організованості, суспільної злагоди і співмірності в соціальних діях та зв’язках, що включає в себе власну історію й історію суспільства.

Крім того, соціальна філософія сама є невід’ємна складова освіти, а заодно вивчає її, тобто освіту, як інтегративну і творчу частину суспільства. Цим, на нашу думку, соціально-філософських аналіз освіти відрізняється від філософії освіти. Зосереджуючись на світоглядно-методологічних питаннях освіти, як відносно самостійного соціального інституту, філософія освіти належить, скоріше, до “спеціальних” філософських дисциплін і перебуває в тому ж ряду, що і філософія техніки, філософія культури, філософія мови тощо. Проте соціально-філософський аналіз освіти, включаючи в себе власну історію, скерований на з’ясування функціонування освіти в суспільній системі, що “несе” в собі свою історію існування. Для нас це означає, що соціально-філософський погляд на освіту включає в себе й історію внеску, зробленого в його становлення і розгортання окремими особистостями в різних державах і суспільствах, в тому числі в Україні.

Причому освіта по-своєму функціонує в кожному національно визначному суспільстві. Тому придатних на всі випадки життя соціально-філософських інтерпретацій освіти не буває. Філософська думка кожного народу, спираючись на національну культуру, по-своєму розв’язує такі освітні проблеми, які можуть бути не актуальні для інших народів. Тому у зв’язку з реформою освіти в Україні виникають питання про її методологічні підстави, в тому числі про те, в якій мірі доцільно скористатися соціально-філософським досвідом інших народів, і про те, що створено історією української соціально-філософської та філософсько-освітньої думки.

Все це актуалізує соціально-філософські дослідження національної освіти, а також осмислення історії української соціально-філософської думки в річищі потреб сучасної реформи освіти та співставлення її із аналогічною тематикою і проблематикою, що розроблялася філософами і педагогами інших держав та країн.

Проте якраз соціально-філософські аспекти освіти України вивчені надзвичайно слабо. Особливо це стосується соціально-філософського обґрунтування національної освіти в період інтенсивних змагань за створення української держави з початку і до 40-х. рр. ХХ ст., коли з оригінальними соціально-філософськими поглядами на освіту виступили такі українські мислителі, як М.Грушевський, Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Сумцов, Є.Чикаленко, І.Шраг, О.Русов, О.Косач, Я.Чепіга, В.Прокопович, М.Грінченко (Загірня), С.Черкасенко, С.Сірополко, І.Стешенко, І.Огієнко, А.Кримський та інші.

Серед них особливу роль відіграла творчість С.Русової. Фактично вона першою в Україні ще у 1918 р. сформулювала концептуальне поле філософії освіти і заодно виділила соціально-філософську проблематику освіти. Прямо це фіксується у її статті “Дещо з філософії виховання” та у соціально-філософському аналізі основ соціальної педагогіки, що знайшов утілення у її творах. Загалом вся педагогічна спадщина С.Русової спирається на солідне соціально-філософське підгрунтя, яке, на наш погляд, не втратило у багатьох аспектах свою значущість і для сьогодення. Адже і в першій половині ХХ ст., коли С.Русова розробляла соціально-філософські питання педагогіки, і тепер практично вирішувалися схожі питання реформування і створення системи національної освіти в ході будівництва Української незалежної держави.

Проте освітньо-педагогічне вчення С.Русової (і не лише її) сьогодні не досліджене в соціально-філософському контексті. Як показують публікації педагогів і філософів, нині це приводить до недостатньо обґрунтованих теоретичних, методичних та організаційних рішень у сфері освіти, збіднює історію соціально-філософської та педагогічної розробки в Україні проблем становлення, виховання і навчання особистості. Тому дисертантка вважає, що актуальність дослідження соціально-філософського вчення С.Русової, яке слугує методологічною базою її педагогіки, полягає в тому, що це може сприяти розв’язанню світоглядних і методичних питань сучасної реформи освіти в Україні та інформативному збагаченню теперішньої соціально-філософської, філософсько-історичної та педагогічної думки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація написана як розділ теми “Історія філософії освіти Лівобережної України XVII – початку ХХ ст.”, що виконується за держзамовленням колективом кафедри філософії Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. (номер державної реєстрації 0100U006661, кат.1).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є соціально-філософський аналіз педагогічного вчення С.Русової, яка стояла біля витоків філософських досліджень освіти в Україні першої половини ХХ ст. Реалізація цієї мети передбачає вирішення ряду задач, зокрема:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Необхідно підкреслити, що погляди С.Русової не були предметом соціально-філософського аналізу. Разом з тим, як показує зміст її творів, вона спиралася на грунтовну соціально-філософську концепцію суспільства, соціальної структури, особи, взаємодії таких складових суспільства як культура, економіка, освіта, держава, історична спадщина, соціальна творчість тощо. Це означає, що у творах С.Русової неявно функціонує певна соціально-філософська концепція, яка заслуговує на всебічне вивчення.

