ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 165.172

ПАВЛОВ Віталій Іванович

ОБҐРУНТУВАННЯ КАТЕГОРІЙ ГНОСЕОЛОГІЇ

ЗАСОБАМИ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ

Спеціальність 09.00.01 – онтологія, гносеологія,

феноменологія

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

ЛЯХ Віталій Васильович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

НАН України, завідувач відділом історії

Зарубіжної філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

РИЖКО Володимир Антонович,

Директор Центру гуманітарної освіти НАН

України;

Кандидат філософських наук, доцент

БЕЗСМЕРТНА Тетяна Григорівна,

Київський державний університет

технологій та дизайну, доцент кафедри

філософії та культурології.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра філософії.

Захист відбудеться 23 березня 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, адреса: 01001, м. Київ – 1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 19 лютого 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Ситниченко Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Останньої чверті ХХ століття в західноєвропейській і вітчизняній філософії відбувалися інтенсивні пошуки нової світоглядно–методологічної парадигми, яка дозволила б більш адекватно філософськи осмислити новий тип реальності. Це – реальність замаскована, невизначена, без строго детермінованої необхідності існування. В її контексті змінюється співвідношення між знанням (досі його уявляли як відображення, більш чи менш адекватне, об’єкта реальності) та відповідною системою практичних значень. Завдання при цьому полягає не в тому, щоб знайти всезагальну, найбільш адекватну концептуальну схему, а в тому, щоб описати ситуацію, в якій задані можливості побудови такої схеми. Тому, постнекласичні напрямки філософії, такі як синергетика, когнітивна еволюція (що в сучасному розумінні зв’язується з процесами зміни домінуючих типів мислення, а отже, просторово–образного та знаково–символічного) тощо, значною мірою відходять від традиційних епістемологічних уявлень про світ і буття і об’єктивно обумовлюють появу конструктивних ідей, котрі орієнтують на методологію дослідження сучасної динамізуючої реальності як певної цілісності. Зростаюче значення постнекласичних підходів забезпечується завдяки їх спрямованості на оволодіння єдністю не тільки суб’єкта і об’єкта пізнання, але і суб’єкта і середовища, коли останні існують не відокремлено, а як постійно перевтілюване ціле. Об’єкт пізнання тут вже не є одиничним, "прозорим" для свідомості. Ним виступає певне “поле”, система значень, кодових посилань, які фокусуються в певні епістеме або в історичному апріорі. Звідси, системність останнім часом сприймається, як загальна вимога сучасного методологічного підходу у дослідженні.

Системний підхід цікавить сучасних філософів як необхідна умова обґрунтування реальності, як засіб побудови моделей, котрі можуть стати підставою дослідження самоорганізації і саморозвитку, а також виступити своєрідним зв’язком із середовищем. Він тісно пов’язаний з традиційними категоріями гносеології – сутністю і явищем, змістом і формою, можливістю і дійсністю, необхідністю і випадковістю тощо, які у ході еволюції пізнання розглядалися і застосовувалися у межах того світорозуміння, що було притаманне відповідному історичному етапу розвитку філософії. Проте сучасну реальність, що відзначається розмаїтістю, плюральністю, полісемантичністю, вже не можна охопити за допомогою класичного смислу системи категорій гносеології, який накопичила попередня філософія. В сучасних умовах вони вже не сприймаються самодостатніми. Потребує переосмислення саме призначення тієї мережі категорій, що досі виступала методологічною основою пізнання.

Проте у контексті системного підходу традиційні категорії гносеології набувають нового значення, що ґрунтується на принципі цілісності, і за допомогою системоутворюючих понять дають можливість будувати новітні інтерпретаційні моделі пізнаваних об’єктів, враховуючи не тільки їхні внутрішні і зовнішні зв’язки, але і зв’язки замасковані, що виникають без наперед заданої необхідності і розгортаються в процесі саморозвитку об’єкта. Тому, актуальною стає проблема обґрунтування категорій гносеології засобами системного підходу, надання їм нового смислу, що дозволив би адекватно осмислити сьогоденну реальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової теми “Західноєвропейська філософія в пошуках нових методологічних парадигм”, що розробляється відділом історії зарубіжної філософії Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Як предмет філософського дослідження, проблема обґрунтування традиційних категорій гносеології з метою визначення їхнього місця у методології пізнання, завжди була актуальною і досліджувалася кращими мислителями свого часу.

В епоху Модерну намагалися визначити принципи теоретичного оволодіння об’єктом пізнання, як цілісністю, інтерпретуючи при цьому категорії гносеології у вигляді властивостей людської свідомості і інтуїції.

Ця ж проблема знайшла своє обґрунтування у філософії другої половини ХІХ – початку ХХ ст., але в дещо іншому ракурсі. У контексті суб’єкт–об’єктних відношень висувається теза про первісну активність суб’єкта, що пізнає. Категорії гносеології починають сприйматися вже як зв’язуюча ланка між властивостями людської свідомості і властивостями об’єкта, що досліджується. З цих позицій суб’єкт і об’єкт пізнання розглядаються у вигляді системи, цілісність якої забезпечується завдяки розгортанню психічних особливостей людини – гештальтів (В.Бенуссі, М.Вертгаймер, К.Дункер, В.Келер, І.Коффка, К.Левін, А.Мейнонг, Л.Секей, О.Зельц та ін.). Ця ідея знаходить своє подальше втілення і розвиток у тектології (А.Богданов), структурній лінгвістиці (Б.Рибаков), демонструючи міждисциплінарну природу системних уявлень процесу пізнання. Філософія поступово переходить до обґрунтування цілісного підходу дослідження, починає піддавати жорсткій критиці елементи механістичного світогляду (Л.фон Берталанфі, Р.Джонсон, Ф.Каст, Д.Розенцвейг, Е.Квейд, Л.Ст.Оптнер, А.Рапопорт, У.Росс Ешбі та ін.), прагне максимально повного врахування усіх вхідних і вихідних характеристик об’єкта, що пізнається.

