ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК 94 (477.8) "15/17"

Смуток Ігор Іванович

Королівські столові маєтки в Галичині

наприкінці XVI – XVIII ст.

спеціальність 07.00.01. – історія України

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник Колесник Віктор Федорович, доктор історичних наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри давньої та нової історії України

Офіційні опоненти: Гошко Юрій Григорович, доктор історичних наук, Інститут Народознавства НАН України, провідний науковий співробітник

Александрович Володимир Степанович, кандидат історичних наук, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри давньої історії України і спеціальних історичних дисциплін

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського

Захист відбудеться “6” березня 2001р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 222. 01 у Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий "5" лютого 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, кандидат історичних наук,

доцент Стеблій Ф.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Взаємовідносини населення з державою в особі місцевих владних структур на західно-українських землях в XV-XVIII ст., тобто до виникнення уніфікованого, всеохоплюючого державного бюрократичного апарату є визначальним для обох сторін. Вони впливають на формування локальної специфіки господарського розвитку, соціальної структури населення, правового регулювання поточних справ, вони породжують необхідність влади пристосовуватися до існуючих серед жителів окремої території механізмів вирішення повсякденних справ та покликаної для цього організації, яку уособлювали сільські та міські громади, група громад і навіть окремо взяті її члени. Як наслідок, це спричинило виникнення значної поліваріантності місцевих адміністративно-господарських і судових структур, непомітної, на перший погляд, за лаштунками типової характерної для всієї Речі Посполитої дійсності з властивим їй фільваркно-панщизняним господарством, домінуванням орендних та суборендних форм його ведення практично в кожному більш-менш значному за розмірами маєтку і створенням адміністрації для управління ним, однакової за своєю номенклатурою, обов’язками та повноваженнями як в магнатських, так і в шляхетських господарствах, з підсудністю більшості населення, представленого селянством, власникам цих маєтків й відносною автономією міст, нарешті, з домінуючою роллю шляхти, яка монополізувала в своїх руках всі ланки адміністративного управління, окрім найнижчих, в межах громади. Звідси постає необхідність вивчення кожного окремо взятого адміністративно-територіального комплексу як то шляхетський, церковний маєток, королівщина, чи місто, група поселень тощо, об’єднаних єдиним управлінням. Накопичені таким чином результати локальних досліджень, по-перше, зайвий раз поповнюють наші знання про соціально-економічні і суспільні процеси в західноукраїнському регіоні, доповнюючи загальну мозаїку тогочасної організації публічного і приватного життя новими нюансами, по-друге, дають змогу робити більш адекватні узагальнення про те, що відбувалося тут впродовж XVI-XVIII ст. і скорегувати трактування окремих явищ, фактів, процесів історії України та Польщі.

Те, що вибір впав на королівські столові маєтки, не випадково. Адже вони були найбільшим територіально-адміністративним комплексом в межах Галичини і всієї України, що об’єднував три міста та близько 130 сіл (другим за розмірами було Білоцерківське староство – понад 100 сіл). Вони входили до особливої категорії земель королівського домену, прибутки з яких йшли на утримання польського монарха та його двору.** В тогочасній документації для визначення земельної власності монархії поряд з назвою “королівські столові маєтки” широковживаною була ще одна – “економії”. В дослідженні в однаковій мірі використовуються обидві назви. Розкидані по всій Речі Посполитій, королівські столові маєтки складалися з найбільших староств, розміщених на території теперішньої Польщі, Білорусі і України, й в останній лише Самбірське староство було перетворене в економію. Нарешті, її місцерозташування в центрі міграційних потоків як з півдня, так і з півночі та заходу, особливості ландшафтно-кліматичних умов зумовили створення і збереження тут впродовж тривалого часу доволі специфічних господарських, правових, культурних відносин, які не простежуються в жодній іншій місцевості.

Об’єкт дослідження – господарсько-фіскальна та судово-адміністративна система управління королівськими столовими маєтками в Галичині.

Предмет дослідження – органи управління, їхні обовязки, соціальний та професійний склад урядовців Самбірської економії, механізми функціонування апарату управління королівських столових маєтків, формування та еволюція господарської політики адміністрації економії, механізми та засоби регулювання правових відносин населення і їх місце в системі судоустрою Речі Посполитої.

Хронологічні рамки дослідження включають період від перетворення Самбірського староства в економію згідно сеймової конституції 1590р. про створення королівських столових маєтків як особливої категорії державних земель, прибутки з яких призначалися на утримання польського монарха та його двору, до 1772р., тобто першого поділу Речі Посполитої й анексії Руського воєводства Австрійською імперією і включення Самбірської економії до складу австрійських камеральних маєтків.