Проте дисертантка не претендує на з’ясування всього комплексу соціально-філософської тематики творів С.Русової. Основна увага зосереджена на виявленні фундаментальних соціально-філософських проблем освіти, без яких С.Русова могла б “не відбутися” як філософ і педагог. Причому соціально-філософська тематика, що пов’язана в Україні із потребами державного будівництва та поступу освіти, належить до актуальних напрямків сучасних наукових досліджень. Ураховуючи це, можна сказати, що:

Об’єктом дослідження являється суперечність між потребами соціально-філософського обґрунтування сучасної реформи освіти в Україні і обмеженістю знань про соціально-філософську базу української педагогічної теорії і практики.

Предметом дослідження є соціально-філософське вчення, що слугувало світоглядно-методологічною основою педагогіки С.Русової.

Методи дослідження вибрані дисертанткою, виходячи із потреб особливостей об’єкта та предмета дисертації. Насамперед використовується метод компаративістики у двох аспектах: по-перше, як співставлення соціально-філософських поглядів С.Русової на освіту із міркуваннями українських філософів і педагогів; по-друге, як співставлення поглядів С.Русової на соціально-філософську основу педагогіки і освіти із аналогічними поглядами, сформульованими зарубіжними вченими. Одночасно дисертантка використовує властивий С.Русовій метод мислення концептами, характерний для неї екзистенціальний аналіз, системне розуміння суспільства і освіти. Використовується також діалектика як діалогіка, що виражає взаємодію між освітою і суспільством, освітою і державою, вчителем і учнем, навчанням і вихованням тощо.

Крім цього, дисертантка надавала велике методологічне значення принципу поступу, який розробляли І.Франко, М.Грушевський, В.Винниченко, С.Русова, а в сучасних умовах – В.Кремень, В.Ткаченко, В.Шевченко та інші дослідники. Використана методологія соціальних та символічних репрезентацій і принципів етнічної ідентифікації (П.Гнатенко, В.Павленко, В.Тишков, М.Попович та інші), а також вчення про соціальні відношення і взаємодії, розроблене сучасними українськими філософами В.Воловичем, М.Мокляком, М.Михайльченком, В.Пазенком, В.Тарасенком та іншими вченими. Методологічні підстави дисертації пов’язані також із соціально–філософською теорією суб’єктно – об’єктних та суб’єктно – суб’єктивних відношень (Ф.Прокоф’єв, І.Зязюн та інші), вченням про самореалізацію особи та принцип особистої соціальної життєтворчості (В.Андрущенко, І.Бичко, А.Бичко, Є.Бистрицький, В.Муляр, В.Сохань, В.Шинкарук тощо). Ураховувалися й “постмодерністичні” філософсько-освітні пошуки в Україні (В.Лук’янець, О.Соболь, Л.Озадовська, Г.Заїченко, Л.Матвєєва, С.Кримський, В.Личковах, С.Грабовський, В.Окороков, В.Пронякін, В.Діденко, Р.Євтушенко, В.Горбатенко, Ю.Морозов).

Тобто, дисертантка намагалася в плані методології і методики виконання роботи спертися на підходи та принципи, які розроблялися в українській, а також в російській та іншій соціально-філософській думці ХХ ст. (К.-О.Апель, А.Ахієзер, В.Бранський, М.Вебер, Ж.Деріда, П.Козловський, В.Лекторський, М.Лапін, Патрік де Лобьє, С.Макєєв, М.Моісеєв, Л.Мікешин, Дж.Сорос, Ж.-П.Сартр, Л.Столович, Є.Тоффлер, Ю.Хабермас, М.Шелер, К.Ясперс тощо).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації проаналізована соціально-філософська основа освітньо-педагогічного вчення С.Русової.

