ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Павлишин Олег Йосифович

УДК 94(477.8).008 "1918/1919"

ФОРМУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

ЗУНР-ЗОУНР

(жовтень 1918 — червень 1919 рр.)

07. 00. 01 — історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів — 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Грицак Ярослав Йосипович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, директор

Інституту історичних досліджень

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий

співробітник Верстюк Владислав Федорович, Інституту історії України НАН України, завідувач відділу історії української революції 1917-1921 рр.

кандидат політичних наук Гон Максим Мойсейович, Рівненський економіко-гуманітарний інститут, доцент кафедри всесвітньої історії та філософії

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів), відділ новітньої історії

Захист відбудеться 27 лютого 2001 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, , ауд. 337).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “26” січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сухий О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Історія української національної революції 1917-1921 рр. викликає сьогодні підвищений науковий та громадський інтерес. Причиною такої зацікавленості є той факт, що революція підсумувала динамічний розвиток національного руху кінця XIX — початку XX століть, стала якісним ступенем формування української нації. Водночас тогочасні революційні події на українських землях були ключовими і мали довготривалі наслідки для історії Східної і Центральної Європи.

Актуальність теми дослідження. Утворення та розбудова у 1918-1919 рр. Західно-Української Народної Республіки — Західної Області Української Народної Республіки (ЗУНР-ЗОУНР) були невід’ємною складовою українських визвольних змагань після закінчення Першої світової війни. Для глибшого розуміння характеру державотворення ЗУНР-ЗОУНР та включення його в ширший історичний контекст є необхідним ґрунтовне вивчення структури та особливостей функціонування системи національних інституцій. Актуальним науковим завданням в цьому напрямку є дослідження процесу формування та діяльності центральних і місцевих представницьких органів влади ЗУНР-ЗОУНР, які визначали соціальну базу і характер української революції.

Дана тема є маловивченою. Дотепер дослідники історії ЗУНР-ЗОУНР зосереджували основну увагу на подіях українсько-польської війни 1918-1919 рр., діяльності урядів та дипломатичних представництв. У дисертації здійснена спроба інтеґрації інституційної та соціальної історії західноукраїнської республіки на прикладі дослідження революційних процесів на центральному і низових рівнях. При чому дане питання розглядається у взаємозв’язку з основними тенденціями історичного розвитку національного руху. Такий підхід дозволяє робити висновки про державотворчий потенціал української революції на колишніх підавстрійських територіях й переосмислити місце та роль ЗУНР-ЗОУНР у національно-визвольних змаганнях ХХ століття. Дослідження даної проблеми становить не тільки наукове, але й громадсько-політичне значення — критичний аналіз державного будівництва ЗУНР-ЗОУНР сприятиме використанню його досвіду в умовах сучасної України.

Зв’язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертацію виконано у відповідності з науково-дослідною програмою кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка: “Західна Україна у ХІХ-ХХ ст.: політичний і соціальний аспекти”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є системний аналіз організаційних форм центральної та повітової представницької влади ЗУНР-ЗОУНР, характеристика соціальної бази української революції 1918-1919 рр. у Галичині й Буковині, встановлення взаємозв’язку рішень і діяльності політичного проводу з інтересами основної маси населення західноукраїнської республіки. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:—

на підставі аналізу складу представницьких інституцій ЗУНР-ЗОУНР визначити спадкоємність і перервність інституційного розвитку українського національного руху Галичини та Буковини у передреволюційний та революційний періоди;—

реконструювати персональний склад та організаційну структуру Української Національної Ради (далі — УНРади);—

встановити специфіку формування повітових органів влади;—

здійснити аналіз соціального складу УНРади і повітового керівництва в контексті розвитку національного руху;—

дослідити проблему управлінських і фахових кадрів у ЗУНР;—

розкрити характер демократичності українського режиму через призму взаємин влади з населенням національних меншин;—

простежити діяльність центральних та місцевих інституцій влади у вирішенні ключового питання — підготовці аграрної реформи;—

визначити причини кризових явищ у ЗУНР-ЗОУНР на рівні: “влада — населення” та здатність українського керівництва до їх розв’язання.

Об’єкт дослідження — органи представницької влади ЗУНР-ЗОУНР (УНРада та Повітові УНРади).

Предмет дослідження: процес формування, організаційна структура, соціальний склад та діяльність представницьких інституцій ЗУНР-ЗОУНР у контексті взаємовідносин з найширшими вествами населення.

Методи дослідження. У дисертації застосовано загальнонаукові методи, хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний методи, а також метод класифікації. При дослідженні соціального складу УНРади використано методику просопографії з поєднанням особово-орієнтованого та проблемно-орієнтованого підходів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що автор комплексно дослідив розгортання революційних процесів на центральному та повітовому рівнях. На підставі аналізу інституційних і соціальних аспектів історії ЗУНР-ЗОУНР здобувач виносить на захист такі основні положення:

1. Основою організації центральної і місцевої представницької влади ЗУНР-ЗОУНР стала створена у передреволюційний період розвинута ієрархічна система українських інституцій.

