Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Проскуріна Олена Олександрівна

УДК 32:316.72 (477)

формування Політичної культури Українського суспільства: проблеми і перспективи розвитку

Cпеціальність 23.00.03 – політична культура та ідеологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

Корж Мирослав Олексійович,

доцент кафедри політології філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Андрущенко Віктор Петрович,

директор Інституту вищої освіти Академії політичних наук,

член-кореспондент Академії педагогічних наук України–

доктор політичних наук, професор

Чічановський Анатолій Анатолійович,

професор кафедри міжнародної журналістики

Інституту журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Провідна організація: Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України.

Захист дисертації відбудеться “17” грудня 2001 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “16” листопада 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М.Сидоренко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Політична стабільність суспільства залежить від стійкості політичної системи суспільства, а також усіх її елементів. Щоб остання була дієвою й стійкою, необхідно здійснити глибокі зміни. Проте, розв’язання таких проблем, як показала світова практика демократичних перетворень, багато в чому залежить від політичної культури, яка стоїть на демократичному ідеалі.

Політична культура пострадянської України як сукупність різних політичних цінностей, настанов і стандартів політичної діяльності стримує процес демократичної трансформації суспільства. Такий стан політичної культури українського соціуму також безпосередньо пов’язаний із нерозвиненістю демократичних політичних інститутів, недостатньою ефективністю діяльності владних структур, низькими темпами економічних перетворень.

У перехідний період до демократії, коли відбувається зміна типів політичної культури, якою б гострою не була в цьому необхідність, не здійснюється відразу, вимагає певного часу. У цей період існує багатоманітність політичних орієнтацій за відсутності певного і явного домінування хоча б одної з них, швидка зміна політичних переваг, спалах екстремізму, засобів політичного впливу на зразок голодувань, страйків, інших форм силового й емоційного тиску на владу, а влада, у свою чергу, використовує карні й адміністративні заходи там, де можна застосовувати політичні. У перехідний період тип соціальної регуляції поведінки часто характеризується “міжцарствуванням” соціальних норм, при якому традиційні норми втрачають свою силу, а сучасні лише починають оформлятися, тому чимало людей у реальній політичній поведінці керуються різними політичними нормами, як такими, що відповідають політичній ситуації, так і далеко не адекватними їй. Тому суть наукового дослідження полягає в розкритті специфіки політичної культури України, впливів на неї регіональних та історичних особливостей.

У цих умовах на особливу увагу заслуговує аналіз таких важливих напрямків, як роль політичної культури в становленні демократії в суспільстві, значення політичної культури в процесі формування політичної системи, її стабілізація в перехідний період від тоталітаризму до демократії в Україні. Дослідження політичної культури здійснено у взаємозв’язку з конкретними умовами становлення української державності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукову роботу виконано в рамках пріоритетного напрямку “Сучасна політична думка в Україні: проблеми розвитку та конституювання” згідно з планом наукової роботи загальноуніверситетської наукової теми № 97161 (науковий керівник проф. Кирилюк Ф.М.), що був затверджений Вченою радою філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автором дисертації був запропонований спецкурс “Становлення демократичної політичної культури в Україні” для вивчення його студентами п’ятого курсу історичного факультету Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Мета роботи – показати, що політична культура як частина духовної культури суспільства це ціла система: від стійких переконань до зразків поведінки; впорядковує політичний досвід і регулює політичну взаємодію індивідів, суспільства й органів влади.

Це зумовило такі завдання наукового дослідження:

дослідити концепції політичної культури, розроблені світовою соціально-політичної думкою, а також розглянути сучасні концепції політичної культури різноманітних політичних шкіл;

проаналізувати, сутність політичної культури в політичній системі;

визначити особливості реалізації функції політичної культури в процесі становлення політичної системи України у перехідний період;

простежити на підставі новітніх соціологічних досліджень динаміку розвитку політичного життя в Україні;

визначити завдання і шляхи формування політичної культури в умовах створення демократичної політичної системи в Україні.

На підставі вивчення комплексу важливих проблем дисертант зробив спробу дати власні оцінки динаміки та вказати на перспективи й шляхи розвитку політичної культури в Україні в час демократичних перетворень і державної розбудови.

Методологія цього наукового дослідження – це сукупність гносеологічних прийомів дослідження наукової літератури, політико-правових актів, соціологічних досліджень, матеріалів преси. Серед традиційних методів використано логічно-філософські, дедуктивний, індуктивний, аксіологічний. Серед так званих нових методів – метод оцінок, нормативно-інституційний, системно-функціональний, соціологічний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що обрана тема має широкий спектр проблем, які досі не знайшли свого вирішення. Досліджується генеза поняття “політична культура” впродовж історичного розвитку соціально-політичної думки, дано розуміння політичної культури як соціального явища, визначена сутність політичної культури та її роль у процесі становлення демократичної політичної системи в Україні, показано специфіку прояву функцій політичної культури, подано динаміку політичної культури від перших років незалежності до сьогодні, окреслено можливі шляхи формування політичної культури на сучасному етапі, визначено характер політичної культури України та його вплив на політичні процеси, що відбуваються в країні.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що її основні положення й висновки, а також наявний у дисертації фактичний матеріал можуть використовуватися дослідниками, які вивчають регіональні проблеми політичної культури; сформульовані теоретичні положення можуть використовуватися для подальшого наукового аналізу, а також на практиці, у роботі з різноманітними категоріями населення.

