КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Погрібний Сергій Олексійович

УДК 347.2/.3

Порівняльно-правовий аналіз інституту

володіння у континентальній, англосаксонській

та східноєвропейській системах права

Спеціальність: 12. 00. 03. – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного права

Одеської національної юридичної академії

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор юридичних наук,

професор, Харитонов Євген Олегович, Одеська

національна юридична академія, завідуючий

кафедрою цивільного права

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України, Підопригора

Опанас Андронович, Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор кафедри

цивільного права юридичного факультету;

кандидат юридичних наук, доцент Калакура Віктор

Ярославович, доцент кафедри міжнародного приватного

та митного права Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа – Національна юридична

академія України імені Ярослава Мудрого, м.Харків

Захист відбудеться “26” червня 2001 р. о 12 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “24” травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06.,

кандидат юридичних наук Бондар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процеси, що відбуваються сьогодні в Україні в сфері політики, економіки, соціально-культурних відносин, роблять нагальною потребу вдосконалення цивільного законодавства, особливо тих його інститутів, що покликані регулювати цивільний статус особи, належність майна, стосунки окремої особи з державою та іншими учасниками обігу. Це завдання ускладнюється у зв’язку з обранням стратегічного напрямку розвитку, пов’язаного із інтегруванням України до Європейського співтовариства, що, у свою чергу, ставить вимоги щодо відповідності засад та основних положень права, зокрема, і, особливо приватного права, сучасним тенденціям розвитку правових систем світу.

Процес кодифікації цивільного законодавства, що нині відбувається в Україні, має бути пов’язаний з суттєвим оновленням поглядів на цивільне право, запровадженням низки нових для чинного законодавства інститутів. До таких інститутів належить і володіння. Поняття володіння (possessio) на протязі багатьох століть належить у цивілістичній науці до найбільш спірних. Його вивченню були присвячені праці найкращих цивілістів Європи, від часів римської держави до сучасності. Відносно недавно було поновлено цю дискусію на теренах Німеччини К.Ф.Савіньї, яку було підхоплено іншими видатними вченими свого часу: Єрингом, Пухтою, Ендеманном тощо. Своє відображення ця дискусія знайшла й у цивілістичній науці Російської імперії, в якій проблемам володіння та його захисту приділялась значна увага. У радянські часи з політичних та ідеологічних причин розробка поняття володіння, його практична значимість були зведені майже нанівець, оскільки доктрина радянського права не передбачала надання захисту фактичному володінню речами. Проте сьогодні перед українською цивілістикою постає завдання створення нової концепції володіння та розробки головних характеристик цієї категорії.

Чинному українському законодавству цілісний інститут володіння невідомий. Проект ЦК України містить окрему главу, що обіймає низку норм, присвячених регулюванню даних відносин. Але прийняття нового кодексу, який передбачає окреме регулювання відносин володіння, саме по собі не зможе вирішити всі проблеми, пов’язані з появою нового інституту: адже сьогодні законодавству та правозастосовчій практиці, а також правовій культурі майже невідомі традиція самостійного визнання володіння та надання йому захисту. Отже головною є проблема формування сучасних поглядів на володіння і обґрунтування необхідності надання йому захисту, в першу чергу, на рівні правової культури правника та підняття рівня правової культури стосовно цих відносин.

Брак фундаментальних робіт з питань впровадження інституту володіння у систему цивільного права та обмаль досліджень позначаються на процесові удосконалення системи речевих прав в Україні. Така робота є необхідною, коли врахувати, ускладнення процесів, що відбуваються в економіці та цивільному обігу. Отже, зацікавленість українських вчених та практиків питаннями теорії та практики застосування цього важливого інституту права має зростати. Очевидно, що формування цього напряму у сфері права та удосконалення законодавства в Україні неможливе без дослідження властивостей інституту володіння, його витоків, вивчення іноземного законодавства та тенденцій розвитку правового регулювання цього інституту.

Реформування цивільного законодавства має бути побудовано на інших методологічних підходах. Законодавець має почати враховувати певні закони розвитку системи права як соціального феномену задля забезпечення підвищення ефективності правозастосовчої практики, підвищення її рівня. З розвитком економіки вимоги до права зростуть відповідно до потреб цивільного обігу. У першу чергу, йдеться про принцип наступності у розвитку права, який полягає у врахуванні власних законів розвитку права як цілісної системи, явища культури та цінності. Особлива роль у реалізації цього принципу належить приватному праву, яке, в першу чергу, уособлює і підтримує цілісність та єдність людської цивілізації у часі, виконує функцію, яка забезпечує стійкість, несуперечливість та міцність соціального середовища, і у зв’язку з цим – міцного інтегруючого фактора, здатного об’єднати різні країни та території, а у часі – забезпечити неперервність цивілізації в цілому) Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М.: “Статут”, 1999. - С.77.).