2. Здійснено реконструкцію персонального складу скликань і делегацій УНРади у період з жовтня 1918 р. до червня 1919 р. Загальний список діячів УНРади розширено до 195 осіб.

3. На підставі аналізу соціального складу УНРади (за параметрами: вік, стать, місце народження, соціальне походження, освіта, професія, партійність) встановлено кількісну перевагу інтелігенції та діячів Української Національно-Демократичної Партії у всіх її скликаннях та делегаціях.

4. Зміна організаційної форми Повітових УНРад на основі широкого представництва від сільських громад відіграла роль стабілізуючого чинника у суспільно-політичному житті ЗУНР-ЗОУНР.

5. Стосунки влади ЗУНР-ЗОУНР з цивільним населенням національних меншин мали складний і суперечливий характер. Стосовно поляків, які виступали вороже щодо української влади, її органи застосовували репресивні заходи, адекватні тим, яких зазнали українські активісти на територіях, котрольованих Польщею.

6. Західноукраїнське керівництво зазнало невдачі намагаючись вирішити аграрну проблему шляхом компромісу між соціальними потребами бідніших селян і можливою негативною реакцією країн Антанти на радикальний характер реформи.

7. Внаслідок диференціації соціальних інтересів різних верств навесні 1919 р. у середовищі галицьких українців спостерігалась тенденція відчуження селянства та робітництва від інтелігенції, яка негативно відбивалась на довірі до органів влади.

9. Завдяки заходам адміністративного, законодавчого, освітнього та матеріального характеру керівництву ЗУНР вдалося в основному розв’язати проблему дефіциту управлінських та фахових кадрів. Це положення заперечує поширену в українській історіографії тезу про нестачу національних кадрів, як одну з причин поразки української революції.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота доповнює наукові знання з історії визвольних змагань українського народу у 1918-1919 рр. Результати дослідження можуть бути використані при написанні загальних праць з історії України, спецкурсів з історії української революції 1917-1923 рр., державотворення ЗУНР-ЗОУНР. Реконструйований список діячів УНРади може бути базовим для укладення біографічних словників.

Апробація результатів дослідження відбулася на засіданнях та методичних семінарах кафедри новітньої історії України, в опублікованих наукових статтях та виступах на наукових конференціях: “Мирон Кордуба. 120 років з дня народження” (Львів, 1996); “Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних” (Львів, 1996); “Центральна Рада і український державотворчий процес” (Київ, 1997); “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ-Чернігів, 1998); “Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення” (Львів-Івано-Франківськ, 1998); IV Міжнародний Конгрес Україністів (Одеса, 1999), та на засіданнях Історичної комісії НТШ у Львові (1996, 1998, 1999).

В основу стуктури дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Дисертаційне дослідження включає вступ, чотири розділи поділені на 11 підрозділів, висновки (разом — 188 сторінок), список використаних джерел та літератури (38 сторінок, 405 назв).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі визначено актуальність теми; сформульовано мету і завдання дисертації; встановлено об’єкт, предмет, методи дослідження та практичне значення його результатів; подано анотації основних наукових положень, які розкривають наукову новизну дисертаційної роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” здійснено аналіз наукової історичної літератури з даної проблематики та розглянуто використані для написання дисертаційної роботи джерельні матеріали.

Перші публікації українських авторів з популярним описом структури і діяльності органів влади ЗУНР-ЗОУНР з’явилися в перші роки після її проголошення Когут О. Дещо про адміністрацію в українській державі (З.О.У.Н.Р.) // Народній ілюстрований калєндар товариства “Просвіта” на звичайний рік 1923. - Львів, 1922. - С. ; Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики. - Львів, 1921. - 40 с.. Насиченістю фактичним матеріалом вирізняються відомі монографії О. Кузьми, К. Левицького, М. Лозинського та М. Омеляновича-Павленка. У східноєвропейському контексті висвітлив історію ЗУНР В. Кучабський. Після закінчення Другої світової війни дослідження теми продовжили на Заході І. Нагаєвський, І. Сохоцький, М. Стахів та І. Лисяк-Рудницький.. Загальною характеристикою праць істориків діаспори є національно-державницька інтерпретація історії визвольних змагань та схильність до ідеалізації державного устрою ЗУНР.

Радянська історіографія замовчувала національно-визвольний характер революції 1917-1921 рр. на Україні, у тому числі у Галичині та Буковині. Революційні процеси на західноукраїнських землях розглядались нею виключно через призму класової боротьби. Спробу переоцінки української революції як “народної, буржуазно-демократичної” здійснив у 1950-х рр. О. Карпенко. Але обгрунтовані висновки історика були різко критиковані компартійними структурами Про це див.: Карпенко О.Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // УІЖ. - 1993. - № . - С. 26-27..

