КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ПОБЕРЕЗКІНА Поліна Юхимівна

УДК 821.161.1 (Ахматова)

ДРАМА "ЕНУМА ЕЛІШ"

В ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

ТВОРЧОСТІ АННИ АХМАТОВОЇ

10.01.02 ѕ російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ ѕ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Пахарєва Клара Михайлівна

(Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії російської літератури

філологічного факультету)

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук Мазепа Наталія Ростиславівна

(Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник)

кандидат філологічних наук, доцент Сауленко

Людмила Лук'янівна

(Одеський національний політехнічний університет,

доцент кафедри культурології

гуманітарного факультету)

Провідна установа: Дніпропетровський

національний університет

Захист відбудеться “10” січня 2002 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 при Київському

національному університеті

імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 14)

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці

Київського національного університету

(м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “10” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Копаниця Л.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У ювілейному ахматовському 1989 році було сформульовано чотири типи завдань, "центральних з точки зору ахматовської поетичної спадщини та у контексті теми уроків Ахматової: 1. Підготовка критичного тексту зібрання творів; 2. Дослідження біографії поета, але не лише у вузько-емпіричному плані, а й як реконструкція тих "життєвих" структур поета, які втілені у його текстах, співвіднесені одна з одною та дозволяють говорити про двосторонню залежність між ними, про їх "взаємопереклад" і, отже, про відповідні подальші висновки; 3. Дослідження структури поетичного тексту; 4. Побудова історико-літературної (може бути, й потенціально-теоретичної) перспективи поезії Ахматової". При безперечних досягненнях ахматознавства за час, що минув з дня сторіччя поета, жодне з перерахованих завдань не може бути визнане вирішеним або завершеним. До того ж доля різних шарів художньої спадщини Анни Ахматової виявилася неоднаковою. Серед творів, що потребують більш детального вивчення, опинилася п'єса "Енума еліш" ("Энума элиш"), яку було написано у ташкентській евакуації та — заново — у 1960-ті роки.

Ахматова практично до самої смерті працювала над п'єсою та, очевидно, надавала їй великого значення: уривки з неї вона читала при врученні літературної премії в Італії та добирала для постанови у Дюссельдорфському театрі; про неї вона записала: "Последние три дня счастливейшие в моей жизни, потому что нашла решение пьесы, думала только об этом". Цей твір, який за обсягом та складністю можна зіставити лише з "Поемою без героя" ("Поэма без героя"), претендував, нарівні з "Поемою", на статус підсумкового: за думкою Т.В. Цив'ян, він "немов підсумовує внутрішнє життя та внутрішню біографію Ахматової". Незважаючи на це, "Енума еліш" не одержала належного висвітлення у сучасному літературознавстві.

Все вищезгадане зумовлює актуальність цього дослідження. Цілком очевидно, що без всебічного аналізу п'єси, розшифрування історичних, біографічних і культурних (у першу чергу — літературних) підтекстів, встановлення тісного зв'язку драми з іншими ахматовськими творами неможливі ні адекватна реконструкція "Енума еліш", ні наукове коментування, ні, в остаточному підсумку, академічне подання її читачеві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з загальним напрямком досліджень кафедри історії російської літератури філологічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка "Традиції класики в літературі ХХ сторіччя". Тему дисертації затверджено Вченою радою філологічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка у січні 1996 р.

Мета дослідження — дати інтерпретацію "Енума еліш" у контексті творчості Анни Ахматової. Обраний напрямок диктує конкретні завдання:

ѕ проаналізувати взаємозв'язок "Енума еліш" з поетичною біографією Ахматової;

ѕ простежити шляхи інтеріоризації позаіснуючого світу у простір поетичного тексту;

ѕ розкрити ритуальні інтенції тексту;

ѕ окреслити інтертекстуальне поле п'єси.

Таке визначення завдань дослідження вмотивоване, перш за все, літературознавчими пріоритетами самої Ахматової. Більшу частину її робіт про творчість О.С. Пушкіна — "Остання казка Пушкіна" ("Последняя сказка Пушкина"), "Адольф" Бенжамена Констана у творчості Пушкіна" ("Адольф" Бенжамена Констана в творчестве Пушкина"), "Камінний гість" Пушкіна" ("Каменный гость" Пушкина"), "Пушкін і Невське узмор'я" ("Пушкин и Невское взморье"), "Дві нові повісті Пушкіна" ("Две новые повести Пушкина") та інші — присвячено розшифруванню біографічних підтекстів ("заполнению схемы "автобиографическим материалом"), визначенню прототипів, встановленню зв'язку з іншими авторськими задумами, пошуку літературних витоків, причому особлива увага приділяється взаємодії реального та літературного.