Внаслідок дослідження отримані такі результати:

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів дослідження можна розділити на філософське і педагогічне. Так, матеріали дисертації можна використати в дослідженнях соціально-філософської думки України, світоглядних питань людинознавства та розробці методологічних питань педагогіки, соціального виховання і соціальної роботи в загальноосвітніх школах та вузах. Практико-педагогічний аспект дисертації полягає у використанні її матеріалів при читанні курсів “Філософія освіти” та “Основні проблеми української філософії” в Чернігівському державному педагогічному університеті імені Т.Г.Шевченка. Матеріали дисертації можна використати також при вивченні соціально-філософських проблем людини, в курсах філософії, соціальної філософії, а також при викладанні історії педагогіки та загальної педагогіки. Крім цього, матеріали дисертації можуть використовуватися при методологічному обгрунтуванні певних соціально-філософських аспектів реформування освіти в Україні.

Особистий внесок здобувачки в розробку даної теми полягає в тому, що вона самостійно, без співавторів, дослідила соціально-філософську базу педагогічного вчення С.Русової.

Апробація результатів дисертації і публікацій проводилася на міжнародних, всеукраїнських та міжвідомчих наукових конференціях, а також у формі виступів на методологічному семінарі кафедри філософії Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, на зборах викладачів Чернігівського юридичного коледжу, перед вчителями Чернігівської школи № 5.

Здобувачка брала участь у таких конференціях: Міжнародні Бердяєвські читання (Київ, 19-20 березня 1999 р.), Всеукраїнська науково-методична конференція “Актуальні проблеми соціально-педагогічної підготовки вчителя” (Житомир, 13-14 квітня 1999 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (Київ, 16-18 вересня 1999 р); Міжнародна науково-практична конференція “Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи” (Ужгород,
21-22 жовтня 1999 р.); науково-практична конференція “Природа, технологія, культура” (Київ, 31 травня 2000 р.), конференція “Сучасні освітні технології в соціальній роботі” (Київ, 27-28 листопада 2000 р.).

Структура дисертації обумовлена специфікою її предмета та логікою розкриття теми, а також метою та основними завданнями дисертаційної роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновку, списку використаних джерел і наукової літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розглядається актуальність, зв’язок роботи з науковими програмами, мета, завдання, об’єкт, предмет, методична та методологічна основа дослідження, вказуються наукова новизна, особистий внесок здобувача, практична значущість та апробація змісту дослідження.

Перший розділ дисертації – “Джерела і стан вивчення соціально-філософських поглядів С.Русової в науковій літературі” – присвячений аналізу джерельної бази, на основі якої вивчалися філософсько-освітні погляди С.Русової. Також в даному розділі визначається ступінь наукової розробленості теми дисертації та окреслюються методологічні основи авторської розвідки.

Зокрема, констатується, що педагогічна думка в Україні початку ХХ ст. тісно перепліталася із політичними і соціально-філософськими проблемами. Виявом цього була активна боротьба української інтелігенції за створення національної освіти, яка мала форми протистояння уряду Російської імперії та його освітній політиці. Внаслідок цього педагогічна думка в Україні методологічно виявилась тісно пов’язаною із необхідністю свого соціально-філософського обгрунтування, що набуло форми активного звертання українських педагогів до філософських, соціальних і політичних питань освіти, які обстоювали необхідність української школи.

Серед провідників соціально-політичного руху за створення національної освіти в Україні особливо виділяється С.Русова, яка на початку ХХ ст. істотну значущість надавала соціально-філософському обгрунтуванню національної освіти. Твори С.Русової показують, що вона фактично стояла біля започаткування в Україні нового наукового напрямку, який поєднував розробку педагогічних проблем із філософським осмисленням освіти. Тому твори С.Русової, як філософа і педагога, мають непересічне значення як джерело соціально-філософського аналізу освіти в Україні. Воно в багатьох аспектах не втратило свою актуальність в контексті сучасного реформування освіти України, мета якого – створення національної освіти, котра забезпечить творче існування українського народу у ХХІ ст.