З відновленням незалежності України наукове зацікавлення історією ЗУНР суттєво зросло. Скасування ідеологічних обмежень та відкриття спецфондів. сприяли появі синтетичних досліджень Б. Тищика та О. Вівчаренко, М. Литвина та К. Науменко, С. Макарчука, М. Сеньківа та І. Думинця Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка 1918- 1923 рр. (До 75-річчя утворення і діяльності). - Коломия, 1993. - 120 с.; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. - 368 с.; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Львів, 1998. - 488 с.; Сеньків М., Думинець І. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1919 рр. - Дрогобич, 1996. - 110 с. . Кризові явища в ЗУНР-ЗОУНР ґрунтовно дослідив С. Макарчук Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. - Львів, 1997. - 192 с.. Становище місцевого єврейського населення висвітлено в роботах Я. Дашкевича, М. Гона та І. Погребинської.

Проте маловивченим є історія формування та діяльності повітових органів влади. Неповними є відомості про особовий склад УНРади — більшість істориків користуються переліком М. Чубатого (154 депутати) Чубатий М. Державний лад на Західній Области... - С. 8-10., хоча сам автор відзначив його неточність. Залишився поза увагою дослідників процес підготовки і ухвалення основних законодавчих актів ЗУНР-ЗОУНР.

У зарубіжній історіографії ЗУНР найбільш широко представлені роботи польських авторів. До спроб об’єктивного висвітлення історії ЗУНР відносимо видані у 1980-90-х рр. праці Т. Домбковського, М. Козловського, Т.-А. Ольшанського та М. Клімецького Dbkowski T. Ukraiski ruch narodowy we Galicji Wschodniej. 1912 — 1923. - Warszawa, 1985. - 326 s.; Klimecki M. Polsko-ukraiska woina o Lww i Wschodni Galicj 1918-1919 r. Aspekty polityczne i wojskowe. - Warszawa, 1997. - 286 s.; Kozowski M. Zapomniana wojna. Walki o Lww i Galicj Wschodni 1918-1919. - Bydgoszcz, 1999. - 370 s.; Olszaski T.-A. Bieszczady 1918-19. - Warszawa, 1984. - 75 s.. Принциповим постулатом цих робіт є визнання прав українців на національне самовизначення. Хоча сучасні польські історики на підставі суб’єктивних джерел нерідко акцентують увагу на надужиттях українських військових, замовчуючи при цьому аналогічні дії польської сторони Konieczny Z. Walki polsko-ukraiskie w Przemylu i okolicy listopad grudzie 1918. - Przemyl, 1993. - 120 s.; ukomski G., Partacz Cz., Polak B. Wojna polsko-ukraiska 1918-1919: Dziaania bojowe, aspekty polityczne, kalendarium. - Koszalin-Warszawa, 1994. - 296 s.. Західні науковці історії ЗУНР спеціальної уваги не приділяли. Разом з тим в окремих публікаціях українська революція розглядається у контексті складних взаємозв’язків міжнародних, ідеологічних, національних та соціальних чинників Грациози А. Большевики и крестьянство на Украине, 1918-1919 год: очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских восстаниях. - М., 1997. - 199 с.; Elej G. Remapping the Nation: War, Revolutionery Upheaval and State Formation in Eastern Europe, 1914-1923 // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective / Ed. by H.and P.J. Potichnyj. - 2nd Ed. - Edmonton, 1990. - P. 205-246.. В українському і західному наукових середовищах продовжується дискусія про актуальність такого підходу Грицак Я. Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації // Україна модерна. - Львів, 1999. - Ч. 2-3 за 1997-1998 рр. - С. 254-269; Himka J.-P. The National and the Social in the Ukrainian Revolution: The Historiographical Agenda // Archiv fr Sozialgeschichte. - 1994. - Vol. 34. - P. 95-110; Verstiuk V. Conceptual Issues in Studying the History of the Ukrainian Revolution // Journal of Ukrainian Studies. - 1998. - No. 1. - Vol. 24. - P. 5-20..

Джерельною базою дослідження є опубліковані та неопубліковані матеріали. Більшість законодавчих актів ЗУНР-ЗОУНР надруковано в спеціальних урядових вісниках. Кризові явища, що мали місце навесні 1919 р. висвітлені у досить тенденційно укладеному збірнику документівПід прапором Жовтня. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні (1917 — 1920 рр.). Документи й матеріали / За ред. О.Ю. Карпенка. - Львів, 1957. - 692 с..

Широко використано матеріал з архівних збірок України та Польщі. У Центральному державному історичному архіві України у Львові тематично згрупованою є “Колекція документів про діяльність урядів та армій Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки” (Ф. ). Документи та рукописи діячів ЗУНР знаходяться у фондах “Наукове товариство ім. Шевченка” (Ф. ), О. Назарука (Ф. ), А. Крушельницького (Ф. ). У Державному архіві Львівської області цілісним зібранням є фонд ”Товариство вивчення історії оборони Львова і Південно-Східних воєводств 1918-1920 рр. у Львові” (Ф. ). Використано матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління в Києві: “Диктатор Західної області УНР” (Ф. ), “Державний Секретаріат внутрішніх справ ЗУНР” (Ф. ), “О. Безпалко”(Ф. ). Ряд невідомих документів виявлено у збірках Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України: Ф. (Окремі надходження), Ф. (І. Калинович). Дисертант вперше ввів до наукового обігу матеріали що стосуються історії ЗУНР з архівної збірки НТШ, збереженої в Національній Бібліотеці у Варшаві.