Наявність ґрунтовних досліджень проблем володіння на Заході та у дореволюційній Росії значно ускладнюють спроби охопити в єдинім дослідженні всю теорію володіння. Крім того такі питання, як захист володіння, набувальна давність тощо за рівнем наукової та практичної проблематики можуть бути об’єктами самостійних досліджень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямків досліджень Одеської національної юридичної академії “Проблеми розвитку держава і права України в умовах ринкових відносин” і пов’язано з планом науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права на 1998-2000 рр. за темою “Вдосконалення цивільного права в Україні. Рецепція римського приватного права у цивільному праві України”, затвердженою на засіданні кафедри, протокол №3 від 12.02.1999р.

Мета та задачі дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення генези та характерних рис володіння за римським правом та у країнах західної традиції приватного права визначити власну модель володіння, яка б відповідала світовим стандартам та власним традиціям з метою природного впровадження цього інституту до системи цивільного права України.

Відповідно до цього перед автором постали такі завдання:

дослідити генезу інституту володіння та визначити природу останнього у римському приватному праві ;

встановити місце володіння у системі речевого права за римським правом;

проаналізувати концепції володіння, що існують у сучасних правових системах з метою виявлення сучасних світових тенденцій розвитку досліджуваного інституту для запозичення винайдених досягнень у цивільне законодавство України;

визначити місце володіння в системі речевих прав та значення запровадження цього інституту для вирішення проблем реформування цивільного права в Україні та усунення протиріч у ньому;

проаналізувати концепцію регулювання володіння за проектом Цивільного кодексу України;

розробити понятійний та категорійний апарат з метою розмежування понять “власність”, “володіння”, “тримання”, “посідання” тощо;

розробити пропозиції щодо вдосконалення відповідних норм цивільного законодавства та тлумачення їх на практиці.

Об’єктом дослідження є норми римського права щодо поссессіо, норми правових систем західної та східної традицій цивільного (приватного) права, особливості регулювання володіння у сучасному цивільному законодавстві України та норми проекту Цивільного кодексу України, присвячені володінню, а також тенденції розвитку інституту володіння, вплив римського приватного права та інших правових систем на формування та розвиток володіння у цивільному законодавстві України.

Предметом дослідження є інститут володіння за римським правом, його рецепція у сучасних правових системах західної та східної традицій цивільного (приватного) права, особливості його рецепції у сучасному цивільному праві України, а також конструкція інституту володіння у проекті Цивільного кодексу України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є концепція циклічного розвитку Європейських цивілізацій, елементом котрих є приватне право з властивими йому інститутами, а також ідея безперервного розвитку права, реалізації принципу наступності як закону розвитку кожної соціальної системи. Це зумовлено тим, що саме концепція циклічного розвитку цивілізацій дає змогу пояснити таке явище як наступність у праві і прогнозувати перспективи розвитку сучасного цивільного права. У рамках цього загального методологічного підходу використано діалектичний, історичний методи, методи порівняльного та структурно-системного аналізу тощо. Автор вивчив розвиток інституту володіння, починаючи з римського права до сучасних законодавств у різних правових системах світу, та здійснив комплексний порівняльно-правовий аналіз цього інституту права.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження склали праці відомих вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі римського права: М.Бартошека, Барона, Д.Віншейда, Г.Дернбурга, Д.В.Дождьова, Р.Єринга, А.І.Косарєва, В.А.Краснокутського, С.О.Муромцева, І.Б.Новицького, Г.Паделлетті, І.С.Перетерського, І.О.Покровського, М.Поленак-Акімовської, І.Пухана, К.Ф.Савін’ї, В.М. Хвостова та ін., а також таких знаних цивілістів, як: Г.Н.Амфітеатров, М.І.Брагінський, Є.В.Васьковський, В.В.Вітрянський, А.В.Венедиктов, Д.М.Гєнкін, О.В.Дзера, А.С.Довгерт, О.С.Йоффе, К.Д.Кавєлін, А.В.Карасс, Н.В.Кузнєцова, С.Н.Ландкоф, Г.К.Матвєєв, В.П.Маслов, У.Маттеї, З.І.Меєрзон, Д.Г.Мейєр, К.А.Неволін, К.Побєдоносцев, О.А.Підопригора, А.А.Пушкін, В.І.Сінайський, К.І.Скловський, Є.О.Суханов, Є.О.Харитонов, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневич тощо. Важливою складовою теоретичної основи дисертаційного дослідження стали також праці С.С.Алексєєва, Н.Нєновські, А.Дж.Тойнбі, О.Шпенглера, О.М.Штаєрман, В.Яковця тощо.

