КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Рак Олександр Михайлович

УДК: 804.0-541.48

CЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИГУКІВ

У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ: ДІАХРОНІЧНИЙ ТА СИНХРОНІЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 10. 02. 05 – романські мови

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі іноземних мов Буковинської державної медичної академії.

Науковий керівник: - кандидат філологічних наук, доцент

Вацеба Роман Васильович,

доцент Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича,

кафедра французької мови.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, в.о. професора

Бурбело Валентина Броніславівна

в.о.професора Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

кафедра французької філології

- кандидат філологічних наук, доцент

Кагановська Олена Марківна

доцент Київського лінгвістичного універ-

ситету, кафедра французької філології

Провідна установа - Харківський державний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди

Захист відбудеться “01” березня 2001 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.11. при Київському національ-ному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017 м. Київ, бульвар Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розісланий “25” січня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,

доцент Смущинська І.В.

Питання ідентифікації та розмежування частин мови у французькій мові є дуже складним, що пояснюється відсутністю акцентуаційного виділення та морфологічної оформленості слова. Зокрема, важко визначаються службові синсемантичні частини мови через їхні морфемні функції та фонетичну зрощеність з автосеман-тичними; багато з них займає проміжне місце між власне словами і морфемами. Як найменш детермінований клас мовних одиниць, вигуки знаходяться на периферії лексичних класів, об’єднаних у частини мови.

Думки щодо частиномовного статусу вигуків дуже суперечливі. Зауважимо, що важко знайти цілком переконливі аргументи для того, щоб визнати правильним хоча б один із них. У нашій роботі зроблено аналіз різнобічних дефініцій та подані характеристики вигуків французької мови.

Вибір теми цього дослідження зумовлений тим, що вивчення вигуків французької мови сьогодні становить значний інтерес із багатьох точок зору: походження, еволюції, їхнього значення, утворення та вживання – усі ці питання ще не достатньо вивчені у сучасній лінгвістиці.

Актуальність теми пропонованої дисертації визначається загальною спрямованістю сучасної лінгвістичної науки на дослідження засобів вираження мовленнєвих явищ, необхідністю більш детального вивчення процесів появи та інтерпретації висловлювання у мовленнєвій взаємодії. Вибір вигуків об’єктом дослідження пояснюється ще й особливістю статусу цієї категорії слів у системі частин мови, їх прагматичністю, а також суб’єктивністю семантики, що тісно пов’язане з проблемою економії засобів вираження та роллю емоційного фактора в організації висловлювання і виступають предметом аналізу в роботі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Тема дисертації пов’язана з комплексною науково-дослідною роботою кафедри французької мови Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича “Теоретичні і практичні аспекти лексикології і лексикографії”; № державної реєстрації: 01910034123.

Мета дисертаційної роботи – встановити специфіку вигуку як мовного явища; визначити його статус як лінгвістичного знакa; виявити функції вигукових одиниць у мовній взаємодії; охарактеризувати семантико-прагматичну будову французьких вигуків та синтаксичну функцію слів-фраз. Основною метою дослідження є показ еволюції вигуків з точки зору прагматичної характеристики й вивчення семантичної та синтаксичної функцій вигукових одиниць.

Відповідно до мети, особливу увагу в роботі звертаємо на розв’язання таких завдань:

Простежити особливості походження вигуків, їх виникнення та становлення.

Охарактеризувати два класи вигуків: власномовні та іншомовні.

Розкрити мовну природу вигуків, відмежувати їх від решти лексичних одиниць мови номінативного характеру.

Розробити класифікацію вигуків відповідно до їх ролі і виконуваних ними функцій у мовленнєвій діяльності.

Виявити вигукові мовні одиниці, зокрема такі, що становлять ядро і периферію вигуку; охарактеризувати їхні структурні, синтаксичні, семантичні і прагматичні особливості; визначити мовну межу цих одиниць.

Показати синтаксичні функції вигуків, які продовжують розвиватися і функціонально диференціюватись, поповнюючись за рахунок вигукових одиниць мови, що входять у граматичну систему і виступають на синтаксичному рівні як конституційний компонент деяких типів речень.

Кваліфікувати вигуки французької мови на лексичному, граматичному і стилістичному рівнях.

Виконання поставлених завдань визначило комплекс підходів і методів, застосованих нами в дослідженні, серед яких важливішими є такі: описовий, порівняльно-історичний, статистичний та метод прагматичного аналізу мовленнєвої ситуації і контексту вживання одиниць, що досліджуються.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що нами вперше робиться спроба всебічного проблемного вивчення вигуків із точки зору семантико-функціональних особливостей; їх класифікації відповідно до функцій, що виконуються цими елементами в різних аспектах мовлення.

Теоретичне значення пропонованої роботи лежить у площині застосованого у ній комплексного підходу, а одержані результати сприятимуть подальшому дослідженню широкої проблеми теорії частин мови, поглибленню класифікації мовних явищ, з’ясуванню природи деяких мовних універсалій.