Джерельну базу дисертації розширили періодичні видання 1918-1919 рр.: львівські газети: “Діло”, “Свобода”, Українське Слово”, чернівецький щоденник “Буковина”. Суспільно-політичні процеси у ЗУНР-ЗОУНР висвітлювали урядові органи “Република” (Станиславів), “Український Голос” (Тернопіль); повітові часописи: “Борщівський Голос”, “Голос Калуша”, “Дрогобицький Листок”, “Золочівське Слово”, “Станиславівський голос”, “Стрийський Вістник”, “Товмацькі Вісти”; партійні органи: “Громадський Голос” (Коломия), “Народ”, “Републиканець” (Станиславів); інформаційні видання: “Нове Життя” (Станиславів), “Українські Вісти” (Тернопіль).

Важливим джерелом дослідження стали мемуари діячів УНРади С. Барана, Л. Бачинського, І. Макуха, О. Назарука, Л. Цегельського. Змістовними є спогади про ситуацію на місцях Бірчак В. Демаґоґія. (Спогади про ширшу УНРаду в Дрогобичі) // Вістник. - Львів. - 1936. - Річник IV-й. - С. 498-510; Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до 13 травня 1919. - Львів, 1930. - 119 с.. Діяльність Буковинської делегації УНРади описали А. Артимович та М. Кордуба. З огляду на контроверсійність і суб’єктивний характер мемуаристики, при її використанні застосовано критичний підхід, порівняльний аналіз, співставлення з документальним матеріалом.

Для доповнення просопографічної бази даних діячів УНРади та повітового керівництва використана українознавча довідкова література.

У другому розділі “Формування структур цивільної влади” розглянуто інституційні передумови української революції в Галичині та Буковині, досліджено оранізаційні принципи та процес формування центрального і повітових представницьких органів влади ЗУНР.

Організацію українського руху в Галичині в політичному плані було започатковано у 1848-1849 рр. з утворенням Головної Руської Ради та її філій. У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. українці організували ряд політичних, культурно-освітніх та економічних інституцій з розгалуженою структурою. Масовий етап національного руху наступив у кінці ХІХ ст. з утворенням політичних партій: Русько-Українська Радикальна Партія (пізніше називалася: Українська Радикальна Партія (далі — УРП)), Українська Національно-Демократична Партія (далі — УНДП); Українська Соціал-Демократична Партія (далі — УСДП), Католицький Русько-Народний Союз (з 1911 р. — Християнсько-Суспільна Партія (далі — ХСП)). Найширшу мережу мала УНДП.

Процес інституціалізації національного руху у політичній, економічній та культурній сферах у другій половині XIX — на початку XX ст. відбувався у тісному взаємозвязку зі соціальною структуризацією західноукраїнської спільноти. У Галичині після домінування в русі греко-католицької інтелігенції, а згодом педагогів середнього шкільництва, з початку ХХ ст. на провідні позиції вийшла верства правників, чисельність яких значно збільшилась. Адвокати не лише домінували серед галицько-українських депутатів австрійського парламенту, але були також організаторами центральних й місцевих кооперативних та освітніх організацій.

Українські політичні сили Буковини в організаційному плані повторили шлях галичан. Як опозиційна до УНДП тут утворилася Українська Народна Партія (далі — УНП). Політичний провід обидвох країв у передвоєнний та воєнний періоди співпрацюв у австрійській Державній Раді та на міжпартійному рівні (у Головній Українській Раді та Загальній Українській Раді).

З кінця 1916 р. політичне та організаційне керівництво західноукраїнським рухом здійснювала Українська Парламентарна Репрезентація (далі — УПР). В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, вона скликала 18-19 жовтня 1918 р. до Львова українських галицьких та буковинських депутатів австрійського парламенту та крайових соймів останнього скликання, делегатів політичних партій. Вони утворили УНРаду і проголосили західноукраїнську державу. З листопада 1918 р. по червень 1919 р. УНРада діяла як тимчасовий верховний представницький орган ЗУНР-ЗОУНР. На підставі здійсненої у дисертації реконструкції УНРади виділено три її склади:

I. Львівський період (18 жовтня — 21 листопада 1918 р.)

1. Збори Конституанти у Львові 18-19 жовтня 1918 р. — 71 присутніх діячів.

2. Склад делегацій УНРади у жовтні — листопаді 1918 р: а) Віденська делегація — 8 осіб; б) розширена Буковинська делегація („Український Краєвий Комітет Буковини“) — 45 діячів; в) Галицька (Львівська) делегація, доповнена 2 листопада 1918 р. представниками УСДП і 12 листопада 1918 р. делегатами від партій та війська — 29 осіб.

II. Станиславівський період (2 січня — кінець травня 1919 р.)

3. Склад УНРади, доповнений 59 делегатами від повітів та міст Галичини (всього —123 депутати).

Число депутатів, які брали участь у засіданнях делегацій та скликань УНРади не відповідало їх номінальній кількості. Загальний список діячів УНРади у досліджуваний період склав 195 осіб.