Географічні межі роботи – територія королівських столових маєтків в Галичині з центром в м. Новому Самборі, або інакше – Самбірська економія, яка входила до складу Перемишльської землі Руського воєводства, і охоплювала територію більшості населених пунктів сучасних Самбірського, Старосамбірського, Турківського, Дрогобицького і Сколівського районів Львівської області.

Мета дослідження – реконструювати апарат управління Самбірської економії, виявити механізми його функціонування в сфері адміністративного, господарсько-фіскального управління і правового регулювання. Для досягнення даної мети було досліджено:

·

·

·

·

·

Методологічна основа дисертації – принципи науковості та об’єктивності. Використання порівняльно-історичного, типологічного методів, зокрема щодо реконструкції окремих складових історичного явища.

Наукова новизна – на основі малодослідженого архівного матеріалу вивчено систему функціонування влади в Речі Посполитій кінця XVI – XVIII ст. в рамках окремо взятої адміністративно-територіальної одиниці, ступінь проникнення її в різні сфери життєдіяльності населення на прикладі Самбірської економії, соціальний склад урядовців, окремої, доволі замкнутої структури адміністрації Королівського скарбу на місцях та критерій відбору кандидатів і просування по службовій драбині; виділено декілька професійних груп економських урядовців, в кожній з яких сформулювалися й циркулювали свої уявлення про професійну придатність, свої механізми розподілу між ними посад, функціонування поряд з замковою адміністрацією добре налагодженого громадського самоврядування, різноманітні аспекти їхніх відносин у сфері судочинства, у фіскально-господарській сфері.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з середньовічної історії України, зокрема історії держави і права України, історичного краєзнавства, історії Карпатського регіону; широкого спектру праць, пов’язаних з історією створення і функціонування владних структур на території українських земель, організації господарського і правового життя українського населення.

Результати дисертації апробовані в доповідях на IV Дрогобицькій науковій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, листопад 1998 р.), четвертій академії пам’яті професора Володимира Антоновича (Київ, березень 1998 р.), V Дрогобицькій науковій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, листопад 2000 р.) та 6 публікаціях дисертанта.

Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації – 196 с., список джерел і літератури складає 323 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення,

У першому розділі “Стан наукової проблеми дослідження і джерельна база”, проаналізовано літературу з історії королівських столових маєтків в Галичині, джерельну базу.

Наявні дослідження з історії королівських столових маєтків в Галичині утворюють декілька тематично різнопланових і якісно неоднакових груп. Перша складається з краєзнавчої літератури. Це праці польських істориків, ентузіастів-аматорів, починаючи з середини ХІХ ст., про окремі місцевості колишньої території Самбірської економії. До 40-х років ХХ ст. вони поповнились численними науковими та науково-популярними статтями і кількома монографіями. Рівень більшості з них невисокий, як правило, вони оперують загальновідомими фактами і впродовж століття суттєвого прогресу в дослідженні історії сіл і міст, що входили до королівських столових маєтків, не було досягнуто. Однак серед них на увагу заслуговують окремі праці першої половини XIX ст. В першу чергу, це двотомна монографія Кучери А. з історії міста Нового Самбора, історія Турківського повіту Пульнаровича В., статті Дорфлеровної А., відомості про кожне село та місто, вміщені в багатотомному географічному словнику Польського королівства. Разом з науковим доробком українських вчених-дослідників, краєзнавців дорадянського періоду (Зубрицький М., Грушевський М., Крипякевич І., Кобільник В.) вони розкривають окремі аспекти господарського, правового життя населення Самбірської економії. На жаль, ця робота не була підтримана на належному рівні в радянські часи та на сучасному етапі. В багатотомній історії міст і сіл Української РСР практично жодних нових даних з історії королівських столових маєтків в Галичині немає. Останні публікації з цієї тематики 90- років ( Рабій Ю.Є про Новий Самбір та Юсипович І. про Турківщину) спираються на роботи своїх попередників й нічого нового не додають.

