ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

РИБАЛКО Світлана Борисівна

УДК 930. 8 (05) : 7.032.1

КУЛЬТУРНО-ЕСТЕТИЧНІ УНІВЕРСАЛІЇ КЛАСИЧНОЇ ЯПОНІЇ

ТА ЇХ ВІДБИТТЯ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ ДОБИ ТОКУГАВА (ЖИВОПИС, ГРАФІКА)

17.00.01 — теорія і історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Харків — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії і теорії мистецтва Харківського художньо-промислового інституту Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат мистецтвознавства, доцент

Соколюк Людмила Данилівна,

професор кафедри історії і теорії

мистецтва ХХПІ

Офіційні опоненти : доктор мистецтвознавства, професор

Захарчук-Чугай Раїса Володимирівна,

провідний науковий співробітник

відділу народного мистецтва

Інституту народознавства НАН України

доктор філологічних наук, доцент

Резаненко Володимир Федорович,

директор центру сходознавства

Національного університету

"Києво-Могилянська Академія" ,

доцент кафедри філології НаУКМА

Провідна установа Інститут мистецтвознавства,

фольклористики та етнології

ім. М.Рильського НАН України

Захист відбудеться 3 жовтня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01. Харківської державної академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4, Малий зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури (61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4 ).

Автореферат розісланий 31 серпня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Откидач В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Після відкриття європейцями світу японського мистецтва пройшло більше ста років, проте інтерес до культурної спадщини країни вранішнього сонця не згасає. Більш того, її вплив відчувається у творчих пошуках постімпресіоністів, графічній виразності останнього великого стилю — модерн, молодіжному русі "хіпі", літературних, музичних та живописних штудіях другої половини ХХ сторіччя, дизайнерських експериментах.

Загальносвітовий процес опанування спадщиною східних культур не оминув і Україну: у багатьох живописних творах минулого сторіччя наявні численні орієнталізми, значна частина яких навіяна образами японського мистецтва. Як зазначав академік Омелян Пріцак, сходознавство є одним з інструментів для всебічного дослідження історії України.

Разом з тим слід відзначити, що скарбниця японського художнього досвіду далеко не вичерпана. Тож, вочевидь, дослідження японської художньої спадщини являє як теоретичний, так і практичний інтерес.

Набуття Україною статусу незалежної держави сприяло започаткуванню процесу відродження національної сходознавчої школи, осередки якої у Києві та Харкові були знищені у сумнозвісні тридцяті роки. Відновлення наукового сходознавства обумовлює значущість подібного роду досліджень. Саме через розвиток власного сходознавства Україна рівноправно вступає до діалогу між Сходом та Заходом, що є одним із кроків у зміцненні її державності на загальнополітичному рівні.

З огляду на те, що основу японських колекцій як України, так і зарубіжжя складають живопис та гравюра доби Токугава (1603-1868), дослідження, проведене на цих матеріалах, набуває подвійної актуальності. По-перше, у музеєзнавчому аспекті, а по-друге – у культурологічному, через те що саме ці пам'ятки протягом сторіччя формували у європейській свідомості образ Японії та японської культури.

Крім того, мистецька ситуація за часів правління сьогунів Токугава надає можливості скласти уявлення про інтегровану картину японської художньої культури. Так, в ці часи діяли класичні школи Кано і Тоса, відроджувалися національні традиції ямато-е (школа Рімпа), набували поширення ідеї школи китайського напрямку (Нанга), розвивалося міське мистецтво укійо-е, вивчалися засоби європейського живопису.

Незважаючи на те, що дослідження мистецтва доби Токугава переважають у світовому сходознавстві, у його вивченні ще й сьогодні бракує розвідок, спрямованих на висвітлення філософсько-естетичного підгрунтя феноменів японського мистецтва, які б дали змогу скласти цілісне уявлення про розвиток художнього процесу Японії за часів Токугава та визначити сутність його явищ. Тож постає проблема комплексного вивчення образотворчого мистецтва доби Токугава та висвітлення головних його чинників, що зумовлює актуальність теми дослідження.

Враховуючи викладене вище, вважається доцільним узагальнити епістемологічний досвід класичної Японії, визначити найбільш стійкі культурно-естетичні стереотипи, що набули універсального характеру, та саме під цим кутом зору осмислити як широко відомі феномени японського мистецтва (гравюра укійо-е), так і ті, що не отримали достатнього висвітлення у сучасному мистецтвознавстві.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведене згідно з планом підготовки наукових кадрів кафедри історії і теорії мистецтва Харківського художньо-промислового інституту.

Мета роботи полягає у розробці теоретичної концепції особливостей формування образотворчого мистецтва доби Токугава, висвітленні найголовніших його чинників. Для досягнення визначеної мети поставлені наступні завдання :

1) проаналізувати дослідницьку літературу, присвячену мистецтву доби Токугава, визначити стан дослідженості предмета, що вивчається;

2) провести порівняльний та текстологічний аналіз пам'яток філософської та естетичної думки Китаю і Японії, літературних творів, етнографічних розвідок та мемуарних матеріалів; на цих засадах визначити найголовніші культурні та естетичні чинники японської художньої культури, що набули ознак стійких образотворчих стереотипів;

3) дослідити пам'ятки образотворчого мистецтва доби Токугава в контексті поставленої проблеми; визначити, яким саме чином у ньому відбилися культурно-естетичні універсалії, що складалися протягом століть та обумовили стійкість сюжетно-тематичного репертуару, засоби художньої виразності, семантичну багатошаровість пам'яток образотворчого мистецтва, засоби функціонування, збереження та передачі усталених естетичних норм;

4) заповнити існуючі фактологічні прогалини у дослідницькій картині художньої культури Японії за часів Токугава; впровадити в науковий обіг отримані в процесі роботи нові дані.

