НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

РОШКО Михайло Михайлович

УДК 820(73)

ОСОБИСТІСТЬ І СИСТЕМА В РОМАНАХ КЕНА КІЗІ

10.01.04 –література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі французької мови та зарубіжної літератури

Ужгородського національного університету, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент

Бендзар Богдан Павлович,

доцент кафедри французької мови і зарубіжної

літератури Ужгородського національного університету

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор

Денисова Тамара Наумівна,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка,

провідний науковий співробітник

- кандидат філологічних наук, доцент

Щербина Сергій Дмитрович, доцент кафедри

філологічних дисциплін, Полтавський державний

педагогічний університет

Провідна установа – Дніпропетровський національний

університет Міністерства освіти і науки

України, кафедра зарубіжної літератури,

м. Дніпропетровськ

Захист відбудеться "30" травня 2001 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ,

вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури

ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий "28" квітня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. І. Гайнічеру

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У вітчизняному літературознавстві немає комплексних досліджень творчості американського письменника Кена Кізі (Ken Kesey) як однієї з яскравих і самобутніх постатей сучасної романістики. Це ім'я, фактично, є новим для українського читача, оскільки друком у перекладах українською мовою вийшов тільки сценарій знятого за його першим романом "Політ над гніздом зозулі" (1964) одноіменного фільму. Найвищий злет К. Кізі як романіста, становлення його філософських і естетичних поглядів припадають на період другої половини ХХ століття, коли в мистецтві значна увага приділялася експериментальним пошукам, нового статусу набували у літературі такі поняття, як читач і автор, слово і текст, утверджувалися нові форми роману. К. Кізі не лише спирається на багатовікову літературну традицію, але й творить свій власний метафоричний, міфологічний, умовний світ, що існує за своїми законами і правилами. Романи письменника є ранніми зразками "постмодерністської літератури", яка вирізняється концептуальною та формальною складністю і незвичністю для читацького загалу. Постмодерністська література, як і взагалі поняття "постмодернізм", у вітчизняному літературознавстві ще не цілком вивчені, хоча нині вже мало хто з учених сумнівається в потребі глибшого з'ясування названого явища. Останнім часом в Україні почали з'являтись як переклади закордонних теоретиків та дослідників постмодернізму ( Р.Барт, Ж.Дерріда, У.Еко, Ю.Крістєва, І.Гассан, М.Фуко, В.Страда та ін.), так і фундаментальні наукові розвідки вітчизняних вчених ( Д.Затонський, Т.Денисова, М. Зубрицька, О. Соболь, К. Степанян та ін.). Та, на жаль, застосування цього поняття при дослідженні творчості тих сучасних письменників, світогляд і творча манера яких можуть бути окреслені як постмодерністські, зустрічається ще дуже рідко. А оскільки творчість К. Кізі цілком, на думку дисертанта, можна вважати постмодерністською, аналіз його романів і буде черговим прикладом застосування поняття постмодернізму в літературознавчому аналізі.

Водночас необхідно відзначити і доцільність дослідження специфіки художнього осмислення письменником проблеми "особистість і система". Остання є надзвичайно актуальною саме в контексті пострадянського становлення України, коли по-новому, з демократичних засад осмислюється місце особистості в сучасному, такому непростому, соціумі і у Всесвіті взагалі, робиться спроба зрозуміти, які вимоги до людини висуває суспільство, держава, а також ставлення самої особистості до навколишньої дійсності. Звідси випливають проблеми детермінізму і свободи особистості, прогнозованості і маніпулювання людиною, сенсу життя та самореалізації, конформізму та аутсайдерства. Ця проблема, безперечно, є однією із найскладніших проблем сучасної епохи, зрештою, вона є центральною в багатьох творах літератури XX ст. Таке посилення інтересу саме до "взаємостосунків" особистості та системи пояснюється тим, що доля особистості дедалі більше залежить від навколишньої дійсності, а можливості контролю над людьми з боку держави суттєво зросли. Тож доля людини у сучасному постіндустріальному, технократичному суспільстві надзвичайно тривожить суспільну думку.

Названа проблема є ключовою у творчості К. Кізі, і дослідження його творів саме через призму проблеми "особистість і система" дає можливість найбільш плідного аналізу романів та з'ясування авторських концепцій. Саме ці аспекти і визначають актуальність дослідження.

Зв'язок роботи з науковими планами і програмами. Тема дисертації входить до плану науково - дослідницької роботи кафедри французької мови та зарубіжної літератури Ужгородського національного університету і є складовою частиною комплексної теми "Зарубіжна література на межі століть: герой, конфлікт, рецепція".

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає у глибокому та всебічному дослідженні соціально-філософських та етико-естетичних аспектів художнього осмислення проблеми "особистість і система" у романах К. Кізі.

