Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

Рябокобила Олена Олександрівна

УДК 908(477.54)”192/193”

РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

НА ХАРКІВЩИНІ В 20 – 30-ті роки ХХ ст.

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії України Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор,

КАЛІНІЧЕНКО ВОЛОДИМИР

ВІКТОРОВИЧ

Харківський національний

університет ім. В.Н.Каразіна,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор

НЕСТУЛЯ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ,

Полтавський кооперативний інститут,

завідувач кафедри філософії

та політології

- кандидат історичних наук, доцент

КУДЕЛКО СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ,

Харківський національний

університет ім. В.Н.Каразіна,

професор кафедри історіографії,

джерелознавства та археології

Провідна установа - відділ регіональних проблем історії України

Інституту історії України НАН України,

м. Київ.

Захист відбудеться “14” березня 2001 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. IV-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4)

Автореферат розісланий “12” лютого 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П.Пугач

ЗАГАЛЬНА_ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах незалежної держави й національно-культурного відродження українського народу історичне краєзнавство набуває нового якісного змісту. Воно стає дієвим засобом піднесення патріотизму, національної свідомості народу. Проблеми, які постають перед сучасними вітчизняними краєзнавцями, зумовлюють необхідність вивчення й осмислення досвіду практичної діяльності організаторів краєзнавчого руху в минулому. У цьому контексті дослідження масштабного краєзнавчого руху міжвоєнного періоду на Харківщині заслуговує на увагу істориків.

Водночас, краєзнавчі студії – це не тільки локальні й прикладні дослідження, але й частина роботи з написання фундаментальних історичних праць. Усе це вимагає більш глибокого й повного вивчення процесів становлення й розвитку історичного краєзнавства в тих регіонах країни, де воно має свої глибокі корені й давні традиції, особливо на переломних, визначальних етапах вітчизняної історії.

Об'єктом дослідження є розвиток історичного краєзнавства на Харківщині в перші пореволюційні десятиріччя, коли його тріумфальний зліт у 20-ті роки змінюється трагедією “репресованого краєзнавства” 30-х років. Зокрема вивчаються основні напрямки й етапи краєзнавчої роботи на Харківщині, усебічно аналізуються методи й форми діяльності краєзнавців регіону в 1920-1930-і роки.

Хронологічні межі дисертації – 1920 – 1930-ті роки, які становлять окремий етап у розвитку історичного краєзнавства в Україні. Для забезпечення логіки викладу в роботі здійснено окремі екскурси поза вказаний період.

Територіальні межі дослідження охоплюють адміністративні кордони сучасної Харківської області, що становить ядро історичного, економічного й культурного регіону Слобідської України.

Дисертація є органічною складовою частиною комплексних програм із дослідження регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України й кафедри історії України Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Представлена до захисту дисертація має на меті всебічно розглянути складний і суперечливий процес розвитку історико-краєзнавчих досліджень у регіоні міжвоєнного періоду, його рушійні сили та динаміку.

Основні завдання дослідження: з'ясувати закономірності і специфічні риси розвитку історичного краєзнавства на Харківщині в 20-30-х роках ХХ ст.; висвітити передумови, причини й обставини виникнення місцевих краєзнавчих центрів, їхню роль у культурному житті регіону; охарактеризувати творчий доробок краєзнавців тієї доби й визначити їхній внесок у вивчення історії регіону й України в цілому; показати наслідки нищівного знищення краєзнавчих осередків і провідних дослідників краю в роки сталінських репресій.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в історичній літературі в спеціальній узагальнюючій праці висвітлено період зародження й організаційного налагодження історико-краєзнавчого руху на Харківщині в 20 – 30-і рр. ХХ ст.; критично осмислено історію краєзнавчого руху на Харківщині в зазначений період, подано значний фактичний матеріал, який дозволяє уточнити або переглянути поширені уявлення про характер історико-краєзнавчого руху тієї доби; у дисертації запропоновано схему періодизації руху харківських дослідників і популяризаторів місцевої історії, уперше досліджено основні етапи розвитку краєзнавчих осередків на Харківщині в 20-ті – 30-і роки ХХ ст.; проаналізовано творчий доробок краєзнавчих осередків і провідних дослідників регіону, визначено їхній внесок у вивчення історії краю й України; використано й уведено до наукового обігу широке коло раніше невідомих архівних і фондових матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління, Центрального державного історичного архіву, Інституту археології НАН України в м. Києві, Державного архіву Харківської області, рукописного відділу музею Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна; фронтально переглянуто всю періодичну пресу, що видавалася на Харківщині протягом 1920 – 1930-х рр., а також публікації харківських краєзнавців в інших регіональних виданнях України та Росії; узагальнено дані, опубліковані в місцевій періодиці, матеріали й тези регіональних, всеукраїнських науково-теоретичних конференцій і науково-популярної літератури, що істотно доповнює базу вивчення історичного краєзнавства Харківщини; уточнено перелік історичних і культурних пам'яток різних епох, врятованих краєзнавцями Харківщини від руйнування і знищення в роки революції й громадянської війни; з'ясовано роль і місце науково-дослідної кафедри історії української культури Д.І.Багалія при Харківському інституті народної освіти, Українського комітету краєзнавства в організації вивчення місцевої історії й підготовці краєзнавчих кадрів регіону; розкрито_маловідомі_сторінки_трагічних_біографій репресованих краєзнавців регіону С.А.Таранушенка, В.М.Зумера, В.В.Дубровського, М.І.Горбаня, М.Криворотченка, М.А.Гливенка, В.О.Барвінського, В.М.Гордієва, П.Фоміна, С.В.Рудницького та інших науковців. Показано наслідки сталінських репресій для розвитку історичних досліджень у регіоні й розвитку історичної науки в Україні;