Практичне значення дисертації пов’язане з розширенням методики викладання французької мови на різних мовних рівнях: лексикологічному, стилістичному, граматичному. Особистий внесок здобувача полягає в укладеному словнику вигуків французької мови. Окремі положення і висновки дослідження знайдуть своє застосування при розробці відповідних тем граматики, лексикології та стилістики французької мови, зокрема таких, як: “Прагматичні аспекти висловлювання і тексту”, “Проблеми походження вигуків” та інших, а також при розробці спецкурсів із прагматики французької мови, граматики мовлення, інтерпретації тексту. Результати дисертації можуть послужити матеріалом для курсів лекцій із теоретичного мовознавства, інструментом для аналізу вигуків на різноманітному мовному матеріалі, довідником практичного працівника і перекладача. Отримані результати можуть використовуватись при написанні курсових та дипломних робіт.

Фактичний матеріал дисертації включає більше тисячі прикладів вживання вигукових одиниць, взятих із літературно-художніх творів ХХ ст., а також лексикографічні джерела (тлумачні словники сучасної французької мови).

На захист виносяться такі положення:

1.Основою визначення і прагматичного значення вигуків є їх здатність безпосередньо, в нерозчленованому вигляді передавати в мові емоції та психічні реакції. Тому вигуки належать до ситуативно–нерозчленованих номінацій, а отже, прагматичне значення вигуків формується на функціональній основі.

2.Семантична специфіка вигуків, широта їх семантико-синтаксичних функцій виявляється в мовленні, що свідчить про переважно мовленнєвий характер цієї категорії. Відмінність вигуків полягає у формі вираження ситуації: вони не називають, а виражають. У зв’язку зі спрямуванням переважно у сферу мовлення визначальним показником для них виступає суб’єктивність значення.

3.Клас вигуків є суто контекстуальним, призначеним виключно для здійснення і підтримки комунікативного акту як адекватної реакції на висловлювання комуніканта.

4.Характеризуючись такими семантичними рисами, як: суб’єктивність, емоційність, оцінність, зображувальність вигуки можуть створювати в тексті яскраві стильові характеристики. Враховуючи сказане, можна говорити про їхнє окремішнє значення.

5.Вигуки, на відміну від інших частин мови, не здатні поєднуватись з іншими членами речення. Вони можуть бути еквівалентом речення, виступати самостійно, тільки – не членом речення. Вигуки можуть переходити в інші значущі частини мови, набуваючи лексичного (у вигляді номінативної функції) й граматично го значень, утворюючи граматичні форми і вступаючи у зв`язки з іншими членами речення. Здатність вигуків переходити в інші частини мови зумовлює необхідність відмежування цих слів від власне вигуків, які служать для вираження лише емоцій людини. Синтаксично асимілюючись, вигуки можуть виконувати функцію будь-якого члена речення.

Апробація роботи. Матеріали дослідження обговорювались на засіданнях кафедри іноземних мов БДМА, науково-теоретичних конференціях і семінарах професорсько-викладацького складу БДМА та ЧНУ, на 6-й міжнародній конференції “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (м. Дніпропетровськ, 2000).

Cтруктура і зміст дисертації. Мета і завдання дослідження визначили структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та загальних висновків. У кінці роботи подається бібліографія, список опрацьованих лексикографічних та інших джерел, додаток (у вигляді словника вигуків французької мови). Загальний обсяг роботи – 256 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, ії актуальність, визначаються мета і завдання дослідження, наукова новизна й теоретично-практичне значення дисертації, методи дослідження, формулюються основні положення, які виносяться на захист.

У першому розділі “Проблема походження вигуків” досліджується проблема походження вигуків, з’ясовуються теоретичні питання вчення про вигуки у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві, визначається частотність вживання вигуків.

Наголошується на тому, що вчення про частини мови остаточно сформувалося в александрійському періоді (ІІІ-І ст.до н.е.), коли була створена канонічна система, відома нам із граматики Діонісія Фракійця, який розрізняв вісім частин мови. І вже на рубежі ІІ - І ст. до н. е. була створена схема, яка існує й до сьогодні.

Серед частин мови в класифікації Діонісія Фракійця ще не було ”вигуку”, він був внесений у граматику латинської мови в перших століттях нашої ери. Слова, які Діонісій Фракієць - александрійський учений - називає “прислівником позиву”, “наріканням”, “захопленням” – це ніщо інше, як вигуки (interjectio), які сьогодні граматика роз-глядає як особливий розряд слів [І.М.Тронський, 1957]. У І ст. до н. е. в граматиці Марка Теренція Варона так звані “нарікаючі прислівники” виділяються в самостійну частину мови, яка позначається латинським терміном interjectio [А.І.Гордей, 1992].

Термін “вигук” (interjection) запозичений з латинської граматики; з класичного латинського interjectum - номінальна форма латинського дієслова interjаcere (< inter – “між, серед, всередині” та jacere, “кида-ти”). [Робер. Словник французької мови, 1989]. Стародавня природа та гра-матична роль вигуків була визнана багатьма граматистами. У французькій мові вигуки складають одне з найцікавіших у всіх відно-шеннях явищ мови. Кількісно їх порівняно небагато. Нами прoведена селективна робота, і на базі найбільших словників французької мови укладений словник вигуків, який фіксує близько 180 вигуків французької мови. На 2674-х сторінках текстів cучасної художньої літератури останнього двадцятиріччя виявлено 1035 вигуків. Десяток найбільш уживаних вигуків, поданих на рис. 1..1., складають 75% від загальної кількості наявних вигуків, і лише 25% належать усім іншим вигукам: (Oh!-25,79%; Ah!-13,33%; Dieu!-8,79%; Eh!-7,44%; Bien (eh bien)-6,37%; Bon!-3,76%; Baste!-3,57%; Allez!, vas!, vas-y!-2,7%; Hein-1,7%; Bravo!-1,6%).