Мета роботи зумовлює вирішення таких завдань:

- з’ясування змісту проблеми "особистість і система", її еволюції у суспільно-філософській думці XX ст. та у американській літературі після Другої світової війни;

- простеження у романах К.Кізі авторського бачення американських реалій постіндустріального суспільства як певної системи впливів на людину;

- дослідження авторської концепції особистості шляхом аналізу образної системи творів, з'ясування значення еволюції персонажів для їхнього становлення;

- виявлення складності та глибини бачення автором проблеми "особистість і система" (їх взаємозалежність і взаємовплив, детермінізм та воля вибору особистості, індивідуалізм та колективізм, добро і зло та ін.);

- з'ясування специфіки художнього світу романів "Політ над гніздом зозулі", "Часом нестерпно кортить" та "Пісня моряка";

- визначення місця і специфіки прози К.Кізі у літературі США другої половини ХХ ст.

МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ грунтується на принципах проблемно-художнього, порівняльно-типологічного, історичного та психологічного аналізу. Автор дисертації послуговувався сучасними досягненнями українських і зарубіжних літературознавців, філософів із загальних та окремих проблем культури, мистецтва і літератури. З-поміж теоретичних літературознавчих робіт слід насамперед назвати праці М.Бахтіна, М.Жулинського, Д.Затонського, А.Звєрєва, Ю.Лотмана, Д.Наливайка, І.Гассана, Л.Фідлера, Р.Барта та ін. Серед використаних праць, присвячених американській літературі другої половини XX століття, варто виділити доробок Т.Денисової, Я.Засурського, М.Мендельсона, Т.Морозової, А.Мулярчика, Ю.Покальчука, Т.Гілфера, М.Бредбері, М.Каулі, Т.Теннера, Л.Фідлера та ін.

НАУКОВА НОВИЗНА ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. Дисертантом уперше здійснюється системний аналіз романів К.Кізі крізь призму проблеми "особистість і система". Основна увага приділяється з'ясуванню авторського бачення сучасного постіндустріального суспільства як уніфікуючої системи і авторської концепції особистості, їх художньому втіленню у творах письменника. Новизна дослідження полягає також у спробі з'ясувати специфіку художнього осмислення життєвих конфліктів, системи і особистості в аналізованих романах. Уперше простежується функція еволюції в формуванні особистості. Зауважимо, зокрема, що "Політ над гніздом зозулі" у літературознавстві пострадянських країн , окрім чотирьох невеликих розвідок, дотепер не був предметом спеціального вивчення, а твори "Часом нестерпно кортить" та "Пісня моряка" взагалі залишалися поза увагою вітчизняної літературної критики.

Дисертант критично опрацював маловідомий літературознавчий матеріал. До вітчизняного наукового обігу вводиться чимало статей та текстів художньої літератури.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОТРИМАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. Спостереження та висновки дисертаційного дослідження мають теоретичне і практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані для осмислення специфіки і тенденцій американського і світового літературного процесу другої половини XX століття, при забезпеченні загальних лекційних курсів, спецкурсів, семінарів, при розробці навчальних посібників з історії американської літератури XX століття, а також при написанні курсових та дипломних робіт із зарубіжної літератури.

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДИСЕРТАЦІЇ. Основні положення і наукові результати дисертаційного дослідження доповідались на щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу УжНУ, обговорювались на засіданнях кафедри французької мови та зарубіжної літератури університету, залучались також при читанні лекцій та проведенні спецсемінарів із сучасної літератури США. Доповідь на тему "Ідея жертовності в романах "Ідіот" Ф.М.Достоєвського та "Політ над гніздом зозулі" К.Кізі" була виголошена на Міжнародній науковій конференції "Достоєвський і XX cт." (Київ, 1998), а повідомлення "Функція оповідача у романі К.Кізі" - на Міжнародній науковій конференції "Американська література після Другої світової війни" (Київ, 1999). Основні положення дисертації викладені у п'яти публікаціях дисертанта.

СТРУКТУРА дисертаційної роботи. Дослідження побудоване за проблемним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Список використаних джерел нараховує 178 позицій, із яких 52 іноземними мовами. Обсяг дисертації без урахування бібліографії складає 158 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається об'єкт, з'ясовуються теоретична і методологічна основи роботи, формулюється мета, завдання, методика, новизна та практичне значення дослідження. Він містить також інформацію про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі - "ОСОБИСТІСТЬ І “СИСТЕМА” В АМЕРИКАНСЬКОМУ РОМАНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ. І ТВОРЧІСТЬ КЕНА КІЗІ" – розглядається історія філософської та літературної думки ХХ ст. щодо проблеми свободи і детермінованості людини, її залежності від зовнішніх умов та обставин, і передусім від суспільства.

Окреслена проблема є складною і неоднозначною. Особистість, з одного боку, виявляє тенденцію до общини, колективізму, з іншого - до автономності, яка призводить її до конфлікту із суспільством чи з колективом. Проблемі особистості і суспільства приділяється велика увага з боку психологів, соціологів, філософів. Та слід зазначити, що у працях радянських науковців зосереджувалася увага на проблемах особистості в буржуазних суспільствах, а проблеми уніфікації особистості в суспільствах соціалістичних, більш тоталітарних за своїм характером, замовчувались.