Практичне значення роботи. Матеріали й висновки дисертації можуть бути використані у викладанні курсу історії України в середній і вищій школі, під час розроблення і реалізації програм краєзнавчих осередків на Харківщині, створення узагальнюючих праць, навчальних посібників з історичного краєзнавства, історії архівної й музейної справи, написання науково-популярної літератури з серії “Реабілітовані історією” і “Репресоване краєзнавство”.

Апробація результатів дисертації проходила на засіданнях кафедри історії України Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, VІІ – ІХ Всеукраїнських наукових конференціях з історичного краєзнавства. За темою дисертації опубліковано чотири статті в фахових виданнях.

Структура дисертації побудована згідно з проблемно-хронологічним принципом і підпорядкована висвітленню питань розвитку історичного краєзнавства на Харківщині в 20 – 30-х роках ХХ ст. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 164 сторінки, список літератури складається з 314 найменувань.

ОСНОВНИЙ_ЗМІСТ_ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми роботи, вказано об'єкт дослідження, його хронологічні й територіальні межі, формулюється мета й основні завдання дисертації, відображено зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються її наукова новизна та практичне значення, вказуються дані про апробацію результатів дослідження і структуру дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукового розроблення проблеми й подано характеристику використаних джерел.

Першу спробу вивчення й узагальнення процесу становлення та розвитку краєзнавчого руху на Харківщині початку 20-х років ХХ ст. було зроблено професором О.С.Федоровським. Він висвітлив умови, в яких проходила праця краєзнавців, проаналізував діяльність краєзнавців Харківщини. Найбільша частина інформації, подана ним, стосується археологічних досліджень Харківщини Археологічним музеєм Харкова, історичними музеями Вовчанська й Ізюму, етнографічних студій співробітників Музею Слобідської України ім. Г.С.Сковороди та мистецтвознавчих у Музеї староукраїнського мистецтва.

Харківська кафедра історії української культури Д.І.Багалія стала науково-методичним центром краєзнавчого руху Харківщини. Тут досліджували археологічні пам'ятки регіону, збирали фольклорно-етнографічні матеріали, займалися охороною пам'яток культури, опрацьовували й уводили до наукового обігу велику кількість джерел з історії Харківщини, брали участь у створенні й роботі музеїв та архівів Харкова. Науковий доробок співробітників кафедри складає значну частину з надрукованих в Україні 20-х – початку 30-х років ХХ ст.

праць з історії України, до яких входили і краєзнавчі студії (історіографічні, бібліографічні, джерелознавчі, літературознавчі, етнографічні й археологічні тощо).

Інформація_про_діяльність_музеїв_Харківщини міститься в численних періодичних виданнях 20-х років. Так, у “Бюлетені Музею Слобідської України” наводяться дані про працю музею з часу заснування до 1928 року. Тут також подано короткі відомості про тематичні доповіді з об'єднаних засідань співробітників музею й етнографічної секції Харківського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини. У статтях співробітників Музею Слобідської України подано короткі відомості нових знахідок і придбань для фондових збірок музею під час експедицій Харківщиною; співпрацю з науковими й освітніми організаціями Харкова, України, Росії, за кордоном.