Об'єктом дисертаційної роботи є культурно-естетичні універсалії класичної Японії, предметом — живопис та графіка доби Токугава.

Межі дослідження зумовлено метою і завданням роботи. Залучені до комплексного аналізу пам'ятки образотворчого мистецтва відносяться до часів правління сьогунів Токугава. Дослідження охоплює практично увесь спектр існуючих у тогочасній Японії шкіл та напрямків, залишаючи поза увагою релігійне мистецтво. Територіальні межі залучених до аналізу матеріалів — райони Канто та Камігата, які були на той час центрами культури та мистецтва.

Науковою базою для виконання поставлених завдань стали матеріали колекцій Київського державного музею східного та західного мистецтва, Одеського музею зарубіжного мистецтва, приватних колекцій України та зарубіжжя, фонду Східного відділу Російського державного Ермітажу, Східного відділу Музею антропології та етнографії ім. Петра Великого (СПб), Східного відділу Музею образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна (Москва), Музею східного мистецтва (Москва), Східного відділу Празької національної галереї.

Певна частина матеріалів, залучених до дослідження, являє репродукції з окремих видань, що належать фондам наукових бібліотек Санкт-Петербурга, Москви, Праги, Брно та охоплюють пам'ятки японського мистецтва провідних музеїв світу і приватних колекцій.

Іншу групу джерел складають пам'ятки філософської та естетичної думки Китаю та Японії, значна частина яких ще не перекладалася ані на українську, ані на російську мови. Серед них перш за все слід відзначити фрагменти "Таємних переказів" шкіл Кано й Тоса. Крім того, до дослідження залучені літературні пам'ятки Японії, що становлять фонд її класики: Ніхонгі (Анали Японії), Кодзікі (Записи про події давнини), Манйосю ("Збірка міріад листя"), Ісе-моногатарі, Гендзі-моногатарі, щоденник Сей-Сьонагон, Хякунін іссю (Сто віршів ста поетів), поетичні збірки, казки, легенди доби Токугава. Останню групу джерел складають написи у гравюрах, свідчення сучасників доби, що вивчається.

Матеріали, які стали фактологічною основою дисертації та визначили її наукову проблематику, було зібрано протягом 1987-1999 років.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

1. Представлена дисертаційна робота є першою спробою комплексного аналізу художніх явищ доби Токугава через визначення культурно-естетичних універсалій, що відбилися як на рівні сюжетно-тематичного репертуару, так і на рівні засобів художньої виразності.

2. Впроваджено в науковий обіг матеріали теоретичної спадщини шкіл Кано і Тоса, матеріали щодо виникнення, розвитку та творчої спадщини мистців школи Нанга, що практично не досліджені у вітчизняному та російському сходознавстві.

3. Залучено до наукового обігу коло пам'яток укійо-е, які суттєво розширюють уявлення про цей феномен японської культури.

4. Висвітлено культуростворюючу роль писемності та літературної творчості в образотворчому мистецтві доби Токугава; переосмислено культурно-естетичні засади жанру бідзінга, що дозволило вийти на новий рівень його трактування.

5. Визначено усталені композиційні норми та іконографічні мотиви.

6. Визначено стійкі образотворчі мотиви та репертуар речового світу в образотворчому мистецтві, їх обумовленість культурно-естетичними стереотипами.

Практичне значення одержаних результатів. Головні положення дисертаційного дослідження можуть бути покладені в основу відповідних теоретичних курсів, що викладаються у вищих навчальних закладах на факультетах "мистецтвознавство", "станковий живопис", "графіка", "культурологія". Визначені культурно-естетичні стереотипи, що впливали на формування сюжетно-тематичного репертуару живопису та графіки доби Токугава, засобів художньої виразності, та розроблена методика аналізу пам'яток японського мистецтва можуть бути використані у науково-практичній діяльності музеїв України.

Простежені у роботі засоби збереження, функціонування та передачі естетичних традицій в середньовічній Японії можуть являти евристичну модель і для майбутніх культурологічних прогнозів та новітніх розробок у галузі естетичного виховання.

Особистий внесок здобувача. Автором узагальнено теоретичні положення попередніх дослідників японської культури; розроблено теоретичну модель аналізу пам'яток образотворчого мистецтва в контексті культурно-естетичних універсалій, які справили вплив на складання принципів формоутворення, логіку розвитку сюжетно-тематичного репертуару, образно-змістову структуру творів; впроваджено в науковий обіг новітні дані стосовно діяльності школи Нанга; визначено типологію образотворчих мотивів, семантики речей, іконографічних мотивів в мистецтві доби Токугава; висвітлено нові аспекти культуростворюючої ролі писемності та літературної творчості.

Апробація результатів дисертації. Головні положення дисертаційного дослідження було викладено та обговорено на Першій Всеукраїнській сходознавчій науково-практичній конференції (Київ, НаУКМА, 7-10 квітня 1997), Першій міжнародній міждисциплінарній конференції "Побут. Ритуал. Традиція." (Харків, ХДУ, 22-23 травня 1998), Першому українському симпозіумі з мовознавства і літератур країн азійсько-тихоокеанського регіону (Київ, НаУКМА, 28-30 квітня 1999), на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 80-річчю від дня народження академіка Омеляна Пріцака (Київ, Інститут сходознавства НАНУ, 16 червня 1999), на Другій всеукраїнській науково-практичній сходознавчій конференції (Київ, НаУКМА, 25-27 квітня 2000), на науково-практичній конференції Харківського художньо-промислового інституту (Харків, ХХПІ, 15-16 червня 2000), на засіданні круглого столу, присвяченого проблемам подальшого розвитку сходознавства в Україні (Київ, НаУКМА, 24-25 жовтня 2000).