Поряд з проблематикою цілісності, в цей період починається детальна розробка понять структури, системи, функції та ін., що закладає методологічні основи багатопредметного пізнання світу.

Загальнонаукові гносеологічні і методологічні проблеми системного підходу досліджували В.Афанасьєв, І.Блауберг, Л.Заде, А.Зинов’єв, Е.Ільєнков, Б.Кедров, В.Кузьмін, В.Лекторський, В.Садовський, В.Свідерський, В.Тюхтін, І.Фролов, В.Швирьов, Г.Щедровицький, Б.Юдін, Е.Юдін і ін. Найбільш відомими в західному науковому світі стали погляди Р.Акоффа, Ф.Емері, Дж.Кліра, К.Леві-Стросса, І.Міллера, Р.Фейджіна, А.Холла та ін.

Поряд із розвитком системного підходу і загальної теорії систем, подальше обґрунтування одержує і категорійна система гносеології, що остаточно спричиняє побудову строго наукових теорій пізнання. Такі погляди викладені в роботах зарубіжних філософів Е.У.Бастіна, М.Бунге, Л.Вітгенштейна, Г.Х.Врігта, К.Гемпеля, Р.Карнапа, Т.Куна, Я.Лукасевича, М.Полані, К.Р.Поппера, А.Тарського, П.Фейєрабенда, М.Шліка і вітчизняних дослідників І.Андрєєва, М.Булатова, С.Васильєва, В.Загороднюка, А.Ішмуратова, П.Йолона, П.Копніна, С.Кримського, М.Поповича, В.Рижко, А.Цофнаса, А.Шептуліна, В.Шинкарука, В.Ярошевця й ін. Кожна з них тією чи іншою мірою несе у собі елементи системного підходу.

Наприкінці ХХ ст. І.Добронравова, В.Загороднюк, В.Кізіма, І.Маліновська, Ю.Тютюнник та інші вітчизняні дослідники починають розглядати сучасну реальність у вигляді системи, але не просто цілісної, а тотально цілісної. А отже, і категорії гносеології тут вже будуть мати дещо іншу інтерпретацію. До цієї думки також приводять останні роботи представників російської філософської школи І.Бескової, І.Касавіна, О.Князевої, Н.Мусхелішвілі, М.Опенкова, В.Рабиновича, В.Черняк, Ю.Шрейдера та ін., у яких системний підхід використовується для дослідження когнітивних процесів, еволюції ментальності тощо.

Тому, у сучасній філософії постає проблема побудови новітньої інтерпретації традиційних категорій гносеології, надання їм нових методологічних функцій, за допомогою яких з’явиться можливість дослідження сьогоденної реальності, що відзначається розмаїтістю, плюральністю, полісемантичністю. Цьому і присвячена дана дисертаційна робота.

Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування категорій гносеології засобами системного підходу для встановлення їхньої ролі у побудові інтерпретаційних моделей об’єктів, з урахуванням не тільки їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, але й зв’язків замаскованих, що виникають без первісної необхідності і розгортаються у процесі розвитку об’єкта.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань: –

дослідити методологічні засади системного підходу, проаналізувати можливості побудови його наукової теорії як синтезу різних рівнів знання; –

обґрунтувати специфіку співвідношення “ціле–частина” та з’ясувати його значення в забезпеченні самоорганізації і саморозвитку різних сукупностей об’єктів; –

виявити і класифікувати загальні зв’язки цілісності, які забезпечують внутрішню усталеність і досконалість об’єкту, що досліджується; –

з’ясувати значення системоутворюючих понять “система”, “структура”, “елемент”, “функція”, “зв’язок” тощо для обґрунтування категорій гносеології; –

проаналізувати роль категорій гносеології у процесі конструювання новітніх інтерпретаційних моделей об’єктів, що досліджуються, з метою прогнозування можливих шляхів розвитку цих об’єктів.

Об’єктом дослідження є власне категорії гносеології – сутність і явище, зміст і форма, необхідність і випадковість, можливість і дійсність та інші поняття, що безпосередньо пов’язані з переліченими.

Предметом дослідження виступає обґрунтування категорій гносеології засобами системного підходу, встановлення їхньої ролі у конструюванні інтерпретаційних моделей складних об’єктів.

Теоретичні і методологічні основи дослідження. У своїй теоретичній основі дисертація побудована на наукових здобутках вітчизняних і зарубіжних філософів та логіків. Автор намагався врахувати весь спектр поглядів на трактування онтологічних, гносеологічних і методологічних аспектів системного підходу та його понятійного апарату, що склалися в сучасній науці, для вивчення можливостей обґрунтування категорій гносеології. Серед зарубіжних мислителів, дослідження яких так чи інакше осмислювались і переосмислювались дисертантом, слід назвати насамперед роботи Р.Акоффа, Л.Берталанфі, Дж.Кліра, А.Рапопорта, У.Росс Ешбі, Р.Фейджіна; серед російських – А.Авер’янова, П.Анохіна, В.Афанасьєва, І.Блауберга, В.Лекторського, В.Садовського, В.Тюхтіна, В.Швирьова, Г.Щедровицького, Е.Юдіна. Особливо слід відзначити праці вітчизняних авторів – М.Булатова, С.Васильєва, В.Загороднюка, А.Ішмуратова, П.Йолона, В.Кізіми, С.Кримського, М.Поповича, В.Рижко, А.Уйомова, А.Цофнаса, В.Шинкарука, В.Ярошевця та ін.