Характеристика діяльності краєзнавчих осередків Харківщини міститься в збірнику “Український музей”. Крім загальних питань музейного будівництва, тут розміщено праці М.Щепот'євої про науково-дослідну діяльність в Музеї українського мистецтва, Р.Данковської про Музеї Слобідської України, В.Бабенка про окружний Вовчанський культурно-історичний музей, М.Сібільова про Ізюмський_державний_музей_за_1920-1926 роки. У збірникові високо оцінено науково-дослідну діяльність музейних працівників Харківщини – С.А.Таранушенка, П.Г.Ковалівського, О.С.Федоровського та інших.

Центральне архівне управління Харкова видавало журнал, присвячений питанням архівної справи в Україні. У журналі “Архівна справа” розміщувалися статті В.Веретеннікова, Є.Іванова про бібліографію архівної справи в Україні, фахову підготовку архівних працівників, складання Єдиного архівного фонду України (ЄДАФ) тощо.

Український комітет краєзнавства (1925 р.) став всеукраїнським координаційним центром щодо керівництва краєзнавчою справою. Журнал “Краєзнавство”, який видавав комітет, спрямовував організаційно-методичну роботу краєзнавців на місцях і друкував результати дослідницької роботи в Україні (М.Криворотченко, С.Ялі, О.Яната, Д.Зайцев, А.Курило-Кримчак та ін.).

Розвиток шкільного краєзнавства, загальні положення його впровадження відбиваються на сторінках журналу “Шлях освіти”, згодом – “Радянська освіта”. Провідні педагоги Харківщини й України друкували тут статті з краєзнавства як загального характеру, так і інформаційні.

Серед численних періодичних видань з історії краю значне місце займають друковані органи істпартів, зокрема, журнал “Літопис революції”. Проте статті, розміщені в цих органах, мали низький рівень археографічного оброблення матеріалів,_що_значно_знижує_їх_наукову цінність. Разом із тим, істпарти виконали дуже корисну роботу щодо збирання документів з історії революційних подій у краї.

Розгром історико-краєзнавчих осередків у 30-х роках ХХ ст. призвів до припинення досліджень з цієї проблеми на довгі десятиріччя. До вивчення досвіду історико-краєзнавчої роботи в Україні й наукової спадщини краєзнавців фахівців звернулися лише з другої половини 50-х років ХХ ст., коли після ХХ з'їзду КПРС відбулася певна лібералізація тоталітарного режиму в Україні.

Окремі аспекти розвитку історичного краєзнавства в регіоні знайшли фрагментарне відображення у працях істориків другої половини 50 – 80-х років ХХ ст.: М.Т.Дядиченка, М.К.Коваля, Н.М.Лещенка, Д.С.Кириліна, Н.В.Комаренко та інших. Практично всі праці мають узагальнювальний характер, написані в дусі свого часу – вихвалення боротьби трудящих за встановлення радянської влади, показ соціалістичних перетворень у краї тощо.

Етапним у розвитку краєзнавства в Україні взагалі й на Харківщині зокрема було написання багатотомної “Історії міст і сіл Української РСР”. Кожній області присвячено том. Є том і про Харківську область. Нариси й довідки з історії Харківщини написані в межах пануючої ідеології.

Аналізові становлення й розвитку етнографічних музеїв України присвячено монографію Г.А.Скрипника. Автор докладно аналізує науково-дослідну_роботу_в_галузі_етнографії_співробітників музеїв Харкова, Ізюму, Вовчанська, Краснограду.

Отже, окремі аспекти обраної теми знайшли своє відображення в історичній літературі радянських часів. Проте спеціальної, узагальнюючої праці не було створено.

Новий етап у вивченні історичного краєзнавства розпочався в умовах незалежної України. Підготовлена Всеукраїнською спілкою краєзнавців книга “Репресоване краєзнавство (20 – 30-і роки)” ввела до наукового обігу документальні матеріали й інші джерела, раніше недоступні для науковців. Авторами порушується і питання репресованого краєзнавства Харківщини, розповідається про сумні долі дослідників краю, які стали жертвами сталінських репресій 30-х років ХХ ст.

Значний внесок у вивчення окремих напрямків історичного краєзнавства на Харківщині в 20-30-х роках ХХ ст. роблять сучасні науковці: Б.А.Шрамко, Б.П.Зайцев, С.М.Куделко, С.І.Посохов, М.З.Бердута, В.В.Кравченко, В.Бездрабко та інші.