Емпіричною базою дослідження стали Кодекс, Дигести та Інституції Юстиніана, праці Гая тощо, Цивільний кодекс УСРР та РСФРР 1922 року, чинне цивільне законодавство України та проект Цивільного кодексу України. З метою порівняльного аналізу було також використано цивільне законодавство деяких зарубіжних країн: Федеративної Республіки Німеччина, Австрійської Республіки, Швейцарської конфедерації, Російської Федерації, Французької Республіки, Провінції Канади Квебек, США, Англії тощо, що дало змогу простежити шляхи та особливості побудови інституту володіння в них.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у сучасній українській юридичній літературі здійснено спробу комплексного дослідження інституту володіння у різних системах права та у цивільному праві України. В результаті в дисертації сформульовано положення та висновки, що виносяться на захист. До них, зокрема, належать такі:

Інститут володіння сформувався у римському праві; історично він розвивався від інституту преторського права з яскраво вираженим публічно-правовим відтінком до приватноправового інституту у сучасних законодавствах. В цілому, цей інститут зберіг риси, пов’язані з його виникненням на стику приватного та публічного права, а саме: інститут допускає обмеження окремих приватних інтересів особи заради досягнення загальної мети забезпечення стабільності цивільного обігу та громадського миру і порядку в цілому.

Світова цивілістика виробила декілька різних концепцій правового закріплення та регулювання володіння; в основі їх виокремлення лежить принцип, відповідно до якого концепція володіння, що була створена у римському праві, є материнською, а на основі римського possessio виникли два основних напрямки трактування володіння – володіння у західній та східній традиціях права. У західній традиції права існують об’єктивна теорія володіння у германській системі цивільного права, суб’єктивна теорія у романській системі цивільного права та концепція володіння у системі англосаксонського права.

Особливістю східноєвропейської концепції володіння, усталеної на початок ХХІ ст., є те, що для східної правової традиції (зокрема, для Росії та України) не є притаманним визнавати та надавати захист володінню, яке не ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи (possessio civilis). Спроба увести цей інститут у законодавство Російської імперії наприкінці XVIII ст. є прикладом спроби опосередкованої рецепції римського possessio за допомогою Литовського статуту .

У чинному цивільному праві України відсутня єдина і несуперечлива концепція інституту володіння як речевого права. Усталеною в Україні є традиція, відповідно до якої надається захист не володінню як такому, а захищається підстава такого володіння. Відсутність законної та достатньої підстави володіння виключає його захист. Охоронюване законом володіння захищається не спеціальними володільницькими засобами, а за допомогою позовів про захист права власності.

Перебування України на межі цивілізаційних впливів Заходу та Сходу, за умов деяких коректив цивілізаційних орієнтирів України може вплинути на трансформацію власних правових традиції України та сприяти запозиченню кращих зразків конструкції володіння з систем західної традиції приватного права. Розбіжності у природі англосаксонської та української систем права роблять несприйнятливими запозичення в останню концепції та конкретних рішень щодо регулювання володіння. Обрання для побудови проекту ЦК України пандектної системи робить логічним запозичення інших рішень, зокрема щодо концепції володіння, з германської, а не романської системи цивільного права.

Проект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. не ґрунтується на завершеній та несуперечливій моделі володіння, а також не дає чіткого визначення його місця у системі цивільно-правових норм. За своєю сутністю фактично було обрано суб’єктивну модель володіння, а не більш прийнятну для запозичення в українське право об’єктивну модель. Разом з нею проект ЦК України має сприйняти поділ володіння на пряме та опосередковане, самостійне та залежне.

Володіння є речевим правом, яке полягає в єдності фактичного та вольового аспектів, сутністю якого є ставлення особи до речі як до належної їй, пов’язане з вольовим прагненням до її відособлення від довільного впливу навколишніх. Володіння являє собою самостійний інститут речевого права, який за своєю сутністю та характерними ознаками має окреме застосування від інститутів права власності та прав на чужі речі. Разом з цими інститутами володіння має створювати основу побудови системи речевого права в українському законодавстві.

Захист володіння визначає його зміст як речевого права та має бути спрямований, головним чином, на охорону особи у цивільному праві та забезпечення стабільності цивільного обігу. Рішення суду з приводу цього питання не може містити визнання права власності, крім питання про володіння, за однією з осіб; таке рішення мусить мати попередній (провізорний) характер і не позбавляє сторони права у іншому провадженні вирішувати питання щодо права власності на річ.