В одночас результати дослідження можуть бути використані в курсах лекцій по політології і в спецкурсах “Вплив засобів масової інформації на політичну культуру Українських громадян”.

Особистий внесок здобувача: дисертаційне дослідження, автореферат, 10 наукових статей з них 4 у фахових виданнях (“Політична культура і соціальна дійсність”, “Політична культура: проблеми переходу до демократичного суспільства”, “Політична культура демократичного консенсусу: теорія, реалії й перспективи становлення в Україні”, “Про методологію підходу до аналізу політичної культури”), а також 3 навчально-методичних вказівок.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях та повідомленнях на науково-практичних конференціях Луганського педінституту (1989-2000 рр.), на науково-практичній конференції “Політика і влада” (Запоріжжя, 1993), на Всеукраїнській науково-методичній конференції “Вищі учбові заклади України і проблеми розвитку міжнародних зв’язків” (Одеса, 1994), регіональній науково-практичній конференції “Основні напрями і засоби досягнення національної і соціальної згоди в сучасному українському суспільстві” (Одеса, 2001).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсягом 185 сторінок до списку літератури входять 244 джерела.

Основний зміст дисертації

У Вступі подано загальну характеристику й підкреслено важливість обраної теми, обґрунтовано її актуальність, наукову новизну, методологічну основу, визначена мета та сформульовані завдання дослідження, схарактеризовано практичну значимість дисертації.

У першому розділі “Політична культура як об’єкт політологічного дослідження” подається огляд джерел із зазначеної проблеми. Оскільки обрана для дослідження проблема є складною і багатогранною, принципового значення набуває методологія підходу й використання відповідного інструментарію при її дослідженні.

Методично вихідним і необхідним посиланням аналізу сутності політичної культури є загальне родове поняття “культура”. Без правильного тлумачення цього поняття проникнення в сутність політичної культури практично неможливе.

Поняття “культура”, завдяки багатогранності явища, вираженого ним, становить неабияку складність для наукової інтерпретації. Це відбувається тому, що спроби дати точні дефініції такому поняттю, як культура, було б доцільніше розпочинати зі стислого аналізу цього поняття, заснованого на “перетворювальній діяльності людини й суспільства”.

Такої ж точки зору дотримується більшість дослідників, які вважають, що під терміном “культура” треба розуміти творчу діяльність людини, “визначену” в цінностях, традиціях, нормах (правових, моральних, політичних), соціально-політичних інститутах, а також втілену в “розпредмечуванні” цих цінностей, норм тощо в процесі перетворення людиною її власного предметного світу і сфери її громадських, зокрема політичних відносин.

Таким чином, спочатку термін “культура”, як правило, пов’язувався з чимось конкретним, на що був спрямований процес “культивування”, то на певному етапі він став застосовуватися для позначення досягнутого рівня в суспільному стані людини.

Розглядаючи культуру як засіб самовідновлення суспільного життя, її не треба обмежувати тільки “позитивними” явищами, які відіграють “прогресивну роль”. Він містить і “негативні”, деструктивні елементи. Таким чином, політична культура як окремий прояв культури в сфері політики є засобом самовідновлення політичного життя суспільства й політичного процесу.

Другий момент, що наближає нас до розуміння політичної культури, – це розгляд сфери політики, з’ясування її меж, суб’єктів, предмета.

У більшості концепцій політику розуміють як сферу взаємин між державою та іншими організаціями, їх взаємодію у розв’язанні конфліктів і виробленні компромісів у питаннях цілей і засобів діяльності держави, так само, як і характеру державної влади.

Дослідження проблеми політичної культури необхідно вести, враховуючи два чинники: політичні інститути і процеси, а також стан культури в цілому, оскільки політична культура є підсистемою загальної культури, її складником, але при цьому тісно пов’язана з політичною владою, політичними інститутами.

Культурологічний підхід до вивчення явищ соціально-політичного життя не є чимось новим і винятковим, характерним штрихом наших днів.

Схожі наукові розробки здійснювали в давнину Платон і Аристотель, у XVIII ст. – Ш.Монтеск’є і І.Гердер, у XIX ст. – Г.Гегель і А.Токвіль, у XX ст. – М.Вебер і О.Шпенглер у зарубіжній соціально-політичній думці, В.Гер’є, В.Івановський, М.Острогорський – у російській, М.Грушевський, М.Драгоманов, М.Кістяковський – у вітчизняній. У їхній творчості простежуємо наступність багатьох політико-культурологічних ідей.