Основним джерелом дисертації, таким чином, являються твори С.Русової, наявний в них соціально-філософський зміст, на підставі якого С.Русова розробляє педагогічну концепцію. Крім цього, джерельну базу дисертації утворюють роботи Б.Грінченка, Я.Чепіги, М.Грушевського, І.Стешенко, з якими С.Русова плідно співпрацювала на Чернігівщині або і в складі керівництва Міністерством освіти Української Народної Республіки. Через це іншим важливим джерелом при написанні дисертації були документи і матеріали Центральної Ради, Української Народної Республіки, а також Всеукраїнських вчительських з’їздів та нарад 1917–1920 рр., у підготовці яких С.Русова брала, як правило, особисту участь.

Отже, джерельну основу дисертації утворює сукупність творів С.Русової, її однодумців з питань соціально-філософського і соціально-політичного обгрунтування національної освіти в Україні, а також документи і матеріали офіційних і громадських українських установ.

Відзначимо, що творчість С.Русової практично не досліджувалася аж до початку 90-х років ХХ ст. Вперше на оригінальність педагогічних ідей С.Русової звернули увагу сучасні українські вчені–педагоги. Насамперед це О.Проскура та І.Зайченко. Аналіз творів С.Русової, проведений сучасними українськими дослідниками–педагогами, показав, що освітня концепція С.Русової спирається на вагоме соціально-філософське обгрунтування, яке на сьогоднішній день не досліджувалось.

Але його аналіз дає можливість до певної міри відтворити тенденцію соціально-філософського мислення української інтелігенції ХХ ст., її уявлення про суспільство, його устрій, відношення особи і суспільства, взаємодії суспільства і держави, освіти і суспільства, культури і освіти тощо. Тобто вивчення соціально-філософських ідей С.Русової дає можливість уточнити соціально-філософську тематику української філософії в цілому, вивірити шляхи соціально-філософського обгрунтування розбудови системи національної освіти в сучасній незалежній Українській державі.

Для вирішення поставлених завдань дисертантка використала методологію і методики роботи із джерелами та науковою літературою, які почасти дотичні до методології і методик дослідження, якими користувалася С.Русова, а почасти намагалася використати сучасні соціально-філософські напрацювання українських вчених. Зокрема, багато оригінальних і нових методологічних підходів містять Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ ст.), матеріали наукових конференцій з питань філософії освіти України у ХХІ ст., директивні документи Міністерства освіти і науки України (“Концепція педагогічної освіти”, “Концепція гуманітарної освіти” тощо).

Окрім цього, дисертантка використала соціально-філософські розробки вчених Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України, Інституту вищої освіти АПН України, Київського та Дніпропетровського національних університетів, праці дослідників, які представляють інші наукові центри. Конкретно маються на увазі дослідження таких вчених в галузі соціальної філософії, як В. Андрущенко, П. Гнатенко, Л. Губернський, Г. Заїченко, І.Зязюн, В.Іванов, В.Кремень, В.Лутай, М.Мокляк, В.Муляр, М.Михальченко., Ф.Прокоф’єв, О.Плаксіна, В.Табачковський, В.Пазенок, В.Памфілов, В.Пронякін, В.Шинкарук, В.Шубін тощо. Праці згаданих дослідників слугували дисертантці методологічною базою інтерпретації суспільства, давали вихідні пункти розгляду ролі і місця освіти в суспільстві, взаємовідношення особи і суспільства, нації і суспільства та інших питань.

Більш конкретний аналіз окремих аспектів соціально-філософського вчення С.Русової здійснювався на основі загальнонаукових методик, якими являються аналіз, синтез, індукція, дедукція, герменевтика, історизм та інші.