У ХХ ст. технократичне суспільство філософською і мистецькою думкою почало сприйматися як уніфікуюча система, яка знеособлює людину.

Відзначимо, що вже в кінці ХІХ ст. деякі філософи (Ф.Ніцше, З.Фройд та ін.) передбачали катаклізми наступного століття і, випереджуючи події, загрунтували нові ідеї зневіри у прогрес, у соціальні інститути, силу розуму, а заодно і передбачили конфронтацію суспільства й особистості.

Концепцію Ф. Ніцше щодо антагонізму особистості і держави розвиває М. Вебер. Він украй загострює питання про долю сучасної західної цивілізації, яка, на його думку, загрожує волі індивіда і намагається всіляко її придушити. Свобода особистості, за Вебером, наражається на небезпеку з усіх боків, вона витісняється, по-перше, зі сфери економіки, а по-друге, їй немає місця і в сфері духовного виробництва.

Дуже впливовою у ХХ ст. стає й філософія екзистенціалізму (Г.Марсель, А.Камю, Ж.П.Сартр, М.Мерло-Понті та ін.). Екзистенціалісти шукають шляхи захисту особи, її внутрішнього світу від безцеремонних посягань на нього з боку бюрократичного суспільства і держави, стверджують самодетермінізм особистості, акт волевиявлення, який людина може протиставити абсурдності оточуючого її світу. Особистість не може змінити абсурдний світ, і їй залишається тільки можливість терпіти. Свобода людини, за екзистенціалістами, полягає в тому, що вона “вибирає” саму себе кожною своєю дією і вчинком. Тому-то зростає й роль відповідальності людини, яка вже не може виправдовувати свої дії обставинами.

Особливо гостро постає в філософії питання “особистість і система” у другій половині ХХ ст., коли стає очевидною цілковита незахищеність особи в соціальних та економічних катаклізмах нового постіндустріального суспільства. Період після другої світової війни філософською думкою кваліфікується як початок нової епохи - постмодерну, що несе цілком нові концепції людини і суспільства, і взагалі нове світосприйняття. Знецінюється оптимізм просвітницьких вірувань у науково-технічний прогрес, у позитивність соціальної еволюції, віра в гуманізм. Сьогодні стало очевидним, що сучасні постіндустріальні суспільства мають занадто багато засобів тиску на особистість і нав'язування їй певних норм і моделей поведінки. Ідеологічні та інформативні атаки, економічні та соціальні важелі, реклама, мода тощо можуть розглядатись як намагання з боку суспільства, держави уніфікувати особистість. Серед деяких учених виникають навіть дискусії щодо раціональності використання наукових досягнень для маніпулювання людьми. Ще на початку ХХ ст. у США виникло філософське вчення бігевіоризму (англ. behaviourism, від behaviour – поведінка) як відгук на проблеми використання досягнень психології на практиці (для наукової, психологічно виправданої організації трудового процесу тощо). Деякі вчені обговорюють перспективи використання різних методів соціального контролю – таких, як зміна генетичного коду людини, генна селекція, гормональна терапія, вплив за допомогою наркотиків та хімічних засобів, нейрохірургічні операції тощо. На їх думку, вдосконалення техніки впливу на особистість буде сприяти використанню контролю перш за все в тих сферах життя, в яких суспільство зіштовхнеться зі складними соціальними проблемами (освіта, перевиховання злочинців тощо).

Але в цілому філософська і суспільна думка другої половини ХХ століття займає скоріше протилежну позицію. Саме піклування про можливості для особистості залишатись самою собою, мати право вибору та самореалізації й лежить в основі сучасного постмодерністського бачення світу. Звичайно, найяскравіше тенденції уніфікації проявились у тоталітарних соціалістичних та фашистських державах, але це ніяк не означає, що вони відсутні і в сучасних демократичних країнах. Ці тенденції простежуються навіть у США, країні розвинутої демократії, що довгий час була, а для декого залишається й понині символом свободи та країною рівних можливостей.

Про тенденції американського суспільства після другої світової війни до уніфікації свідчить і американська література того часу.

У більшості романів 50 – 60-х років засуджується споживацьке, меркантильне американське суспільство, якому протиставляється головний герой. Звичайно, як він сам, так і його стосунки з оточенням в романах дуже відрізняються. Цілком підпадає під вплив суспільства, а отже, й морально деградує Ітен Гоулі (“Зима тривоги нашої” Дж.Стейнбека), намагається втекти і від суспільства, і від себе безвідповідальний Гаррі Енгстром, але зовнішня втеча – переїзд з міста в місто – не міняє сутності самого героя (”Кролику, біжи” Дж.Апдайка). Намагається вислизнути з-під будь-чийого впливу Огі Марч, який водночас активно шукає своє місце в суспільстві (”Пригоди Огі Марча” С.Беллоу). Найпослідовніше засуджує фальш і бездуховність суспільства Голден Колфілд, але його бунт проти середовища проявляється поки що тільки у розмовах та у певних – іноді грубих – підліткових витівках, а також у мрії про втечу (“Ловець у житі” Дж.Селінджера). З цього ряду виділяються романи на воєнну тематику, в яких критиці підлягає тоталітарна армійська система, яка намагається уніфікувати кожного свого члена. Водночас у цих творах армія виступає як символ американського суспільства взагалі, як згусток його негативних тенденцій.