Набуті під час дослідження матеріали та попередні результати було використано у викладанні лекційних курсів "Культура Далекого Сходу" (Краматорськ, КЕГІ, спеціальність "культурологія", 1995-1997 рр), "Мистецтво Китаю та Японії" (Харків, ХДАК, спеціальність “культурологія", 1998-2001рр). Значна частина дисертаційних матеріалів увійшла до відповідного розділу курсу "Історія графіки" (Харків, ХХПІ, спеціальність “графіка”, 2000-2001 рр).

Публікації. Основні положення, висновки та результати дослідження було опубліковано у дванадцяти статтях у наукових періодичних виданнях (з них 6 фахових, затверджених ВАКом України обсягом 2,5 друкованих аркушів), трьох збірках тез та матеріалів наукових конференцій, трьох навчально-методичних посібниках. Загальний обсяг публікацій — 8, 5 друкованих аркушів.

Структура та обсяг дисертації. Основний зміст дисертаційної роботи, поданої на 160 сторінках комп'ютерного тексту, складається із вступу, трьох розділів, висновків та науково-довідкового апарату, який містить список використаних джерел (292 найменування), іменний покажчик, перелік ілюстрацій, альбом ілюстрацій (124 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і межі дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ дисертації "Живопис та графіка Японії доби Токугава: стан дослідженості" містить огляд розвитку та стан вивченості образотворчого мистецтва доби Токугава.

У першому підрозділі "Нове "відкриття" східного мистецтва" окреслено передумови зародження східного мистецтвознавства, особливості формування у європейській свідомості образу японської культури від середини ХІХ до 30-х років ХХ століття.

Аналіз публікацій цього періоду свідчить, що нове захоплення східною культурою виявилося більш глибоким, ніж "жапонерія" ХVІІ-ХVІІІ століть. Відкриття європейськими художниками та знавцями мистецтва графічної виразності японських естампів укійо-е спровокувало інтерес до естетичної системи країни вранішнього сонця. В ній європейці вбачали джерело оновлення мови мистецтва. Тож перші публікації, присвячені японському мистецтву, відзначаються полемічною загостреністю. Статті З. Пшесьмицького, Н. Пуніна, І. Грабаря, М. Реріха відбивають палкі дискусії, що точилися навколо питання подальшого розвитку мистецтва. Разом з тим, на цьому етапі визначився переважний інтерес до японської гравюри, якій присвячено більше публікацій у порівнянні з живописом.

У другому підрозділі "Формування наукових шкіл" розглянуто процес формування сходознавчих центрів, проаналізовано особливості розвитку вивчення японського мистецтва у період з 30-х до 60-х років ХХ століття. У цей час з'являються перші праці аналітичного характеру (Ю. Курт, Е. Фенелоза), спостерігаються спроби осмислити різноманітні явища японської художньої культури з позицій особливостей світогляду та естетичних уявлень японців (С.М. Ейзенштейн). Однак події другої світової війни та наступний період подолання її наслідків на деякий час загальмували розвиток орієнтального мистецтвознавства як вітчизняного, так і зарубіжного.

У третьому підрозділі "Розвиток наукового східного мистецтвознавства" проаналізовано еволюцію японознавчих досліджень від 60-х років до кінця ХХ століття. Цей період відзначається розвитком системного вивчення історії японського мистецтва, розмаїттям наукової проблематики, спеціалізацією досліджень. Однак головним завданням більшості наукових публікацій постає загальна характеристика гравюри та живопису. Щодо монохромного пейзажу, частіш за все йдеться про цей феномен взагалі, ніж про його стан за часів Токугава. Значну частину наукової літератури присвячено живопису попередніх періодів та визначенню типологічних рис, що зберігалися впродовж століть. Важливу роль з цієї точки зору відіграють фундаментальні праці С.Н. Соколова-Ремізова, Н.С. Ніколаєвої, Є.В. Завадської, В.Є. Бродського. В них розроблено основні підходи до вивчення цього складного феномена далекосхідного живопису. Разом з тим, твори майстрів школи Нанга практично залишаються за межами наукових досліджень.

Японська гравюра на дереві — найбільш розроблена ділянка східного мистецтвознавства. Монографії Н.О. Виноградової, Б.Г. Воронової, О.А. Сердюк, М.В. Успенського становлять фонд наукової класики, створюючи міцну базу для подальших досліджень. Разом з тим, аналіз творів японської гравюри за жанровою класифікацією не є достатнім за відсутності чіткого розмежування, що було продемонстровано в окремих статтях О.А. Сердюк та М.В. Успенського. Отже, в цілому проблема тематичних принципів мистецтва укійо-е залишається не дослідженою й донині.

У зарубіжному мистецтвознавсті у зазначені часи спостерігається спрямованість досліджень до висвітлення творчості окремих мистців доби Токугава та спроб трактування їх творів. Такі фундаментальні праці, як монографії Тадасі Кобаясі, Мунесіге Наразакі, Дж. Гілієра, Дж. Кахіла та інших мистецтвознавців відзначаються багатством фактографічного матеріалу. Однак теоретичних узагальнень в них не виявилося.