Окрему групу утворюють дослідження польських істориків історії Королівського та Коронного скарбу Речі Посполитої XV-XVIII cт. Самбірська економія, будучи складовою частиною королівських столових маєтків польської Корони, а отже – Королівського скарбу, ставала, таким чином, об’єктом їхніх наукових пошуків. Основним досягненням польських вчених (Сухені-Грабовська А., Пулацький В., Вичанський А.) став перегляд традиційних уявлень про еволюцію Королівського та Коронного скарбів, та твердження, що виділення в 1590 р. з королівщин окремої категорії так званих королівських столових маєтків, яке означало перетворення найбільших староств Речі Посполитої в економії, не супроводжувалося корінною реорганізацією управління цими економіями і суттєвими змінами в господарській та правовій сферах в них. Цей процес, на їхню думку, відбувався еволюційним шляхом і окремішність економій від решти державних земель – королівщин – починає усвідомлюватися лише з середини XVII ст. Серед цієї групи праць слід виділити ще дві – Рибарського Р. про лихварсько-кредитні відносини в Самбірській економії в XVIІІ ст. та Станчака Е. про королівські столові маєтки за правління Августа ІІІ. Перша, написана в контексті досліджень цим вченим господарсько-фінансової системи Речі Посполитої, якій, окрім вищезгаданої праці, присвячено дві великі монографії, висвітлює складну проблему фінансового становища населення економії в XVIII ст. і виконана на архівному матеріалі ХІХ відділу Варшавського архіву давніх актів, що згорів в 1944 р. Друга – публікація дисертаційних досліджень автора. Вона розкриває систему управління королівськими столовими маєтками в 30-40-х роках XVIII ст., господарське та правове становище селян в економіях, в тому числі і Самбірській. Автор доволі докладно зясував аспекти господарсько-адміністративного управління в економіях, їх взаємовідносини з Скарбовою комісією, однак оминає їх специфіку в кожній економії.

Окремо слід виділити дослідження, що побіжно торкаються історії Самбірської економії. Вивчення в них окремих питань загалом не створює цілісного уявлення про процеси, що мали місце в королівських столових маєтках в Галичині. Поряд з тим створено роботи, в яких широко використано архівний матеріал з історії Самбірської економії і вивчення якого стало базою для ілюстрації суспільних, соціальних, господарських явищ XV-XVIII ст., що поширювалися далеко за межі цього регіону. До останніх можна віднести цикл статей та докторську дисертацію професора Львівського університету Інкіна В.Ф. В контексті вивчення громадського самоуправління в Прикарпатті та окремих його адміністративних і правових інститутів він, спираючись на архів Самбірської економії, дослідив звичаєву систему врегулювання правових відносин населення Самбірської економії та функціонування на її території сільських війтівсько-лавничих судів, грунтовно проаналізував проблему “волоської колонізації” в Галицькому Прикарпатті і зясував основні складові управління сіл на волоському праві (інститут крайників, князів-війтів, зборові суди). У центрі уваги дослідника опинилися такі питання як господарське становище населення економії та фіскальна політика самбірської замкової влади стосовно нього. В останній своїй статті про архів Самбірської економії, немов підводячи підсумок своїх багаторічних досліджень, вчений дав загальну характеристику еволюції системи управління в Самбірському старостві від кінця XIV ст. до XVIII ст., однак це йому не зовсім вдалося: автор блискуче показав формування і розвиток адміністративно-правової системи до кінця XVI ст., власне період існування економії висвітлено поверхово й допущено ряд неточностей. В цілому праці Інкіна В.Ф. залишаються одними з небагатьох скрупульозних, обгрунтованих досліджень, якими може послуговуватися дослідник історії королівських столових маєтків в Галичині.

До згаданої групи з повним правом можна віднести і три монографії Гошка Ю.Г. Це історико-етнографічні роботи, об’єктом вивчення яких є Бойківщина ( ця етнічна група українців населяла практично всю територію Самбірської економії). Дослідник також використовував документи до історії королівських столових маєтків і в його публікаціях це вичерпно розкрито.

З польських дослідників виділимо монографію Кулі В., про мануфактури Речі Посполитої середини-кінця XVIII ст. В одному з розділів висвітлюється діяльність у Самбірській економії залізноробних фабрик. Робота містить цінні відомості з історії скарбового господарства в королівських столових маєтках в Галичині.