Другий розділ дисертації – “Соціально-філософське вчення С.Русової про освіту” – підкреслює, що до освіти мислителька підходить як до соціального процесу, що має інтегративний характер, утворює структурну частину суспільства і функціонує в ньому як система національного соціокультурного вишколу. Освіта згуртовує суспільство, сприяє його стабільності, утворює життєвий шлях, що проходить в суспільстві кожне нове покоління даного народу до того моменту, коли воно починає створювати на ґрунті успадкованої культури свій специфічний пласт культури. Серцевиною цього процесу в тлумаченні С.Русової являється школа як соціальна установа, котра спеціально створюється, щоб готувати нове покоління до соціокультурної самотворчості. Соціально-філософський підхід до роботи школи в контексті поглядів С.Русової вимагає відмови від знеособленого, статичного розуміння учня. Він у суспільному процесі освіти постає не як сукупність окремих пізнавальних процесів і психічних властивостей, що піддаються сугестії під час навчання, а як особистість, пов’язана із усім суспільством та його історією.

Завданням шкільного навчання є вирішення певного комплексу суспільних проблем, до яких належать: підготовка дітей і молоді до самостійного життя; освоєння досвіду, знань та умінь попередніх поколінь; сприяння інтелектуальному розвитку особистості і згуртуванню всього молодого покоління нації. Через це роль школи в системі освіти, з погляду С.Русової, полягає в тому, щоб плекати духовні сили молоді, оберігати дитинство від ранньої і непосильної праці, давати можливість розкритися усім природним нахилам кожної індивідуальності і забезпечити максимальний їх розвиток у процесі соціального виховання.

Розуміння освіти, як суспільно–інтегративного процесу, і шкільної освіти, як його інституційного ядра, С.Русова пов’язувала із визначеністю системи національної освіти. Вирішальним принципом конституювання і виділення національної освіти мислителька вважала навчання і виховання рідною мовою. Через мову нове покоління осягає і вступає в історію свого народу, засвоює його мораль, естетичні уподобання, характерні методи праці, норми державно-політичного устрою тощо. Інакше кажучи, принцип національно-мовної відповідності, з погляду С.Русової, – це та соціально-методологічна основа, що забезпечує тяглість, наступність національної освіти, обґрунтовує функціональне включення нового покоління в національний, а далі – у світовий соціокультурний процес.

Разом з тим національна освіта визначається С.Русовою як складний і суперечливий суспільний процес, в якому нерозривно пов’язані навчально-виховні і установчо-організаційні принципи. Розглядаючи методологічні питання змісту освіти, вона доходить висновку, що тепер це питання неможливо остаточно вирішити, бо воно тісно в’яжеться із філософськими уявленнями про принцип системності знань і системності навчальної роботи, котрі постійно модернізуються. Загалом, з погляду С.Русової, системність навчання, що виходить із певного принципу, в умовах індустріального суспільства себе вичерпала. Зміст навчального процесу (сума і послідовність учбових предметів) набув форми “блоків” предметів, котрі між собою погано стикуються. Тому національна освіта, на думку С.Русової, в індустріальній цивілізації визнає принцип незавершеності, відкритості. Завершеність навчанню надають суспільно-освітні потреби, сперті на єдність і розділ праці, які повинні задовольняти навчальні установи. Освіта ж продовжується і після завершення навчання.

Причому національна освіта повинна засновуватися національною державою. Спираючись на соціально-філософські аргументи, С.Русова показує, що ефективна національна освіта неможлива в умовах багатонаціональної держави, оскільки освітня політика такої держави прямо чи опосередковано керується принципами денаціоналізації і уніфікації освіти на користь “титульної” нації. Вбачаючи в принципах такої державно-освітньої політики загрозу національній освіті, насамперед українській школі, С.Русова активно виступала проти соціально-філософських засад освітньої політики Російської імперії, а також піддавала критиці збереження русифікаторських тенденцій в Україні, коли вона входила до складу СРСР. Загалом С.Русова обстоювала принцип суголосності інтересів національної школи і національної держави, наближаючись до розуміння “національного” в плані “політичної нації”.

Соціально-організаційно національну освіту С.Русова розуміла як систему державних і приватних навчальних закладів, котрі перебувають під патронатом держави. Але вона вважала, що перевага державних навчальних установ полягає здебільше у їхній масовості, а недолік – у певній консервативності. Заодно перевагу приватних навчальних закладів С.Русова вбачала у більшій освітній мобільності, здатності швидше перебудовуватися з урахуванням нових наукових даних та суспільних потреб. Одночасно С.Русова констатувала факт існування релігійних шкіл, але не вважала, що за такими школами, які вона відносила до “непедагогічних”, суспільне майбутнє освіти.