Таким чином, незважаючи на величезну кількість публікацій, присвячених японському мистецтву доби Токугава, у його дослідженні ще існують певні прогалини: особливості сюжетно-тематичного репертуару, іконографічних мотивів, естетичні теорії провідних художніх шкіл, історія та мистецька спадщина представників школи Нанга. Однак найбільш актуальним завданням залишається пошук загальних основ японського мистецтва, що обумовлені культурно-естетичним досвідом японців та можуть бути визначені, як дещо універсальне, безумовне, властиве особливостям світосприйняття.

У четвертому підрозділі "Стратегія, база джерел, методологія, методика та методи дослідження" визначено послідовність етапів наукового пошуку, сформульовано робочу концепцію, обгрунтовано доцільність застосування системно-структурної методології, що дозволяє комплексно розглянути предмет, який вивчається. Різноманітність матеріалів, що потрапляють до кола дослідження, обумовили використання методики культурологічного аналізу, побудованої на прийомах текстологічного, порівняльного, семіотичного та образно-стилістичного аналізу, на встановленні генетичних змістових зв'язків між різними явищами японської культури доби Токугава.

У загальнотеоретичному та мистецтвознавчому осмисленні проблем, порушених у дисертації, автор спирався на концептуальні дослідження українських та зарубіжних вчених, зокрема А. Я. Гуревича, С.М. Бахтіна, В.Н. Топорова, С.Н. Соколова-Ремізова, Н.С. Ніколаєвої, М.В. Успенського, О.О. Шелестової, Л.М. Єрмакової, Є.В. Завадської, А.М. Мещерякова, У. Ла Фльора, С.М. Даніеля.

Другий розділ "Світоглядні аспекти формування культурно-естетичних універсалій" складається з п'яти підрозділів, де висвітлено релігійно-філософські чинники, які обумовили особливості світогляду та характеру художнього мислення японців. Через узагальнення епістемологічного досвіду середньовічної Японії визначено провідні ідеї, що набули ознак культурно-естетичних універсалій.

У першому підрозділі "Космологічний зміст "Книги Змін" та його вплив на розвиток світосприйняття на Далекому Сході" проаналізовано розмаїття проявів однієї з найдавніших космологічних концепцій Далекого Сходу у різноманітних явищах японської культури. Це так звана космологія Інь-Ян, згідно з якою світ являє бінарну структуру, де діють протилежні сили Інь (жіноче, темне) та Ян (сонячне, чоловіче). Доповнюючи одне одне, ці первні складають гармонію.

Автором висвітлено відбиття концепції Інь-Ян у системі креслення ієрогліфів, перших пам'ятках японської писемності, правилах живопису, теорії музики, літературі, естетичних та еротологічних трактатах. Принцип Інь-Ян виявився тією ідеальною моделлю існування, що забезпечила життєздатність культурних форм, у яких завжди можна простежити врівноваженість та прагнення уникнути надмірності. Новаційність підлягала випробуванню традиційним, будь-яка концепція існувала поряд із своєю антиномією: китайське — японське; вишукане — просте; книжне, інтелектуальне — безпосереднє, інтуїтивне; професійне — аматорське тощо.

У другому підрозділі "Сінтоїстська картина світу" викладено головні аспекти автохтонних японських релігійних та магічних вірувань, які протягом століть обумовлювали ставлення японців до світу, що їх оточує, та стали одним з головних стрижнів їх епістемологічного досвіду. Так, на засадах сінтоїстських вірувань склалася космологія мусухі, згідно з якою світ являє собою одухотворене ціле, сповнене камі. Гори, скелі, квіти, навіть слово наділені душею (тама). Тому всі явища світу виступають як у звичайному (профанному), так і у сакральному вимірах. Звідси особливе ставлення японців до світу природи. В цій системі координат панує образ світу, де гора протиставляється рівнині, як сакральне — профанному, ідеальне — вульгарному, завдяки чому згодом гори постають головним об'єктом зображення у монохромному живописі та за часів Токугава проникають і в міське мистецтво укійо-е.

У межах космології мусухі складалися засади художньої образності, своєрідної системи символів-тропів, побудованої на пейзажних мотивах, за допомогою яких відображалися найінтимніші думки та почуття. Аналіз текстів поетичних антологій Ман'йосю, Кокінвакасю та Хякунін іссю дозволяє стверджувати, що саме у ранній поетичній творчості склався стійкий сюжетно-тематичний комплекс, який виявляється у найрізноманітніших явищах художньої культури.

Від сінтоїстського культу усного слова походять і уявлення про сакральну сутність поета та поетичної творчості. Численні легенди про магічні здібності славетних поетів давнини сформували цілу низку сюжетів, які існують в літературі та драматургії від середньовіччя до сьогодення.

Уявлення про здатність душі міститися у речах, що простежуються у багатьох сінтоїстських обрядах, привели до закріплення за певними речами образів та асоціацій, що створило додатковий вимір їх сприйняття та водночас забезпечило незмінність їх форм. Так, у текстах Ніхонсьокі міститься ідея створення богами перших речей, таких як свічадо, меч та яшма, завдяки чому вони набули сакрального статусу. Інший шар семантики речового світу пов'язаний з їхньою ритуальною функцією ( наприклад: віяло, костюм та певні музичні інструменти ).