Джерельна база дослідження складається з комплексу неопублікованих документів з Центрального державного історичного архіву України в м. Львові. В процесі опрацювання архівного матеріалу було використано ф.13 “Перемишльські гродські актові книги”, де у вигляді облят зберігаються записи вищих судових інстанцій Речі Посполитої (Референдарського суду, Асесорії), королівські універсали та нормативно-розпорядчі документи вищих урядовців Королівського скарбу і Самбірської економії. Ф.43 Магістрат міста Нового Самбора” вміщує документи та актові книги війтівсько-лавничого суду та уряду Ради, в яких відбито взаємозв’язки адміністрації економії та магістрату міста, вміщено постанови і декрети замкової влади, що поширювалися на всю територію королівських столових маєтків, включаючи місто. Цікаві матеріали вміщено в ф.142 “Громадський уряд с. Чукви”, він складається з актових книг війтівсько-лавничого суду с. Чукви, що в Самбірській економії і репрезентує правову діяльність цієї інституції, що існувала також в сс. Нагуєвичі та Стрілковичі, але актові книги яких не збереглися. У ф.181, оп.2, серед родинних документів Жевуських, знаходяться документи з родинного архіву Уруських, один з представників яких, Фома-Адам, займав уряд віце-адміністратора Самбірської економії за правління барона Ґартенберга-Садогурського (1768-1772 рр.), через що тут збереглася господарсько-звітна документація Самбірської економії останніх років перед австрійською окупацією Галичини, та переписка урядовців економії між собою та з різними особами. У Ф.856 “Самбірська економія” зібрані документи до історії королівських столових маєтків в Галичині в кількості 443 одиниці зберігання, серед них трапляються надзвичайно цікаві і цінні, наприклад, універсали королів з власноручним підписом, облятовані грамоти галицько-волинських князів тощо.

В науковій бібліотеці Національної Академії Наук ім.В.Стефаника зберігаються мікрофільми інвентарів та люстрацій Самбірської економії за 1686, 1760, 1768рр., вивезених разом із зібранням Осолінських до Вроцлава після Другої світової війни. Враховуючи майже повну відсутність такого роду обліково-статистичних документів до історії королівських столових маєтків в Галичині та їх інформаційну насиченість, а отже і цінність, ці мікрофільми залишаються одним з головних джерел для висвітлення господарсько-фіскального становища населення Самбірської економії та скарбового господарства.

У бібліотеці Львівського національного університету у відділі рукописів знаходиться архів Самбірської економії. Він складається з 71 актової книги і охоплює період з кінця XVI до початку ХІХ ст. Це цілісне документальне зібрання містить величезну кількість матеріалу з історії господарських, правових, соціальних відносин населення королівських столових маєтків. Тут знаходиться унікальна інформація про повсякденне життя непривілейованих груп населення та дрібної шляхти. Відомості архіву Самбірської економії – це також багатий матеріал про створення та функціонування системи управління в економії.

У другому розділі “Органи управління королівських столових маєтків в Галичині та їх функціонування” зясовано структуру адміністративного апарату управління в Самбірській економії, номенклатуру урядів економії, що творили кістяк цього апарату, соціальний склад економських урядовців.

Серед урядовців королівських столових маєтків в Галичині можна виділити три основні групи: управителі економії, тобто адміністратори (старости, економи, державці), вища та середня ланки адміністрації економії, до яких входили віце-адміністратор, актовий та провентові писарі, піджупники, управителі ключів (державці, адміністратори, урядовці) та фільварків, третя група – громадські урядовці, тобто присяжні, війти в селах німецького, князі – волоського та ватамани і тіуни – колишніх селах руського права, з часом переведених на німецьке. Проміжне місце між двома останніми групами займали крайники, які подібно до урядовців ключів також були управителями окремих адміністративно-територіальних одиниць, поряд з тим вони були тісніше повязані з господарсько-правовою діяльністю громад в селах волоського права і до певної міри виступали одним з інститутів громадського самоуправління в гірській частині економії.

Адміністратори Самбірської економії призначалися королем, з 30-х років XVIII ст. – Скарбовою комісією Його Королівської Милості з осіб шляхетського походження. Релігійна та етнічна приналежність претендента на уряд управителя економії не бралась до уваги. З новопризначеним адміністратором укладався контракт. Останній разом з інвентарем економії були саме тими документами, на основі яких будувалися взаємовідносини адміністратора з Королівським скарбом, визначалися обсяги його адміністративно-правових та господарсько-фіскальних можливостей, фіксувалися форми управління економією та її складовими частинами тощо. Наділений широкими повноваженнями, управитель економії самостійно визначав політику адміністрації в усіх сферах життєдіяльності в межах СЕ, з середини XVIII ст. вона узгоджувалася з Скарбовою комісією Його Королівської Милості. Винагородою для адміністраторів були прибутки з окремих обєктів господарювання в економії, вони фіксувалися інвентарем та звичаєм, їхній абсолютний розмір не був фіксованим. Відсутність контролю з боку Королівського скарбу за поточними справами в економії відкривав перед управителем широкі можливості для зловживань. Часом розміри нелегальних прибутків перевищували законні.