Особливо треба виділити наукові розробки І.Гердера, який пов’язував прогрес людства з тим, наскільки воно (людство) ближче просунулося до “гуманності”. “Гуманний дух”, за Гердером, – це найвищий рівень культурного розвитку суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Він був першим, хто ужив термін “політична культура”.

Значну роль в опрацюванні проблем політичної культури відіграв А.Токвіль, який у праці “Демократія в Америці” детально розглянув політичну культуру Америки середини минулого століття. Усвідомлюючи історичну неминучість демократичних перетворень, учений робить висновок про те, що “цілком новому світові потрібні нові політичні знання”.

Проблеми політичної поведінки розглянуто в працях російських учених В.Івановського і М.Острогорського. Оригінальні ідеї щодо політико-культурних зв’язків в історичному розвитку суспільства висловив відомий російський філософ М.Бердяєв, який розглядав історію як систему типів духовності, де один, нижчий, тип культури змінюється іншим, “підвищеним культурним типом”.

Проблеми політичної культури знайшли своє відображення і в працях українських політичних мислителів. М.Драгоманов і М.Грушевський теоретично обґрунтували необхідність політичної боротьби для українського народу з метою отримання політичної свободи, що є однією з умов формування високої політичної культури й правосвідомості. Вагомим був внесок у розвиток політичної думки також таких діячів, як Б.Кістяківський, М.Костомаров, Д.Донцов, В.Липинський, П.Христюк, М.Хвильовий та ін. Усі вони підкреслювали необхідність встановлення демократичної республіки, у якій панує справедливий закон як вираження справедливості, істини, а також обов’язковість рівності всіх верств населення перед законом.

Першим, хто в своїх наукових працях створив концепцію політичної культури, став американський учений Г.Алмонд Almond G. Comparative Political Systema // Jornal of Politics Gainesuille. – 1956. - №3. – Vol.18.. У другій половині 50-х – на початку 60-х років ХХ століття у США були опубліковані роботи Г.Алмонда, С.Верби Almond G. Verba S. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Live nations. – Boston-Toronto, 1964. – 580 p., Л.Пая Pye L. Political Culture // International of the Social Sciences. – 1961. – №4. – Vol.12. та їхніх послідовників, які розробили концепції політичної культури, де відзначалося, що “політична культура” – це специфічна галузь суспільних явищ, які належать одночасно і до сфери політики, і до сфери культури.

У західній політології існує кілька концепцій політичної культури, що відіграють роль базових.

Учені обмежують політичну культуру сферою свідомості. На їхній погляд, політична культура є сукупністю психологічних орієнтацій людей відносно політичних об’єктів. Політична культура – особливий розподіл зразків орієнтації відносно політичних об’єктів серед представників конкретної нації.

Подібне розуміння політичної культури залишається серед політиків панівним.

Концептуальне осмислення феномена політичної культури було продовжено, у 70-і роки істотно поширилося коло вчених, які займалися цією проблемою, у країнах Заходу та Сходу.

Процес наукового осмислення політичної культури в середині 70-х років ХХ століття розглянуто в роботах Л.Акимової, О.Арнольдова, Є.Бабасова, Ф.Бурлацького, В.Васильєва, А.Воробйова, О.Галкіна, Н.Калашникова, Л.Когана, І.Нікольського, Ю.Ожегова, В.Паскотіної, В.Смирнова, В.Сморгунової, Ю.Тихомирова, А.Улєдова, А.Федосеєва, В.Халіпова – Россія; В.Бебика, М.Головатого О.Єришева, М.Іовчука, М.Лисенкова, В.Ребкала, Ж.Тошенка А.Череднеченко, Б.Цимбалістий – Україна та інших науковців.

З проголошенням незалежності Української держави проблема політичної культури набула подальшого розвитку. У цьому зв’язку можна виділити ще один напрямок вивчення культури взагалі і політичної зокрема в контексті впливу на її розвиток ЗМІ інформаційної доби. Роботи О.Мелещенка, Т.Петрівна, І.Паримського, О.Пономаріва, В.Різуна, Б.Чернякова, А.Чічановського, В.Шкляра висвітлюють питання, пов’язані з проблемою формування демократії нової політичної системи незалежної України, становленням демократичної культури й ролі влади в цьому процесі в контексті ЗМІ.

На наш погляд, дослідження політичної культури як явища складного й неоднозначного, багатомірного, що має широкий спектр, можливо провести шляхом з’ясування, по-перше, сутнісного змісту політичної культури, а по-друге, системно-функціонального аналізу.

Аналізуючи політичну культуру з позиції сутнісного змісту, необхідно визначити, що культура в цілому, як і політика, діє у вигляді засобу оволодіння й панування. Культура – це панування у творчій діяльності людей над природою (про це вже йшлося вище), а політика виражає владу людей над суспільними відносинами та іншими людьми. Якісна сторона культури виявляє вплив на засоби здійснення влади, але і її розвиток не менше залежить від політичних перетворень.