Однак, незважаючи на наявність значної кількості публікацій, зазначена нами проблема висвітлена в історіографії досить фрагментарно, до цього часу не стала предметом спеціального дослідження. Попередники лише намітили її основні контури, у загальних рисах висвітлюючи діяльність деяких краєзнавчих осередків і окремих фахівців. У той же час поза увагою дослідників залишалася значна частина важливих сюжетів і персонажів. Поки що відсутнє цілісне уявлення про процес розвитку історичного краєзнавства в краї протягом 20 – 30-х роках ХХ ст. Тому вибір теми цілком обгрунтований.

Джерельну_базу_дисертації_складають друковані й архівні матеріали, свідчення преси. Зокрема нами проаналізовано нормативні документи, звіти про діяльність краєзнавчих організацій, музеїв, краєзнавчо-туристичних товариств, приватне листування, господарчі й фінансові документи, ділове листування краєзнавчих організацій Харківщини. У роботі широко використано матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади й управління_України_(ЦДАВО_України)_(Ф.1 – ВУЦВК; Ф.5 – НКВС, підвідділ культури; Ф.166 – Міністерство освіти України).

У Центральному державному історичному архіві в Києві, в особистих фондах історичних діячів України зберігаються цінні дані про початок становлення архівної справи на Харківщині, про збереження пам'яток старовини (Ф.1672 – Є.М.Іванова; Ф.2052 – М.Ф.Сумцова; Ф.2020 – Д.І.Багалія).

У плані вивчення археологічних пам'яток Харківщини, які були відкриті і досліджені вченими і краєзнавцями регіону в 20 – 30-ті роки, залучено ряд документів Наукового архіву Інституту археології НАН України. Це польова звітна документація про археологічні розкопки й розвідки, проведені співробітниками Харківського, Ізюмського, Вовчанського та Красноградського музеїв (Фонд ВУАК: Ф.5 - М.В.Сібільова, Ф.7 – О.С.Федоровського).

У Державному архіві Харківської області зберігається багатий фактичний матеріал з цієї теми: звіти про діяльність Харківського церковно-археологічного товариства й музею при ньому, доповіді музейних працівників про стан охорони пам'яток старовини, праця шкіл і позашкільних об'єднань Харкова в галузі краєзнавства, листування з місцевими виконавчими комітетами й культурно-освітніми закладами про виявлення, облік і збереження архівних матеріалів (Ф.820 – Відділ народної освіти Харківського губвиконкому). Матеріали вилучення церковного майна, арештів священиків у 1920 р., передачу церковних і монастирських будівель радянській владі в Харкові сконцентровано в Ф.Р.230 (Харківське Єпархіальне управління).

Важливі документи (звіти про діяльність повітових комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини в межах області, їхній особистий склад) зберігаються в фонді Ф.Р.203 – Харківського губвиконкому. Матеріали, що розповідають про історію становлення архівної справи на Харківщині, розміщено в фондах Ф.Р.4366 (Харківської губернської комісії з вилучення й утилізації непотрібних архівних матеріалів), Ф.Р.845 (Харківського округового виконавчого комітету) та інші.

Трагічні долі краєзнавців С.А.Таранушенка, В.О.Барвінського, В.О.Бабенка, В.М.Зумера й багатьох інших, що стали жертвами репресій тоталітарного режиму, ілюструють документи Ф.П.6452 (Харківське обласне управління СБУ).

У Музеї історії Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна зберігаються рукописні фонди видатних науковців університету, у тому числі й тих,_що_брали_активну_участь_у_становленні_й_розвитку_історичного_краєзнавства на Харківщині (Ф.8 – Д.І.Багалія, В.О.Вєтухова).

Як джерело також використані протоколи засідань наукових товариств і об'єднань Харківщини, каталоги краєзнавчих виставок 20-30-х років, газетна й журнальна хроніка тощо.

Таким чином, джерельна база цілком достатня й достовірна для розкриття поставлених у дисертації питань.

У другому розділі “Пам'яткоохоронна й дослідницька діяльність державних історико-краєзнавчих установ Харківщини (20-і – початок 30-х років ХХ ст.)” розглянуто комплекс питань, що визначають місце комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини (КОПМИСів), музеїв та архівів в історико-краєзнавчому русі 1920-х років.

На початку 20-х років на Харківщині виникла мережа комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини, які започаткували вивчення історико-культурної спадщини, музейне й архівне будівництво, стимулювали зародження нових форм краєзнавчого руху.