Методологічну основу дослідження складають принципи філософської рефлексії й загальнофілософської методології, порівняльності, науковості, системності, а також деякі кількісні методи обґрунтування логічних уявлень.

Наукова новизна дослідження полягає у новітній інтерпретації традиційних категорій гносеології – сутності і явища, змісту і форми, необхідності і випадковості, можливості і дійсності та ін., що ґрунтується на принципах цілісності, системності і передбачає не тільки опис тих чи інших системних уявлень, але і створення пізнавальних моделей, які можуть виступати засобом дослідження самоорганізації. В цьому контексті категорії гносеології набувають принципово нового значення і починають обґрунтовувати не тільки об’єктивні внутрішні (структурні) і зовнішні зв’язки об’єкта, що пізнається, але й зв’язки приховані, невизначені, які виникають без телеологічної необхідності і розгортаються в процесі розвитку об’єкта.

В процесі дослідження отримано низку результатів, які містять в собі елементи новизни: –

запропоновано загальну схему теорії системного підходу, що містить три методологічні етапи побудови: загальнофілософський, специфічно-системний і формально-логічний. Загальнофілософський етап передбачає аналіз світоглядних пропозицій, що обґрунтовують науково-практичну раціональність створення теорії системного підходу; специфічно-системний етап є особливим методологічним продуктом комплексу методів дослідження, який передбачає одночасне здійснення історичного, функціонального, структурно-видового, а отже, і системного аналізу досліджуваного об’єкта явища; формально-логічний етап розгортається через викладення результатів дослідження у вигляді абстрактно-формальної системи, яка має внутрішню довершеність і зовнішнє виправдання; –

обґрунтовано правомірність вирізнення з усіх можливих сукупностей матеріальних об’єктів трьох основних: неорганізованої сукупності (сумативної), сукупності організованої (неорганічного цілого) та вищої форми цілісності – органічного цілого. Відзначено, що в неорганізованому об’єднанні властивості сукупності співпадають з сумою властивостей її складових, а в організованій сукупності й органічному цілому властивості цілісності проявляються як граничне домінування цілого в частинах, повне вираження якості даного цілого; –

виділено й охарактеризовано основні зв’язки цілісності (інтеграційні, кореляційні, субординаційні й коопераційні), котрі, діючи у сукупності, утворюють еволюційний потенціал розгортання цілісності, що забезпечує самоорганізацію і саморозвиток системи; –

доведено, що традиційні категорії гносеології через співвідношення “частина–ціле–цілісність” за допомогою системоутворюючих понять “елемент”, “структура”, “система”, “функція” тощо, розгортаються в принципово новому контексті, котрий дозволяє не тільки отримати й обґрунтувати нове знання про саморозвиток системно-цілісного об’єкту, уявити його зв’язок з середовищем, але і побудувати новітню інтерпретаційну модель цього об’єкту, за допомогою якої з’являється можливість конструювання його властивостей; –

на підставі уявлень про світ як єдності взаємопов’язаних і певним чином співвіднесених системних утворень (як цілісних, так і не цілісних) обґрунтовано, що системний підхід, розгортаючись у вигляді органічної комбінації історичного, функціонального й структурно-видового аналізу, є методологічною основою загальнофілософської теорії цілісності.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає насамперед в тому, що проведене дослідження дало можливість відтворити відносно цілісну картину сучасного сприйняття категорій гносеології, з’ясувати основні особливості їхнього застосування для вирішення завдань прогнозування розвитку складних об’єктів, що виступає важливою підставою для осмислення нових теоретичних розробок та їх зв’язків з практикою життя людини.

Новітня інтерпретація категорій гносеології, про що йдеться у дисертаційній роботі, може бути застосована в процесі подальшого вдосконалення методологічного апарату теорії цілісності, який значною мірою ґрунтується на філософських припущеннях і не має належного строго логічного наукового вигляду.

Теоретичні положення дисертації були використані під час розробки нормативних та спеціальних курсів з філософії та соціології.

Апробація дослідження. Основні ідеї дисертації викладались автором на спільному семінарі відділів історії зарубіжної філософії і філософської антропології Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Київ, 2000р.); на засіданні кафедрі культурології та історії Краматорського економіко–гуманітарного інституту (Краматорськ, 2000 р.); на Українській науковій конференції “Моделювання і дослідження усталеності процесів” (Київ, 1992р.); на двох Українських наукових конференціях “Моделювання і дослідження усталеності систем” (Київ, 1993, 1994р.р.); на міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток інтелектуально-творчого і духовного потенціалу особистості в процесі її становлення” (Краматорськ, 2000 р.); на колоквіумі “Віра і розум – двоє крил людського духу” (Київ, 2000 р.).

Структура і обсяг роботи визначаються цілями і завданнями дослідження. Дисертація містить вступ, чотири розділи, висновки, список літератури. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 184 сторінки. Список використаних джерел включає 250 найменувань.