Вплив культури на політику відбувається через так звану соціалізацію людей, що й дає їм можливість брати участь у політичному житті. Завдяки соціалізації наслідком участі людей у політиці є створення й введення системи цінностей, формування еталонів політичного життя, моделей інститутів і соціальних систем.

Отже, сутнісний зміст політичної культури пов’язаний передусім із дієвим процесом, у якому сполучаються такі єдності, як духовне, ідеологічне і практичне.

Розглядаючи політичну культуру з позиції системно-функціонального аналізу, необхідно окреслити її структурні компоненти. Отже, важливим структурним елементом політичної культури є політичне знання. Воно становить одну з істотних детермінант політичної культури і вміщує такі аспекти: загальні об’єктивні знання про політичні явища, до яких належать знання про владу й політику, знання сутності політики, її норм і принципів, про устрій держави, системи її органів, форм і способів участі громадян у розв’язанні політичних питань; знання конституції, прав, свобод, обов’язків громадян; ступінь адекватності загальної картини суспільної дійсності, що виявляється в самій дійсності; знання, що спираються на об’єктивну історію, яка не була б фальсифікована заради будь-якої високої мети.

Істотним елементом політичної культури є політична свідомість – важлива складова ланка процесу політичного володарювання, що забезпечує функціонування соціально-політичної системи.

Важливий компонент політичної культури – це ставлення до політичних цінностей. Цінності складаються й функціонують у двох напрямках: на рівні стереотипів і на рівні секуляризованого ставлення до них.

Наступним компонентом політичної культури є політична ідеологія. Соціально-класове начало присутнє в політичній культурі у формі ідеології.

На сучасному етапі цивілізації формуються загальнолюдські цінності, пріоритетні щодо ідеології, як загальноцивілізаційне щодо класового.

Усі ці структурні елементи політичної культури формуються на природно історичному ґрунті, оскільки тут величезну роль відіграють такі чинники, як: традиція, національна спадщина, геополітичний чинник, спадщина минулого, історично сформована суспільно-політична структура тощо.

Таким чином, політична культура – це система цінностей, створених у процесі історичного шляху народу, це політична і правова компетентність суб’єктів політичного процесу й відповідна поведінка і ставлення цих суб’єктів до елементів політичної системи, до політичного процесу в цілому.

У другому розділі “Політична культура в умовах трансформації політичної системи України” здійснена спроба аналізу культурного коду політичної системи сучасної України, оскільки політична система – це унікальна й регулююча система, що забезпечує єдність функціонування всього суспільства на основі використання державної влади.

Методологічно вихідним посиланням практичної реалізації поставленої мети є аналіз поняття “політична система суспільства” і її структури.

Згідно з Г.Алмондом і Т.Пауелом, спільним для всіх визначень терміна “політична система” є те, що остання асоціюється із застосуванням узаконеної фізичної примусовості в суспільстві Философия и политика в современном мире. – М.: Политиздат, 1989. – С.136-137..

Політична система, за Т.Парсонсом Parsons T. Structure and Process in Modern Societies. – 1960. – P.149-150., – це система автономна й відкрита. Вона підтримує постійні відносини і взаємовідносини з іншими підсистемами суспільства.

Г.Алмонд, на думку якого система також означає цілісність, взаємодію її окремих елементів й певну стабільність цілого, запропонував специфічне визначення політичної системи, висунувши як провідні такі принципи: 1) всяка політична система має в своєму складі деякі політичні структури (інститути); 2) усі політичні системи виконують функції здійснення влади; 3) будь-яка політична структура є багатофункціональною; 4) усі політичні системи змішані в культурному змісті.

При такому підході політична система суспільства виявляється складним багатоякісним структурованим явищем. Вона розчленована на окремі, відносно самостійні елементи, між якими існує взаємозв’язок, що утворює спільність інтересів, цілей суб’єктів.

Існують різноманітні класифікації елементів політичної системи. Проте нас цікавить не стільки сама політична система, скільки проблема місця й ролі в ній політичної культури. У цьому зв’язку правомірно виникають такі питання: по-перше, якості та властивості політичної культури, на основі яких можна виділити її соціальні функції; по-друге, як специфічна діалектика політичної культури відбивається на її соціальній ролі в умовах політичних перетворень, формуванні власної державності, зрештою, на функціонуванні політичної системи в процесі її зміни на шляху відкритості, рухомості, стійкості, гнучкості й результативності.

У найзагальнішому плані можна сказати, що політична культура, з одного боку, є продуктом певної політичної системи, а з іншого – постачає “дані”, які формують політичну систему.

Отже, головна риса політичної культури – є здатність і можливість політичної культури демократичного типу широко залучати класи, соціальні верстви, групи, окремих індивідів до здійснення політичної влади. Це по-перше.