Рис. 1.1.

Частотність вживаності тих чи інших вигуків (див. рис.1.2.) міняється в різних авторів і залежить від стилю, роду та жанру художнього твору і т.ін.

Щоб простежити етимологію вигуків французької мови, ми взяли за основу класифікацію вигуків за їх походженням з різних мов і поділили на дві групи :

власномовні - вигуки, які утворились на базі французької мови;

Рис. 1.2.

- іншомовні - це “запозичені вигуки” та “вигуки супер-стратного походження”. Деякі з них перейшли у французьку мову з мов германських племен, які завоювали Галлію, а інші були засвоєні з італійської мови, переважно з театральної та музичної сфер. Низка вигуків була успадкована з латинської мови.

Вважаємо за доцільне також поділити вигуки французької мови за способом утворення на :

- первинні (тобто терміни, які є вигуками з моменту їх появи у мові. Це вигуки - прості за своїм звуковим складом, в основному, одно - або двофонемні, не пов’язані за походженням з іншими частинами мови, і більшість яких утворилась із рефлекторних викриків, що виражають різноманітні емоції та волевиявлення);

- вторинні (вигуки, які утворились від інших слів та cловосполу-

чень).

Ці групи власномовних вигуків було класифіковано за періодами, відповідно до періодизації історії cтановлення французької мови :

a) старофранцузький період (ІХ-ХІІІ ст.);

б) середньофранцузький період (ХІV-XVІ ст.);

в) новофранцузький період (з XVIІ ст.).

Цей поділ можемо проілюструвати за допомогою таблиці (див. таблицю 1.1.) :

За нашими підрахунками, 29,5% вигуків утворилось ще в старофранцузькому періоді, відповідно - 17,5% з них з’явились у середньофранцузькому періоді та 53% вигуків – уже в новофранцузькому періоді. Див. статистику за періодами утворення вигуків у діаграмі (рис. 1.3.).

Рис. 1.3.

Якщо врахувати той факт, що старофранцузький період за тривалістю довший за середньофранцузький то доходимо висновку про те, що кількість вигуків зростала з кожним періодом.

У другому розділі “Семантико-прагматична характеристика французьких вигуків” дається семантико-прагматичний підхід до вивчення французьких вигуків, який зумовлюється поглибленим інтересом дослідників до аналізу явищ мови в певних, визначених ситуаціях спілкування з відповідною метою.

Як прагматичні одиниці мови, вигуки виконують функцію безпосереднього вираження емоцій. Природа емоцій і розмаїття їх зовнішнього та внутрішнього прояву в поведінці людини потребує вирішення ряду лінгвістичних проблем, пов’язаних зі специфікою семантики мовних одиниць, які призначені визначити ці емоції. До таких одиниць, у першу чергу, належать вигуки, що є мовним засобом вираження емоцій, які доповнюються в процесі комунікації мімікою, жестом, інтонаційним забарвленням висловлювання. Стверджувальний або заперечний кивок головою, розведення руками, недовірливе примруження очей, нахмурення брів тощо – ці та інші екстралінгвістичні засоби демонструють ставлення мовця до повідомлюваного, до себе самого чи до всієї ситуації загалом. Подібно до цього, вигукові висловлення дають можливість коротко й емоційно виразити багато змістових відтінків погодження і здивування, обурення і захоплення, заперечення і задоволення і т. ін. І звичайно ж, велику роль тут відіграє інтонація, яка може змінити значення вигуку навіть на протилежне. Окрім того, ситуація спілкування, широкий контекст, інтонація прояснюють значення того або іншого вигукового висловлення.

Проблема вигуків у сучасній французькій мові завжди була пов`язана з невизначеністю їхнього статусу в системі мови. Наукові суперечки щодо вигуків здебільшого велися довкола таких питань: чи є вони в мові словами, чи це просто рефлекторні звуки; якщо це слова, то до якої частини мови вони належать; які одиниці і за якими ознаками відносити до вигуків; у якому розділі мовознавства їх вивчати - у лексиці, фонетиці, морфології чи синтаксисі.

Думки стосовно статусу вигуків дуже суперечливі, і важко знайти переконливі аргументи, щоб визнати цілком правильною хоча б одну з них.

У роботі ми дотримуємося думки Є.Є. Корді, згідно з якою такі властивості, як “загальнозрозуміле значення і йому одному властива граматична оформленість, дають підстави вважати вигук словом і виділяти його в окремий розряд слів мови” [Є.Є.Корді, 1963].