Активну роботу розгорнули Харківський, Ізюмський, Вовчанський, Наталіївський КОПМИСи, члени яких рятували й брали під охорону старовинні пам'ятки Харківщини. У складі КОПМИСів активну пам'яткоохоронну, дослідницьку та пропагандистську роботу проводили видатні вчені та дослідники краю М.Ф.Сумцов, Д.І.Багалій, С.А.Таранушенко, О.С.Федоровський, Є.М.Іванов та інші.

Важливими краєзнавчими осередками стали місцеві музеї, в яких було зосереджено значні наукові сили. У 20-х роках на Харківщині було засновано цілу мережу краєзнавчих музеїв. Так, Харківський музей Слобідської України ім. Г.С.Сковороди славився чудовою етнографічною колекцією, умілою організацією роботи зі збору етнографічного й фольклорного матеріалу. Значні наукові результати принесли археологічні розкопки й розвідки, проведені співробітниками Харківського археологічного музею - О.С.Федоровським, Г.І.Тесленко, А.А.Потаповим, директором Ізюмського окружного музею М.В.Сібільовим, директором Вовчанського культурно-історичного музею В.О.Бабенком.

Велику роль у розвиткові історичного краєзнавства на Харківщині відіграли архівні установи. Завдяки зусиллям архівістів було врятовано архіви Пассека, Малиновського, Самборського, рукописи науковців університету, документи багатьох дореволюційних установ губернії. В архівах регіону відбувалося нагромадження й комплексне наукове вивчення історичних документів. Це, у свою чергу, сприяло пробудженню у місцевих краєзнавців-аматорів прагнення до роботи з першоджерелами.

У_третьому_розділі_“Організаційне_налагодження краєзнавчого руху на Харківщині. Внесок освітніх закладів Харківщини в дослідження історії краю (20–поч. 30-х років ХХ ст.)” проаналізовано організаційне й методичне налагодження краєзнавчого руху. У цей час утворюється Український комітет краєзнавства (УКК) – перший всеукраїнський орган щодо керівництва краєзнавчими дослідженнями. Більшість членів УКК були представники харківської наукової інтелігенції, що активно розробляли методичне й організаційне оформлення краєзнавчого руху не лише в краї, а й у республіці. Урядом України в законодавчому порядку було офіційно узаконено справу охорони пам'яток культури й мистецтва, що, безсумнівно, мало позитивний вплив на роботу таких краєзнавчих осередків, як музеї. З іншого боку діяльність підтримуваних владою різноманітних антирелігійних “войовничих” товариств завдала непоправних збитків церковно-архітектурним пам'яткам краю.

У 20-ті роки ХХ ст. провідна роль у історико-краєзнавчому вивченні регіону належала кафедрі історії української культури Д.І.Багалія. Лекції з історії України, Харківщини і Слобожанщини, народознавства, етнографії й етнології читали професори Д.Багалій, В.Барвінський, М.Сумцов, С.Таранушенко та інші. Аналіз робіт співробітників кафедри історії української культури свідчить про високу фахову підготовку науковців кафедри.

При кафедрі історії української культури Д.І.Багалія було створено секцію етнології-краєзнавства під керівництвом В.Вєтухова. Практична краєзнавча робота співробітників секції полягала в систематичному проведенні обстежень і надання інструкцій краєзнавчим організаціям Харківщини, керівництві самостійних краєзнавчих досліджень учителів шкіл Харкова й округи. З цією метою була утворена ініціативна група під керівництвом П.Г.Ковалівського, що працювала при окружному бюро краєзнавства і склала “Порадник для низового краєзнавця”, план краєзнавчого музею, план проведення виробничої екскурсії та інше.

Викладачі і студенти широко залучалися до роботи краєзнавчих товариств і гуртків, керували шкільними краєзнавчими об'єднаннями, що вносило в підготовку майбутніх фахівців якісно новий елемент, розвивало навички колективної і дослідницької діяльності, поєднувало повсякденну академічну роботу з освітою.

Отже, краєзнавчі осередки Харківщини відіграли одну з провідних функцій у національно-культурному відродженні, їхня наукова спадщина може бути використана сучасними краєзнавчими організаціями.

У кінці 20-х років ХХ ст. посилюється прагнення до відвертої політичної ідеологізації роботи краєзнавців, особливо в сфері освіти, намагання централізувати__краєзнавчий_рух_і_звести_його_до__задоволення народно-господарських потреб. Наростаючі тенденції централізації й бюрократизації_суспільного_життя_негативно позначились надалі на стані історико-краєзнавчих досліджень.