Та чи не найсильнішого загострення і справжнього драматизму набуває конфлікт особистості та суспільства в романах К. Кізі, а тому в розділі зосереджується увага на їх генезі та перших критичних відгуках про них. Крім того, дається загальна характеристика критичної літератури з творчості письменника.

У другому розділі "CПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ В РОМАНАХ

К. КІЗІ" твори письменника аналізуються з точки зору специфіки їх художнього світу, того умовного простору, в якому існують герої. У “Польоті над гніздом зозулі” абстрактним відповідником уніфікуючої системи виступає метафоричний образ Комбінату, що виник у шизофренічній уяві напівбожевільного оповідача Вождя Бромдена як символ усього, що є у світі ворожого особистості, всіх тих сил, які впливають на людину з метою уніфікувати її, пристосувати, нав’язати певну модель поведінки. Палата для душевнохворих, керована старшою медсестрою міс Ретчет, в котрій відбувається більша частина змальованих у романі подій, є символом будь-якої тоталітарної держави, контролюючої системи (щоправда, з рисами саме американського суспільства), сучасної цивілізації взагалі.

Мікросуспільство палати з чітко продуманими видами покарань, доносами, доведеним до абсурду строгим розпорядком цілком нагадує тоталітарні режими, зображені у відомих романах-антиутопіях ХХ століття: “Ми” (1922) Євгенія Зам'ятіна, “Чудовий дивний світ” (1932) Олдоса Гакслі, і, в першу чергу, “1984” (1948) Джорджа Орвела.

Та все-таки роман “Політ над гніздом зозулі” ні в якому разі не можна визначати за жанром як антиутопію, бо система, проти якої бореться Макмерфі, зображується не стільки як реальне мікросуспільство, а як існуюче в шизофренічній уяві оповідача, метафоричне, сюрреалістичне.

Необхідно додати, що в названому романі К.Кізі особливо цікавив конфлікт сильної волелюбної особистості з владою, і щоб проаналізувати його "у чистому вигляді", він відсікає другорядні чинники, які пов'язують особистість з оточуючим суспільним середовищем, зосередившись при цьому виключно на опозиції "особистість – влада". Така зосередженість дозволила автору створити узагальнюючу, символічну, багатозначну схему конфлікту особистості та системи.

Основним представником "влади", маніпулятором у романі виступає міс Ретчет. Вона мріє, щоб палата перетворилась на злагоджений механізм, який не дає збою. Для неї головне - не самі люди, а непорушні правила. Це загальна біда будь-якого тоталітарного режиму, в якому в ім’я абстрактних ідей, які виникають нібито для поліпшення життя людства, приносяться в жертву конкретні люди. Старша медсестра намагається провести в життя бігевіористські уяви про детермінізм особистості, вірячи в те, що до будь-якого індивідуума можна підібрати ключ і “привести його у відповідність”. Для неї поведінка людини здається передбачуваною, жорстко мотивованою, причинно - наслідковою.

Невід’ємною частиною Системи є не тільки представники Комбінату, але і його жертви, без яких Системи не було б. Це насамперед пацієнти. Вони, з одного боку, викликають у читача гостре співчуття, а з другого, - ніби ілюструють слабкість людини, її пристосовництво до будь-яких важких умов життя саме через свій страх.

Дії Комбінату по “пристосуванню” індивідуумів не обмежуються ні палатою міс Ретчет, ні інститутом для душевнохворих. Не менш активно проявляється вплив Комбінату в зовнішньому світі. Насамперед у стандартизації моди, архітектури, виховання, у намаганнях "білої влади" насильно викупити від індіанців землі навколо водоспаду, щоб звести там дамбу, що призводить до вимирання корінного населення через втрату звичного для них способу життя. Тут протиставляється “біла цивілізація”, ворожа природі, і природній спосіб життя індіанців. К. Кізі торкається не лише проблеми уніфікації сучасним суспільством особистості, а також проблеми уніфікації різних народів, національностей, рас Західною цивілізацією.

Усі персонажі, які є представниками влади, змальовуються як роботи, машини, механізми. Це добре розкриває їх сутність: втративши свою непередбачуваність, стихійність, особисту волю, вони стають керованими знаряддями Комбінату, діють чітко за програмою.

В особі міс Ретчет та підпорядкованих їй санітарів автор викриває всі механістичні уявлення про людину та людство, включаючи і марксизм, і бігевіоризм, і прагматизм, і навіть маніпуляційні теорії Дейла Карнегі. Адже всі вони базуються на уявленнях про "механістичність" людини, про можливість маніпулювати, управляти людьми, виходять з того, що, вивчивши реакції людини, можна програмувати її дії. Дані уявлення грунтуються на ідеях детермінізму, а тому не враховують самобутність та неповторність індивідуума.