Отже, С.Русова розглядала освіту як складний суспільний процес соціокультурного об’єднання, згуртування і вишколу народу, в якому провідне значення мають національна школа і державна опіка над системою національної освіти. Остання повинна забезпечувати навчальні, виховні, світоглядні, загалом культуротворчі запити народу завдяки творчим зусиллям вчителів. Спільною метою держави і школи в такому разі поставало навчання і виховання національно свідомих патріотів своєї Батьківщини, забезпечення соціальної злагоди.

Третій розділ – “Соціально-філософське обгрунтування С.Русовою особистості як мети освіти” – ураховує сучасне соціально-філософське осмислення суспільства та особи в Україні, яке носить багатоплановий і суперечливий характер. В цьому виявляється “переоцінка цінностей” індустріальної і “постіндустріальної” цивілізацій. Разом з тим підкреслюється, що українська соціально-філософська думка першої половини ХХ ст., якої трималася С.Русова, ураховувала ознаки кризи індустріалізму і виробляла нові інтерпретації суспільства, особи та їхніх взаємодій, на основі чого педагоги будували освітній процес.

Насамперед особа розглядалася С.Русовою у двох вимірах: психофізіологічному і соціокультурному. Такий підхід відповідав загальному стану європейської соціально-філософській думки і виявився надзвичайно плідним, бо забезпечував концептуальне розуміння особистості, як цілої і тотожної протягом життя людини. Адже і шкільне навчання, і функціонування всього суспільного освітнього процесу передбачає тотожність і неподільність людської особистості. На рівні психофізіологічному, з погляду С.Русової, дана цілісність і неподільність “задається” самим фактом народження людини. Вона появляється на світ уже із деякою “питомою вагою” нахилів до певної діяльності, яку С.Русова визначає як інстинкти. Серед них перебуває також інстинкт мислення або розуму, який дистанціюється від інших інстинктів в міру психофізіологічного розвитку людини в соціокультурному середовищі. Таким чином, психофізіологічний аспект людини утворює її “природну особистість”. Вона через процес освіти включається в соціокультурне середовище (“соціалізується”) і набуває соціальне визначення. Але освітній процес, з погляду С.Русової, здійснюється одночасно двома шляхами – спонтанно і цілеспрямовано. Спонтанна форма соціального становлення особистості, на думку С.Русової, реалізується внаслідок неконтрольованих, нерідко інстинктивно-імпульсивних, освітньо-виховних контактів людини з іншими людьми, суспільно опосередкованими предметами і явищами, в тому числі із освоєним людьми природним оточенням.

Навпаки, цілеспрямоване становлення особистості в суспільстві, з погляду С.Русової, забезпечує школа, як спеціально організований процес соціалізації, підпорядкований певній меті. Внаслідок цього особа розуміється С.Русовою як репрезентація людиною своїх психофізіологічних властивостей, спонтанно набутих в суспільстві та цілеспрямовано вироблених у школі здібностей, умінь, навичок, почуттєвості, якостей волі, розуму. Зрештою, особа – це процес і результат акумуляції в людині властивостей соціокультурного середовища, з якими вона взаємодіє і в якому перебуває.

Звідси випливало, що особистість людини є не просто її “лице”, “маска” чи “роль”, а своєрідний мікросвіт, включений у макросвіт, де вирішальну значущість мало суспільство. Проте суспільство С.Русова сприймала як освітню суспільну систему, у межах якої розгортається особисте життя людини. Цим і зумовлена специфіка розуміння взаємодії особи і суспільства, як соціально-філософської бази педагогіки С.Русової. Тобто вона розглядала цю взаємодію не в контексті відношення “частина – ціле” або “елемент і структура”, а як співвідношення двох “цілих” реальностей. Одна з них – самототожня людська особистість, а друга – це суспільне ціле, що асимілює в себе “мале ціле”, одночасно спонтанно і цілеспрямовано. Тому навчально-виховний процес, як цілеспрямована дія, неспинно перебуває в різноманітних екзистенціальних (“пограничних” або “межових”) ситуаціях. Адже в освітньому процесі людина перебуває підпорядкованою раціональній меті і вишколу, а в цілому суспільство виявляє свою ірраціональну спонтанність, яку прагне раціонально упорядкувати держава.