Керівним органом Конституанти 18-19 жовтня 1918 р. була Президія УПР. У січні 1919 р. УНРада на підставі ухвалених законів утворила і обрала: Президію УНРади (керувала її роботою під час сесій, складалася з Президента та його чотирьох заступників); Виділ УНРади (виконував функції голови держави, складався з 9 членів та Президента УНРади); постійний Секретаріат (два секретарі й заступник секретаря). Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича (УНДП).

У січні-березні 1919 р. були утворені такі робочі комісії УНРади: земельна, військова, законодавча, технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікаційна, адміністративна та санітарна. Виконавчі функції в УНРади перейняла Рада Державних Секретарів (далі — РДС). Проте на практиці принцип поділу властей не завжди дотримувався. РДС ухвалювала рішення про призначення депутатів на посади в адміністрацію і судові органи. Керівники УНРади брали участь у засіданнях РДС.

Крім УНРади як, верховного законодавчого органу ЗУНР-ЗОУНР, у першій половині 1919 р. у Станиславові окремо діяла Буковинська (Українська Національна) Рада. Ця інституція не мала статусу органу влади, а лише представляла інтереси українців які виїхали з окупованої румунськими військами Буковини до Галичини

1-7 листопада 1918 р. українці перебрали адміністрацію в 50 повітах Східної Галичини. У Перемишлі та Чесанові вони утримували владу лічені дні, у повітах Лісько та Сянік (“Команчацька Республіка”) — до січня 1919 р. Повітові управління очолили комісари УНРади (пізніше вони були підпорядковані РДС), які замінили колишніх старост. За місцевою ініціативою були створені комісаріати деяких судових округів: судовий округ Ходорів адміністративно відокремився від повіту Бібрка, Комарно — від Рудок, Белз — від Сокаля, Делятин — від Надвірної. Після відходу української влади зі Львова територія повіту управлялася комісаріатами судових округів: Львів (з осідком у Запитові, Яричеві Новому, Журавниках), Винники (з осідком у Винниках, Миклашеві) та Щирець. Керівництво повітом Лісько здійснювали комісаріати Балигорода та Лютовиськ.

Центральна влада ЗУНР зосередила зусилля на організації виконавчої вертикалі, її інструкції передбачали створення лише повітових Комітетів УНРади як дорадчих органів комісаріатів. На місцях в умовах слабкого зв’язку з центром було створено Повітові УНРади з функціями органів самоврядування. У Долині, Дрогобичі, Перемишлі, Підгайцях, Сокалі та Станиславові такі органи утворились до листопадового повстання. Упродовж існування ЗУНР-ЗОУНР статус та принципи організації повітового самоврядування не були законодавчо регламентовані, через що існували різні його форми. У Дрогобичі, Коломиї та Перемишлі Повітові УНРади утворили низку фахових комісій. Спільним представницьким органом повітів Коломия та Печеніжин була Окружна УНРада, яка створила підрозділи (“референтури”) відповідно структури РДС. У Станиславові створено Повітову Господарську Раду, вибори до якої відбулися на основі загального і безпосереднього права. Наприкінці 1918 р. — початку 1919 р. Повітові УНРади реорганізуються в т. зв. Ширші УНРади на основі представництва від сільських громад та робітничих осередків повіту. Такого типу Ради діяли у Бучачі, Бережанах, Дрогобичі, Калуші, Коломиї, Станиславові, Тернополі Товмачі та Чорткові. У ряді місцевостей були утворені органи самоврядування на професійній основі. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стебнику діяли Ради робітничих депутатів, у Коломиї, Станиславові та Стрию — Ради солдатських депутатів. У Стебнику робітнича Рада була створена як місцевий орган влади, у Дрогобичі _як робітнича організація тутешнього солезаводу. Ці інституції взяли на себе вирішення виробничих і соціальних питань.

Встановлена 6 листопада 1918 р. в ряді місцевостей Буковини українська влада проіснувала декілька днів. Проте і тут було розпочато створення повітових органів. 11 листопада 1918 р. після вступу румунського війська до Чернівців, осідок Українського Крайового Комітету було перенесено до Кіцманя. В результаті Кіцманська Повітова УНРада стала крайовим органом влади.

У третьому розділі “Cоціальний і партійний склад інституцій ЗУНР” проаналізовано соціальне і партійне представництво в УНРаді та повітових органах, розлянуто вирішення проблеми управлінських та фахових кадрів.

Соціальний склад УНРади досліджувався дисертантом на підставі сформованої комплексної бази біографічних даних, повнота яких коливається в межах від 63% (соціальне походження) до 96% (професія). Основні параметри просопографічного аналізу: професія, вік, стать, освіта, соціальне походження, партійність, політичний досвід.

За професією УНРаду (наявні відомості про 187 осіб) складали: правники — 55 діячів, педагоги — 43, селяни — 27, духовенство — 24, урядовці — 9, журналісти — , залізничники — 6, інженери та студенти — по 4, лікарі — 2, по одному — кадровий військовий, землевласник, ремісник, посадник містечка, науковець та письменник. Ряд даних свідчать, що селянські діячі були принаймні середнього достатку.