Сприйняття Бромденом і себе як напівлюдини - напівробота, який піддається керуванню з боку медперсоналу за допомогою різних електро- та радіопроменів, магнітів тощо, викликане певною мірою і завдяки прямому засвоєнню тої психічної терапії, яку проводять в інституті і підгрунтям якої є концепція людини, пацієнта як прогнозованого реагуючого механізму, котрим можна маніпулювати. Та саме насиченість уяви Бромдена метафоричними образами і символами допомагає автору так передати риси сучасного життя, що читач має змогу побачити в метафоричних образах божевільного оповідача правду про сьогоднішній світ. Шизофренічне бачення Вождя відкриває очі читачеві на перенасиченість сучасного життя технікою, на залежність людини від апаратури і втрату через цю залежність природності, людяності, на силу нівелюючого впливу сучасного конформістського суспільства на особистість, що призводить до загального пристосовництва, моральних компромісів, посередності та уніфікації. Завдяки оповідачеві -шизофреніку К.Кізі зумів яскраво і правдоподібно донести читачам певні тенденції сучасності, що ведуть до дегуманізації.

Другий роман К.Кізі – "Часом нестерпно кортить" - також концентрується на проблемі "особистість і система" і, за словами американських критиків, і образом головного героя, і типом конфлікту цілком продовжує проблематику першого твору. Та нова книжка письменника свідчить про значну творчу еволюцію прозаїка. По-перше, романіст надзвичайно ускладнив техніку оповіді: у тексті перемішані репліки, роздуми, спогади різних персонажів без будь-яких авторських пояснень, кому саме вони належать. Розмежування "чужих" текстів один від одного зроблено формально: дужками, лапками, курсивом тощо. По-друге, автор змінив художній топос: у новому творі дія відбувається не в "закритому мікросуспільстві", а в звичайному селищі лісорубів на узбережжі Тихого океану в штаті Орегон. Результатом стало те, що протагоніст твору втягується не у "чистий конфлікт з владою", а відчуває на собі тиск з боку різних чинників: профспілки лісорубів, сім'ї, зведеного брата – месника, кліматичних умов тощо. Отже, взаємостосунки героя і оточення у другому творі різноманітніші і повніші, наближені до реального життя ( правда, така різноманітність призвела до певної втрати символічного узагальнення образів та ситуацій порівняно з "Польотом над гніздом зозулі").

Представником "влади", маніпулятором типу міс Ретчет виступає Джонатан Дрегер, президент профспілки штату. Він використовує проти своїх ворогів справді дієву зброю - суспільну думку. Крах Дрегера та його ідеології є крахом ідеології детермінізму, проти якої й виступив К.Кізі у своїх романах.

Окрім людей – маніпуляторів (Дрегер, бармен Тедді, Стоукси), у творі змальовуються жертви маніпуляторів, люди, які легко піддаються чужому впливові. Вони поєднані єдиною рисою - неможливістю вирватися з тої ролі, яку нав’язують їм зовнішні обставини.

Частина "жертв" намагається вислизнути з нав'язаної їм ролі "слабких" шляхом самогубства. Останнє виступає в романі як прояв слабкості, як відмова від боротьби за себе. Недаремно ідея самогубства винесена в епіграф роману, що взятий із популярної пісні “Надобраніч, Айрін”. З іншого боку, - це все-таки спроба “вийти” з нав’язаної обставинами ролі, спроба певного протесту, хоч і протесту “слабких”. Ворожнеча членів кооперації до Генка диктується не тільки тим, що він під час їх страйку уклав контракт на постачання фірмі лісу і не хоче від цього контракту відмовлятись, але й тим, що вже давно герой як приклад сильної особистості був для них вічним нагадуванням їх особистої недосконалості та слабкості.

Та чи не найважливішою ознакою еволюції письменника у другому романі є введення любовної інтриги, теми сім'ї. К.Кізі ніби передбачив інтерес американської літератури до сімейної тематики у 70 – 80-ті роки, і, зокрема, виникнення нового консерватизму та мінімалізму (Джон Гарднер, Енн Бітті, Енн Тайлер, Джон Форд, Боббі Енн Мейсон, Реймонд Карвер та ін.). Для творчості названих авторів властиво заглиблення в локальне життя, зосередженість на родинних, сімейних, людських взаєминах.

Значним досягненням другого роману можна вважати образ дружини Генка Вів. Це один із найліричніших жіночих образів сучасної американської літератури, який є символом жіночості, лагідності, краси і, водночас, внутрішньої сили і пошуку самоідентичності. Завдяки образу Вів К.Кізі повністю заперечив звинувачення на його адресу з боку феміністичної критики щодо шовіністичного зображення жінок.

Важливою ознакою роману "Часом нестерпно кортить" є тема американської природи, насиченість тексту ліричними пейзажами. Річка Ваконда- Ауга, ліси, гори, птахи та тварини є повноправними персонажами книжки, а змальовані через сприйняття головних героїв, пронизані їх настроями, вони наповнюють твір неповторним тонким ліризмом.