Вигук за сукупністю диференціюючо-інтегруючих ознак семантично-синтаксичного характеру має підставу бути віднесеним до частин мови. У цілому ж вигуки кваліфікуються не як відокремлені мовні одиниці з певними особливостями, а як такі, що не відокремлені, не ізольовані повністю від решти елементів системи частин мови.

Визнання за вигуком статусу слова, безперечно, висуває на перший план питання про його значення та визначення. У лінгвістичних працях неодноразово висловлювалась думка, що вигук позбавлений номінативної функції і лексичного значення. Відсутність у вигуків номінативної функції компенсується, однак, наявністю у них яскраво вираженого емоційного значення. Функціонуючи в якості вигуків, такі слова, як “tiens!”, “dame!” та інші втратили своє лексичне значення, яким вони були наділені до переходу в категорію вигуків. Але це ще не означає, що вони більше не є мовними знаками, оскільки все ж таки вживаються в мові, реалізуючи дві функції:

експресивну, що вказує на афективний стан мовця;

прагматичну, коли мовний знак впливає на людину.

Іноді контекст одного речення не дає можливості визначити функціональне значення вигуку, наприклад, у реченні: -“Oh, quel enfant, quel enfant!” [Fr. Chandernagor, 1995] важко визначити – здивування, радість, чи може, незадоволення, роздратування виражається вигуком “Оh!”. Основним детермінуючим фактором є зміст.

Ми не погоджуємся з думкою, що для вигуку характерною ознакою є незрозумілість. “Вигук, якщо це вигук, а не рефлекторний крик, зрозумілий і мовцеві, адже свідомий процес мовлення перебуває під постійним контролем свідомості, є актом вищої нервової діяльності; і слухач, що не перебуває в стані емоційного збудження, спроможний тверезо оцінити, зрозуміти і зміст висловлення, і мовленнєву ситуацію, і стан мовця, і вигуки як засіб вираження такого стану” [Л.І.Мацько, 1980].

Деякі вигуки, маючи вузьке значення і завжди виражаючи одні й ті ж почуття або волевиявлення, можуть асоціюватися з відповідними поняттями. Наприклад, вигук “фу” (франц. “fi”) пов’язаний із поняттям огидності, вигук “тсс” (франц. “chut”) - з поняттям тиші. Інші вигуки, маючи більш загальне, широке значення, не викликають асоціацій із поняттями. Важко було б сказати, з якими поняттями пов’язані вигуки “ах”, “ох”, “ай” (або франц. “ah”, “oh”, “eh”), значення яких визначається контекстом [Є.Є.Корді, 1964].

Не маючи позитивних морфологічних ознак (типової, наприклад, для слів морфологічної членованості), вигуки все ж не аграматичні, оскільки в них у сконденсованій формі виявляється позиція речення в тексті. Синтаксична ж ізольованість щодо інших мовних одиниць пояснюється тим, що вони, як нечленовані одиниці, займають місце речення; семантика їх дуже своєрідна, не зістав-лювана ні з якими іншими видами значень [І.Р.Вихованець, 1988].

Велике значення має вирішення питання про те, які слова справді належать до вигуків і як їх відокремити від тих слів, що без достатніх на те підстав часом до них зараховують. Для цього, по-перше, необхідно дати більш точне тлумачення вигуку.

Не завжди достатньо чітко проявляється межа між вигуками і будьяким сигналом. Щодо приналежності звуконаслідувальних слів до вигуків, то ми дотримуємось думки Н. Штейнберг, яка розглядає їх окремо від вигуків, оскільки вони не передають емоційно-вольової реакції суб’єкта на дійсність. Крім того, звуконаслідування служать для позначення дій (“Clac!”, “Dzing!”, “Cras!” та ін.), тобто вони не позбавлені номінативної функції і можуть замінити в реченні лексично значущі слова, у той час як вигукам це не властиве.

У сфері значення вигуків слід знайти такі диференціюючі ознаки, які допомогли б нам залучити до їхнього складу тільки більш-менш однорідні лексеми. Однією з таких ознак значення вигуків є те, що вони не наділені номінативною функцією.

Враховуючи те, що “слово – елемент мови, поняття, a речення – елемент мовлення у формі викладеної думки висловлення, судження в їх різних мовленнєвих формах” [В.Ф.Киприянов, 1983], а також те, що “вигукам властивий більше семантичний, ніж граматичний зв’язок із текстом” [Ф.С.Гоя, 1986], ми схильні вважати їх, слідом за Л.Теньєром, словами-фразами.

Поширені у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві класифікації вигуків залежать, по-перше, від того, що їх автори включили до їх складу, по-друге, від принципу поділу.

Враховуючи позитивні риси попередніх класифікацій, ми пропонуємо свою класифікацію вигуків за семантичним принципом, беручи за основу взаємозв’язок семасіологічного, ономасіологічного і прагматичного аспектів. Одночасно така класифікація є і граматичною, оскільки вона базується на граматичній ізольованості.

Французькі граматисти, як правило, поділяють вигуки на три групи: емоційні, спонукальні і вигуки-звуконаслідування. Ми ж у нашій роботі вивчаємо перші дві групи вигуків (слів-фраз), тобто ті, що виражають прояв емоційно-вольової сфери мовців, враховуючи її суб’єктивний характер.