Об'єктом дослідження є творчість Анни Ахматової як єдиний текст. Предмет дослідження — драма "Енума еліш" як складова частина єдиного ахматовського тексту. Методика вивчення семантичної поетики, що?використана у дисертації, полягає у встановленні значення елементів тексту у взаємодії власне текстового, метатекстового та цитатного аспектів.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена, насамперед, тим, що це — перше комплексне дослідження ахматовської драми. У ньому не тільки синтезовано спостереження коментаторів та інтерпретаторів "Енума еліш" і значно розширено коло дешифрованих біографічних і культурних підтекстів, але незавершена п'єса постає як внутрішньо цілісний твір. Оскільки у роботі охоплено весь корпус ахматовських текстів, її наукова значущість не обмежується рамками "Енума еліш". Проаналізовано індивідуально-авторський міф про постанову 1946 року, подальшого розвитку дістали спостереження Р.Д. Тіменчика щодо "серпневого міфу" у творчості Ахматової. Продовжено та доповнено дешифрування літературних підтекстів "Поеми без героя" та низки віршів — "Другої річниці" ("Вторая годовщина"), "Четвертої" ("Четвертая") з "Північних елегій" ("Северные элегии"), "Без дати" ("Без даты"), "З циклу "Ташкентські сторінки" ("Из цикла "Ташкентские страницы"), "Ты напрасно мне под ноги мечешь..." та інших. Проаналізовано ремінісценції з творів М.Ю. Лермонтова, М.С. Гумільова, М.О. Булгакова, які раніше не згадувалися в ахматознавчій літературі. Крім цього, у роботі містяться полемічні зауваження щодо "Енума еліш" і циклу "Слава миру!" ("Слава миру!").

Практичне значення одержаних результатів. Наявні у роботі відомості можуть бути використані, у першу чергу, при укладанні наукового коментарю до творів А. Ахматової. Застосування у викладацькій діяльності пов'язане з курсом історії російської літератури першої половини ХХ століття та спеціальними курсами.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації було апробовано на таких наукових конференціях: 50-52 наукові студентські конференції філологічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Київ, 1993-1995), Треті та Четверті Ахматовські читання (Одеса, 1993, 1996), Міжнародна наукова конференція "Польсько-східнослов'янські культурні стосунки" (Жешув, 1994), Третя міжнародна наукова конференція "Мова і культура" (Київ, 1994), ХІІ Клюєвські читання (Витегра, 1996), Ахматовські читання '97 та Ахматовські читання — 2000 (Санкт-Петербург, 1997, 2000). Результати дослідження відображено у чотирьох статтях у збірниках наукових праць, одній статті у науковому журналі та тезах трьох доповідей на наукових конференціях.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку і списку використаних джерел (368 позицій). Загальний обсяг дисертації (без урахування бібліографії) становить 149 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми, розкриваються суть і стан наукової проблеми, її актуальність для сучасного літературознавства, визначається об'єкт дослідження. Виходячи з цього, формулюються мета і завдання роботи, характеризуються її наукова новизна та практична значущість одержаних результатів. Також у вступі наявна інформація про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 — "Історико-літературні та методологічні передумови дослідження" — містить стислий аналіз розвитку ахматознавства. Перший етап — за життя поета — розпочався ще у 1910-ті роки та, за словами В.М. Топорова, відзначався здебільшого "описовим", або "розпізнавально-класифікуючим" підходом до інтерпретації тексту. Смерть Ахматової перетворила її художню спадщину на єдине абсолютно достовірне джерело інформації про поетичний текст і автора та відкрила принципово новий період у ахматознавстві. Аналізуючи ставлення поета до слова та історії, вчені дійшли висновку про створення Анною Ахматовою та Осипом Мандельштамом особливої — семантичної — поетики, у котрій "гетерогенні елементи тексту, різні тексти, різні жанри (поезія і проза), творчість і життя, всі вони та доля — все скріплялося єдиним стрижнем смислу, призначеного відновити співвіднесеність історії та людини". Дослідження ахматовської семантичної поетики, що проводяться з середини 1960-х років В.М. Топоровим, Т.В. Цив'ян, Р.Д. Тіменчиком, Вяч. Вс. Івановим, М.Б. Мейлахом, а також роботи В.І. Хазана, Л.Л. Сауленко, Н.Є. Тропкіної, О.В. Симченко, Є. Фарино, С.І. Кетчян, А.Л. Кроун, Д. Веллса висунули на чільне місце такі наукові проблеми і поняття, як історизм, цілісність художнього світу автора, драматизація та прозаїзація лірики, музичні та міфопоетичні структури у поезії, діалог, світовий поетичний текст, цитація та автоцитація, автометаопис, кодування та дешифровка. Найбільших успіхів дослідники семантичної поетики досягли при аналізі "Поеми без героя". Публікація у 1996 році "Записних книжок Анни Ахматової" стала додатковим підтвердженням ефективності згаданого підходу.