Право на посесійний захист має бути надано прямому володільцю проти всіх третіх осіб та проти опосередкованого володільця (тобто, як проти власника речі, так і проти особи, що передала річ у його володіння); а опосередкованому володільцю – проти всіх третіх осіб та прямого володільця при наявності встановлених законом або певним правочином підстав.

Охорона цивільно-правовими засобами має надаватись будь-якому володінню: як законному, так і незаконному; цю проблему необхідно вирішити лише в межах наданого захисту: захист не може надаватися володільцю проти особи, стосовно якої ним були вчинені протиправні дії, спрямовані на позбавлення її володіння. Цивільне право має передбачити певні приватноправові наслідки порушення володіння, вчиненого у результаті протиправної самоправності та інших протиправних дій власником або іншою особою, - повернення майна попередньому володільцю, відшкодування завданих збитків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у процесі вдосконалення сучасної концепції володіння, визначення місця інституту володіння у системі цивільного права та співвідношення і взаємодію його з іншими інститутами. Загальнотеоретичні та практичні висновки дисертанта послужили основою для розробки дисертантом пропозицій щодо вдосконалення статей 312 та 313, а також Глави 30 “Володіння” проекту Цивільного кодексу України; ці пропозиції були передані у Робочу групу з доопрацювання проекту Кодексу. Дисертаційна робота може бути використана при дослідженні та вивченні курсів “Основи римського приватного права”, “Цивільне та сімейне право”, а також спецкурсів “Рецепція римського приватного права і кодифікація цивільного законодавства в Україні”, “Проблеми правового регулювання права власності в Україні” тощо. Основні висновки, здобуті дисертантом, можуть слугувати базою для проведення подальших досліджень у цій сфері права.

Особистий внесок здобувача. В науковій статті “Проблеми визначення поняття наступництва в праві”, написаній у співавторстві, здобувачу особисто належить аналіз поняття наступництва, огляд думок на явище наступності у різні часи та епохи, видів наступництва, визначений характер зв’язку поняття наступності з поняттям рецепція. Особистий внесок здобувача у статтю “Помилки і здобутки Цивільного кодексу УСРР 1922р. (у контексті законотворчої діяльності зі створення нового Цивільного кодексу України)” автору особисто належить аналіз політики радянської держави у сфері майнових прав починаючи з Жовтневої революції 1917р., концепція речевого права за ЦК УСРР 1922р. та окремих його інститутів, зокрема інституту володіння, а також тенденції, притаманні радянській цивілістичній науці у сфері речевого права та окремим його інститутам, зокрема і володінню.

Апробація результатів роботи. Окремі результати дисертаційної роботи були оприлюднені в ході Круглого столу в редакції журналу “Юридичний вісник” на тему “Загальна декларація прав людини та Україна”, III-ї та ІV-ї звітних наукових конференцій професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії, що відбулись 28-29 лютого 2000 р. та 27-28 березня 2001р. Основні ідеї дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії.

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження опубліковані у семи наукових працях, з яких чотири були опубліковані у збірниках наукових праць, дві – у наукових фахових журналах, одна – у тезах виступу на науково-практичній конференції.

Структура дисертаційного дослідження зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які містять 13 підрозділів з висновками до кожного розділу, загальних висновків, переліку використаних джерел та додатку. Повний обсяг рукопису дисертації складає 212 сторінок друкованого тексту. Список використаної літератури охоплює 219 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автором обґрунтовується вибір теми дослідження, її сутність, актуальність та значимість теми, сформульована методологічна основа, мета та завдання дисертаційного дослідження, доводиться новизна досягнутих результатів, теоретична та практична значимість досягнутих результатів, їх апробація, а також положення, що виносяться на захист.

Перший розділ “Формування possessio як правової категорії у Стародавньому Римі” присвячений дослідженню процесу виникнення та розвитку цього явища, визначенню поняття, змісту та видів володіння; окремо розглядаються порядок набуття та припинення володіння, а також його захист.

Автор доводить, що витоки категорії possessio необхідно шукати саме у Стародавньому Римі ще до створення Законів ХІІ таблиць. Створення самостійного інституту володіння різні дослідники відносять до різних часів та пов’язують з різними чинниками. Враховуючи існуючі концепції виникнення володіння як інституту та правової категорії, автор формулює ідею, сутність якої полягає в тому, що з розвитком римського права possessio отримало самостійне значення окремого інституту преторського права та окремого речевого права, яке захищалось інтердиктами шляхом попереднього прискореного провадження задля тимчасового врегулювання володільницьких відносин.