У третьому підрозділі "Даоський компонент у системі світогляду" розглянуті найважливіші даоські постулати, що позначилися на розвитку естетичної теорії та практики, обумовили деякі етичні аспекти діяльності мистця. Так, наприклад, Тоса Міцуокі у “Таємному переказі школи Тоса” наголошує на змістовності порожнечі, яку слід заповнити своїм серцем, що є естетичним еквівалентом відповідної тези Лаоцзи.

Найважливіший принцип живопису ци-юнь шен-дун (звучання духу, рух життя), над змістом якого розмірковували покоління китайських та японських мислителів відтоді, як його висловив Сє Хе, є естетичним виміром учення про Дао, яке згідно Лаоцзи виявляє себе через ци.

На підставі аналізу головних положень естетичних трактатів шкіл Кано та Тоса автор дійшов висновку про засвоєння японськими мистцями усього комплексу ідей, пов'язаних із принципом ци-юнь шен-дун, що зумовило відмову від натуралістичного зображення. Так, провідні майстри цих різних за естетичною орієнтацією шкіл – Кано Ясунобу і Тоса Міцуокі підкреслюють, що саме у формально несхожих картинах відтворюється звучання духу.

Ідея непривабливості істини, висловлена Лаоцзи, відбилася в естетичному осмисленні монохромного живопису, його особливої вишуканості, що обумовило перевагу монохромного краєвиду у системі живописних жанрів. Позначилася ця ідея і на формуванні культу непримушеної творчості, що відбилося у міфологемі життєтворчості мистця.

У четвертому підрозділі "Вплив конфуціанства на розвиток етичних та естетичних уявлень" проаналізовано ті ідеї Конфуція, що сформували стійкі етичні ідеали, без уявлень про які неможливо наблизитися до розуміння образно-змістової структури багатьох творів та взагалі етичного сенсу мистецтва.

Конфуціанство з його парадною благочинністю, ритуальністю, культом порядку та давнини виявилося тим фундаментом, на якому культурні традиції набули статусу безсумнівних цінностей, значущості. У межах вчення Конфуція складається той особливий тип далекосхідного історизму, в якому події минулого актуалізуються у сучасності, стають засобом відтворення змісту.

Традиціоналізм японського суспільства обумовив стійкість жанрів мистецтва, апеляцію до класичної спадщини, через яку передавався зміст новітніх подій, емоцій, почуттів. У цьому контексті пам'ять постає одним з найважливіших чинників культури, коли зображений об'єкт –– привід для культурних спогадів. Так, етичні аспекти вчення Конфуція обумовили популярність героїко-дидактичних сюжетів у літературі та театрі часів Токугава, що позначилось і на сюжетно-тематичному репертуарі образотворчого мистецтва.

Культ давнини, поєднуючись із сінтоїстським поклонінням природі та поезії, привів до формування так званої "естетичної географії" — звичаю подорожувати по країні, відвідуючи славнозвісні місця або за маршрутами великих поетів. Провідна категорія конфуціанського вчення — пам'ять — виявилася чи не найважливішою категорією мистецтва часів Токугава, увесь образний лад якого звертався до культурної пам'яті глядача. Сучасність таким чином виступала як проекція давнини на сьогодення.

У п'ятому підрозділі "Буддизм та його роль у формуванні культурно-естетичних універсалій" визначено поняття буддійського походження, які набули ознак стійких стереотипів та простежуються у найрізноманітніших явищах японської культури. Так, буддійська космологія та вчення про карму привнесли додатковий етичний і нерідко дидактичний зміст багатьох сюжетів у літературі та образоторчому мистецтві. Ідеї мудзьо та мусін, сюкке зумовили розповсюдження ідеалу вільного від матеріального світу, простого та незалежного способу життя, який сприяє досягненню ідеального стану муга (не-я) та порожнечі.

Ідея пізнання істини серцем, проголошена у дзен-буддизмі, виявилася надзвичайно плідною у формуванні культурно-естетичних стереотипів. Лейтмотив японських естетичних трактатів — "створення картини серцем" — протиставляється раціонально виваженому методу. Від ідеї серця походить естетична оцінка природності творчості, що найкращим чином реалізується в аматорстві та знаходить міцну підтримку у даосизмі. Крім того, саме буддизм збагатив систему символів японської культури, яка разом із сінтоїстськими символами складала "абетку" світу.

Дзен-буддійські ідеї простоти думки, форми та дії вплинули на формування категорії "легкості", яка мислилася теоретиками мистецтва як риса, властива саме японському мистецтву. В естетичних трактатах доби Токугава "легкість" виступає як ознака обдарованості та справжньої майстерності.

Вчення дзен-буддизму, що увібрало чимало даоських постулатів, у багатьох своїх аспектах стикалося з сінтоїстськими віруваннями. Зокрема, концепція природи, сповненої єством Будди, як джерело пізнання та істинного натхнення додавала її сінтоїстському образу глибини осмислення. Саме тому японський тип мислення знерідка характеризують як пейзажний.

Таким чином, все вищезгадане обумовило багатошаровість, підвищену семантичну насиченість різноманітних культурних феноменів.

Третій розділ роботи "Відбиття культурно-естетичних універсалій класичної Японії в образотворчому мистецтві доби Токугава" містить аналіз пам'яток образотворчого мистецтва з точки зору обраної проблеми.