Після появи у 1980-х — 1990-х роках раніше невідомих творів склалася ситуація, коли читачі та літературознавці володіють практично усім корпусом ахматовських текстів. Разом з цим виявилися серйозні прогалини у вивченні поетової спадщини, у тому числі — драма "Енума еліш". У першому розділі детально аналізується історія публікації та дослідження п'єси. Реконструкції "петербурзької" частини твору, які було здійснено М.М. Краліним, М.В. Толмачовим, та "Енума еліш" в цілому, запропоновані М.М. Краліним, Н.В. Корольовою та С.О. Коваленко, містять багато дискусійних моментів і не вирішують проблеми створення наукового коментарю. В інших роботах (зокрема, В.М. Топорова, Ю.В. Бабічевої, Т.А. Пахарєвої) розглянуто окремі аспекти інтерпретації тексту. Отже, проблема комплексного аналізу ахматовської драми досі не вирішена.

Видається можливим і необхідним застосувати при дослідженні п'єси методи вивчення семантичної поетики, що успішно використовувалися відносно "Поеми без героя" та пізньої лірики Ахматової.

Розділ 2 — "Міфологізована біографія як сюжетна основа драми "Енума еліш" — присвячений розгляду ахматовської життєтворчості. У підрозділі 2.1 "Історія створення тексту як смислоутворюючий фактор" історія виникнення задуму, написання, спалення та відновлення п'єси аналізується як елемент внутрішньої структури тексту.

Як відомо, знайомство Ахматової з космогонічною поемою "Енума еліш" ("Коли вгорі"), що була важливою частиною давньовавилонського новорічного ритуалу, вірогідно, пов'язане з перекладами та науковими працями В.К. Шилейка. У 1920-х роках назва "Коли вгорі" ("Когда вверху") була присвоєна ахматовському віршу "Покинув рощи родины священной...". Не меншу роль у творчості поета відіграє Вавилон біблійний: згадки про Олоферна, алюзії на Вавилонську вежу та апокаліпсичний образ "міста-блудниці" (автоцитату з віршу "Когда в тоске самоубийства..." Ахматова включила до "Енума еліш"). Винесення у назву перших слів вавилонської космогонії актуалізувало ритуальні підтексти драми.

Спалення тексту після повернення з ташкентської евакуації також зазнало ритуального переосмислення. "Енума еліш" одержує статус "спаленої драми" ("сожженной драмы") та вступає до кола ахматовських "спалених зошитів" ("сожженных тетрадей"). В усіх згадках про загибель тексту фігурує точна дата спалення — 11 червня 1944 року. Коментатори вважають її неправдивою, однак безсумнівним видається її ритуальний характер: це — день народження Ахматової за старим стилем, особистий Новий рік. У творчості поета власний день народження став предметом активної міфологізації (Іванова ніч, свято Володимирської ікони Богоматері, а також, можливо, Кітежські обряди).

Новорічний ритуал, день народження, космогонія, конкуруюча назва "Пролог" ("Пролог") підкреслюють ідею початку у п'єсі. У той же час постійно акцентується відсутність кінця як свідома авторська настанова. Поява незавершеної, "багатоваріантної" драми була провіщена ліричним досвідом Ахматової та "Поемою без героя" як принципово відкритим текстом. Разом з тим "Енума еліш" включається до кола незавершених творів російської літератури ("Євгеній Онєгін", "Кому на Руси жить хорошо"). Відсутність кінця в ахматівській драмі багато в чому зумовлена жанровою своєрідністю п'єси: тут не лише перехрещуються поезія і проза, лірика і драма, але наявні елементи інших видів мистецтва, зокрема балету. А ритуальні інтенції тексту перетворюють незавершеність на невід'ємну характеристику складного жанрового утворення, яким є "Енума еліш". За думкою Ю.М. Лотмана, кінцеві тексту у літературі відповідає факт кончини у житті, тож незавершеність "Енума еліш" стає ще одним підтвердженням того, що "Смерти нет — это всем известно". А шлях "відновлення" (або написання заново) "спаленої драми", вірогідно, був подібний до створення "Поеми без героя", тобто не поступовий рух, котрий має початок і кінець, а обертальний, що дозволяє зіставляти "Енума еліш" з міфологічними структурами.

Підрозділ 2.2 "Ахматовський міф про постанову 1946 року" розпочинає більш детальний аналіз поетичної міфології Анни Ахматової. Зіставлення фрагментів п'єси з автобіографічними записами ще раз підтверджує, що постанова ЦК ВКП(б) про журнали "Звєзда" та "Ленінград" є найбільш прозорою історико-біографічною алюзією у драмі. Однак взаємодія життя з текстом розвивалася за не зовсім звичною схемою: спочатку твір наклав тінь на життя ("В этой пьесе был предсказан во всех мельчайших подробностях весь 1946 г."), а потому втілені реалії знову повернулися до тексту. Не так дійсні факти 1946 року, як ахматовський міф про те, що трапилося, відбито у п'єсі. Основу цього міфу, як відомо, склала ідея про взаємозв'язок зустрічей з Ісайєю Берліном та подальших гонінь. Саме тому, на наш погляд, літературні та політичні обвинувачення, які висувають проти героїні "Енума еліш", та перипетії подальшої долі "Прологу" базуються на опозиції "радянське/іноземне" та вінчаються залізною завісою ("железным занавесом") як символом холодної війни. Аналізуючи біографічну основу п'єси та авторський міф про постанову 1946 року, треба, у першу чергу, враховувати власний ахматовський підхід до проблеми "поет і суспільство", сформульований нею стосовно Пушкіна: "Теперь настало время <...> громко сказать не о том, что они сделали с ним, а о том, что он сделал с ними".