Абсолютну більшість УНРади складали чоловіки. Жінки (два педагоги) входили до складу лише Буковинської делегації. Найбільше депутатів мали вік від 30 до 50 років. У Буковинській делегації було менше депутатів старшої вікової групи. 78% депутатів мали принаймні середню освіту, 42% — вищу. 52 особи мали докторський ступінь (35 у галузі права, 10 — філософії, 4 — теології, 3 — медицини).

За соціальним походженням (встановлено для 124 осіб) 45 депутатів вихідці зі священицьких родин; 37 — зі селян, 17 — з родин педагогів, 6 — з урядників, по 5 — з міщан-власників та ремісників, 3 — з поміщиків, з міщан-рільників, по дві особи — робітників та правників. У складі УНРади були близькі і дальші родичі. Більшість депутатів були забезпечені матеріально, високим був рівень їхньої територіальної мобільності. Встановлено партійність 165 діячів: до УНДП належало 95 осіб, до УРП — 35, до УСДП — 24, до ХСП — 7, до УНП — 4. Кількісна перевага УНДП зафіксована у всіх делегаціях та скликаннях. Третина діячів УНРади — колишні депутати представницьких органів Австро-Угорської імперії.

Склад Буковинської делегації (дані про 42 особи) виглядав так: 18 педагогів (з них 10 вчителів народних щкіл), 10 правників, по три — селян і урядників, два священики, двоє залізничників, а також: поміщик, посадник, журналіст та інженер. 9 буковинських делегатів були вихідцями з Галичини.

В остаточно сформованому складі УНРади станиславівського скликання основні співвідношення соціальних груп не змінилися.

Основну роль у встановленні повітової влади ЗУНР відіграли військові, інтелігенція та духовенство при безпосередній підтримці національно свідомих селян. Встановлено, що зі 48 повітових комісарів 22 особи мали докторський ступінь, за фахом переважали правники-адвокати. Специфікою ЗУНР-ЗОУНР була участь у революції греко-католицьких священиків. Селяни здійснили перевибори війтів і громадських рад. Українські робітники не відіграли вирішальної ролі у листопадовому повстанні, хоча відома їх активність у Дрогобичі та Перемишлі. Надалі пролетаріат, сконсолідувавшись на національній та професійній основі (зокрема залізничники) виступав з політичними вимогами до УНРади.

У перші місяці існування української влади їй вдалося уникнути міжпартійної боротьби на повітовому рівні. На початку 1919 р. УСДП через відсутність розвинутої структури підтримала організацію Селянсько-Робітничого Союзу як опозиційного до уряду ЗУНР. Баланс соціальних сил у республіці забезпечила реорганізація повітового самоврядування. Якщо новоутворені повітові органи подібно до УНРади складались в основному з інтелігенції, то зміна їх представницької форми (включення делегатів зі сільських громад) уможливила участь в управлінні ширших верств.

З початку свого становлення українська влада зіткнулась з передбачуваною проблемою нестачі національних фахівців у сфері управління, економіки, освіти та військовій. Ключові посади в адміністрації зайняли українські фахівці нижчого рівня, які ставали начальниками відповідних підрозділів. До служби в урядах залучались українські правники, педагоги і духовенство, які мали організаційний досвід. Проблема вирішувалась також шляхом залучення фахівців з національних меншин (при умові складення присяги українській владі), зменшення числа управлінського персоналу, організації фахових курсів, скорочення кваліфікаційних іспитів, матеріальним стимулюванням.

У четвертому розділі “Функціонування органів влади ЗУНР-ЗОУНР” розглянуто діяльність представницьких інституцій на прикладі взаємин з національними меншинами та підготовки аграрної реформи, досліджено кризові явища на рівні “влада — населення”.

Національні меншини ЗУНР не відгукнулись на заклик УНРади надіслати представників до її складу; як виняток окремі поляки та євреї увійшли до кількох Повітових УНРад. Консультації українського керівництва з польськими громадами великих міст мали фрагментарний характер. Внаслідок неспроможності Галицької Армії досягти стратегічної переваги в українсько-польскій війні, польські організації розпочали антиукраїнські акції в запіллі. У відповідь органи ЗУНР інтернували польських активістів у спеціальних таборах. На тлі тогочасної східноєвропейської ситуації ЗУНР-ЗОУНР вирізнялась нормалізацією взаємин титульної нації з єврейським населенням у різних сферах. В листопаді-грудні 1918 р., у місцевостях де проживали чисельні громади євреїв, утворились їх представницькі органи — Єврейські Національні Ради. Співпраця єврейських лідерів з українською владою активізувалась у процесі підготовки закону про вибори до Сойму ЗОУНР, їх представники увійшли до відповідної комісії УНРади. Проблема міжнародного визнання ЗУНР спонукала її керівництво вирішувати питання міжнаціональних взаємин демократичним шляхом. Політичні гарантії представництва, які були надані національним меншинам у законі про вибори, мали виразно демонстративний характер.