Отже, ми пропонуємо поділити слова-фрази, що виражають прояв емоційно-вольової сфери мовців, на два види: об’єктивні (objectifs) і суб’єктивні (subjectifs).

Об’єктивні слова-фрази виражають прояви вольової сфери психічної діяльності людини. Загальне категоріальне значення волевиявлення цих одиниць реалізується у більш конкретних значеннях: наказу, спонукання, вимоги, заклику, оклику, заохочення і т. ін. Вони і поза контекстом сприймаються як виразники конкретної домінуючої семи волевиявлення. Об’єктивні слова-фрази спрямовані на адресата, що є специфічною ознакою їх семантики. Вони виражають спонукання, і це знаходить відображення у синтаксичній структурі всього висловлювання і його лексико-граматичного наповнення. Основними словами-фразами цього типу є: “Acre!”, “Adieu!”, “Allez!”, “Allez-y!”, “Allф!”, “Baste!”, “Bis!”, “Bonjour!”, “Bonsoir!”, “Chiche!”, “Chut!”, “Gare!”, “Halte!”, “Hardi!”, “Hem!”, “Hep!”, “Ho!”, “Holа!”, “Hop!”, “Merci!”, “Motus!”, “Ouste!”, “Pa?x!”, “Patience!”, “Plait-il!”, “Psstt!”, “Silence!”, “Stop!”, “Tcin-tchin!”, “Tope!”, “Tiens!”, “Tenez!” До цієї групи слів-фраз відносяться також такі вислови, як: “A la bonne heure!”, “A quoi bon?”, “Au revoir!”, “Tant mieu!”, “Tant pis!” і т. ін.

Враховуючи ступінь прояву інтенсивності імперативної ознаки, найбільш очевидними є такі основні розряди об’єктивних слів-фраз:

1. Контактовстановлюючі : “Acrй!”, “Aho!”, “Allф!”, “Attention!”, “Banco!”, “Gare!”, “Hй!”, “Hem!”, “Hep!”, “Holа!”, “Casse-Cou!”, “Minute!”, “Tiens!”, “Tenez!” ?а ін. Серед них в окрему підгрупу в складі контактовстановлюючих слів-фраз виділяємо етичні. Усе це одиниці мовного етикету, що включають у себе короткі формули, які використовуються на різних фазах спілкування учасниками комунікативної ситуації для вираження почуттів морального обов’язку: подяки, вибачення, вітання, прощання, запрошення : “Bonjour!”, “Bonsoir!”, “Merci!”, “Pardon!”, “Plai-il!”, “Tchin-tchin!” та ін.

2. Власне імперативні: “Аhe!”, “Allez!”, “Arriиre!”, “Chut!”, “Debout!”, “Doucement!”, “Gai!”, “Halte!”, “Hardi!”, “Motus!”, “Ouste!”, “Qui(-)Vive!”, “Patience!”, “Silence!”, “Stop!”, “Tope!”? т. д. Вокативні складають окрему підгрупу власне імперативних слів-фраз - слова прикликування та відгону домашніх тварин, птахів, орієнтовані на встановлення певного контакту між мовцем і твариною. Такі слова-фрази безпосередньо пов’язані з господарською діяльністю людей і потребою керувати поведінкою чи окремими діями їздових і тяглових тварин, свійських птахів тощо. Наприклад: “Dia!”, “Hue!”, “Ho!”, “Huhaut!”, “Avance!”, “Ici!”, “Couche!”, “Pille!”, “Cherche!”, “Ariиre!”, “Apporte!”, “Tout beau!” ?а багато інших.

Суб’єктивні слова-фрази виражають переживання, що є наслідком ситуативного ставлення мовців до певних об’єктів чи явищ (емоціі), а також переживання, в яких відображається стійке й узагальнене ставлення мовців до об’єктів і явищ (почуття). Тобто, розряд суб’єктивних слів-фраз орієнтований на позначення внутрішнього світу мовця безвідносно до слухача. Власне, суб’єктивні слова-фрази повною мірою відображають той прорив емоційного, суб`єктивного, особистого, зацікавленого погляду в семантику вислов-

Терміни “objectif” i “subjectif” взяті нами з граматики М. Гревіса та А.Госа “Nouvelle grammaire francaise”. – Paris.: Duculot, 1980. – 352 p.

лювання, в якому й проявляється комунікативно-функціональна значимість слів-фраз і їх доцільність у мові.

Основні слова-фрази цього типу - такі: “Ah!”, “Aїe!”, “Bah!”, “Bй!”, “Crotte!”, “Diantre!”, “Diable!”, “Euh!”, “Eh!”, “Fi!”, “Flыte”, “Foin!”, “Hein?!”, “Hйlas!”, “Heu!”, “Hou!”, “Mince!”, “Oh!”, “Ouais!”, “Ouf!”, “Peuh!”, ‘Pouah!”, “Putain!”, “Qui(-)Vive?”, “Tй!”, “Zut!” ?а інші. До цієї групи належать такoж різні вислови :

- звернення з проханням :“Dieu!”, “Bon Dieu!”, “Mon Dieu!”, “Grand Dieu!”, “Ciel!”, “Dame!” та ін.;

- лайливі слова – “Crйnom!”, “Merde!”, “Morbleu!”, “Mordieu!”, “Sacrй matin!”, “Sapristi!”, “Tonnerre!”, “Tonnerre de Dieu!” ? т. ін.