Тему зустрічі з іноземцем розвинуто у підрозділі 2.3 "Юзеф Чапський та його роль у творчій біографії Анни Ахматової", де продемонстровано, як біографічні, літературні та літературознавчі імпульси взаємодіяли у "польському" тексті Ахматової. З одного боку, ташкентське знайомство з іноземцем і створення пророчої п'єси були немов генеральною репетицією ленінградської біди. З другого, присвячений Чапському вірш "З циклу "Ташкентські сторінки" образно та мотивно близький до ахматовських творів кінця 1950-х — 1960-х років: "Серпня" ("Август"), "Останнього віршу" ("Последнее стихотворение"), "Енума еліш". По-третє, зустріч з художником стала поштовхом до перекладів з польської, які розпочала "Варшавська коляда 1939 року" ("Варшавская коляда 1939 года") Ст. Балінського. Переклад цього віршу (як і, скажімо, переклади лірики Ю. Словацького) тісно пов'язаний з власними творами Ахматової, а цитата зі "Смерті Поета" ("Смерть Поэта") Лермонтова вводить ще один шлях ахматовського проникнення до польської теми — через Пушкіна. Вона працювала над статтею "Пушкін і Міцкевич" ("Пушкин и Мицкевич"), а у кінці 1950-х років повернулася до цих ідей у статті "Дві нові повісті Пушкіна"; пушкінський уривок "Он между нами жил...", за нашим припущенням, відобразився в ахматовському "Без дати".

Фраза "Неизвестный становится на одно колено и с смертельным криком исчезает" в "Енума еліш" об'єднала основні шляхи розвитку польської теми у творчості Ахматової: згадку про Чапського у "Прозі про Поему" ("Проза о Поэме"), вірш "Тринадцять рядків" ("Тринадцать строчек") і ахматовські спостереження щодо фіналу пушкінського "Ми проводили вечір на дачі" ("Мы проводили вечер на даче").

У підрозділі 2.4 — "Серпневий міф Анни Ахматової" — її поетична міфологія розглядається в аспекті "фатальних місяців". Постанова 1946 року, подібно до інших подій, не була сприйнята як поодинокий випадок, але "нашарувалася" на низку особистих та історичних трагедій — у тому числі серпневих. За свідченнями сучасників, вже у 1939 році Ахматова називала серпень "страшним місяцем". Найдокладніше мотиви, що пов'язані для поета з серпнем, відобразилися в однойменному вірші 1957 року.

Якщо у творі 1915 року "Тот август, как желтое пламя..." йдеться про конкретний серпень, що, може, лише поєднав, за припущенням Р.Д. Тіменчика, два місяці 1914 та 1915 років, у "Серпні 1940" ("Август 1940") один місяць символізує загибель епохи, у "Сні" ("Сон") 1956 року серпень — це місяць страшної річниці ("годовщины страшной"), то у "Серпні" 1957-го трагедія повторення сягає найвищої напруги — "в каждом Августе". Основна відмінність ахматовського серпня полягає в актуалізації повторів, а сам місяць розкривається не в описовому (як варіація на тему "пір року"), а в оцінному плані — як місяць свят і смертей.

Аналізуючи літературні витоки ахматовського "Серпня", Р.Д. Тіменчик справедливо згадує О.Е. Мандельштама, М.І. Цвєтаєву та Б.Л. Пастернака. На нашу думку, цей перелік потрібно доповнити ім'ям І.Ф. Анненського, який у своїй ліриці наділив місяць значенням жалоби. Мотив загибелі поета у "серпневому" звучанні також спрямовує читача до античності: як відомо, місяць був названий на честь римського імператора Октавіана Августа — Овідієвого гонителя. Цей епізод згадується Ахматовою у зв'язку з Пушкіним — у замітці "Болдинська осінь (8-й розділ "Онєгіна")" ("Болдинская осень (8-я глава "Онегина")"). Отже коло серпневих "героїв" значно розширюється за межі ХХ століття. Взагалі, як неодноразово зазначалося, особлива значущість в ахматовському календарі дат, що повторюються, наближає її концепцію часу до міфопоетичної.

Розділ 3 ѕ "Взаємодія біографічних і культурних підтекстів у п'єсі" ѕ присвячений розгляду шляхів інтеріоризації зовнішнього світу у простір ахматовського тексту. Підрозділ 3.1 "Усне мовлення як різновид "чужого слова" розкриває перший аспект цієї проблеми. "Енума еліш" насичена побутовими декораціями, приватними розмовами та ситуативними смислами, і слово, що було вимовлене, зрівнено в правах зі словом, що було написане. Деякі цитати мали "попередню підготовку" в автобіографічних записах (наприклад, фраза "Sois bon, sois doux" і чутки 1946 року). Інші конкретизуються завдяки спогадам сучасників (прізвище Васінович, лікарня на вулиці Радіо, репліка "Так-то вы, женщины, и попадаетесь" і т.д.), причому важливе не стільки конкретне джерело висловлення, скільки статус "чужого слова", його маркірування. Водночас повторення тих самих усних реплік у різних контекстах сприяє виведенню подій за межі поодиноких випадків або біографічних анекдотів.