У четвертому розділі “Занепад краєзнавчого руху й нищення провідних краєзнавців Харківщини в 30-х роках ХХ ст.” розглянуто питання про занепад краєзнавчого руху в регіоні, викликаний нищенням провідних дослідників краю й розгромом краєзнавчих осередків у період сталінських репресій 30-х років.

Наприкінці 20-х – в 30-х роках ХХ ст. праця вчених краєзнавців Харківщини відбувалася в атмосфері постійних кампаній критики й самокритики, звільнень з посад, арештів і незаконних репресій. Згортання діяльності краєзнавчих установ академічного типу призвело до спаду професійних історико-краєзнавчих студій.

Науково-організаційний і кадровий розгром харківської історичної школи краєзнавців завдав великих збитків дослідженню історії регіону, призвів до згортання діяльності наукових товариств, різкого скорочення числа краєзнавчих осередків (археологічних, етнографічних, природознавчих, мистецтвознавчих та ін.), діяльність яких після 1933 року фактично припинилась.

У 1930-х роках тоталітарний режим розв'язав справжню війну проти музейних працівників, організаторів і членів краєзнавчого руху. Їх стандартно звинувачували в буржуазному націоналізмі, ідеалізації патріархальщини, зв'язку з неіснуючими контрреволюційними організаціями, прагненні до повалення радянської влади в республіці шляхом збройного повстання, відторгнення УСРР від СРСР і реставрації капіталістичного ладу. Такі звинувачення були пред'явлені відомим історикам і краєзнавцям М.І.Яворському, М.І.Горбаню, С.А.Таранушенку, В.О.Бабенку, В.М.Зумеру, П.Фоміну та багатьом іншим.

У ці роки, після розгрому керівних органів краєзнавчого руху, відбувається згортання археологічних, етнографічних і краєзнавчих досліджень, припиняється видання історико-краєзнавчої літератури. Діяльність нечисленних осередків краєзнавства спрямовувалася на пропаганду досягнень радянського будівництва, експозиції музеїв переоформлювалися відповідно до вимог радянської ідеології. Головними темами краєзнавчих досліджень стали питання класової боротьби, історії ВКП(б), громадянської війни й революції.

Усе це вкрай негативно позначилося на вивченні минулого краю й зумовило занепад краєзнавчого руху як у цілому в Україні, так і на Харківщині.

У_висновках_підведені_підсумки_дослідження. Зокрема, на першому етапі, який охоплює період до середини 1920-х років, зусиллями подвижників і ентузіастів вдалося врятувати від нищення і руйнації і зберегти для нащадків чимало цінних історичних документів та пам'яток історії й культури Харківщини. Продовження справи дореволюційних громадських і наукових об'єднань відбувалося в атмосфері творчого пошуку, що була створена політикою “українізації”,_оголошеною_радянською владою. Спостерігався стрімкий ріст громадської ініціативи в Харкові й повітових містах і містечках краю (Ізюмі, Вовчанську, Краснограді, Наталіївці тощо), де виникли комітети охорони пам'яток мистецтва і старовини, які мали яскравий виражений національно-патріотичний характер і об'єднували в своїх лавах науковців і освітян, діячів культури і просто ентузіастів, зацікавлених рідною історією. Сформувалася плеяда вчених і культурних діячів Харківщини, з іменами яких пов'язані основні здобутки українського краєзнавства початку 20-х років ХХ ст.

Важливими краєзнавчими осередками стали музеї, в яких були зосереджені значні наукові сили. Вони стали провідними науково-методичними центрами історико-краєзнавчих досліджень не лише в регіоні, а й у республіці; співробітники музеїв збирали фольклорно-етнографічні матеріали, досліджували археологічні старожитності краю, займалися охороною пам'яток старовини і культури.

Значну роль у розвитку історичного краєзнавства відігравали архівні установи. Співробітники архівів виявляли, опрацьовували й запроваджували до наукового обігу велику кількість джерел з історії Слобідської України, центром якої був Харків. Вивчення історії краю, яке було до цього часу справою невеликого кола дослідників, переросло в масовий рух державної ваги, коли відбувався не лише кількісний, а й якісний зліт краєзнавчих сил.

Другий етап (середина 20-х – початок 30-х років ХХ ст.) став важливим періодом організаційного й методичного становлення краєзнавчого руху на Харківщині. Утворився Український комітет краєзнавства – перший всеукраїнський орган для керівництва краєзнавчими дослідженнями. Більшість членів комітету були представниками харківської наукової інтелігенції, що активно розробляли методичне й організаційне оформлення краєзнавчого руху, брали безпосередню участь у налагодженні краєзнавчої справи як у регіоні, так і в Україні загалом.