По-друге, політична культура сприяє формуванню політичної свідомості, виробленню навичок практичної участі в політичному житті, умілого, грамотного й компетентного аналізу політичних і соціальних процесів, які відбуваються в суспільстві.

По-третє, політична культура забезпечує компетентний вплив громадян на політичний процес, індивідуально й через людські асоціації, політичні й громадянські. Від рівня і стану політичної культури залежить, як сприйме населення країни певні політичні й соціальні рішення державних органів, погодиться воно з цими рішеннями добровільно чи примусово, сприйме їх активно чи пасивно.

По-четверте, політична культура є опорою існуючої політичної системи. Вона об’єднує народи, громадян країни на спільній політичній основі.

По-п’яте, політична культура озброює людей знаннями, необхідними для ефективної діяльності в галузі політики, формування кожною людиною власного компетентного погляду з питань політики й політичного життя. Особливого значення тут набуває знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, засобів політичного управління суспільством, структури і функцій політичної системи тощо.

По-шосте, політична культура виступає важливим чинником формування у громадян країни глибокої зацікавленості участю в політичному житті, усвідомленого ставлення до політичного устрою, розвитку на цій основі політичних інтересів і потреб, без яких участь у виборах президента, парламентів, проведенні референдумів тощо перетворюється на формальність для більшості населення.

Політична культура, володіючи такою властивістю, як здатність залучати соціальні спільності людей і окремої особистості до процесу здійснення політичної влади, здійснювати вплив на всі елементи політичної системи, на формування політичних орієнтацій і політичної поведінки класів, соціальних груп, індивідів, усвідомлення ними своїх політичних прав і повноважень, стає культурним підґрунтям політичної системи.

Результати соціологічних досліджень, що сьогодні проводяться в Україні соціологічними службами, а також спроба, здійснена в цьому плані автором цієї праці, показали, що уявлення людей про той державно-політичний устрій, з яким багато хто пов’язує надію виходу з соціально-економічної й духовної кризи, що склалася, вступили в протиріччя з реаліями сьогодення. Наявний конфлікт сподівань і реальності. Конфлікт стереотипних уявлень про демократію і самого процесу демократизації.

Це один із проявів суперечливої єдності політичної культури, що має величезне соціальне значення. Тобто, з одного боку, масова свідомість наділяє демократію найкращими якостями, які допоможуть поліпшити економічні умови, зменшити корупцію тощо, а з іншого боку, є крайній прояв песимізму колишніх будівників комунізму. Така ситуація цілком піддається соціальній корекції. Це станеться за однієї умови: суспільству необхідні демократичні інститути, і тоді кризові явища в економіці й політиці не набудуть масштабів національної катастрофи.

Вирішальне значення в розвитку реформістської орієнтації політичної культури відіграють політичні інститути, контрі виникають і функціонують на основі діючого народовладдя, рівності всіх громадян перед законом, тобто норм демократичного суспільства. Отже зв’язок і взаємодія між політичною культурою і політичною системою забезпечується тим, що політика як продукт діяльності інститутів політичної системи – це конкретна діяльність у сфері політичних відносин, а політична культура виступає як якісний бік, характеристика цієї діяльності, рівня компетентності в політичних справах і вчинках громадян країни, державних і політичних діячів, зміст політичних відносин.

Подібні властивості політичної культури мають принципове значення в розпочатому процесі становлення державності в Україні, оскільки вони визначають важливі соціальні функції політичної культури, а саме демократична культура:

сприяє встановленню “соціального плюралізму” в суспільстві, необхідного для розв’язання глобальних соціально-економічних завдань;

формує широку соціальну базу існуючої системи влад, без якої неможливе втілення в життя різноманітних заходів, законів, реформ тощо;

опосередковує соціально-економічні інтереси як окремої людини, соціальної групи, класу, так і цілих націй, що має великий вплив на прийняття рішень виборців голосувати за ту чи іншу партію, того чи іншого кандидата тощо.

Політична культура адекватно відбиває процеси, які відбуваються в українському суспільстві. Її можна схарактеризувати як підданську з ознаками демократії, авторитаризму і фрагментарності. Ознаки такої культури відсутність консенсусу щодо базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку; перевага місцевих, регіональних інтересів над загальнонаціональними і загальнодержавними; домінування у політичних рухах культу боротьби, притаманного тоталітаризму, всупереч тому, що декларовано принципи плюралістичної культури; перевага духу недовіри між різноманітними соціальними силами, їх непримиренність; урядова нестабільність, мала прояв у порушеннях закону, цивільних процедур тощо; здійснення підтримки “мирного співіснування” легальних соціальних конфліктів не шляхом консенсусу, а на основі силового балансу сторін.

Усе це настільки ускладнює перехідний період, що в політичному житті наявно чимало явищ і процесів, демократичних за зовнішньою формою чи вираженням і тоталітарних за своїм змістом.