Інша епоха викликала іншу мову, ніж у "Поемі без героя": офіційні та ділові формули, просторіччя та ѕ в цілому ѕ побут як невід'ємну іпостась радянського життя. Однак істинного смислу реальне підгрунтя набуває лише у проекції на міф і світовий поетичний текст. Детальніше про це ѕ у підрозділі 3.2 "Біографічні реалії у контексті культури".

Побутові деталі зазнали впливу літературного та ѕ більш широко ѕ культурного досвіду; реальні та літературні прототипи співіснують у героях та образах "Енума еліш", і розкриття біографічних підтекстів тісно пов'язане з проблемою цитації та автоцитації. Так, зокрема, "Некто в голубой фуражке" звертає читача до ахматовського віршу "До смерті" ("К смерти") з "Реквієму" ("Реквием") та лермонтовського "Прощай, немытая Россия...". Фігура у паранджі мала реальний ташкентський прототип, але водночас нагадує Матір з феєрії М. Метерлінка "Заручини".

Особливий випадок взаємодії реального та вигаданого в "Енума еліш" ѕ власні імена, які зашифровано однією літерою: літературний прийом, акцентований Ахматовою у "Примітці" ("Примечание"). Х. ѕ не ім'я, а відсутність імені, "мінус-фактор". Місто N ("город N") увібрало усю палітру літературних конотацій від М.В. Гоголя до Л.І. Добичіна. Готель М може бути ідентифікований не лише як "Москва" (за думкою коментаторів), а як "Метрополь", котрий став частиною історії "срібного віку" та згадується Ахматовою в автобіографічних записах. "І.", або Тінь, або Гість з майбутнього ("Тень", или "Гость из будущего"), ѕ ймовірно, сер Ісайя Берлін. Поет М., за справедливим зауваженням М.М. Краліна, скоріше за все, "ховає" Осипа Мандельштама, однак вислів "Ты знаешь, что теперь бывает за стихи" відкриває можливість зіставлення "Енума еліш" з п'єсою М.О. Булгакова "Пушкін. Останні дні" ("Пушкин. Последние дни"). Художник А. ѕ безумовно, Н.І. Альтман: за свідоцтвами сучасників, Ахматовій не завжди подобався створений ним портрет, однак вона усвідомлювала його знакове "сповнення" у контексті "срібного віку".

Найбільш незвичайна доля спіткала в ахматовській драмі Жданова ѕ його було вміщено до стихії мови. Словосполучення "товарищ Ж." має пародійне стилістичне забарвлення; "что" вживається замість "кто"; Ахматова акцентує внутрішню форму прізвища як у позитивній ("Он: Ты знаешь, что ждет тебя? Она: Ждет, ждет... Жданов"), так і у негативній ("нежданной") формі. Чотиривірш "Дорогою ценой и нежданной...", що включений до "Енума еліш", корелює з іншими ахматовськими задумами ѕ "И отнять у них невозможно...", "Что ты можешь еще подарить?..", статтею "Пушкін і Невське узмор'я". Аналізуючи пушкінські цитати та ахматовські авторемінісценції, можна розшифрувати "Езопову мову" в офіціозних віршах "Прошло пять лет, ѕ и залечила раны..." та "Приморський парк Перемоги" ("Приморский парк Победы") з циклу "Слава миру!". Як неодноразово зазначалося, у пізній творчості Ахматової звернення до літературних підтекстів є необхідною умовою адекватного сприйняття, причому мова йде і про вірне розуміння реальної підоснови, і про її етичну оцінку.

Все викладене пояснює, чому розділ 4 ѕ "Літературні алюзії в "Енума еліш" ѕ спеціально присвячений аналізу інтертекстуальних зв'язків ахматовської драми. Підрозділ 4.1 "Тема трагічного судовища" окреслює коло ймовірних літературних джерел третьої частини п'єси. У першу чергу, це ѕ твори російської класичної літератури: "Справа" ("Дело") О.В. Сухово-Кобиліна та "Суд" ("Суд") М.О. Нєкрасова. Серед зарубіжних джерел особливе значення для Ахматової мав "Процес" Ф. Кафки: до цього роману вона звертається в автобіографічних замітках, "Прозі про Поему", а також у вірші 1960 року "Імітація Кафки" ("Подражание Кафке"). Але в останньому, як у "Ліричному відступі Сьомої елегії" ("Лирическое отступление Седьмой элегии") та у "Любовній" ("Любовная") з циклу "Пісеньки" ("Песенки"), присутні певні конкретно-історичні національні деталі. Серед джерел теми неволі в "Імітації Кафки" та "Посвяті" ("Посвящение") з "Реквієму", на наш погляд, можна вказати лірику М.О. Клюєва. Картина трагічного судовища в ахматовських творах ще раз демонструє неподільність своєї та чужої біди, своєї та чужої провини у поетовому світі, а отже, безмірність власної всесвітньої відповідальності (Н.В. Недоброво провістив це як "биття о світові межі").