З розвитком римського права відбувається розширення змісту категорії володіння в іншій площині. Спочатку до змісту володіння входило лише possessio civilis, яке обіймало ситуації посідання майном, яке відповідало вимогам щодо animus та corpus та не ґрунтувалось на будь-якому титулі. З часом володінням визнавалось також посідання майном особою на підставі якогось правового титулу. Таке володіння називалось possessio ad interdicta, яке поступово визнається за такими тримачами як заставний кредитор, прекарист, секвестор, спадковий орендар.

В результаті свого розвитку римське право також стало розмежовувати поняття правомірне (непорочне) та неправомірне (порочне) володіння (iusta (non vitiosa) та iniusta (vitiosa) possessio), з одного боку, від понять законне та незаконне, з іншого. Так, правомірність володіння визначається лише стосовно конкретного спору щодо попереднього володільця або особи, яка оспорює його володіння. Володіння завжди є правомірним стосовно певної особи, якщо не отримано від неї - як попереднього володільця - vi, clam, precario (із застосуванням сили, шляхом таємного викрадення або з порушенням вимоги повернення майна прекаристом за першою вимогою). Тобто, в даному випадку визначається правомірність володіння особи лише стосовно свого конкретного супротивника у спорі про володіння. Встановлення неправомірності володіння однієї особи стосовно іншої не є підставою визнання такого володіння неправомірним стосовно усіх третіх осіб.

Розділ ІІ “Концепції володіння у сучасних континентальній та англосаксонській системах права” присвячений порівняльно-правовому аналізові конструкції володіння у романській та германській системах цивільного права, а також особливостям розуміння володіння у системах права Англії та США.

Оскільки виникнення категорії володіння відноситься до часів формування римського права, жодне дослідження сучасних конструкцій володіння у різних правових системах неможливо проводити без врахування наступності у розвитку західної традиції права, зокрема, після римського права. З’ясуванню цього питання присвячений підрозділ 2.1. “Наступність у розвитку західної традиції права”. Наявність двох локальних цивілізацій у Європі дозволяє говорити про існування західноєвропейської та східноєвропейської традицій приватного права, які є дочірніми відносно римського приватного права. В кожній із традицій з урахуванням стилю та характеру рецепції римського права можна проводити подальше виокремлення підсистеми права, зокрема, в рамках західної традиції права - континентальну та англосаксонську системи права; в рамках континентальної – романську та германську системи цивільного права.

Враховуючи значення римського права для розвитку західної традиції права, здається невипадковим процес наукової обробки питання володіння у науці права у ХІХ-ХХ ст. Цьому питанню присвячений підрозділ 2.2. “Формування сучасних наукових конструкцій володіння на Заході”. Одна з найбільш значних дискусій ХІХ-ХХ ст. з приводу володіння була розпочата роботою К.Ф.Савіньї, присвяченою категорії володіння саме за римським правом. І хоча надалі ця дискусія мала зовні суто історико-правовий характер, але її наслідки та результати мали значення не стільки для з’ясування природи володіння за римським правом, скільки для створення новітніх, але таких, що ґрунтуються на римському правовому спадку, конструкцій володіння. Автором однієї з концепцій став Р.Єринг.

Кінцевим результатом наукових дискусій та пошуків ХІХ ст. було створення різних напрямків у концепції володіння. Суб’єктивна теорія висуває до посідання річчю для кваліфікації його у якості володіння два критерії – вольовий (animus) та фактичний (corpus), а також вимогу про відсутність у такої особи титулу на панування річчю від власника чи іншої уповноваженої особи. Об’єктивна теорія не відкидає повністю значення вольового критерію, але самостійне значення в рамках цієї теорії він втрачає. Воловий критерій органічно включається у фактичний – corpus обіймає animus. Це дозволило поєднати під змістом категорії володіння як таке посідання річчю, що ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, так і при відсутності такого титулу. Також в науці сформувались два інших напрямки, прихильники одного з них обстоюють визнання за володінням природи речевого права, а іншого – лише такого, що захищається, фактичного стану.