У першому підрозділі "Світ богів та світ людей у мистецтві укійо-е" через аналіз живописних та графічних творів, що належать до напрямку укійо-е, встановлено наявність типових сюжетів, що набули популярності та певних традицій зображення за часів Токугава. Так, серед провідних мотивів, що були породжені особливостями культурно-мистецької ситуації досліджуваної доби, виявляються сюжети з життя "веселих кварталів" — позаофіційного, напів-карнавального світу. Серед них окремий напрямок складають зображення куртизанок та гейш. Розмаїття їх образів утворює певні тематичні комплекси: світ красуні, її буденні клопоти, красуня як уособлення модного світу, травестійні образи красунь у вигляді великих духовних авторитетів Далекого Сходу — Бодгідгарми та Чжуанцзи.

Слід зазначити, що не завжди подібні зображення слід трактувати як жартівливі. Значна частина образотворчого матеріалу являє образ гетери, яка мислиться реінкарнацією бодгисатви Самантабгадри, що мало міцне підгрунтя у дзен-буддизмі, деякі представники котрого вважали, що саме гетера ідеально уособлює принципи муга (не-я) та сюкке (піти з дому). Звідси походить популярність сюжетів про поета-ченця Сайгьо та його наставницю — гетеру Егуті.

Окремий напрямок складають еротичні мотиви — так звані "весняні картини" (сюнга), що відбивають як космологічні аспекти (у дусі Іцзін), так і жартівливі. Класичними зразками композицій цього типу є серії гравюр Сугімура Дзіхея, Хісікави Моронобу, Торії Кійонага, Кітагави Утамаро, Судзукі Харунобу, Кацусіка Хокусая. Аналіз образно-змістової структури творів укійо-е дозволяє стверджувати про наявність еротичного підтексту у жанрових зображеннях, що не відносяться безпосередньо до "весняних картин".

Певну групу сюжетів утворюють зображення на міфологічні сюжети (Сім богів щастя, Яма Уба і Кінтаро тощо), які набувають вільної інтерпретації у дусі "веселих кварталів".

Таким чином, змістова структура цих типових сюжетів спирається на систему символів та образотворчих метафор, що відбиває найважливіші культурно-естетичні стереотипи.

У другому підрозділі "Культ писемності в образотворчому мистецтві доби Токугава" прослідковано, яким саме чином уявлення про сакральне походження писемності, її філософсько-естетичний та етичний зміст вплинули на розвиток образотворчого мистецтва.

На засадах порівняльного, образно-стилістичного, системно-культурологічного аналізу творів живописного та графічного мистецтва встановлено, що культ писемності обумовив не тільки пріоритет жанрів образотворчого мистецтва, пов'язаних із писемністю та літературою (каліграфія, монохромний краєвид, хайга), а й, сформувавши шанобливе ставлення до літератури і письменника, позначився на розвитку сюжетів, присвячених великим поетам Китаю та Японії, класичним творам і різноманітним сценам читання. Серед класичних текстів, що знаходять своє відбиття у мистецтві укійо-е, найчастіше зустрічаються Ісе-моногатарі, Гендзі-моногатарі, Інтимний щоденник Сей-Сьонагон та вірші з антології Хякунін іссю. Важливо відзначити, що в образотворчому матеріалі доби Токугава зв'язок із певними літературними творами встановлюється не лише через пряме ілюстрування або залучення текстового фрагменту до композиції, а й через використання ключових символів-тропів, прийому мітате (уподібнення) або через назву твору.

Аналіз широкого кола естампів укійо-е дозволив автору визначити типологічні риси зображення поетів та дійти висновку про наявність трьох головних іконографічних мотивів, що уособолюють даоський ідеал усамітнення, сінтоїстські вірування про магічні здібності поетичної творчості та буддійську ідею карми. Тематично зображення поетів за часів Токугава складають такі напрямки: Роккасен (Шість геніальних поетів), "Славнозвісні поети Китаю та Японії", "Сайгьо та Егуті", епізоди з життя поетів.

У розмаїтті матеріалів живопису та графіки доби Токугава помітна наявність стійких мотивів, що сягають давніх сінтоїстських обрядів та закріплені у поетичній традиції і набули розповсюдження як художні метафори. Так, сінтоїстське поклоніння природі, віра в одухотвореність природного світу зумовили формування сезонного мислення, згідно з яким думки, почуття, емоції знаходили своє вираження через образи природи. Чотири пори року та їх поетичні або географічні образи складали своєрідну абетку образотворчого мистецтва: Весна — "цвітіння сакури" — "Йосіно"; Осінь — "кленове листя"—"Тацута-гава" тощо. Закріплення цих сюжетів в образотворчій лексиці доби Токугава репрезентують твори Огата Корін, Огата Кендзан, Кацусіка Хокусая, Го Сюна, Рейзея Таметака, Ватанабе Сікьо та ін. Апеляція мистця до цих сюжетів передбачала не тільки впізнавання славнозвісних місцевостей Японії, що стали символами певних пір року, а й пригадування численних віршів, що за допомогою цих природних мотивів уособлюють певне коло ідей, настроїв, асоціацій.

У третьому підрозділі "Інтелектуали класичної Японії: школа Нанга" вперше висвітлено історію виникнення, розвитку та діяльності мистців школи Нанга. Через аналіз їхніх живописних творів, біографічних матеріалів та спогадів сучасників встановлено зумовленість концепції життєтворчості "інтелектуала" даоськими, конфуціанськими та дзен-буддійськими ідеями. Так, даоський ідеал досконало мудрої людини, яка веде простий і вільний спосіб життя, уникає чинів та слави, позначився на так званому ексцентризмі поведінки мистців Південної школи. У дисертації на підставі аналізу біографічних матеріалів ії провідних майстрів висвітлено типологічні риси канону життєтворчості мистця Нанга.