Аналіз літературних алюзій продовжено у підрозділі 4.2 "Пророк" і "Демон" у "лермонтовському" тексті Ахматової". Тут продемонстровано, як "чужий текст" може бути "згорнений" до одного-двох рядків: у даному випадку це "Видел и побитую камнями, / Видел жертвой в демонской игре" в "Енума еліш". Перший вірш вводить тему Пророка, яка у російській поезії ХІХ століття склала певну традицію ѕ від "Пророка" ("Пророк") Пушкіна до наслідувачів Лермонтова (наприклад, Розенгейма). Ахматова звернулася до цієї традиції у творах 1913-1914 років "Я так молилась: "Утоли..." та "Відлюддя" ("Уединение"). Підсумковим акордом став, на нашу думку, вірш 1958 року "Ты напрасно мне под ноги мечешь...", у якому автоцитати щільно переплелися з алюзіями на Публія Овідія Назона,О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, Т.С. Еліота.

Тема Демона ѕ друга домінанта "лермонтовського" тексту Ахматової (яку досить детально проаналізовано Б.А. Кацем, В. Росслін, Р.Д. Тіменчиком та іншими дослідниками). Коло так чи інакше пов'язаних з цією темою текстів складають "Гість" ("Гость"), "Пленник чужой! Мне чужого не надо...", "Кавказьке" ("Кавказское"), "Борис Пастернак (Поет)" ("Борис Пастернак (Поэт)"), "Кінець Демона" ("Конец Демона"), "Поэт не человек, он только дух...", можливо, деякі інші вірші, а також "Поема без героя", "Енума еліш", "Проза про Поему". Безумовно, Ахматова зазнала впливу "лермонтовського міфу" у російській культурі початку ХХ століття, але найбільше значення для неї мав розвиток "демонічної" теми у творчості О.О. Блока та М.О. Врубеля. Ахматовський Демон не протиставлений Пророку ѕ це різні іпостасі Поета. Водночас героїня низки творів ѕ від раннього віршу "Гість" до "Енума еліш" ѕ може бути співвіднесена з Тамарою. Так у системі лермонтовських кодів реалізується одна з наскрізних у творчості Ахматової антиномій ѕ "поет/кохана".

Якщо досі мова велася про наслідування традиції, то підрозділ 4.3 "Гумільовські ремінісценції в ахматовській драмі" порушує питання про побудову поетичного діалогу з сучасником. Гумільовські алюзії, безсумнівно, посідають особливе місце в усій ахматовській спадщині; в "Енума еліш" вони переважно концентруються у другій частині ѕ "Сні уві сні" ("Сон во сне") ѕ та пов'язані з темою великого трагічного кохання ("огромной трагической любви"), яку Ахматова наполегливо простежувала у текстах М.С. Гумільова. Нами проаналізовано такі аспекти:

ѕ тема Адама та Єви в "Енума еліш" у руслі гумільовських, блоковських і булгаковських ремінісценцій;

ѕ образ "чарівної лютні" ("волшебной лютни") у творчості Ахматової;

ѕ відлуння гумільовського "Езбекіє" ("Эзбекие") в ахматовських текстах;

ѕ метрична пам'ять п'ятистопного ямбу у "Великій сповіді" ("Большая исповедь"): Пушкін, Гумільов, Бродський.

Також розглянуто деякі романтичні образи й мотиви.

У висновках узагальнюються результати дослідження драми "Енума еліш" в історико-культурному контексті творчості Анни Ахматової.

1. Особливий статус п'єси багато в чому зумовлений характером її взаємодії з оточуючою дійсністю: текст ѕ життя ѕ текст (подібний шлях "заповнення схеми "автобіографічним матеріалом" Ахматова знаходила у творчості Пушкіна). Усвідомлення здійснених пророцтв актуалізувало ритуальні функції тексту, причому засоби міфологізації та ритуалізації в "Енума еліш" різноманітні та гетерогенні.

2. Цитування у назві вавилонської космогонічної поеми та введення теми "дня народження" пов'язують п'єсу з новорічним ритуалом (у цьому вона демонструє безсумнівну спорідненість з "Поемою без героя") та ѕ більш узагальнено ѕ з темою початку та кінця. Формальна відсутність кінця в ахматовській драмі є функціонально значущою: мова йде про текст особливого типу ѕ принципово відкритий.

3. Зовнішня незавершеність не виключає внутрішньої цілісності, яка виникає завдяки єдності задуму, наскрізним мотивам, автоцитації, єдиному інтертекстуальному полю, а головне ѕ як наслідок єдності поетичного методу. Подібно до "Поеми без героя", "Енума еліш" репрезентує "багатоваріантний" текст як специфічний тип художньої цілісності.