Аналізу форм реалізації концепцій володіння у законодавстві в романській та германській системах цивільного права присвячено підрозділ 2.3. дисертаційної роботи. Він дозволяє підтвердити висновок, що хоча витоки володіння як сучасного правового інституту необхідно шукати у праві Стародавнього Риму, але надалі воно знайшло своє оригінальне продовження і розвиток у більш пізніх правових системах Європи та світу вцілому. Те, що, в остаточному підсумку, конструкція володіння в сучасних законодавствах часом істотно відрізняється від давньоримської, не заперечує його генетичного зв'язку з правом Стародавнього Рима. Творча переробка протягом століть римської спадщини, врахування при цьому національних умов і традицій (як у прикладі з германською Gewere) і, звичайно, врахування соціальних і історичних умов того чи іншого часу – ось ті фактори, що перетворили римське possessio у сучасні концепції володіння в романській, германській, англосаксонській та інших системах права. Яскравим доказом цьому, як зазначалось, стала дискусія, розпочата на початку XIX століття К.Ф.Савіньї, про природу володіння за римським правом, котра своїм кінцевим результатом мала появу нових теорій володіння, заснованих на римській правовій моделі. Різні теорії послужили основами для різних кодифікаційних робіт XIX сторіччя: об’єктивна теорія Р.Єринга та визнання за володінням природи права послужило основою для розробки законодавчого регулювання володіння у Німецькому цивільному кодексі 1896р. та у всій германській системі цивільного права; теорія Савіньї вплинула на подальший після прийняття Французького цивільного кодексу 1804р. розвиток французького цивільного права, а разом з ним і всієї романської системи цивільного права.

Таким чином, у світі існує декілька концепцій правового закріплення та регулювання володіння; в основі виокремлення цих концепцій лежить принцип поділу систем приватного права за типом локальної цивілізації з урахуванням часових та просторових критеріїв. Концепція володіння у римському праві є материнською; на основі римського possessio виникли два основних напрямки регулювання володіння – володіння у західній традиції приватного права та володіння у східній традиції права. У західній традиції права можна виділити об’єктивну теорію володіння, яка є пануючою у германській системі цивільного права; суб’єктивну теорію володіння, яка є характерною для романської системи цивільного права та системи англосаксонського права.

При дослідженні тенденції розвитку інституту володіння за римським правом і за сучасними законодавствами автор також дійшов висновку про наступність тенденцій розвитку цього інституту. Ця наступність виражається в тому, що як в римському праві йшло поступове розширення кола осіб, яким надавалося право на володільницький захист, так саме така тенденція простежується у тенденціях розвитку правового регулювання володіння у романській та германській системах цивільного права; зокрема, змінами від 9 липня 1975р. до ФЦК 1804р. право на посесійний захист було надано не тільки особам, що володіють “для себе і як власник”, а й тримачам речі (ст.2282-2283 ФЦК). В кінцевому підсумку різні сім'ї цивільного права, незважаючи на свої, часом концептуальні розбіжності, приходять, враховуючи потреби захисту прав особистості та стабільності обігу, до близьких за змістом, але різних за формою правових рішень.

Аналізуючи причини розбіжностей між романською і германською концепціями володіння, автор приходить до висновку, що їх варто шукати в низці аспектів: і у правових традиціях, і в історичних умовах, у яких ці правові традиції знайшли своє законодавче закріплення тощо. Французька революція, як потім і Російська революція 1917р., здійснила перерозподіл власності. Інститут володіння (posessio civilis) міг служити правовим засобом для повернення майна попереднім власникам, які втратили його в результаті революційних подій. Саме тому Наполеон так активно підтримував римську тезу про недоторканість власності. Цей факт пояснює, чому володіння у ФЦК не займає центрального місця серед норм речевого права. Однак, це не пояснює, чому ці особливості притаманні концепції володіння і всій романській системі цивільного права досі. Збереження суб'єктивної теорії володіння у романській системі, починаючи від ФЦК 1804р. і закінчуючи ЦК Квебека 1991р., свідчить про стійкість і сформованість визначеної традиції, а також збереження наступності стосовно цих усталених традицій правового регулювання володіння в романській системі цивільного права.

Підрозділ 2.4. “Особливості трактування володіння у англосаксонській системі права” присвячений визначенню особливостей розуміння володіння у цій системі. Проведений аналіз дозволяє зробити висновки про те, що країни англосаксонської системи права запозичили з римського права його ідею, концепцію та юридичну техніку; тому рецепцію римського права у англосаксонській системі права не можна заперечувати. Разом з тим, у питанні володіння римське possessio civilis, в цілому, залишилося не сприйнятим доктриною права. Відповідь на питання про причини такого несприйняття необхідно шукати в історичних причинах і умовах. В умовах роздвоєності права власності, визнання первинного права власності, наприклад, у Англії, за Короною, на перший погляд, володінню не залишається правового поля для реалізації й існування. Але казуїстичний характер прецедентного права створив позови trespass та nuisance, застосування яких можливе для захисту добросовісного володіння як такого. Вони не дають права для захисту такого володіння проти навіть неправомірних зазіхань власника, але протиправні дії всіх третіх осіб можуть бути заперечені судовою забороною, крім того такий володілець вправі вчиняти дії самопомочі проти такого втручання. Таким чином, для захисту добросовісного володільця у системі англосаксонського права передбачені засоби захисту, подібні до однорідних засобів у континентальній системі права. Для доктрини характерною є точка зору, відповідно до якої володіння складається з corpus possessiones і animus possidendi, що підтверджує поділ доктриною і практикою об’єктивної теорії володіння.