Таке соціально-філософське розуміння С.Русовою взаємодій між особою і суспільством логічно утворює підстави для розв’язання С.Русовою надзвичайно складної і актуальної в річищі сучасної реформи освіти в Україні проблеми самотворчості особистості. Адже в тій мірі, в якій поведінка та умонастрої людини перебувають під соціально-педагогічним контролем (в школі), особливих соціальних проблем життєтворчості особи не виникає. Тут особа підпорядкована певній меті, а значить сама людина (учень, студент) керується передвизначенним проектом особистого життя.

Інша справа процес життя, що розгортається поза шкільним контролем як форма ірраціональності буття особи. Саме за межами школи “все може бути”. Ураховуючи це, С.Русова в умовах початку кризи індустріального суспільства ефективний соціально-педагогічний засіб формування творчого проекту особистої життєтворчості вбачала у діяльній школі. Така школа, на її думку, розглядає особу як вихідний пункт і як мету своєї діяльності. Від трудової або професійної школи “діяльна школа”, з погляду С.Русової, відрізняється тим, що не ставить мету спеціалізації чи професіоналізації людини. Заодно від суто “вербальної” школи вона відрізняється наданням можливостей людині виявити свої практичні нахили, здібності і уподобання. Отже, діяльна школа – це своєрідний “серединний космос”, що виступає ланкою зв’язку між особою, як мікрокосмом, і суспільством, як макрокосмом.

Разом з тим в ситуації початку кризи індустріальної цивілізації
(10–20 рр. ХХ ст.), коли відновилася, хоча і на короткий час, Українська незалежна держава, актуалізувалося питання соціальних цінностей становлення особи. Аналіз творів С.Русової показує, що вихідною цінністю виховання, на її погляд, виступає збереження людського життя, що забезпечується адекватною взаємодією із природним довкіллям. Причому в цій взаємодії виробляється специфічна соціокультурна і природна єдність – ландшафт. Саме через адекватне сприйняття, розбудову та перебудову ландшафту, що забезпечується в діяльній школі освоєнням близьких до ландшафту видів діяльності і необхідних для цього знань, формується усвідомлення комплексу інших соціально-регулятивних цінностей. Ними є родина, національна історія і культура, повага до людини та її гідності, розуміння своїх обов’язків, свободи і відповідальності перед суспільством і державою, зрештою, – патріотизм.

Патріотизм С.Русова розглядає не як морально-естетичне явище типу “любов до рідної землі”, “любов до Батьківщини”, а як властивість соціокультурного існування особи, що виконує функцію “містка” зв’язку особистого життя та шкільного навчально-виховного процесу із історією народу, наявним суспільством, продовжуючись уявно в поколіннях, які будуть. Патріотизм у соціально-філософських поглядах С.Русової виступає як соціальний спосіб поширення особистого “Я” на суспільство, історію народу, вірогідне життя прийдешніх поколінь. Своєрідним інтегратором вказаних вище соціальних цінностей освіти С.Русова розуміла національну свідомість.

Висновки дисертації підводять підсумки роботи. Крім того, зазначається, що соціально-філософський аналіз вчення про освіту С.Русової дозволяє також визначити до певної міри перспективи роботи в цьому напрямку. Заслуговує на увагу більш широке і системне вивчення соціально-філософського розуміння освіти в Україні упродовж ХХ ст., що має суттєве значення для методологічного обґрунтування сучасної реформи освіти. Можливий варіант вивчення соціально-філософських інтерпретацій освіти провідними діячами в галузі науково-педагогічній діяльності в Україні протягом ХХ ст. Потребує, очевидно, більш глибокого соціально-філософського аналізу взаємовідношення “освіта – суспільство”, “національна школа – національна освіта”, державно–політична і освітньо–культурна інтеграція суспільства, а також співвідношення “соціологічної особистості” і “педагогічної особистості” (тобто соціологічної та соціально-філософської типології особи і педагогічної типології особи). Все це, на думку дисертантки, сприятиме уточненню і розширенню тематики соціально-філософських досліджень і оновленню методології сучасної освітньо–педагогічної роботи.