За обсягом і рухливістю семантики суб’єктивні слова-фрази поділяємо на дві групи:

а) багатозначні, з широким емоційним діапазоном: “Ah!”, “Bah!”, “Dieu!”, “Eh!”, “Ha!”, “Ho!”, “Merde!”, “Oh!”, “Zut!” та їх фонетичні варіанти;

б) відносно однозначні: “Aїe!”, “Benйdiction!”“Bernique!”, “Ciel!”, “Dame!”, “Diable!”, “Diantre!”, “Euh!”, “Flute!”, “Matin!”, “Mazette!”, “Mince!”, “Ouf!”, “Ouille!”, “Prout!”, “Lа!”, “Putain!”, “Qui (-) Vive!”, “Tй!”, “Tonnerr?!”, “Tralala!” та інші.

Класифікуючи слова-фрази французької мови, ми виявили ряд одиниць, які можуть бути віднесені як до об’єктивних, так і до суб’єктивних слів-фраз, а саме : “Adieu!”, “Bravo!”, “Ca!”, “Hourra!”, “Vivat!”, “Vive”, “Vivent” та ін. Виходячи з цього, їх можна охаракте-ризувати як бівалентні.

Вигукова емоційна оцінка, реалізована у відповідності з авторським задумом, забезпечує цілісне сприйняття певної надфразової одиниці і одночасне усвідомлення мовцем вигуку як частини більш цілісного утворення, яким є весь текст.

Текст, контекстні рамки створюють прагматичні умови для функціонування на рівні комунікації будь-яких структур. Клас вигуків є суто контекстуальним, призначеним виключно для здійснення і підтримки комунікативного акту в якості адекватної реакції на висловлювання комуніканта.

Вигуки найчастіше пов’язані з інтонацією. Простежимо вживання “tiens” у якості вигуку, його відхід від дієслівної системи, перетворення в незмінне слово, в омонім щодо даного імператива:

1) “Tiens ton chien, Alexis! Je ne peux plus le voir courir!” [Fr.Chandernagor, 1995].

“Tiens, ton chien Alexis! Je ne peux plus le voir courir!”

Отже, у першому випадку tiens “тримай” – це форма імператива від дієслова tenir, а в другому реченні, tiens – це вже вигук, що виражає здивування, незадоволення і перекладається як “дивись, стривай”.

Характеризуючись такими семантичними рисами, як суб’єктивність, емоційність, оцінність, зображувальність, вигуки здатні створювати в тексті яскраві стилістичні характеристики.

Ш.Баллі у вагомій монографії “Французька стилістика” наводить такий приклад: “Je suis etonnй de vous rencontrer ici. -Tiens! Vous кtes ici? -?omment! -Oh” [Ш.Баллі]. Із стилістичною метою автор зводить ціле речення до одного вигуку.

Очевидно, первинно в цьому вихідному реченні роль слова “йtonnй” полягає в тому, щоб вказати на здивування, яке відчуває одна людина, побачивши іншу. У той самий час вигук “Oh!”, як більш сильний в емоційному відношенні мовний засіб, виражає (але не називає) таке ж почуття відповідною інтонацією.

У третьому розділі “Синтаксичні функції вигуків (слів-фраз)” вивчаються синтаксичні функції вигуків, зокрема вигукові / невигукові речення, зв’язок вигуку з цілим реченням, або з його частиною, місце вигуку в реченні.

Синтаксичні функції вигуків як специфічних мовленнєвих явищ тісно пов’язані з їх природою. Основними граматичними ознаками даного класу слів є синтаксична незалежність і формальна незв’язаність.

Вигуки, на відміну від інших частин мови, не здатні граматично пов`язуватись з іншими членами речення. Вони можуть бути еквівалентом речення, виступати самостійно, але – не окремим членом речення. Проте, вигуки можуть переходити в повнозначні частини мови, набуваючи лексичного значення та номінативної функції, і граматичного, утворюючи граматичні форми і вступаючи в зв`язок із іншими членами речення. Здатність окремих вигуків переходити в різні частини мови призводить до необхідності відмежування даних слів від власне вигуків, які служать для вираження лише емоцій людини. Тобто, зазнаючи синтаксичної асиміляції, вигуки можуть лише опосередковано виконувати функцію будь-якого члена речення. Наприклад:

Eh bien moi quand je me brыle je ne suis pas muette, j’en pousse des “ouille!” [Queneau, 1986].

Il a eu un bravo presque gйnйral sur tous les bancs. [Lamartine,1975].

Мова художньої літератури тільки відображає і використовує як зображальний засіб все розмаїття розмовного синтаксису. Мовленнєвий акт і його природне звукове вираження тісно пов’язані з особою мовця. І тут проявляється не тільки логіко-пізнавальна сутність мовця (інтелект), а і його моральний та психічний стан (емоції, почуття, волевиявлення) та невербальна знаковість (соціальний контекст, умови, ситуація, місцезнаходження, рухи і порухи, погляд, жест, міміка).