Змінюється поетика творчості: майже зникає пародійність, комізм, карнавальна амбівалентність, зменшується міфологічне навантаження образів та ситуацій, але зберігається використання поетики жанрів масової літератури. Можна стверджувати, що, незважаючи на ще більше ускладнення техніки оповіді, у другому романі письменник дещо звернув від постмодернізму в бік традиційної літератури.

У третьому романі – "Пісня моряка" – письменник повернувся до традиційної манери оповіді від імені всезнаючого автора. Звичайно, у тексті зустрічаються думки чи спогади персонажів, але автор кожен раз чітко уточнює, кому саме вони належать. Та попри спрощення техніки оповіді поетика твору ускладнена і може бути визначена як постмодерністська. У творі відсутні як чітка сюжетна лінія, так і напружений конфлікт, характерні для попередніх романів письменника. Важко визначити протагоніста твору, читач детально знайомиться з багатьма персонажами, історія життя, вчинки та переживання яких потрапляють до його уваги цілком калейдоскопічно. Роман сповнений іронії, пародіювання, карнавальної поетики, амбівалентності образів та концепцій тощо. Дія роману відбувається у рибальському поселенні Куїнак на Алясці. Таким чином, топос творів К.Кізі переноситься на ще більш "крайній" Захід. Персонажами роману є моряки-риболови та представники корінного населення Півночі Америки. Навіть однією з головних героїнь є Елайс Кармоді, напівалеутка, напівросіянка з походження. Така зосередженість письменника на житті алеутів та інших етнічних народів США може свідчити про звернення його інтересів до проблем мультикультуралізму, про його зосередженість на так званій кордонній свідомості і продовжує лінію роману "Політ над гніздом зозулі", оповідачем якого був напівіндіанець, завдяки чому значна частина тексту твору була присвячена змалюванню життя індіанського племені (спогади Бромдена про дитинство) і його загибелі через тиск "білої цивілізації". Подібна проблема, тільки в дещо іншій інтерпретації, присутня і в романі "Пісня моряка", але тут вона з периферійної стає центральною: розмірене традиційне життя поселення Куїнак порушується прибуттям корабля Голлівудської кінокомпанії з метою зйомок фільму за мотивами дитячої казки про ескімосів. Заплативши за право використання території поселення для зйомок, компанія цілком змінює як зовнішній вигляд містечка, так і звичний плин життя його жителів, руйнує традиції. Таким чином, автор у третьому романі відступає від центральної для його попередньої творчості проблеми "особистість і система", зосередившись при цьому на опозиції сучасної технократичної цивілізації і традиційної культури етнічного населення США. Необхідно також зазначити, що першочергового значення у романі "Пісня моряка" набуває екологічна проблематика.

У третьому розділі -"КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В РОМАНАХ “ПОЛІТ НАД ГНІЗДОМ ЗОЗУЛІ” ТА“ЧАСОМ НЕСТЕРПНО КОРТИТЬ”- досліджуються характери низки персонажів, що є сильними особистостями, критично налаштованими до прагматичного світопорядку, які дивують читача різнобарвністю індивідуальних характеристик. У романі "Політ над гніздом зозулі" такими в першу чергу є Рендел Петрік Макмерфі та Вождь Бромден.

Макмерфі - образ природної людини. Але традиційно нею в американській літературі виступав герой, що виріс за “межами цивілізації”: індіанець, негр, або білий, що виховувався серед індіанців (Натті Бампо в серії романів Ф.Купера про Шкіряну Панчоху). Часто для осуду недоліків цивілізації автори протиставляли суспільству підлітка, якого цивілізація ще не встигла “зіпсувати”, нав’язати йому свої стереотипи. У К.Кізі ж такою “природною” людиною виступає дорослий білий американець. Романіст проголошує, що залишатись природною людиною можна не лише за межами цивілізації, але й виростаючи в суспільстві. Щоправда, Макмерфі теж є певною мірою асоціальною особою, вірніше, займає “найнижчу сходинку” в ієрархії суспільства - він бродяга, який перебивається випадковими заробітками або ж виграє в карти гроші для існування. Свобода Макмерфі та його вміння бути собою - це лише наслідок того, що він ні за кого не несе відповідальності.

Слід також звернути увагу на значимість еволюції головного героя. Чомусь саме еволюція Макмерфі не була відзначена жодним дослідником творчості К.Кізі, що й призвело, на думку дисертанта, до цілком різноголосих, а часто і зовсім протилежних оцінок критиками та літературознавцями цього образу. Частина з них (Л.Горст, Е. Макмаган, Р.Боєрс та ін.) бачила в ньому безвідповідального егоїста, веселого забіяку та бабія. Інші (зокрема Т.Мартін, Б.Волліс, Б.Лідз) доводили, що, навпаки, Макмерфі є образом героя – спасителя, борця – жертви тощо.

Насправді ж ніякого протиріччя між цими твердженнями немає. Просто дослідники не до кінця простежили еволюцію образу головного героя. Справді, на початку роману Макмерфі цілком підходить під характеристику забіяки – егоїста. Але після глибокої внутрішньої трансформації, змальованої у творі цілком вмотивовано, він стає зрілою особистістю, яка сягає вищого рівня самореалізації і самоствердження у боротьбі за свою гідність і свободу, а також за свободу друзів – пацієнтів.