Публікації

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях.

1. Пеньковець О.М. Філософія освіти і політичний вибір. // Демократичний вибір як філософська і соціально-політична проблема.: Збірник наукових праць. – Чернігів, 1999. – С. 54-63.

2. Пеньковець О.М. Місце соціальної педагогіки в системі філософії освіти С.Русової // Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки вчителя.: Збірник науково-методичних праць. – Житомир, 1999. – С. 21-24.

3. Пеньковець О.М. Філософія як чинник змісту шкільної освіти. // Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть.: Збірник наукових праць № 52. – К., 1999. – С. 415-419.

4. Пеньковець О.М. Філософія освіти як методологія соціальної роботи в школі. // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи.: Збірник наукових праць. – Ужгород, 1999. – С. 146-151.

5. Пеньковець О.М. Антропологічний вимір освіти між модерном і постмодерном. // Філософсько-антропологічні читання’ 99. – К., 2000. – С. 277-284.

6. Пеньковець О.М. Головні етапи становлення філософії освіти в Україні. // Сіверянський літопис. – 2000. – № 1. – С. 156-161.

7. Пеньковець О.М. Філософія особистої самотворчості С.Русової // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис. – Випуск 4, 2000. – С. 169-177.

8. Пеньковець О.М. Соціально-філософські основи педагогічного вчення С.Русової. // Сіверянський літопис – № 6, 2000. –– С. 124-129.

9. Пеньковець О.М. Початки екологічного виховання в контексті філософії освіти С.Русової // Філософія. Антропологія. Екологія. Альманах. – Випуск перший. – К., 2000. – С. 231-236.

АНОТАЦІЯ

Пеньковець О.М. Філософсько-освітні погляди С.Русової (соціально-філософський аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2001.

Захищається рукопис. Дисертація розглядає соціально-філософські основи вчення українського філософа і педагога С.Русової. Аналізуються особливості творів С.Русової, степінь дослідження соціально-філософських поглядів С.Русової в науковій літературі з позицій розуміння соціальної філософії як інтегративного знання про суспільство, що включає в себе власну історію і є аспектом існування суспільства, як самотворчої освітньої системи. Вивчаються соціально-філософські погляди С.Русової на суспільство, освіту, роль національного в осмисленні освіти та особи, питання конституювання національної школи і національної освіти, взаємодія освіти і держави, а також свободна особистість як мета освіти. Систематизуються соціальні цінності освітнього процесу на основі соціально-філософського аналізу творів С.Русової.

Ключові слова: соціальна філософія, освіта, суспільство, особа, національне, школа, держава, світогляд, культура, педагогіка.

АННОТАЦИЯ

Пеньковец А.М. Философско-образовательные взгляды С.Русовой (социально-философский анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2001.

Защищается рукопись. Диссертация рассматривает социально-философские основы учения украинского философа и педагога Софии Русовой. Исходя из понимания социальной философии как интегративного знания об обществе как социальной системы, которое включает историю общества и свою собственную историю как знания, диссертантка анализирует содержание источников (произведения С.Русовой, ее современников, документы и материалы по вопросам образования Центральной Рады, Украинской Народной Республики), состояния социально-философских исследований образовательного учения С.Русовой, определяет общеметодологические и методические аспекты рассмотрения темы.

Исследуются социально-философские взгляды С.Русовой на образование как систему самовоспроизводства, интеграции и консолидации общества, ядром которой является национальная школа и национальная система образования. Подчеркивается роль национальной школы, как средства социокультурного обучения и воспитания молодого поколения нации, институцианальной формы социализации личности, синтеза разнообразных социокультурных тенденций, их диалектического взаимодействия, открытого для связи с мировыми общественно-образовательными тенденциями. Исходя из учета потребностей реформы образования в Украине, анализируются социально-философские аспекты взаимодействия системы образования и государства, государственных и частных учебных учреждений.

Социально-философскому рассмотрению подвергаются проблемы взаимодействия личности и общества как базы общественно-образовательного процесса, вопросы социального самостановления личности как цели образования, а также систематизируются социальные ценности воспитания личности в образовательной концепции