Дисертація затверджена і рекомендована до захисту на спільному засіданні відділу історії зарубіжної філософії і відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі вміщено основну характеристику дисертаційної роботи, визначена актуальність досліджуваної теми дисертації, сформульовано мету та головні завдання наукового дослідження, показано його наукову та практичну новизну, визначено рівень реалізації та впровадження наукових розробок, наведено апробації результатів наукових досліджень, окреслено методологію, методи дослідження об’єкта і предмета дисертаційної роботи.

У першому розділі “Ступінь дослідження проблеми. Огляд літератури” наведено аналіз та узагальнення філософських поглядів різних історичних епох з питань застосування категорій гносеології для забезпечення цілісності пізнання навколишнього світу. Відзначено, що як предмет філософського дослідження, проблема побудови за допомогою цих категорій різноманітних інтерпретаційних моделей об’єктів, подій та явищ, що реально відбуваються у дійсності, з метою прогнозування їх розвитку, завжди була привабливою, актуальною, досліджувалася кращими філософами свого часу. Відомо, зокрема, що першими її дослідниками були представники давньогрецької філософської думки: Геракліт, Сократ, Платон і Арістотель. Незважаючи на обмеженість тогочасного наукового інструментарію, вищеназвані мислителі та їх послідовники обстоювали думку про те, що буття можна пізнати як єдине утворення, що складається з частин та елементів, осягнутих з позицій категорій одиничного, особливого і загального.

Епоха Модерну привнесла у людське світорозуміння філософську ідею про систему як утворення, що характеризується певною внутрішньою упорядкованістю елементів, сторін та частин. Декарт, Спіноза, Лейбніц, Кондільяк, Кант, Фіхте, а в подальшому і Гегель за допомогою цієї ідеї намагалися визначити принципи теоретичного оволодіння об’єктом пізнання, як цілісністю, інтерпретуючи при цьому категорії гносеології у вигляді властивостей людської свідомості та інтуїції. Така точка зору привела до висновку про те, що досліджуваний об’єкт диктує метод свого пізнання, тобто визначає активність суб’єкта.

Філософська думка другої половини ХІХ – початку ХХ ст. ст. пов’язується з бурхливим розвитком логіки і висуває у контексті суб’єкт-об’єктних відношень тезу про первісну активність суб’єкта, що пізнає. А отже, у процесі пізнання виникає необхідність обґрунтування відповідності прояву сутнісних сил людини (його почуттів, мислення, уявлення, інтуїції тощо) внутрішній усталеності та структурі пізнаваного об’єкта. Категорії гносеології тут сприймаються вже як зв’язуюча ланка між властивостями людської свідомості і властивостями об’єкту, що досліджується. З цих позицій суб’єкт і об’єкт пізнання починають розглядатися у вигляді системи, цілісність якої забезпечується завдяки розгортанню психічних особливостей людини – гештальтів (В.Бенуссі, М.Вертгаймер, К.Дункер, В.Келер, І.Коффка, К.Левін, А.Мейнонг, Л.Секей, О.Зельц та ін.). Ця ідея знаходить своє подальше втілення і розвиток у тектології (А.Богданов), структурній лінгвістиці (Б.Рибаков), демонструючи міждисциплінарну природу системних уявлень процесу пізнання. Як наслідок, філософія поступово переходить до обґрунтування цілісного підходу дослідження об’єктів та явищ і починає піддавати жорсткій критиці елементи механістичного світогляду (Л.фон Берталанфі, Р.Джонсон, Ф.Каст, Д.Розенцвейг, Е.Квейд, Л.Ст.Оптнер, А.Рапопорт, У.Росс Ешбі та ін.). На зміну елементаризму і механіцизму приходить прагнення максимально повного врахування усіх вхідних і вихідних характеристик об’єкта, що пізнається.

Окремі системно-структурні принципи дослідження з позицій діалектичного матеріалізму розвивали А.Авер’янов, П.Анохін, В.Афанасьєв, М.Бернштейн, Л.Виготський, Б.Грушин, Е.Ільєнков, Ю.Ларкін, В.Тюхтін, А.Тягло, Г.Югай та ін. Ними на перший план висунута власне проблема цілісності, здійснені перші спроби безпосереднього вивчення понять цілого і частини. Проте, ці мислителі не змогли уявити всі можливості застосування категорій гносеології до обґрунтування цілісності, і, як наслідок, обмежилися описом лише інтегративних її зв’язків, підкреслюючи їхню основоположну значимість для цілого. Тим самим, донині сутність розгортання еволюційного потенціалу цілісних зв’язків докладно не вивчена, що спричиняє, на думку дисертанта, поверхневе розуміння загальної організації цілісності.

В другій половині ХХ ст., поряд із проблематикою цілісності, почалась детальна розробка понять структури і організації. Найбільш докладні дослідження в цьому напрямку належать М.Веденову, Д.Гвішіані, В.Кремянському, М.Овчинникову, Ю.Сачкову і ін. Ними подано філософський аналіз поняття структури як інваріантного аспекту системи.

Власне типологічне дослідження поняття “система” проводилося за допомогою введення різноманітних інтерпретацій поняття “множина” (А.Ляпунов, С.Яблонський, М.Месарович, В.Тюхтін і ін.); виходячи з позицій цілісності (В.Афанасьєв, В.Садовський, І.Блауберг, Е.Юдін і ін.); шляхом ототожнення поняття “система” з поняттям “організація” (М.Сетров); за допомогою блоку категорій річ–властивість–відношення (А.Уйомов) тощо. Ці погляди заклали методологічні основи багатопредметного пізнання навколишнього світу.