Відмежувавшись від неуспішних спроб земельних реформ українських урядів Наддніпрянщини, галичани вирішили реалізувати власну аграрну програму з урахуванням історичних традицій та соціально-економічних умов краю. Її основні положення готувала земельна комісія УНРади за участю урядових фахівців. На пленарних засіданнях УНРади найширше обговорювались проекти земельної реформи, які запропонували діячі УРП Л. Бачинський та С. Данилович. Перший передбачав поділ великих земельних маєтків і передачу землі правах приватної власності лише працюючим на ній у тих розмірах, які вони були здатні обробити, другий — організацію на вивласнених великих земельних угіддях спілкового господарювання. Питання способу вивласнення поміщицьких земель (за викупом, чи шляхом конфіскації) керівництво ЗУНР пов’язувало з можливим міжнародним резонансом. УНРада прагнула не тільки розподілити великі угіддя серед бідніших селян, але й створити умови для ефективного землекористування. РДС здійснювала заходи щодо забезпечення сільськогосподарських робіт у поточному році. Питання реформи широко обговорювались на центральному і місцевому рівнях, що дало змогу виявити ставлення до цього питання різних верств населення. Земельний закон, ухвалений УНРадою 14 квітня 1919 р., передбачав поділ поміщицьких земель серед без- та малоземельних селян на правах приватної власності. Принципові положення реформи (питання компенсацій, граничні межі індивідуального землеволодіння, час і спосіб наділення землею) мав вирішити новообраний Сойм ЗОУНР.

У першій половині 1919 р. внаслідок загострення соціальних проблем у середовищі української спільноти спостерігалася тенденція відсторонення ширших верств населення від інтелігенції (правників та урядовців). Якщо інтелігенція в результаті революції посіла кращі посади, то у становищі селян та робітників суттєвих поліпшень не відбулося. Ситуацію ускладнювали прояви зловживань з боку державних урядовців. Населення, у тому числі й рядовий склад війська, негативно оцінювали соціальний склад УНРади і РДС, їх леґітимність, а отже й рішення.

У контексті революційних подій у Східній Європі ЗУНР-ЗОУНР вирізнялась певною стабільністю режиму — на її території не було локальних опозиційних утворень та не відбувалось масових заворушень цивільного населення. Антиурядові виступи мали місце тільки серед військових запілля. У дисертації доведено, що основною причиною найбільш резонансного з них — Дрогобицького повстання було загострення соціальних проблем у реґіоні.

Центральний та місцеві українські представницькі органи припинили свою діяльність внаслідок військових поразок ЗОУНР. 9 червня 1919 р. у Заліщиках Президія УНРади і РДС спільною постановою передали всю військову і цивільну владу Президенту УНРади Є. Петрушевичу, який був оголошений Диктатором ЗУНР.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у встановленні особливостей формування складу та діяльності представницьких органів влади ЗУНР-ЗОУНР у жовтні 1918 — червні 1919 рр. Висвітлення даного питання дозволяє охарактеризувати соціальну базу української революції та визначити роль представницьких інституцій влади у державотворенні ЗУНР-ЗОУНР.

Головні наукові результати дисертаційної роботи:

1. Український рух у Галичині та Буковині вступив у революційну фазу з багатолітнім досвідом творення національних центральних і та місцевих організацій. У передвоєнний та у воєнний періоди західноукраїнські сили сконсолідувалися на міжпартійному та міжкраєвому рівні.

2. Аналіз складу УНРади дозволяє робити висновки про певні особливості розвитку західноукраїнського руху в соціальному плані: домінування правників-адвокатів у громадсько-політичній сфері (у Галичині); недостатня роль у русі міського населення; високий рівень освіти і територіальна мобільність більшості діячів; серед селян найширше у політичній діяльності анґажувалась його заможніша частина; зв’язок поколінь діячів національно-патріотичних груп, зокрема, на родинному рівні. У порівнянні з Галичиною рух українців Буковини вирізнявся: переважанням у його проводі педагогів; абсолютною перевагою суддів серед політично заанґажованих правників; молодшим віком діячів; концентрацією керівництва у центрі та участю у ньому вихідців з-поза краю (з Галичини).

3. Склад і організаційна структура УНРади удосконалювалися впродовж жовтня 1918 р. — березня 1919 р. Принцип поділу властей у системі управління ЗУНР-ЗОУНР не був послідовно витриманий — в ряді випадків мала місце підміна повноважень уряду УНРадою і навпаки, а також колегіальність у прийнятті рішень.

4. Основу УНРади склали політичні лідери передвоєнних років; внаслідок доповнення її представниками партій та повітів розширилася репрезентативність УНРади, але співвідношення партійних і соціальних груп не змінилося. Більшість УНРади творила інтелектуальна еліта, що належала до заможнішої частини західноукраїнської спільноти. Однією з її характерних рис була корпоративність інтересів у станово-професійному, фінансовому і майновому відношеннях.

5. У встановленні української влади на місцях провідну роль відіграли інтелігенція, військові та духовенство, які діяли при підтримці селянського активу. Якщо у листопадовому повстанні підтримка пролетаріату не була вирішальною, то у процесі розбудови національної держави робітничі організації стали більш впливовими.