В цілому, системі англосаксонського права, як і її правовій доктрині, не є чужим інститут володіння в цілому. Реалізація цієї правової проблеми відбувається в рамках визнання і захисту залежного володіння. В межах цього питання слід відзначити спільність проблем та шляхів їх вирішення, розв'язуваних юристами Англії та США, з аналогічними проблемами в інших країнах і системах права. До відмінностей слід віднести існуюче в науці і праві змішання понять права власності і володіння. Оригінальність побудови системи англосаксонського права, відсутність чіткого його розподілу на право публічне і приватне, а останнього на зобов'язальне, речеве право тощо, ускладнюють визначення місця інституту володіння серед інших норм права. Захист володіння відбувається за допомогою окремих фактичних складів (torts), створених судовою практикою в системі зобов’язань із заподіяння шкоди. Це такі фактичні склади як trespass, nuisanse, detinue. Таким чином, концепція володіння в англосаксонській системі права є результатом засвоєння духу римського правового спадку з урахуванням середньовічної германської Gewere та особливостей правової системи.

У розділі третьому “Концепція володіння в Україні” досліджуються питання, пов’язані з формуванням та реалізацією власних правових традицій з приводу регулювання володіння в Україні. У зв’язку з цим та положенням про неможливість штучно перервати розвиток права, не можна відкидати і досвід регулювання володіння та його концепцій, розроблених у дореволюційній Росії. Цьому питанню присвячений підрозділ 3.1 “Формування концепції правового регулювання володіння в Україні”.

Поняття володіння як окремого інституту речевого права було невідоме стародавньому руському, а потім і російському праву; воно з'явилося вперше в “Учреждении о губерниях” 1775р., прийнятого за владарювання Катерини ІІ. Саме в “Учреждении о губерниях” встановлений був поліцейський захист володіння: ст.243 і 246 наказували земським капітанам і городничим у разі насильницького позбавлення володіння повернути майно попередньому його фактичному володільцю. Ці положення були підтверджені наступними указами 1809 і 1823 р. і перейшли у Звід Законів Російської імперії (Х т., ч.II, ст.2, 6, 8, 10, 21, 22). Судові статути 1864 р. ввели особливий позов про відновлення порушеного володіння, який був підсудний мировим суддям, а також міським суддям та земським начальникам, які їх заміняли, якщо з часу порушення пройшло менше 6 місяців, і окружним судам - після закінчення цього терміну. Але в цілому, можна з упевненістю стверджувати, що практика визнавати та надавати захист володінню поза залежністю від його підстави (possessio civilis) не була усталеною особливістю для східної правової традиції (зокрема, для Росії та України). Спроба ввести цей інститут у законодавство Російської імперії наприкінці XVIII ст. є прикладом спроби опосередкованої рецепції римського possessio за допомогою Литовського статуту як проміжної ланки. Про несформованість та нестійкість такої традиції на початок ХХ ст. в Росії та Україні свідчать, серед інших причин, відсутність єдиної точки зору серед науковців – юристів та невизначеність поняття володіння в практиці.

Наприкінці ХІХ – ХХ ст. доктрина та практика зазнавали значного впливу дискусії, що розгорнулась у Західній Європі. При цьому судова практика була неоднозначною у визначенні питання, кого відносити до володільців, чи враховувати намір посідача майна для визначення його статусу, чи надавати захист незаконному володінню і в яких випадках. Проте через аналіз змісту статей 531 та 533 Т.Х Ч.І Зводу Законів дисертант робить висновок, що володінням в тодішньому праві вважалось будь-яке посідання річчю, в тому числі і тримання, без урахування будь-якого відношення до наміру особи посідати нею як своєю, в тому числі і незаконне. Захист надавався в рамках посесійного процесу, що не позбавляло сторони можливості вирішити спір щодо права в рамках петиторного процесу.