Загальнонаукові гносеологічні і методологічні проблеми системного підходу досліджували В.Афанасьєв, І.Блауберг, Л.Заде, А.Зинов’єв, Е.Ільєнков, Б.Кедров, В.Кузьмін, В.Лекторський, В.Садовський, В.Свідерський, В.Тюхтін, І.Фролов, В.Швирьов, Г.Щедровицький, Б.Юдін, Е.Юдін й ін. Найбільш відомими в західному науковому світі стали погляди Р.Акоффа, Ф.Емері, Дж.Кліра, К.Леві-Стросса, І.Міллера, Р.Фейджіна, А.Холла і ін. З’являються варіанти загальної теорії систем, кожна з яких прагне до самостійного обґрунтування і до власної формалізації, що свідчить про відсутність єдиної вихідної змістовної бази такого роду теорій. Окремі автори доходять висновку про можливість створення всезагальної теорії системного підходу, як метатеорії (А.Рапопорт, В.Садовський). Водночас, українські філософи М.Попович і П.Йолон відзначають неспроможність цих поглядів, оскільки метатеорія системного підходу, претендуючи на всезагальність застосування, стає тривіальною і втрачає свою раціональність, а отже, і пізнавальний зміст. Проте нам здається, що можливість опису комбінованої схеми теорії системного підходу, що має загальний характер і не претендує на всезагальність застосування, все ж існує. Причиною цьому виступає тенденція зростання значимості системних досліджень у сучасному науковому пізнанні.

Поряд із розвитком системного підходу і загальної теорії систем, подальше обґрунтування одержує і категорійна система гносеології. Вдосконалюються методи її пізнання, їх взаємозв’язок і практична інтерпретація, що остаточно спричиняє побудову строго наукових теорій пізнання. Такі погляди викладені в роботах зарубіжних філософів Е.У.Бастіна, М.Бунге, Л.Вітгенштейна, Г.Х.Врігта, К.Гемпеля, Р.Карнапа, Т.Куна, Я.Лукасевича, М.Полані, К.Р.Поппера, А.Тарського, П.Фейєрабенда, М.Шліка і вітчизняних дослідників І.Андрєєва, М.Булатова, С.Васильєва, В.Загороднюка, А.Ішмуратова, П.Йолона, П.Копніна, С.Кримського, М.Поповича, В.Рижко, А.Цофнаса, А.Шептуліна, В.Шинкарука, В.Ярошевця й ін. Кожна з них тією чи іншою мірою несе у собі елементи системного підходу.

Намічаються тенденції підміни філософського аналізу категорій гносеології формально-логічним аналізом семантики і синтаксису штучних мов (Р.Карнап, О.Нейрат). Інші філософи розглядають ці категорії як форми класифікації явищ, обумовлених структурою природної мови (С.Кернер, П.Стросон). Представники ж екзистенціалізму (Гайдеггер, Сартр, Ясперс) починають тлумачити категорії як такі, що пов’язані з життєвими установками індивіда – “турбота”, “страх”, “провина”, “свобода”. Ці погляди, переплітаючись з деякими положеннями “розуміючої психології” і “філософії життя” Дільтея і Зіммеля, сприяли розвитку герменевтики, як своєрідної онтології (Гадамер).

Наприкінці ХХ ст. у специфіці суб’єкт-об’єктних відношень виникає нова парадигма: суб’єкт пізнання, якому притаманні властивості активності, впливає на пізнаваний об’єкт і розглядається у вигляді частини цього об’єкту, тобто як об’єкт власної активності. У такому розумінні суб’єкт-об’єктні відношення також розглядаються у вигляді системи, але не просто цілісної, а тотально цілісної (І.Добронравова, В.Загороднюк, В.Кізіма, І.Маліновська, Ю.Тютюнник). А отже, і категорії гносеології тут вже будуть мати дещо іншу інтерпретацію.

Підсумовуючи викладене, треба відзначити, що категоріям гносеології на різних рівнях пізнання притаманні різні методологічні функції. Тому, наприкінці ХХ ст. виникає необхідність їх цілісного обґрунтування з одночасним врахуванням всіх проявів і властивостей, що складаються у сучасних історичних умовах. До цієї думки також приводять останні роботи представників російської філософської школи І.Бескової, І.Касавіна, О.Князєвої, Н.Мусхелішвілі, М.Опенкова, В.Рабиновича, В.Черняк, Ю.Шрейдера та ін., у яких системний підхід використовується для дослідження когнітивних процесів, еволюції ментальності тощо.

У другому розділі “Системність як загальна вимога сучасного методологічного підходу” вироблена загальна схема розгортання системного підходу та розглянута її роль в обґрунтуванні категорій гносеології. У цій схемі виділяються три основні аспекті. До першого відносяться методологічні підстави системного підходу, а саме: використання комплексу конкретно-наукових і загальнонаукових методів дослідження; наявність власного понятійно-категорійного апарату; створення теорії системного об’єкту, що констатує найвизначніші результати дослідження. Виходячи з цього відзначено, що системний підхід являє собою синтез історичного, функціонального і структурно-видового аналізу, а отже, є основоположним у дослідженні складних об’єктів, що припускають самоорганізацію та саморозвиток.