4. Основним засобом інтеріоризації життя у текст драми є міфологізація біографії автора. Результатом стає формування власної поетичної біографії, де парадигматичний погляд домінує над синтагматичним і забезпечує "вірне прочитання" подій (одним з "прагматичних" завдань такого підходу в "Енума еліш" було подолання сталінсько-ждановської постанови).

5. Введення до тексту ситуативних реплік, індивідуальних приказок і ѕ в цілому ѕ стихії усного мовлення сприяє "суб'єктивізації" історії. Водночас повторення "чужого слова" у різних контекстах і звернення до таких усних жанрів, які націлені на повторення, ѕ чуток, "байок" ѕ позбавляють події статусу поодинокого випадку, анекдоту. Істинний смисл реальна підоснова здобуває у проекції на міф і світовий поетичний текст.

6. "Енума еліш" надзвичайно насичена літературними цитатами, ремінісценціями та алюзіями, що активно взаємодіють з авторемінісценціями. Інтертекстуальність сприймається як поетичний аналог міфологічної ідеї "вічного повернення" (особливо у другій частині п'єси ѕ "Пролозі"). "Зашифрованість" тексту сягає високої концентрації: цілі поетичні сюжети можуть бути "згорнені" до одного-двох рядків (як, наприклад, польська тема або тема Демона). Саме такий засіб писання Ахматова назвала "особенностью моего метода в "Поэме...".

7. Сатиричне зображення радянського життя також пов'язане зі здатністю/нездатністю сприйняття міфу та світового поетичного тексту. В "Енума еліш" з'являється побут як предмети з некультурного світу, незкультурена або навіть "антикультурна" дійсність (цьому передували акмеїстична "речовинність" у ліриці та "бунт речей" у "Поемі без героя"). "Нова" реальність постає у драмі як профанація міфу, відпадання від справжнього високого призначення ("новий Адам" або "новий Вавилон").

Звернення до стародавньої космогонії, історія створення/знищення тексту, відсутність кінця та принципова відкритість, варіативність, введення "чужого слова" (усного та письмового), лейтмотивна поетика, в остаточному підсумку, служать втіленню спільних ритуальних смислів, що пов'язані зі смертю та її подоланням. Саме це перетворює драму Анни Ахматової "Енума еліш" на актуальну не лише у літературознавчому, але й у загальнофілософському плані.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

Поберезкина П. Польские мотивы в творчестве Анны Ахматовой (Заметки к теме) // Stosunki kulturowo-literackie polsko-wschodniosіowianskie. — Rzeszуw: WSP, 1995. — C. 197-206 (0,6 др. а.).

Поберезкина П.Е. Анна Ахматова и Николай Гумилев: К вопросу о гумилевских аллюзиях в творчестве Ахматовой // Ахматовские чтения. А. Ахматова, Н. Гумилев и русская поэзия начала XX века: Сборник научных трудов. — Тверь: ТГУ, 1995. — С. 68-75 (0,4 др. а.).

Поберезкина П. Стихотворение Анны Ахматовой "Август" (опыт анализа) // Graduate Essays on Slavic Languages and Literatures. — Pittsburgh, 1996. — Vol. 9. — С. 38-47 (0,8 др. а.).

Додаткові публікації:

Поберезкина П.Е. Гумилевские аллюзии в творчестве Ахматовой // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації літературного тексту: Збірник наукових праць. — К.: ІСДО, 1995. — С. 180-198 (1,1 др. а.).

Поберезкина П.Е. Клюевское слово в творчестве Анны Ахматовой // Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації тексту: Збірник наукових праць. — К.: ІЗМН, 1998. — С. 140-156 (0,9 др. а.).

Поберезкина П.Е. К поэтической мифологии А. Ахматовой // Третьи Ахматовские чтения: Материалы областной научной конференции. — Одесса: ОГУ, 1993. — С. 82-83 (0,1 др. а.).

Поберезкина П.Е. Аллюзии Н.А. Некрасова и А.В. Сухово-Кобылина в "Энума элиш" А.А. Ахматовой // Третьи Волковские чтения: Материалы областной научной конференции. — Одесса: ОГУ, 1993. — С. 69-71 (0,1 др. а.).

Поберезкина П.Е. Августовский миф Анны Ахматовой // Язык и культура. Третья международная конференция: Тезисы докладов. — К.: Киевский национальный университет, 1994. — С. 228-230 (0,1 др. а.).

АНОТАЦІЯ

Поберезкіна П.Ю. Драма "Енума еліш" в історико-культурному контексті творчості Анни Ахматової. ѕ Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 ѕ російська література. ѕ Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено аналізу драми Анни Ахматової "Енума еліш" у біографічному, ритуальному та інтертекстуальному аспектах. Робота є першим комплексним дослідженням твору на тлі семантичної поетики. Встановлюється зв'язок п'єси з поетичною біографією та творами Ахматової ѕ лірикою, "Поемою без героя", літературознавчою та автобіографічною прозою. За допомогою аналізу поетичної міфології розкриваються ритуальні інтенції "Енума еліш". Також у роботі дешифруються пушкінські, лермонтовські, гумільовські, булгаковські ремінісценції в ахматовських текстах.