Аналіз реальних політичних процесів, які відбуваються в нашій країні, дозволяє виявити характерні риси динаміки політичної культури в умовах формування політичної системи України, що, на нашу думку, є такими:

розмаїття політичних орієнтацій за відсутності певного і явного домінування однієї з них;

зміна політичних переваг;

спостерігається спалах екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм боротьби (події в Криму, убивства в Одесі, Донецьку, Києві, Луганську тощо);

використовуються засоби політичного впливу на зразок голодувань, страйків, інших форм силового й емоційного тиску на владу (страйки шахтарів, учителів, лікарів тощо);

влада не здатна успішно впоратися з катаклізмами політичними засобами, тому вона застосовує невиправдане використання карних та адміністративних заходів там, де до них можна й не вдаватися;

характерна риса політичної поведінки для багатьох громадян України – є керівництво різноманітними політичними нормами, які часом відповідають політичній ситуації, а часом зовсім не є адекватними їй, іншими словами, більшість традиційних норм (звичаїв), втрачають свою силу, а “сучасні” лише починають діяти, що порушує соціальну регуляцію;

домінування в політичній культурі нашого суспільства політичного радикалізму.

В Україні це виявилося в стійкій традиції, дія якої відчутна сьогодні, а саме: впевненість у наявності швидких і простих шляхів вирішення складних проблем і прагнення до їх реалізації. Безумовно, у багатьох випадках така орієнтація можлива, проте існує жорстка зумовленість, альтернативність вибору.

Разом із тим зараз існує ціла серія тривалих обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх, які радикально змінюють політичні умови, що сприяє становленню демократичної політичної культури в нашій країні.

У третьому розділі “Перспективи розвитку та шляхи формування політичної культури на сучасному етапі” розглядається шляхи формування політичної культури в Україні.

Діяльно-практична сутність політичної культури стає найважливішим механізмом актуального політичного процесу, вносить значний елемент стійкості, визначеності, статичності. Цей механізм створює каркас, завдяки якому формуються різноманітні політичні дії людей у сфері політики, що характерно для демократичної політичної системи.

Здебільшого народ України не володіє реальними навичками впливу на політику й тому часто впадає або в апатію, або в істерію на кожному повороті своєї історичної долі.

Таким чином, при розгляді шляхів формування політичної культури на сучасному етапі вивільнення від тоталітарних кайданів, крім усього іншого, де необхідно вказати на такі важливі чинники, як, по-перше, історичний досвід, де провідну роль відіграють традиції, а по-друге, відбиття цих традицій сьогодні, зараз, на шляху до демократії.

Основною традиційною рисою політичної психології українського народу, на наш погляд, є прихильність до певного усталеного, що не дозволяє масам сьогодні активно брати участь у реформуванні політичної організації нашого суспільства, створює серйозні перешкоди на шляху політичних і економічних перетворень.

Традиційними для нас можна вважати такі стереотипи, навички, звички: абсолютизація досягнутого, сумніви щодо можливості позитивних змін, сумніви “маленької людини” тощо. Подолання цих бар’єрів можливо при формуванні якісно нової політичної культури. Найбільш стійка традиція – це правовий нігілізм, наслідки дії якого відчуває кожний із нас.

Незважаючи на всі труднощі процесу, який переживає Україна, у нашій державі утворився певний ґрунт для зазначеного формування: наявна достатня група людей, які розуміють, що уникнути стагнації й регресу в суспільстві можна тільки шляхом серйозних змін у державі; склалася, нехай невелика, частина населення, яка має сильний підприємницький хист; є група політично освічених і активних громадян, на яку може спиратися політична система демократії і яка згодом одержить підтримку й лояльність більшості.

Перехід до демократії в Україні має свою специфіку, він здійснюється у двох напрямках: з одного боку, відбувається руйнування колишньої тоталітарної політичної системи й формуються органи демократичної парламентської держави, а з іншого – здійснюється економічна реформа, спрямована на зміну планово-директивної економіки ринковим господарством. Тоді як у минулому, при переході до демократії, пріоритет віддавався якомусь єдиному шляху.

Вибір політичної версії значною мірою залежить від серйозних змін елементів політичної культури, можливостей і готовності суспільства до вдосконалення механізму змін у процесі демократизації соціуму.

Сутність якісного стану політичної культури сьогодні така:

політична й економічна свідомість у цілому населення країни амбівалентна;

соціально-політичні орієнтації – конфлікт уявлень про можливості й реальності демократії;

політична ефективність населення – це високий рівень політичної недовіри;

орієнтація на крайні форми соціального протесту є характерною в основному для людей з низьким рівнем політичної ідентифікації;

національний фактор – наявність суперечних і складних зв’язків, відсутність політично єдиної нації;

ставлення до багатопартійності здебільшого позитивне.

Зміна вказаних характеристик у той чи інший бік призведе до серйозних змін як у політичній системі, так взагалі у суспільстві.