Велику роботу з розвитку й поширення історичних знань у регіоні проводили наукові товариства, бібліотеки, фахові клуби й гуртки, члени яких активно залучали широкі кола громадськості до краєзнавчого руху, займалися популяризацією місцевих пам'яток мистецтва і старовини. Культурно-освітні й наукові заклади стали центрами_історико-краєзнавчих_досліджень_у_регіоні. Велику роботу з розвитку й поширення історичних знань на Харківщині проводили співробітники кафедри історії української культури Д.І.Багалія. Аналіз робіт співробітників кафедри свідчить про високу фахову підготовку науковців, дослідження яких і на сьогодні не втратили своєї наукової ваги.

У 30-х роках ХХ ст. розвиток історичного краєзнавства на Харківщині було штучно перервано, оскільки демократична за характером, формами й методами роботи творча праця краєзнавців не вписувалась в жорсткі межі тоталітарного режиму.

Пошукова_дослідницька_діяльність краєзнавців загрожувала розкриттям правди про насильницьку колективізацію й нищення українського села шляхом голодомору, масові репресії, що було неприпустимим для тоталітарної системи. Тому мережу кореспондентів УКК було скасовано, а згодом припиняється діяльність і самого комітету. Краєзнавчі осередки Харківщини поступово були знищені владними структурами. Відбувався погром харківської історичної школи краєзнавців. Усе це вкрай негативно позначилося на рівні й масштабах історико-краєзнавчих досліджень у регіоні протягом кількох десятиліть. Імена багатьох дослідників краю були викреслені, а їхні праці трактувалися як прояв “буржуазного_націоналізму”,_“дрібнобуржуазного лібералізму”, “патріар-хальщини” тощо.

Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Проблеми краєзнавства в журналі “Краєзнавство” (20 – 30-і рр.) // Вісник Харківського університету.- 1998.- №401.- Історія України.- Вип.2.- С.170-177.

2. Розвиток краєзнавства в Україні в 20-х роках ХХ ст. // Вісник Харківського університету.- 1998.- №401.- Історія України.- Вип.2.- С.198-205.

3. Харківський історичний архів в період становлення краєзнавчої роботи (1880 – 1925 рр.) // Вісник Харківського державного університету.- 1998.- №413.- Серія Історія.-Вип.30.- С.87-94.

4. Музей Слобідської України як важливий краєзнавчий осередок на Харківщині (1920 – 1930-і роки) // Вісник Харківського державного університету.- 1999.- - №441- Серія Історія.- Вип. 31.- С.269-277.

АНОТАЦІЇ

Рябокобила О.О. Розвиток історичного краєзнавства на Харківщині в 20 – 30-х рр. ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 2001.

У_дисертації_комплексно_досліджено розвиток історичного краєзнавства на Харківщині в 20 – 30-х роках ХХ ст. Зокрема розглянуто історико-краєзнавчу діяльність музейних архівних установ, наукових товариств, Українського комітету краєзнавства, окремих дослідників Харківщини та їхні зусилля щодо збереження й популяризації історико-культурної спадщини в 20 – 30-х роках ХХ ст. На основі широкого кола джерел визначені основні напрями, форми й методи регіональних досліджень і їх вклад у дослідження історії краю. Праця містить важливий матеріал, що дає можливість переглянути й розширити уявлення про характер історико-краєзнавчого руху у визначений період. Авторка прийшла до висновку, що посилення краєзнавчої активності в час національно-культурного відродження України в 20-і роки змінилося занепадом історико-краєзнавчих досліджень у регіоні протягом 30-х років у ході сталінських репресій.

Ключові слова: краєзнавство, Харківщина, охорона, пам'ятки, музеї, архіви, наукові товариства.

Рябокобыла Е.А. Развитие исторического краеведения на Харковщине в 20 – 30-е гг. ХХ века. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины – Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина, Харьков, 2001.

С ростом национального самосознания украинского народа предметом особого внимания различных слоёв населения стала история отдельных регионов Украины. Этот процесс вызвал повышенный интерес к исследованию исторического прошлого своей страны, своего края. В реализации этих нужд выступает краеведение, которое исполняет научно-познавательные и воспитательные функции. Историческое краеведение сохраняет в себе опыт многих поколений.

Историческое_краеведение_развивалось_на Харьковщине в достаточно сложных условиях и исследование этого региона вызывает определённый интерес у историков.