Другий аспект полягає в безпосередньому проведенні системного аналізу, що заснований на адекватному виборі конкретної теорії систем, яка відповідає об’єкту пізнання. Відзначено, що системний аналіз – це не тільки побудова системної інтерпретації об’єкта, але й розчленування отриманої системи на частини та елементи, обґрунтування їх зв’язків і порядку (тобто структури системи) і дослідження на підставі одержаних даних функціонування системи з метою передбачення її розвитку в перспективі. Саме цим він відрізняється від системної орієнтації в дослідженні. Проте, опис частин і елементів системи в контексті системного підходу не є самоціллю, оскільки вони розглядаються з врахуванням місця і ролі в системі, як цілісному утворенні.

По-третє, гносеологічні межі застосування історичного, структурно-видового і функціонального аналізу в системному підході визначаються суспільством, його суб’єкт-суб’єктними відношеннями. Сформовані в контексті цих відношень потреби, життєві умови і внутрішня позиція особистості виробляють мотиви вибору конкретного предметного змісту об’єкта дослідження. У свою чергу, багатоманіття мотивів, що викликається мінливим характером потреб, неминуче спричиняє необхідність цілісного багатопредметного дослідження, найбільш адекватним засобом якого і виступає системний підхід.

На підставі викладеного, автором запропоновано описову характеристику теорії системного підходу, яка складається з трьох методологічних етапів побудови: загальнофілософського, специфічно-системного і формально-логічного.

Розділ 3 “Проблема цілісності і сутність співвідношення “ціле–частина” в сучасному світорозумінні” присвячений дослідженню проблеми цілісності з позиції сучасних філософських концепцій, які розглядають суб’єкт-об’єктні відношення процесу пізнання в їх постійній оновлюваності за умов збереження самої суб’єкт-об’єктної єдності. Показано, що ціле можна визначити як об’єкт, частини якого знаходяться в стійкому зв’язку, що породжує такі властивості, котрих немає в жодній частині окремо, а ні у їх суми. Це особлива якість, яка не може бути більшою або меншою за свої частини. Ціле просто інше, відмінне. Тому всі існуючі антиномії цілісності, які досліджуються у контексті постнекласичних філософських концепцій, що прагнуть до тотального застосування співвідношення “ціле–частина”, втрачають будь-який пізнавальний смисл. Водночас, частина зберігає можливість виступати цілим в іншій системі відношень і виявляти деякі властивості цілісності стосовно цілого. Виходячи з цього, дисертант виділяє й обґрунтовує основні зв’язки, що характеризують цілісність, до яких відносить кореляцію, інтеграцію, субординацію і кооперацію.

Корелятивний спосіб зв’язку означає, що властивості частини визначаються властивостями цілого. Це – гармонійно-взаємний зв’язок частин і цілого, що передбачає наявність певної координації, як просторової упорядкованості частин цілого.

Під інтеграцією розуміється кореляція кореляцій, тобто такий зв’язок, що охоплює всю систему, забезпечуючи її цілісність. Саме ця характеристика відносить інтегративні зв’язки усередині цілісної системи до рангу основних у контексті системного підходу.

Поняття субординації характеризує взаємодію елементів різних рівнів активності і значимості “по вертикалі”, їх взаємопідлягання. Цей зв’язок обумовлений диференціацією цілого в процесі його розвитку, походженням одних елементів з інших.

Суть поняття “кооперація” полягає в узагальненні основних властивостей елементів системи, наданні їм усередненої, загальної характеристики.

Показано, що діючи в сукупності, зазначені зв’язки утворюють розгортання еволюційного потенціалу цілісності, що забезпечує самоорганізацію і саморозвиток системи. А отже, поняття цілісності в контексті системного підходу можна трактувати як методологічний принцип. Його сутність полягає в сприйнятті об’єкта, що припускає системну інтерпретацію, як незамкненого і такого, що передбачає розвиток за рахунок введення нових видів зв’язків. Пізнати цілісність об’єкта – означає пізнати можливості управління ним, уявити конструкцію більш складних об’єктів дослідження. Останнє ж досягається тільки за рахунок дослідження цілісності за допомогою засобів системного підходу і зокрема, його категорійного апарату.

Враховуючи багатопредметність системного дослідження, автор доходить висновку, що уявлення про цілісний об’єкт не може набирати вигляду сумативного утворення, а отже, не може цілком і повністю базуватися тільки на конкретних окремих висновках. З іншого боку, знання про конкретно-цілісний об’єкт завжди має імовірнісний характер, детермінований постійною внутрішньою зміною об’єкта. Звідси випливає необхідність переосмислення філософської категорії “ймовірність” з метою обґрунтування її значення для системного дослідження. Показано, що ця категорія, виступаючи як модальність, міра і узагальнена оцінка знань про цілісний об’єкт, дає якісну характеристику кількісних відношень між категоріями пізнання. У об’єктивному сенсі вона фіксує певні відношення в самій дійсності, а в суб’єктивному – фіксує відношення між категоріями гносеології, судженнями та умовиводами, відображаючи їх у людській свідомості.

Виходячи з поданого вище осмислення проблеми цілісності і її зв’язку з понятійно-категорійним апаратом системного підходу, дисертант стверджує, що сприйняття системного об’єкта, як цілого, відбувається завдяки властивостям цілісності мислення, що полягає у висуванні й перевірці гіпотез (імовірнісних умовиводів), які будуються в залежності від вихідної інформації про об’єкт.