6. Українські активісти з власної ініціативи розпочали створення самоврядних повітових структур. Дорадчі комітети реорганізувались у Повітові УНРади на основі представництва від сільських громад. Широке представництво селянства у повітових органах самоврядування розширило соціальну базу революції, стало стабілізуючим чинником суспільно-політичного життя ЗУНР-ЗОУНР.

7. В умовах нестачі державних фахівців, адміністративні функції в центрі й на місцях перебрали на себе українські правники, педагоги і духовенство, що мали довоєнний організаційний досвід. До праці залучались також лояльні до української влади фахівці з національних меншин. Завдяки цим та іншим заходам (законодавчого, організаційного, матеріального та навчального характеру) керівництву ЗУНР-ЗОУНР вдалося в основному зберегти правопорядок і забезпечити функціонування життєво важливих сфер.

8. Декларуючи політичні гарантії громадянської рівноправності національних груп, керівники ЗУНР не вели постійного конструктивного діалогу з польською меншиною. З метою запобігти антиукраїнським повстанням у запіллі, органи влади здійснювали щодо польських активістів репресивні заходи (арешти та інтернування) — адекватні тим, що застосовувались до українців на території, підконтрольній Польщі. Оголошений єврейськими лідерами нейтралітет в українсько-польському конфлікті не завадив їхній співпраці з українцями у різноманітних сферах.

9. Підготовка аграрної реформи в ЗОУНР продемонструвала ефективність системи представницької влади — відкрита дискусія розкрила широкий спектр проблем реформи та конкретизувала настрої селянства. Проте, УНРада так і не зуміла відшукати балансу між внутрішніми соціальними обставинами і зовнішньополітичними наслідками, через що земельний закон не мав завершеного вигляду.

10. Серйозною проблемою для розбудови національної держави стала соціальна поляризація серед західноукраїнської спільноти. Участь в УНРаді колишніх депутататів Австро-Угорщини мала демонструвати легітимність та спадкоємність системи влади. Але в умовах поширення ліворадикальних впливів, більшість населення ототожнювали таке представництво з австрійським режимом. Порівняно незначна кількість селян й робітників в УНРаді обмежувала її вплив серед цивільного українського населення та війська.

Здійснена у дисертації спроба інтеґрації національної і соціальної історії дає змогу глибше простежити розгортання національної революції на західноукраїнських землях, відкриває нові можливості для дальших досліджень та сприятиме виробленню нових інтерпретацій української революції, як ключового моменту геополітичних змін у Центральній та Східній Європі у 1917-1921 рр.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА:

1. Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР-ЗОУНР: проблема національних кадрів // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. - К., 1997. - С. 97-106.

2. Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року) // Україна модерна. - Львів. - 1999. - Ч. 2-3. За 1997-1998 рр. - С. 132-193.

3. Павлишин О. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР: реконструкція особового складу (жовтень 1918 р. — червень 1919 р.) // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісії НТШ в Україні. - Львів, 1999. - Вип. 2 (1995-1997 рр.). - С. 234-252.

4. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини і Буковини в революції 1918-1919 рр. // Україна модерна. - Львів. - 2000. - Ч. (за 1999-2000 рр.). - С. 187-245.

5. Павлишин О. (Рецензія на кн.:) Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе: В 2 тт. / Відп. ред. Ф. Сисин, упор. Я. Грицак. - К.: “Основи”, 1994. - Т. 1. - 535 с.; - Т. 2. - 578 с. // Україна в минулому. - Львів; Київ, 1996. - Вип. . - С. .

6. Павлишин О. Центральні державні та військові інституції ЗУНР-ЗОУНР у жовтні 1918 _червні 1919 рр. // Сторінки історії ЗУНР-ЗОУНР 1918-1919 рр. Методичний посібник до 80-річчя проголошення Західно-Української Республіки. - Львів: Львівський обласний науково-методичний інститут освіти, 1998. - С. 2-9.

7. Павлишин О. Селянсько-Робітничий Союз; Селянсько-Радикальна Партія; Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР 1918-19; Універсали Української Центральної Ради // Довідник з історії України / За ред. І.З. Підкови, Р.М. Шуста. - Київ: Генеза, 1999. - Т. 3 (Р-Я). - С. 144-145, 419-421, 481-482.

8. Павлишин О. Кирило Трильовський: біографічний нарис // Трильовський К. З мого життя. - Київ; Едмонтон; Торонто, 1999. - С. 5-18.

9. Pawlyszyn O. Ukraiska Rada Narodowa — najwyszy organ ustawodawczy Zachodnio-Ukraiskiej Republiki Ludowej (padziernik 19181919) // Biuletyn Ukrainoznawczy. - N. 5. - Przemyl, 1999. - S. .

АНОТАЦІЯ

Павлишин О.Й. Формування та діяльність представницьких органів влади ЗУНР-ЗОУНР (жовтень 1918 _червень 1919 рр.). _ Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. _історія України. _Львівський національний університет імені Івана Франка. _Львів, 2001.

У дисертаційній роботі досліджено процес формування та діяльності представницьких органів влади Західно-Української Народної Республіки — Західної області Української Народної Республіки (ЗУНР-ЗОУНР) у період з жовтня 1918 р. по