Цей процес вміщує в себе: формування громадянського суспільства, що стане активним суб’єктом у державі, створення нових юридично-правових правил політичної гри, формування основи для політичного консенсусу нації, оновлення керівної еліти, реформування системи управління, скасування всевладдя величезної армії неконтрольованих урядовців.

Подібне стає можливим при включенні механізму саморозвитку й саморегулювання суспільства, що перебуває в прямій залежності від рівня політичної культури. Проте в період становлення демократичної політичної культури демократичні зміни на початковому етапі багато в чому залежать від влади самої держави. Розкріпачення і включення механізмів саморозвитку й саморегуляції без дії з боку владних структур просто неможливе в Україні на цьому етапі.

Слід відзначити особливу роль політичних партій як суб’єкта політичної системи в період політичної трансформації в Україні. Об’єднання громадян є не тільки показником демократичності суспільства, але й показником політичної культури. В умовах української дійсності партії слабко впливають на прийняття державних рішень. У такій ситуації головним інститутом політичної системи стає президент, обрання якого також залежить від ступеня розвиненості політичної культури. На демократичну еліту, яка перебуває у владних структурах при підтримці “знизу”, покладено величезну відповідальність, а саме: вживання заходів для створення продемократичних інститутів, що стануть основою майбутньої демократії й політичного консенсусу нації. Це, у свою чергу, відіграє конструктивну роль в об’єднанні України в єдиний організм, пожвавить процеси саморегулювання й самоорганізації, які поки що дуже слабкі.

Сьогодні певна активність громадян України стала поштовхом для зародження й розвитку підприємництва, малого бізнесу, для утворення широкої мережі комерційних структур і банків. А це стало основою для формування в українському суспільстві соціальної групи з зовсім іншим політичним й економічним мисленням. Цей шар утворився в основному з покоління, світогляд якого формувався в період руйнування комуністичних ілюзій.

Також можна визначити, що безумовним чинником змін у суспільстві є трансформація політичних інститутів, структурних змін в економіці, зміна ціннісних орієнтацій, підсилення розшарування суспільства. Все це призвело на першому етапі, з одного боку , до таких важливих явищ у нашому житті, як демократизація, відміна ідеологічного, адміністративного, політичного контролю, а також будь-яких інших форм примусу, а з іншого боку, всі ці складні неоднозначні процеси в перехідний період загострили (виходячи із свідчень соціологічного дослідження) відносини людей, соціальних груп, спільностей, усіх суб’єктів влади.

Тому від прогресивної демократичної гілки у владних структурах залежить формування держави з розвиненим громадянським суспільством на основі соціальної й політичної стратифікації, з необхідними демократичними інститутами й високою політичною культурою.

Важливими засобами формування плюралістичної культури в умовах створення демократичної політичної системи в Україні стануть такі шляхи:

перший і важливий момент такого виходу полягатиме у вирішенні проблеми національної і соціальної згоди;

необхідна чітка концепція реформ;

обов’язкове забезпечення правового регулювання процесу переходу до ринку;

єдність демократії і науки;

визнання “примату” права над державою. Права особи – вища цінність сучасного суспільства; засоби, що прирікають людину на безправність, деградацію, приниження, знищення тощо, у сучасних умовах, безперечно, реакційні;

цілеспрямоване формування соціальної структури, збереження й утворення “середнього класу” – класу абсолютної більшості, основи сучасного цивілізованого суспільства;

відмова від догм, соціальних утопій, перехід до відповідального самостійного мислення;

необхідно створити умови для вияву індивідуальності особистості.

Розв’язання всіх зазначених проблем спрацьовує на виконання головного завдання – відродження духовності – народовладдя – державності, формування політичної нації.

Справу формування демократичної політичної культури треба розпочати з налагодження системи політичної освіти. Необхідні об’єктивні знання про демократію, політичну систему, конституцію, розподіл влади, про автономії, права меншості, право на страйк тощо. Успіх також безпосередньо залежить від розв’язання такого важливого завдання, як культурно-політичне об’єднання в загальнодержавному масштабі.

Політико-економічна трансформація стане реальністю лише тоді, коли основа політичної системи буде полягати в реальному функціонуванні механізмів демократичного суспільства, у перетворенні політичних партій на суб’єкти політичної системи, гарантованого правового механізму, формування кваліфікованої еліти, здатної насичувати структури влади для того, щоб розв’язувати проблеми демократичного суспільства. Сполучною ланкою такої системи може бути тільки політична культура з розвиненими демократичними цінностями.

Автором дисертаційного дослідження сформульовано висновки.

Демократія як система цінностей і інститут переживає початковий етап свого становлення з усіма особливостями її модифікації на українському політичному й культурному ґрунті.