Вигуки досить часто супроводжують якесь речення або фразу (питальну, окличну), можуть виступати засобом їх підсилювання, а також у ролі незалежного речення чи його частини.

Можливі також випадки, коли вигук синтаксично пов‘язаний не з цілим реченням, а тільки з його частиною. Наприклад:

- Eh bien, monsieur, il est dans la rйgion la plus dйserte que j’aie pu trouver [C.?ookson, 1990].

Як правило, вигуки синтаксично не пов’язані з іншими членами речень будь-якого типу. Вони можуть вживатися на початку, в кінці або в середині речення, що залежить від семантичної наповненості цих вигуків та від конструкції самих речень, до яких вони відносяться.

Наприклад:

Eh oui, c’est difficile de plaire а tout le monde, dit-elle en lui rendant son sourir [C.?ookson, 1990].

- Tien, Marie, respire! Hein, зa c’est bon зa, hein? [H.Vincenot, 1980]. –

Oui, volontiers … oh! et puis non, merci [C.Сookson,1990].

У реченні вигуки можуть займати будь-яку позицію, проте більшість із них вживається у препозиції.

Висновки

Результати проведеного дослідження дозволяють зробити такі висновки:

Дослідження категорії вигуків і звуконаслідувальних слів гальмувалося недостатнім вивченням системи розмовного мовлення.

Історія розвитку категорії вигуків засвідчує, що, з погляду походження, більшість із них не пов’язана з іншими частинами мови, а утворилась з рефлекторних викриків.

Систематизувавши історичні свідчення про різнотипні вигуки, та їхні дефініції і погрупувавши їх відповідно до періодизації розвитку французької мови, встановлюємо, що з розвитком мови збільшується і лексичний склад цих вигукових одиниць та їхнє семантичне навантаження.

Будучи мовною одиницею, вигук наділений рядом характеристик, властивих слову як номінативній одиниці. У процесі мовленнєвої діяльності відбувається закріплення найбільш вдалих лексичних вигукових утворень, які стають носіями загальнозрозумілого значення.

5. Вигук – це мовний знак, незмінне за формою слово, ізольоване в реченні знаками пунктуації, яке самостійно утворює цілу фразу, не поєднуючись з іншими реченнями (фразами); позбавлений номінативної функції (у деяких випадках - і понятійного змісту); наділений загальнозрозумілим значенням (це контекст на письмі й інтонація в усному мовленні); служить для вираження волевиявлень та живої емоційної реакції на поведінку співрозмовника або навколишню дійсність; його динамізм і експресивність виявляються в діалектичній єдності почуттєвого та інтелектуального; як особливий розряд слів, вигук - на відміну від інших частин мови - характеризується відсутністю спеціальних граматичних показників.

6. Враховуючи, що слово - номінативна одиниця мови, співвідносна з поняттям, а речення – комунікативна одиниця, реалізована у формі довершеної думки, судження, а також і те, що вигукам властивий більше семантичний, ніж граматичний зв’язок з текстом, ми схильні вважати їх словами-фразами.

Запропонований нами поділ слів-фраз на об’єктивні та суб’єктивні з позицій прояву емоційно-вольового стану мовців дав змогу визначити їхні найважливіші категоріальні значення, а саме:

Об’єктивні слова-фрази, які поділяються (враховуючи ступінь інтенсивності прояву в них імперативної ознаки) на такі основні розряди:

- Контакто-встановлюючі із підгрупою етичних слів-фраз;

- Власне імперативні із підгрупою вокативних слів-фраз.

Суб’єктивні слова-фрази (враховуючи обсяг і рухливість їхньої семантики) діляться на дві групи:

а) багатозначні, з широким емоційним діапазоном та фонетичними варіантами;

б) відносно однозначні.

Вигукові одиниці тісно пов’язані з інтонацією, включають її в себе. Інтонація є тим необхідним їх компонентом, який забезпечує комунікацію на рівні речення і таким способом граматично дооформлює вигуки, вказуючи на їх реченнєву (фразову) природу; виконує таку ж роль, як і службові морфеми на рівні слова. Обов’язкова наявність інтонації робить вигуки у функції речення суто мовленнєвою категорією.

Виступаючи у функції членів речення, вигуки піддаються впливу двох тенденцій. З одного боку, вони (як одиниці специфічного класу й у випадку синтаксичної залежності) виявляють тенденцію до збереження своїх категоріальних ознак, а з іншого – під впливом граматичної будови речення - відбувається наближення вигуків до того лексико-граматичного класу слів, синтаксичну позицію якого вони займають у реченні. Спостереження над синтаксичними функціями вигуків показують, що ця лексична категорія може виступати у функції будь-якого члена речення, підвищуючи при цьому емоційний тон висловлювання і будучи засобом збагачення стилів розмовної мови, мови персонажів художньої літератури.

10. Вигукові одиниці становлять, по суті, окрему ізольовану синтаксичну структуру у фразі чи тексті щодо інших мовних одиниць з огляду на свою нечленованість, рівність із реченням та своєрідну наповненість значення.