У розділі 4 “Особливості обґрунтування категорій гносеології засобами системного підходу” автор, за допомогою аналізу власне системоутворюючих понять “система”, “структура”, “елемент”, “функція”, “зв’язок” тощо, доходить висновку, що вихідне утворення системного образа досліджуваного об’єкта, що диктується системним підходом, дає можливість говорити не про форму, сутність та зміст об’єкта, як такого, а про форму, сутність та зміст його системної інтерпретації. З цих позицій вивчення змісту об’єкта зводиться до опису його внутрішніх елементів і еволюційного розгортання цілісних і функціональних зв’язків між ними. Тим самим, категорії змісту і форми, сутності і явища обґрунтовуються елементами категорійного апарату системного підходу. Так, у контексті системного підходу форму системи можна інтерпретувати як своєрідну модель її змісту, у той час як зміст передбачає множину можливих видів реалізації побудованої моделі. Це приводить до обґрунтування проблеми множинності форм досліджуваного системно-цілісного об’єкта, пояснює їх взаємоперехід в залежності від цілей і завдань дослідження.

Системний підхід дозволяє також дійти висновку про те, що категорія сутності носить багаторівневий характер, який залежить від складності ієрархічної значимості елементів і відношень цілісного об’єкта.

Категорії можливості і дійсності чітко виражаються за допомогою допоміжного поняття актуалізації (перспективної появи або наявного існування якого-небудь елемента, відношення, зв’язку) в системі. При цьому, матеріальну актуалізацію засобами системного підходу можна звести до актуалізації абстрактної, для чого необхідно перейти від конкретної (матеріальної) форми системи до її абстрактної (математичної) форми, що самостійно виступає у вигляді абстрактної системи.

Категорії необхідності і випадковості так чи інакше пов’язані із сутністю системи, що досліджується. Під необхідним у системі слід розуміти всі її елементи і відношення між ними, що забезпечують стабільне існування і розвиток системи, як цілісності. Звідси, необхідне в системі – її сутність і явище. Випадкове в системі – це її елементи іншого роду, тобто ті елементи, що не зумовлені сутністю системи. Їх наявність пояснюється різноманіттям навколишніх природних систем. Така інтерпретація категорій необхідності і випадковості дозволяє охарактеризувати їхню співвідносність, бо той же самий елемент стосовно різних систем може нести в собі відтінки як необхідності, так і випадковості.

У висновках сформульовано підсумки проведеного дослідження, дана оцінка ролі системного підходу в обґрунтуванні категорій гносеології, обговорено перспективи подальшого розвитку обраної теми дисертації.

У результаті проведеного дисертаційного дослідження автор прийшов до таких висновків:

1. На підставі аналізу методологічних засад системного підходу запропоновано загальну схему теорії системного підходу, що містить три методологічні етапи побудови: загальнофілософський, специфічно-системний і формально-логічний. Загальнофілософський етап передбачає аналіз світоглядних пропозицій, що обґрунтовують науково-практичну раціональність створення теорії системного підходу; специфічно-системний етап є особливим методологічним продуктом комплексу методів дослідження, який передбачає одночасне здійснення історичного, функціонального, структурно-видового, а отже, і системного аналізу досліджуваного об’єкта явища; формально-логічний етап розгортається через викладення результатів дослідження у вигляді абстрактно-формальної системи, яка має внутрішню довершеність і зовнішнє виправдання;

2. За допомогою запропонованої схеми теорії системного підходу обґрунтовано правомірність вирізнення з усіх можливих сукупностей матеріальних об’єктів трьох основних: неорганізованої сукупності (сумативної), сукупності організованої (неорганічного цілого) та вищої форми цілісності – органічного цілого. Відзначено, що в неорганізованому об’єднанні властивості сукупності співпадають з сумою властивостей її складових, а в організованій сукупності й органічному цілому властивості цілісності проявляються як граничне домінування цілого в частинах, повне вираження якості даного цілого;

3. Виділено й охарактеризовано основні зв’язки цілісності (інтеграційні, кореляційні, субординаційні й коопераційні), котрі, діючи у сукупності, утворюють еволюційний потенціал розгортання цілісності, що забезпечує самоорганізацію і саморозвиток системи;

4. Доведено, що традиційні категорії гносеології через співвідношення “частина–ціле–цілісність” за допомогою системоутворюючих понять “елемент”, “структура”, “система”, “функція” тощо, розгортаються в принципово новому контексті, котрий дозволяє не тільки отримати й обґрунтувати нове знання про саморозвиток системно-цілісного об’єкту, уявити його зв’язок з середовищем, але і побудувати новітню інтерпретаційну модель цього об’єкту, за допомогою якої з’являється можливість конструювання його властивостей;

5. На підставі уявлень про світ як єдності взаємопов’язаних і певним чином співвіднесених системних утворень (як цілісних, так і не цілісних) обґрунтовано, що системний підхід, розгортаючись у вигляді органічної комбінації історичного, функціонального й структурно-видового аналізу, є методологічною основою загальнофілософської теорії цілісності.

Головний зміст дисертації відображено в наступних публікаціях автора:

1. Зеленський І.О., Павлов В.І. Логіка суджень і умовиводів. Теорія та практика. – Донецьк: Лебідь, 1999. – 236 с.

2. Павлов В.І., Зеленський І.О. Сутність співвідношень “ціле–частина” і “система–елемент” в сучасній теорії пізнання // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. – Вип. 13. – К.: Укр. центр духов. культури, 2000. – С. 132–142.

3. Павлов В.І. Філософсько–методологічні аспекти обґрунтування наукових теорій // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. – Вип. 14. – К.: Укр. центр духов. культури, 2000. – С. 66–79.