Конфуціанське вчення з його культом давнини обумовило збереження усталених культурних форм, звернення до класичних зразків давнини. Сінтоїстська віра в одухотвореність світу, доповнена конфуціанським шануванням старовини, вплинула на розвиток “естетичної географії”, що позначилося знов-таки і на сюжетно-тематичному репертуарі живопису, і на практиці поетичних мандрівок та поетичних бенкетів. Листи Йоси Бусона, що збереглися, свідчать про слушність такого висновку.

Результати проведеного автором аналізу сюжетно-тематичного репертуару та образно-змістової структури живописних творів майстрів Нанга свідчать про глибоке засвоєння ними китайської та японської літературної і філософської класики. Однак найбільш популярними виявляються краєвиди типу "гори-води" та різноманітні варіації на тему "життя інтелектуала", що знайшло вияв у портретах Вчителів, сюжетах типу "спілкування шляхетних друзів" та образотворчих версіях славнозвісних поетичних творів. Втім слід зазначити, що в цих сюжетах слід вбачати не стільки наслідування китайських зразків, скільки прийом уподібнення. Прикладом можуть слугувати твори Ікено Тайга, Йоси Бусона, Урагамі Гьокудьо, Тодокі Байгай та ін.

У четвертому підрозділі "Світоглядні аспекти семантики світу речей в мистецтві укійо-е" висвітлено відбиття сінтоїстських вірувань про здатність речі містити душу її власника ( тама) або бути тілом божества (сінтай) у семантиці світу речей, що посідають важливе місце в образно-змістовій структурі художніх творів. Такий ракурс дослідження мистецтва укійо-е є першою спробою визначення важливого семантичного шару — символіки речового світу.

Через аналіз різноманітних пам'яток та відтворення їх інтертекстуальних зв'язків автор дійшов висновку, що подібно до літературної практики, яка спиралася на стійкий репертуар образів та мотивів, у мистецві укійо-е предметний світ виконує функцію "ключових слів", своєрідної образотворчої метафори. Наявність стійкого репертуару речей, що з'являється у композиціях жанру бідзінга, дозволяє уявити його як своєрідний "каталог речей" типової красуні, що висвітлює її образ як на мікро-, так і на макро-рівні. Використання мистцями цих своєрідних "речових каталогів" створює подвійний зміст на межі буденного та сакрального. Певні комбінації речей виступають ознакою сакрального зв'язку жінки із світом богів, таємничою силою природи (свічадо, віяло, костюм), визначають її соціальний статус (кольори сукні, аксесуари, люлька) чи дозволяють ототожнити її з культурним ідеалом (пензель, тушниця, книга, сямісен). Знерідка речі виступають в еротичному забарвленні. Крім того, у мистецтві укійо-е простежуються певні комплекси предметів, які за своєю семантикою вказують на соціальну приналежність зображеного героя: віяло, свічадо, пензель, люлька, костюм, сямісен виступають своєрідним "речовим портретом" красуні; пензель, туш, шахи, флейта — інтелектуала тощо.

Щодо узагальненого речового світу укійо-е, то можна стверджувати, що він складається виключно з предметів, які постають матеріальним проявом ідеї щасливого, безтурботного життя, сповненого краси та витончених почуттів, символом якого у свідомості городян і були "веселі квартали".

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Незважаючи на те, що період Токугава в художній культурі Японії викликає найбільший інтерес дослідників, ціла низка питань залишається і нині невисвітленою: особливості сюжетно-тематичного репертуару, іконографічних мотивів, естетичні теорії провідних художніх шкіл, історія та мистецька спадщина представників школи Нанга. Однак найбільш актуальним завданням "східного" мистецтвознавства залишається пошук загальних основ японського мистецтва, що обумовлені культурно-естетичним досвідом японців.

2. В межах сінтоїстської космології мусухі сформувалося уявлення про простір, що сповнено камі. Саме тому природа постає головним об'єктом поклоніння у сінтоїзмі. Звідси походить і система сезонних символів, які здобули закріплення в поетичній творчості та протягом сторіч становили стійкий репертуар образів та мотивів танка. На підставі образно-стилістичного та структурно-семантичного аналізу розписів ширм, віял, графічних естампів доби Токугава автор стверджує наявність у них традиційних для японської поетичної творчості мотивів.

3. Від сінтоїстського культу усного слова походить низка сюжетів, пов'язаних із шануванням постаті поета. Однак в образотворчому матеріалі доби Токугава образи поетів давнини відбивають вже не тільки цю первинну модель образу поета, а його сприйняття в контексті сінто-буддійських та даоських ідей, що підтверджується фактом типологізації їх зображень. Визначені автором три іконографічних мотиви (поета-аристократа, поета-самітника, поета в одній з його реінкарнацій) являють зразок відбиття цієї парадигми в образотворчому мистецтві.

4. У межах космології мусухі міститься й сакральний вимір світу речей, особливо так званих "першоречей". В живопису та графіці доби, що вивчається, простежено певний репертуар речей, який створює додатковий зміст зображення.