11. Cтруктурні, синтаксичні, семантико-прагматичні особливості вигуку, його еволюція в граматичній системі французької мови дають всі необхідні підстави вважати цей розряд слів окремим лексико-граматичним класом, а відтак – самостійною частиною мови.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:

1. Рак О.М. Сучасний стан вивчення вигуків у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: ЧДУ. – 1998. – Вип.21. Романська філологія. – С. 161-165.

2. Рак О.М. Про питання походження вигуків // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, – 2000. – Вип. 72. Германська філологія. – С. 11-21.

3. Рак О.М. Номінативна функція та понятійне значення вигуків // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, – 2000. – Вип. 84. Германська філологія. – С. 112-117.

4. Рак О.М. Вигук у структурі невигукового речення // VI Міжнародна конференція “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур”. – Дніпропетровськ, – 2000. – Том 1. – С. 41-44.

А н о т а ц і ї

Рак О.М. Семантико-функціональні особливості вигуків у французькій мові: діахронічний та синхронічний аспекти. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступення кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.05 – романські мови. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено вивченню вигуків у сучасній французькій мові.

У роботі встановлені особливості походження вигуків, описуютьсяджерела їх виникнення та становлення.

Розкривається мовна природа вигука, яка відрізняє його від слова як номінативної лексичної одиниці мови.

Дається класифікація вигуків відповідно до їх ролі і функцій у мовленні.

Характеризуються їх структурні, синтаксичні, семантичні і прагматичні особливості, визначаються межі розряду цих одиниць.

Основні результати праці знайшли практичне застосування у роботі над словником вигуків французької мови.

Ключові слова: вигук, слово-фраза, слово-речення, частина мови, ономатопея (звуконаслідування), вокатив.

Рак А.М. Cемантико-функциональные особенности междометий в французском языке: диахронический и синхронический аспекты. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.05 – романские языки. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченкo, Киев, 2001.

Диссертация посвящена вопросам изучения междометий в совре менном французском языке.

В работе установлены особенности происхождения междометий, описываются источники их возникновения и развития.

Раскрывается языковая природа междометия, отличающая его от слова как лексической единицы языка с номинативным характе-ром.

Дается классификация междометий соответственно их роли и функциям в речи.

Характеризуются структурные, синтаксические, семантические и прагматические особенности междометий, определяются границы разряда этих единиц. Основные результаты исследования нашли практическое применение в работе над словарем междометий французского языка.

Ключевые слова: междометие, слово-фраза, слово-предложение, часть речи, ономатопея (звукоподражаемое слово), вокатив.

Rak O.M. Semantic-Functional Peculiarities of Interjections in the French Language: Diachronic and Synchronic Aspects. – Manuscript. Candidate’s Degree Thesis, Speciality 10.02.05 – Romanic Languages, T.Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2001.

The thesis deals with the study of interjections in Modern French, the peculiarities of the status of this class of words within the system of parts of speech (whose pragmatics, and subjective character of semantics is closely connected with the problem of the economy of ways of their expression and the role of the emotional factor in the arrangement of an utterance).

The peculiarities of the origin of interjections are established, the sources of their origin and development are described. The primary theory of parts of speech was ultimately formed in the Alexandrian period (III – I century BC) when the canonical system was introduced by Deonysus Thrax, who distinguished 8 parts of speech. The theory, which was further elaborated in II – I century BC is still relevant in our time.

The lexical nature of interjections, which discriminates them from the word as a lexical unit of nominative character, is revealed. The semantic and pragmatic approach to the study of French interjections is analysed which is stipulated by the ever increasing interest of scholars towards pragmatics (the use of linguistic phenomena in certain speech acts for attaining certain aims).

As a pragmatic unit of language, interjections express emotions directly. It is necessary to investigate the nature of emotions and the diversity of their explicit and implicit manifestations in a person’s behaviour to solve a number of linguistic issues, connected with the semantics of linguistic units, which are required to define emotions. Interjections belong to this group as they are linguistic means expressing emotions and complemented by mimic, gestures, and intonation.

The classification of interjections, with regard to their functions in the sentence/clause, is provided. In the present paper the author classifics interjections expressing the speakers’ emotions and volition into 2 types: objective and subjective.

The class of subjective word-phrases denotes the speaker’s emotions. Subjective word-phrases adequately reflect the manifestation of the emotional, in which subjective and personal factors the communicative and functional value of word-phrases and their linguistic appropriateness are actualized.

Objective word-phrases express volition in a person’s psychological activity. Their general categorial meaning of volition is materialized in more specific meanings: of order, inducement, demand, summons, shout, etc. Objective word-phrases are directed to the adressee which is a characteristic feature of their meaning.

Structural, syntactic, semantic, and pragmatic peculiarities of interjections are presented, the scope of the given class is defined. Interjections have no explicit morphological features (typical for morphologically divisible words), their syntactic isolation in respect to other lexical units is stipulated by the fact that being non-divisible units, their function as a clause, their semantics bearing no resemblance to other types of meaning.

The text and the context create pragmatic conditions necessary for interjections to function as different units of communication. Interjections are contextual units, designed exclusively as communicative act starters or supports, providing an adequate reaction to the utterance of the interlocutor.

Syntactic functions of interjections as specific linguistic phenomena are closely connected with their nature. The main