4. Павлов В.І. Філософська категорія інтуїції та способи її інтерпретації як складової пізнавального процесу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. – Вип. 15. – К.: Укр. центр духов. культури, 2000. – С. 89–100.

5. Павлов В.І. Можливості структурно–функціонального підходу в процесі обґрунтування наукових теорій // Проблеми освіти: Зб. наук. праць. – Вип. 20. – К.: Вища школа, 2000. – С. 179–185.

6. Павлов В.І. Проблема системності пізнання в античній філософії // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. – Вип. 16. – К.: Укр. центр духов. культури, 2000. – С. 99–112.

7. Павлов В.І. Можливості реалізації основних понять гносеології в контексті співвідношення “система–елемент” // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.В.Лях. – Вип. 17. – К.: Укр. центр духов. культури, 2000. – С. 120–129.

АНОТАЦІЯ

Павлов В.І. Обґрунтування категорій гносеології засобами системного підходу. – Рукопис. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. Київ, 2001.

У дисертації проведено принципово новий аналіз традиційних категорій гносеології – сутності і явища, змісту і форми, необхідності і випадковості, можливості і дійсності та ін., що ґрунтується на принципах цілісності, системності і припускає створення новітніх пізнавальних моделей, які можуть виступати засобом дослідження самоорганізації і саморозвитку. З цією метою розроблена загальна схема розгортання системного підходу та відзначена її роль в обґрунтуванні категорій гносеології, досліджена проблема цілісності і специфіка співвідношення “ціле–частина” у сучасному світорозумінні. В контексті дисертаційного дослідження категорії гносеології набувають принципово нового значення і починають обґрунтовувати не тільки об’єктивні внутрішні і зовнішні зв’язки об’єкта, що пізнається, але й зв’язки замасковані, невизначені, які виникають без початкової необхідності і розгортаються в процесі розвитку об’єкта.

Ключові слова: категорії гносеології, системний підхід, система, структура, елемент, зв'язок, ціле, частина, цілісність.

АННОТАЦИЯ

Павлов В.И. Обоснование категорий гносеологии средствами системного подхода. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01 – онтология, гносеология, феноменология. Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины. Киев, 2001.

В диссертации проведен принципиально новый анализ традиционных категорий гносеологии – сущности и явления, содержания и формы, необходимости и случайности, возможности и действительности и др., основывающийся на принципах целостности, системности и допускающий образование новейших познавательных моделей, которые могут выступать средством исследования самоорганизации и саморазвития. С этой целью разработана общая схема применения системного подхода и рассмотрена ее роль в обосновании категорий гносеологии. Показано, что теория системного подхода имеет три методологических этапа построения: общефилософский, специфически-системный и формально-логический.

С помощью построенной схемы теории системного подхода обоснована правомерность выделения из всех возможных совокупностей материальных объектов трех основных: неорганизованной совокупности (суммативной), совокупности организованной (неорганического целого) и высшей формы целостности – органического целого. Доказано, что в неорганизованном объединении свойства совокупности совпадают с суммой свойств ее составляющих, а в организованной совокупности и органическом целом свойства целостности проявляются как предельное доминирование целого в частях, полное выражение специфики данного целого. Для обоснования этого утверждения выделены и охарактеризованы основные связи целостности (интеграционные, корреляционные, субординационные и кооперационные), которые, действуя в совокупности, образуют эволюционный потенциал проявления целостности, обеспечивающий самоорганизацию и саморазвитие системы.

Анализ методологических оснований системного подхода и общей проблемы целостности, обоснование их роли в формировании современного миропонимания позволили доказать, что традиционные категории гносеологии в контексте соотношения “целое–часть–целостность” с помощью системообразующих понятий “элемент”, “структура”, “система”, “функция”, “связь” и проч. принимают принципиально новое значение и начинают обосновывать не только объективные внутренние (структурные) и внешние связи познаваемого объекта, но и связи замаскированные, неопределенные, возникающие без начальной необходимости и разворачивающиеся в процессе развития объекта. Такая интерпретация категорий гносеологии позволяет не только получить и обосновать новое знание о саморазвитии системно-целостного объекта, выявить его связь с окружающим, но и построить особую модель познаваемого объекта, с помощью которой возникает возможность конструирования его свойств путем введения дополнительных целостных связей.

Проведенное исследование дало возможность представить относительно целостную картину современного понимания категорий гносеологии, обосновать основные особенности их применения для решения задач прогнозирования развития сложных объектов, что выступает важным моментом осмысления новых теоретических разработок и их связи с бытием человека.

Новейшая интерпретация категорий гносеологии, представленная в диссертационной работе, может быть применена в ходе дальнейшего совершенствования методологического аппарата теории целостности, который в значительной степени опирается на философские допущения и не имеет надлежащего строго логического научного обоснования.

Ключевые слова: категории гносеологии, системный подход, система, структура, элемент, связь, целое, часть, целостность.

ANNOTATION

Pavlov V.I. Gnoseology category basing by means of system approach. – Manuscript. Dissertation for scientific degree of a candidate of Philosophy on specialty 09.00.01 – ontology, gnoseology, phenomenology. Institute of Philosophy named after G.S. Skovoroda, National Academy of Sciences of Ukraine. Kiev, 2001.

Principally new analysis of gnoseology traditional categories of nature and phenomenon, content and form, necessity and chance, possibility and reality, etc. based on principles of integrity, systematism and assuming formation of new congnitive models which can come out as a means of investigation of self organization and self development is given in the dissertation.

A common scheme