5. Вплив космології Інь-Ян за результатами проведеного дослідження виявляється на різноманітних рівнях. Окрім віддзеркалення уявлень про світ як бінарну структуру у розвитку монохромного краєвиду, в осмисленні насиченості та освітленості тушових плям, співставленні масштабів, форм та предметів, що становлять космологічний зміст монохромного краєвиду, опосередковано космологія Інь-Ян позначилася на композиційній структурі сюнга, символіці музичних інструментів. Культ писемності, що склався у межах цієї космології, обумовив особливе місце серед видів мистецтва каліграфії та розмаїття її творчих інтерпретацій (окремі каліграфічні сувої, залучення тексту до композиційної структури зображення, хайга). На рівні сюжетно-тематичного репертуару в живопису та графіці часів Токугава уявлення про писемність як ознаку культурного ідеалу визначено у зображеннях акту створення каліграфічного напису, у розмаїтті образів читачів, у насиченості образотворчого мистецтва літературними алюзіями, що відсилають глядача до класичних текстів.

7. Вчення Лаоцзи та Чжуанцзи сприяли розвитку естетичних уявлень про змістовність порожнечі; ідея непривабливості істини позначилася і на філософсько-естетичному осмисленні тіні, і на подальшому розвитку монохромного краєвиду та формуванні ідеалу творчої особистості як вільної, досконало мудрої людини, що найбільш яскраво відбилося в життєтворчості мистців Нанга.

8. Буддизм магаяни та особливо вчення дзен-буддизму створили цілу систему символів, які посіли почесне місце серед об'єктів зображення за часів Токугава. Ідея карми відбилася в особливому прийомі зображення мітате (уподібнення), в якому подавалися такі вшановані постаті як Бодгідгарма, Чжуанцзи, поети з Роккасен. Буддійські ідеали мудзьо та мусін позначилися на особливому сприйнятті куртизанки з "веселих кварталів", яка у гравюрі та живописі укійо-е постає уособленням цих ідеалів та нерідко представлена як персоніфікація Бодгидгарми або бодгисатви Самантабгадри. Просторовою контамінацією категорій мудзьо та мусін виявляються образи хижі та постоялого двору, які стали хіба що не найчастішими символами у живопису Нанга та дзенга.

9. Дзен-буддійська формула простоти думки, форми та дії в естетичних трактатах зумовила появу категорії "легкості", яка виявляється провіднoю характерною рисою японського мистецтва та відбивається у лаконізмі композиційних форм, розвитку "миттєвого живопису", формуванні канону життєтворчості мистця.

10. Сюжетно-тематичний репертуар доби Токугава віддзеркалює проекцію конфуціанських етичних цінностей на естетичну сферу. Численні героїчні серії є красномовним свідченням вкорінення в японському суспільстві ідей синівської шанобливості (сяо) та відданості господарю (гірі), які проникли майже в усі жанри гравюри.

11. Отже, на засадах космології Інь-Ян та мусухі, даосизму, дзен-буддизму та конфуціанства формувалися певні групи ідей, що обумовили становлення принципів образотворчого мистецтва, ідеальної моделі творчої особистості, які набули ознак культурно-естетичних універсалій та відбилися в художньому процесі доби Токугава як на рівні сюжетно-тематичного репертуару, усталених композиційних норм та іконографічних мотивів, так і в засобах художньої виразності, семантичної багатошаровості пам'яток образотворчого мистецтва.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Рыбалко С.Б. Некоторые аспекты историко-культурных процессов в Японии ХVIII века // Материалы науч.-практ. конф. преподавателей и студентов / Краматорский экономико-гуманит. ин-т. — Краматорск: КЭГИ, 1995. – С. 8-10 [0,15 друк. арк.].

2. Рыбалко С.Б., Косенко С.А. К вопросу об основах художественного метода дальневосточной живописи (Китай, Япония) // Там же. — С.12-13 [0,1 друк. арк.].

3. Рыбалко С.Б. Личность Икэно Тайга в контексте средневековой японской культуры // Проблемы всеобщей истории: Чтения, посвященные памяти ак. М.А. Коростовцева: Сб. ст./ Рос. Ун-т дружбы народов. — М., 1997. Деп. В ИНИОН РАН, №. 53166 от 29.12.1997.— С. 60-74 [0,6 друк. арк.].

4. Рыбалко С.Б. Развитие эстетической мысли в средневековой Японии // Актуальні проблеми економічного та гуманітарного розвитку України на межі тисячоліть: Зб. ст. — Краматорськ: КЕГІ, 1998. — С.265-276 [0, 65 друк. арк.].

5. Рибалко С.Б. Естетична думка середньовічної Японії: Кано Ясунобу і Тоса Міцуокі // Вісн. Харків. художньо-пром. ін-ту. — Х.: ХХПІ, 1998. — Вип.1. — С. 109-113 [0, 25 друк. арк.].

6. Рибалко С.Б. "Інтелектуали" середньовічної Японії : школа Нанга // Там само. — С. 114-117 [0, 2 друк. арк.].

7. Рибалко С.Б. "Диваки" середньовічної Японії: портрет творчої особистості // Вестн. Харьков. гос. ун-та: Материалы междунар. междисциплин. конф. "Быт. Ритуал. Традиция."— Х.: ХГУ, 1998. — С. 143-145 [0, 2 друк. арк.].

8. Рибалко С.Б. Середньовічна японська література у дзеркалі образотворчого мистецтва // Матеріали першого всеукр. симпоз. з мовознавства і літератур країн азійсько-тихоокеан. регіону : Зб. ст. — К., 1999. — С. 82-86 [0, 25 друк. арк.].

9. Рибалко С.Б. "Диваки" середньовічної Японії: портрет творчої особистості // Всесвіт. — 1999. — № 5-6. — С. 155-157 [ 0, 2 друк. арк.].

10. Рибалко С.Б. Культ писемності та його відбиття в образотворчому мистецтві Японії