Змінюється і об’єкт його боротьби. Раніше Макмерфі боровся проти міс Ретчет, тепер він зрозумів, що вона - лише “гвинтик” у системі зла. Після прийняття рішення герой знаходить те, з чим треба боротись: із недосконалістю пацієнтів, з їх страхом.

Одним із найважливіших напрямків у програмі виліковування пацієнтів від страху Макмерфі відводить залученню до природи та вмінню сміятися навіть над своїми проблемами. У кінці твору він постає перед читачем уже не веселим забіякою, а змученою людиною, утомленою важкою роллю героя і усвідомленням своєї приреченості. Але обрана роль героя для нього виявилась дорожчою над усе.

Метою боротьби героя стає не зовнішня перемога, а внутрішня: над своїми слабкостями, над людською недосконалістю, над страхом. Адже Макмерфі знав, що, по суті, Комбінат як система – непереможний. Це означає, що боротися треба не “проти Комбінату”, а “за себе”. Крім того, перемога - це не якийсь разовий результат, а нескінченний процес. Ірландець перемагає не старшу медсестру, не Комбінат, який є непереможним, а свою людську недосконалість, слабкість.

Пацієнти теж не були тільки пасивним об’єктом впливу як з боку Старшої Сестри, так і з боку Макмерфі. Вони, в свою чергу, впливали на ірландця бажанням бачити в ньому справжнього героя-рятівника.

Таким чином, Макмерфі, борючись проти спроб Старшої Сестри, а загалом Комбінату, Системи нав’язати йому певну роль, в той же час добровільно грає ту роль, яку йому нав'язують пацієнти. З цього можна зробити висновок, що романіст не бачить можливості цілковитої свободи і незалежності, що свобода і несвобода не мають чіткої грані між собою та легко переходять одна в одну. Насправді несвобода, що нав’язувалась герою з боку Комбінату і Старшої Сестри, нав’язувалась силою і виключала вільний особистий вибір. А “несвобода”, яку “нав’язали” герою пацієнти, була вибрана ним добровільно. Звідси випливає аксиологічна неоднорідність двох “несвобод”.

Отже, К. Кізі поділяє погляди екзистенціалістів про те, що в світі людину оточує зло, яке не можна перемогти, знищити, і єдиною перемогою людини може бути її внутрішня перемога: над своїми недоліками, слабкостями. Це - ідея стоїцизму.

Звичайно, тип подібного героя-стоїка не є зовсім новим у літературі. Типологічно образ Макмерфі продовжує ряд відомих персонажів англо-американської літератури, генеалогію яких дослідник Д.Урнов виводить із творчості Джозефа Конрада.

Треба відзначити ще один аспект образу головного героя. Розумний Макмерфі потрапляє в оточення душевнохворих або, як називають їх у народі, дурнів. У той же час лексема “розум” набуває негативної конотації : вчинити розумно - означає вчинити корисливо, боягузливо: розумно відмовитись від своїх принципів і незалежності заради врятування свого життя. Головний герой врешті-решт (після внутрішньої трансформації в другій частині) вибирає не розумну поведінку, а героїчну, жертовну. Хворі ж, будучи, за визначенням Гардінга, “кроликами”, на противагу Макмерфі вчинили розумно : пристосувалися до тоталітарних правил палати заради виживання. Коли ж ірландець жертвує собою, наражає себе на небезпеку заради хворих, вони, намагаючись зрозуміти його поведінку з позиції “розумних”, здорових, егоїстичних корисливих інтересів, загальноприйнятих і загальнопоширених у сучасному конформістському суспільстві, не можуть інакше роз’яснити такі мотиви, як назвати його божевільним.

Очевидно, К. Кізі протиставляє “логічну”, тобто “розумну”, поведінку - і героїчну, яка не може бути розумною, а характеризується лексемами “нерозумний” або “божевільний”. Таким чином, письменник виступає проти раціоналізму та прагматизму як основи людської поведінки.

Образ Макмерфі ускладнений, як ускладненим є взагалі весь роман, текст якого насичений символами, метафорами. Дуже важливу функцію в романі відіграє міфологічне навантаження, як, до речі, в будь-якому високохудожньому творі. У міфологічному аспекті образ Макмерфі прочитується передусім як образ Месії.

У світовій літературі можна виділити два типи використання євангельських мотивів. Перший слід назвати прямим: коли у творі зберігається місце (Іудея), час (початок 1-го століття н.е.), і головні персонажі (Ісус, апостоли, Пілат та ін.) тих давніх відомих подій (“Майстер і Маргарита” М.Булгакова, “Іуда Іскаріот” Л.Андреєва). Звичайно, і в таких творах події переосмислюються автором, часто трактуються не традиційно або навіть заради чіткішого вираження концепції письменника змінюються факти - адже це художні твори. Другий тип - опосередкований, де сам Ісус не є дійовою особою, але один із персонажів за допомогою певних ситуаційних алюзій та символів проектується на образ Месії. У світовій літературі є багато таких героїв, серед них образи Джона Крісмаса (“Світло в серпні” В. Фолкнера), Саймона (“Володар мух” В. Голдінга), Авдія Калістратова (“Плаха” Ч. Айтматова) та ін. Другий тип дає більше свободи авторській уяві, отже, можливо, що саме тому в сучасній літературі він є продуктивнішим. До другого типу можна віднести і використання євангельських мотивів у “Польоті над гніздом зозулі".