Ґрунтуючись на положеннях про наступність у розвитку права у підрозділі 3.2. “Особливості підходу до володіння у праві УРСР”, дисертант розглядає питання, чи було відомо радянському законодавству правове регулювання володіння річчю, яке не ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, а також титульне володіння. У радянському праві, починаючи з жовтня 1917р., через політичні і ідеологічні чинники існування володіння в розумінні римського possessio було неможливим. Воно могло створити загрозу існуванню радянської держави, перші роки якої її влада базувалась виключно на націоналізованому майні. Радянська влада вбачала загрозу не тільки переходу майна до попередніх власників через реалізацію possessio usucapionem (давнісного володіння), а й того, що не втративши права власності на націоналізоване майно, влада втратить фактичний контроль над ним, що могло стати рівноцінним втраті самої влади. При цьому, на думку дисертанта, не можна стверджувати, що інститут possessio зник у цивільному праві взагалі. Окремі його елементи знайшли своє місце у системі цивільного права за Цивільним кодексом УРСР 1922р., зокрема – похідне титульне (похідне) володіння (у римському праві - possessio ad interdicta). Володіння титульних володільців (якими за ЦК 1922р. визнавались заставоутримувач, наймач та комісіонер) захищалось спеціальними засобами, що дає можливість говорити про збереження елементів володільницького захисту.

У підрозділі 3.3. “Володіння за чинним законодавством України” автор досліджує трактування категорії володіння у сучасному праві та науці. У післявоєнний період спостерігається пожвавлення і розвиток наукових вишукувань в галузі права, взагалі, і цивільного, зокрема. Пошук прийнятної концепції державної юридичної особи і конструювання А.В.Венедиктовим оперативного управління державним майном як окремого інституту речевого права певним чином вплинули на розвиток інституту володіння. Зокрема, це привело до розширення переліку випадків похідного володіння, яке захищалося законом. Таким володінням відповідно до Основ цивільного законодавства 1961р. визнавалось будь-яке володіння особи, яке ґрунтувалось на законі чи договорі (ст.29 Основ 1961р. та ст.150 ЦК УРСР 1963р.). В науці та практиці це положення отримало поширювальне тлумачення: захист надається будь-якому володінню, яке ґрунтується не тільки безпосередньо на законі чи договорі, а й адміністративному акті, правочині. Для позначення такого володіння у юридичній літературі запроваджено в ужиток терміни “титульне”, у значенні “законне” володіння, його протилежність “безтитульне”, тобто “незаконне” володіння.

В Основах 1961 р. законодавець не передбачає існування окремих специфічних способів захисту володіння, що певним чином нівелює оригінальності цього інституту та його захисту. Інститут володіння набуває рис інституту похідного від інституту права власності і відповідно володільницькі засоби захисту замінюються наданням титульним володільцям права застосовувати для свого захисту відповідно віндикаційний чи негаторний позови. Тобто, чинна в Україні концепції володіння була створена під час проведення робіт другої кодифікації цивільного законодавства в СРСР – в 50-і – 60-і роки. З проголошенням незалежності України ситуація з регулюванням володіння суттєво не змінилась. Стаття 150 ЦК УРСР, яка передбачала захист прав володільців, які не є власниками (титульних володільців) була виключена з ЦК УРСР на підставі Закону України від 16.12.93 р. у зв’язку з прийняттям Закону України “Про власність”, який містить подібну норму про захист прав титульних (законних) володільців, запозичивши прогресивні правові рішення з Основ цивільного законодавства Союзу РСР 1991р. Зокрема п.5 описує випадки титульного володіння, передбачивши випадки володіння майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадковуваного володіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Окремо серед норм Закону про власність зазначається, що ця особа має право на захист свого володіння також від власника. Крім того, на відміну від ЦК УРСР, стаття 49 вказаного Закону встановлює презумпцію правомірності володіння.

Така ситуація має суттєво змінитись з прийняттям проекту нового Цивільного кодексу України. Аналізові цього питання присвячений підрозділ 3.4. “Особливості концепції володіння за проектом Цивільного кодексу України”. Дисертант обстоює думку, що у проекті ЦК України інститут володіння не вирізняється стрункістю власної системи й несуперечливістю у системі цивільного права. В цілому, була сприйнята суб’єктивна теорія володіння, яка є пануючою для романської системи цивільного прав. Це свідчить про рецепцію римського права у право України, але запозичення відбулось без врахування власних традицій та накопиченого досвіду. Така рецепція не враховує багатовіковий досвід удосконалення інституту володіння у німецькому та інших сучасних розвинутих законодавствах. Суперечливою виглядає думка розробників законопроекту: оскільки, з одного боку, володіння розташоване серед речевих прав, з іншого, його зміст зводиться до фактичного стану у проекті ЦК, прийнятому у другому читанні; з одного боку, норми глави 30 проекту ЦК присвячені володінню, що не ґрунтується на титулі від власника чи іншої уповноваженої особи, з іншого, в проекті відсутні норми про захист титульного (похідного) володіння. Особливістю конструкції володіння у проекті ЦК України є наступне. Проект за системою розташування інститутів та підгалузей побудований на базі пандектної системи, яка є характерною для германської системи цивільного права; проект сприймає систему речевих права та визначає місце володіння у