У сучасному українському суспільстві, яке перебуває на етапі викорінювання тоталітарного політико-юридичного й інституційного спадку, були певною мірою реалізовані практично всі можливі варіанти й типи політичної поведінки, починаючи від стану політичної ейфорії до перспективи ринково-економічних і демократичних перетворень, що відкрилася (1989-1991 рр.), завершуючи політичною конфронтацією (1994 р.). Накопичений багатий позитивний і негативний досвід розв’язання (і не розв’язання) проблем, що виникають у режимі консенсусу і компромісів, дає певні підстави для більш чи менш об’єктивного прогнозування й моделювання перспективи руху як у бік соціального ринкового господарства і конституційно-демократичної державності, так і в прямо протилежному напрямку.

Україна нині опинилася в ситуації, коли старі моделі дискредитували себе, а нові ще не отримали адекватного політико-правового інституціонального вираження, реальні межі можливих варіантів нормального розвитку української державності визначаються досягненням суспільно-політичної згоди відносно базових принципів її побудови й функціонування. У цьому розумінні консенсусна демократія об’єктивно є первинною політичною формою перехідної публічної влади, основна функція якої – забезпечити масову підтримку й визнання загальнодемократичного вектора реформування й дотримання його стандартів.

Консенсусна демократія, на наш погляд, у вихідному своєму значенні не стільки юридично й інституційно оформлена структура й метод регулювання взаємин й політичної поведінки, а скоріше культура й атмосфера політичного партнерства й очікування оновлення – первинного психологічного мотиву суспільно-політичних змін. Іншими словами, підтримка економічних реформ багато в чому буде залежати від демократичних змін в політичній системі й формування основ для становлення демократичної політичної культури.

Знаходження оптимального за цих обставин місця й часу поєднання адміністративних і політичних методів розв’язання конфліктних ситуацій – питання, від розв’язання якого залежить, відбудеться чи ні чергова історична спроба виходу з порочного кола залежного й наздоганяючого розвитку. Консенсусна демократія і є одним із можливих варіантів відносно безболісного переборення системної кризи, встановлюючи гранично припустимі підходи до стратегії й тактики розв’язання проблем політико-економічної трансформації.

У цих умовах у власне політичному відношенні консенсусна демократія – це об’єктивна й по суті єдина альтернатива будь-яким силовим і авторитарним технологіям переходу від системи адміністративно-бюрократичного (інстанційного) керівництва процесами суспільного розвитку до її антиподу – сучасної конституційно-демократичній системі. Її сутність полягає у визнанні як конститутивного начала організації й функціонування влади досягнення інституційної суспільної згоди з принципових питань стратегії й тактики переходу до нової моделі державності.

Наступний блок висновків стосується безпосередньо політичної культури консенсусної демократії, формування якої так необхідне для України в перехідний період.

Таким чином, говорячи про формування політичної культури консенсусної демократії в Україні, можна зробити висновок, що, по-перше, була здійснена безпрецедентна для вітчизняної політичної практики спроба закласти й відпрацювати вихідні доктринальні й інституційні підстави формування й функціонування політичної системи в режимі консенсусної демократії – використання переговорних процедур, політичних консультацій і угод в ситуації пристосування діяльності державних інститутів до основоположних принципів парламентської демократії і конституціоналізму. Специфіка перехідного етапу наклала свій відбиток на цей процес. І хоча використання переговорних технологій для врегулювання політичних та інституційних конфліктів в ситуації неузгодження інтересів базисних соціальних груп і їх політичних представників не є чимось новим, досвід такого масштабу й інтенсивності можна вважати унікальним.

По-друге, головною перешкодою зазначеного формування було суперечливе поєднання конфронтації з елементами співробітництва, що робило процес становлення консенсусної демократії непередбаченим і ненадійним у досягненні суспільної згоди.

По-третє, низький рівень соціокультурного підґрунтя політичної системи, звичка до пасивного сприйняття й дотримання офіційного курсу об’єктивно висувало на передній план провідним суб’єктом політичних змін державу в особі окремих її інститутів, які стали одночасно і джерелом змін, і джерелом конфліктних ситуацій і сторони їх урегулювання.

По-четверте, криза була запрограмована тим, що в умовах відсутності структур громадянського суспільства, що історично склалися, були відсутні й сили, здатні взяти на себе демонтаж старої держави з усіма її структурами.

Усе це призвело до того, що на певному етапі перехідного періоду в українському суспільстві відбулися відхилення від базових принципів консенсусної демократії, що не пішло ні на користь реформ, ні на користь зміни формування демократичних основ політичної культури.

Зрозуміло, це не виключило можливості появи в Україні окремих передумов для формування політичної системи й політичної культури консенсусної демократії, яка задала звичний імпульс політико-правовій трансформації системи державного управління в цілому. Хоча до цього часу адміністративно-бюрократична модель політичних відносин так і не була переборена. Це, у свою чергу, відобразилось на базових цінностях і очікуваннях, що становлять органічну основу підтримання політичної культури консенсусної демократії, яка тільки формується.

Наступний блок висновків стосується ролі ЗМІ