Ключові слова: семантична поетика, міф, ритуал, контекст, дешифровка.

АННОТАЦИЯ

Поберезкина П.Е. Драма "Энума элиш" в историко-культурном контексте творчества Анны Ахматовой. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 — русская литература. — Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация посвящена анализу драмы Анны Ахматовой "Энума элиш" в биографическом, ритуальном и интертекстуальном аспектах и является первым комплексным исследованием произведения в русле семантической поэтики. Незавершенная пьеса представлена как внутренне целостное произведение. Речь идет о тексте особого типа — принципиально открытом и многовариантном, в котором формальное отсутствие конца является функционально значимым.

История создания и уничтожения драмы рассмотрена как элемент внутренней структуры текста, одновременно участвующий в формировании поэтической биографии автора и актуализирующий ритуальные подтексты пьесы. Особое внимание уделено поэтической мифологии Анны Ахматовой, так как именно мифологизация биографии стала основным способом интериоризации жизни в текст. Исследованы миф о постановлении 1946 года и августовский миф в творчестве Ахматовой, прослежено развитие "вавилонской" и "польской" тем, мифологемы "дня рождения".

Поскольку в художественном мире Ахматовой реальная подоплека получает подлинный смысл только в проекции на миф и мировой поэтический текст, рассмотрено взаимодействие биографических и культурных подтекстов в пьесе. Устная речь проанализирована как разновидность "чужого слова", введение которой способствует "субъективизации" истории. Вместе с тем биографические реалии прошли сквозь толщу литературного и — шире — культурного опыта, что явилось необходимым условием "верного прочтения" событий и лишило их статуса единичного случая, анекдота.

Чрезвычайная насыщенность "Энума элиш" литературными аллюзиями и реминисценциями, активно взаимодействующими с автоцитатами, заставила обратиться к анализу интертекстуальных связей пьесы. Подробно рассмотрены возможные истоки ахматовской картины трагического судилища в русской (Н.А. Некрасов, А.В. Сухово-Кобылин, Н.А. Клюев) и зарубежной (Ф. Кафка) литературе. На примере тем Пророка и Демона продемонстрированы концентрированность литературных подтекстов в "Энума элиш" (целые поэтические сюжеты могут быть "свернуты" до одной-двух строк) и принципы построения "чужого текста" (в данном случае — лермонтовского) в творчестве Ахматовой. Поэтический диалог с современниками исследован на материале гумилевских и блоковских реминисценций в ахматовской драме. Так же, как в лирике и "Поэме без героя", интертекстуальность в "Энума элиш" воспринимается как поэтический аналог мифологической идеи "вечного возвращения", что приобретает особую значимость во второй части пьесы — "Прологе". Соответственно неспособность восприятия мифа и мирового поэтического текста трактуется как отпадение от подлинного высокого предназначения: в ахматовской драме это сатирически изображенная “новая” советская действительность.

Единство замысла, о котором свидетельствуют черновые планы, устойчивые мотивы, автоцитация, единое интертекстуальное поле, а главное — единство поэтического метода — позволяют говорить о художественной целостности "Энума элиш". В то же время и проблематика, и поэтика пьесы сообщают ей, наравне с "Поэмой без героя", статус итогового произведения в творчестве Ахматовой.

Обращение к древней космогонии, история создания и уничтожения текста, отсутствие конца и принципиальная открытость, вариативность, введение "чужого слова" (устного и письменного), лейтмотивная поэтика, в конечном счете, служат воплощению общих ритуальных смыслов, связанных со смертью и ее преодолением. Благодаря этому драма Анны Ахматовой "Энума элиш" включается в круг "вечных" тем и остается актуальной не только в литературоведческом и — шире — эстетическом, но и в общефилософском плане.

Ключевые слова: семантическая поэтика, миф, ритуал, дешифровка.

SUMMARY

Poberezkina P.Yu. Drama "Enuma Elish" in the historically-cultural context of Anna Akhmatova's work. ѕ Manuscript.

The thesis is submitted for a scholarly degree of Candidate of Philology in specialty 10.01.02 ѕ Russian Literature. ѕ The Kyiv Taras Shevchenko University, Kyiv, 2000.

The dissertation is devoted to the Anna Akhmatova's drama "Enuma Elish" analysis in biographical, ritual and intertextual aspects. The thesis is the firsrt complex investigation of the work on the basis of semantic poetics. A correlation between the play and Akhmatova poetical biography and works (lyrics, "Poem Without a Hero", literary critics, autobiographical prose) is fixed. By means of the analysis of the poetic mythology the ritual intentions of "Enuma Elish" are revealed. The research also decodes Pushkin, Lermontov, Gumilev, Bulgakov reminiscences in Akhmatova's texts.

Key words: semantic poetics, myth, ritual, context, decoding.