В диссертации рассмотрена историко-краеведческая деятельность музейных, архивных учреждений, учебных заведений, исследователей Харьковщины и их усилия по сохранению и популяризации историко-культурного наследия в 20 – 30-е годы ХХ века. В этот период работа общественных и научных объединений происходила в атмосфере творческого поиска, которая была создана политикой "украинизации", объявленной органами советской власти. Усилиями краеведов и энтузиастов удалось спасти от уничтожения и разрушения для потомков немало ценных исторических документов и памятников культуры Харьковщины.

В Харькове и окружных городах наблюдался стремительный рост общественной инициативы (Изюме, Волчанске, Краснограде, Натальевке и т.д.), где_возникли_комитеты_охраны_памятников искусства и старины. В это время сформировалась плеяда учёных и культурных деятелей Харьковщины, с именами которых связаны основные достижения украинского краеведения 20-х годов ХХ в.: Д.И.Багалей, С.А.Таранушенко, Ф.И.Шмит, П.Фомин, А.П.Ковалевский, П.Г.Ковалевский, Р.С.Данковская, В.А.Ветухов, А.С.Федоровский, Н.В.Сибилёв, В.А.Бабенко, В.А.Барвинский и др.

20 – 30-е годы ХХ в. стали важным этапом организационного и методического становления краеведческого движения на Харьковщине. В этот период создан Украинский комитет краеведения – первый всеукраинский орган по управлению краеведческими исследованиями. На базе широкого круга источников определены основные направления, формы и методы региональных исследований и их роль в развитии исторической науки.

Научные организации Харькова стали центрами историко-краеведческих исследований в регионе. Сотрудники харьковской кафедры истории украинской культуры Д.И.Багалия провели большую работу по развитию и распространению исторических знаний среди населения. Объединив вокруг себя специалистов и любителей истории, они создали атмосферу творческого поиска, необходимую для успешного развития исследований.

Постепенно краеведческое движение попадает под строгий надзор партийных и государственных органов власти. Ограничен круг исследовательской тематики, работа краеведов сводится к изучению производительных сил и материальных ресурсов региона.

В_30_е_годы_ХХ_в._развитие_исторического краеведения было искусственно прервано, так как демократическая по характеру, форме и методам творческая деятельность краеведов не вписывалась в жесткие рамки тоталитарного режима. Происходит научно-организационный и кадровый разгром харьковской исторической школы краеведения. Всё это негативно отразилось на уровне краеведческих исследований. Имена многих историков-краеведов были вычеркнуты из истории, а их труды трактовались как проявление "буржуазного национализма", "мелкобуржуазного либерализма", "патриархальщины". Краеведческое движение в регионе было насильно прервано в конце 30-х годов ХХ в.

Ключевые слова: краеведение, Харьковщина, охрана памятников старины, музеи, архивы, научные общества.

Riabokobila A.A. The Development of historical a study of local lore of Kharkiv Region in the 20s-30s of the 20th Century. – Manuscript.

Thesis for a degree of Candidate of Historical Sciences by speciality 07.00.01 – History of Ukraine. – Kharkov State University, Kharkov, 2001.

The development of historical and regional study of local lore in Kharkiv region in the 20s – 30s of the 20th century is studied profoundly in this thesis. In particular, the activity of museum and archival establishments, scientific associations, the Ukrainian committee of local lore study, researchers of Kharkiv area and their efforts aimed at preservation and popularization of historical and cultural heritage in the 20s – 30s of the 20th century were considered in the paper. On the basis of a broad range of sources the main directions, forms and methods of regional researches and their role in the development of regional history were determined. The work includes important material that enables to revise or to widen the ideas about the character of the historical and regional lore study movement during this period. The author came to a conclusion that the intensification of regional lore study activity during national and cultural revival of Ukraine in the 20s entered a period of decline of historical study in the region because of Stalin repression.

Key words: study of local lore, Kharkiv region, protection, monuments, museums, archives, scientific associations.

Рябокобила Олена Олександрівна

РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ХАРКІВЩИНІ

В 20 – 30-х рр. ХХ ст.

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Відповідальний за випуск: Калініченко В.В.

Підписано до друку _______________ 2001 р. Формат 60х84 1/16Папір офсетний. Друк – ризографія. Ум. друк. арк. 0,9 Тираж 100 прим. Надруковано в комп'ютерно-копіювальному центрі “МіФ”. 61022, м. Харків, пр. Правди, 17. Зам. № ___