Євангельські мотиви у романі підкреслюють месіанську роль Макмерфі. Правда, Макмерфі як месіанський образ є дуже специфічним і нетрадиційним для світової літератури: він протиставляється Христу як зовнішнім виглядом, так і поведінкою та світоглядом. Підкреслюються його широкі плечі, міцні руки, кучеряве волосся, сміх: це веселий життєлюб, забіяка, гравець, ловелас. Його головними рисами є волелюбність і намагання самоствердження. Але в той же час Макмерфі успадкував роль Спасителя, виконавши акт усвідомленої самопожертви заради спасіння інших.

У сприйнятті оповідача-напівіндіанця Бромдена Макмерфі виступає одночасно й індіанським білолицим богом-рятівником. Наявні в образі Макмерфі (і в романі взагалі) певна плакатність і спрощеність, притаманні масовій літературі, зокрема, коміксу, вестерну і т.п. “

Політ над гніздом зозулі” насичений також карнавальними образами та карнавальною поетикою. Сюжет роману будується за принципами карнавального “коронування і розвінчання” Макмерфі, який кидає виклик офіційному лідеру – старшій медестрі - і стає “володарем безпорядків”.

Звичайно, можна знайти й протиріччя між Макмерфі - образом Месії та Макмерфі - персонажем сміхової культури. Справді, він і зовнішністю, і характером, і поведінкою скоріше нагадує антипод Христа - чорта або сатира. Та це пояснюється карнавальною поетикою твору, яка знімає з месіанської ідеї офіціозність і застиглість, вказуює на її відносність, амбівалентність. “Політ над гніздом зозулі” утвердженням відносності всіх і вся істин та ідей вписується у літературу постмодернізму. З іншого боку, карнавальна поетика роману дає змогу автору перенести семантику месіанства як явища із зовнішнього (форми) цілком на внутрішнє, на його функцію, вчинки і в першу чергу - на акт самопожертви.

Перемога Макмерфі засвідчується його найкращим учнем - Вождем Бромденом. Функція цього образу теж складна і неоднозначна. Він виступає в кількох іпостасях: як оповідач, як “точка зору”, завдяки якій читач стає свідком усього, що відбувається у творі; як активний учасник тих подій, які мають місце на його сторінках. Необхідно зазначити, що образ Вождя Бромдена в усіх його іпостасях не застиглий, даний, а динамічний, який еволюціонує, змінюється під впливом зовнішніх обставин, у першу чергу під впливом Макмерфі. Він починає усвідомлювати себе відповідальним за свою долю і вчиться не звалювати за звичкою відповідальність за свої вчинки на інших, не ховатися за вигаданими абстракціями.

Окрім пробудження зовнішньої активності, благодатний вплив Макмерфі на Вождя сприяє внутрішній еволюції оповідача. На початку твору він страхається зовнішнього світу, виявляє невміння ідентифікувати себе через те, що галюцинації, спогади і реальні події в його свідомості змішуються, не відділяються одні від одних. Причину такого стану Вождь пояснює собі за допомогою образу штучного туману, який ніби-то Комбінат напускає на пацієнтів, щоб притлумити їх свідомість, примусити їх втратити своє “я” і тим полегшити процес "перевиховання" хворих.

Туман, з одного боку, допомагає Комбінату, збиваючи людей з ясного усвідомлення їх місця в житті, але, з іншого – він є ніби захистом від реальних небезпек. Насправді туман є метафоричним образом самообману, якому людина піддається, щоб уникнути реального бачення своїх недоліків, свого конформізму, свого страху, бо інакше вона була б змушена наражати себе на небезпеку в боротьбі за своє достойне “я”. Та Макмерфі діє так, що примушує кожного зіставляти себе з ним і ясно бачити всі свої вчинки, свою пристосованість, свою ницість. Метафорично це зображено як намагання Макмерфі витягнути пацієнтів з туману. Отже, Бромден еволюціонує від страху перед навколишнім світом до вміння бачити і любити цей світ, природу. А також поступово відмовляється від механістичних уявлень про дійсність.

Бромден пов’язаний з Макмерфі ще однією лінією: як учень і вчитель, і на символічному рівні - як Месія і автор Євангелія, той, хто поширює “Благу Вість” про діяння Вчителя. А така дія, як розповідь про діяння Вчителя, є не менш, а можливо, і більш значимою, ніж усі дії Бромдена в романі.

В когорту “сильних” героїв поряд із Макмерфі та Вождем Бромденом цілком вписується і головний герой роману “Часом нестерпно кортить” Генк