Для управління економією адміністратори формували свій апарат урядовців. З них складалася вища та середня ланка управління. У XVIII ст., з початком діяльності Скарбової комісії, призначення та звільнення цих урядовців перестало бути монопольною прерогативою управителя і потребувало погодження з представниками Королівського скарбу. Номенклатура урядів цього рівня витворилася ще в XVI ст. і в період існування Самбірської економії залишалася незмінною. Вона була представлена віце-адміністратором. У його обовязки входило здійснення судочинства на всій території економії та контроль за нижчими судами, тобто громадськими, крайницькими, державницькими в ключах, зборовими та міськими. В період відсутності управителя економії віце-адміністратор перебирав на себе його функції й вирішував ряд справ господарсько-фіскального та адміністративного характеру. Поряд з ним знаходився актовий писар, зобовязаний вести всю поточну документацію, що надходила або виходила з самбірського замку. Він брав участь в судових засіданнях віце-адміністраторського та адміністраторського судів, виконував різноманітні доручення управителя економії та його намісника і представляв замкову владу, наприклад, під час виборів магістрату в м. Новому Самборі. Окрім актового писаря, існувала посада провентового писаря. Він слідкував за сплатою податків населенням економії та надходженням прибутків з обєктів скарбової власності. На місцях урядовцями адміністратора економії були піджупники (в Дрогобичі, Котові, Старій Солі), які не тільки слідкували за виробництвом солі, а й виконували судово-адміністративні та господарські функції в межах сіл, прикріплених до королівських жуп; урядовці ключів та фільварків, на яких покладався контроль за сплатою всіх належних податків з громад ключа та виконанням панщизняних повинностей на фільварках та інших скарбових господарських обєктах.

Винагорода для цих урядовців визначалася адміністратором економії, згодом, з середини XVIII ст. розміри грошових виплат могли встановлюватися Королівським скарбом. Застосовувалися різні форми оплати за виконання обовязків віце-адміністратора чи актового писаря, провентового писаря чи піджупника. Це могла бути грошова сума від кілька сот до кількох тисяч злотих в рік (“salarium”), певна кількість бочок солі, привілейоване земельне надання в межах економії.

Третя група урядовців представлена князями в волоських, війтами в німецьких та тіунами в колишніх руських, переведених на німецьке право, селах, а також громадськими присяжними. Князі та війти німецьких сіл, нескуплених Скарбом, де ще продовжували існувати війтівсько-лавничі суди (Чуква, Нагуєвичі, Стрілковичі), творили окрему привілейовану групу. Нащадки перших осадчих сіл, вони виконували функції громадських урядовців пожиттєво або почергово (передаючи від батька до сина, від брата до брата) в межах великого князівського клану. Винагородою для них були податковий імунітет, або звільнення від окремих тягарів та повинностей, право тримати млин, корчму, фолюш, третина з судових штрафів, стягнутих з громади тощо. Прості правні війти, тіуни, присяжні на відміну від перших, були виборними або призначалися і усувалися управителями ключів, піджупниками та іншими замковими урядовцями. Платнею для них було тимчасове, на час виконання покладених обовязків, звільнення від деяких податків, або зменшення їх розмірів. З початку XVIII ст. привілейовані війтівства-князівства перетворюються в шляхетські доживоття і стають обєктом господарської політики Скарбу, а їхні власники втрачають право втручатися у внутрішні справи громади. На середину XVIII ст. перша категорія громадських урядовців практично зникає, в усіх селах економії залишилися прості непривілейовані урядники, тіуни, війти, вихідці з громади.

В обовязки нижчої ланки апарату управління СЕ входило: слідкувати за дотриманням порядку в громаді і брати участь в регулюванні правових відносин між її членами; вести книгу, куди вносилися записи про сплату податків до замку та боргів громадським кредиторам; представляти громаду в вищих судових та адміністративних інстанціях; регулювати господарські відносини, як то розподіл пасовиськ, хащів, орної землі серед новоприбульців та перерозподіл між членами громади і т.д.

Кожна з цих трьох вищевказаних груп була замкнутою й в кожній з них панували свої уявлення про професіоналізм, виконання обовязку тощо. Нарешті, кожній з цих груп відповідав свій соціальний тип. Так, адміністратори економії до середини XVII ст. рекрутувалися з середовища магнатерії, їхній статус дещо знизився в другій половині XVII- першій половині XVIII ст., але так чи інакше ці особи були тісно повязані з королівським двором і оперували значними грошовими сумами, яких постійно не вистачало монарху. Ці два фактори були домінуючими під час відбору кандидатур на уряд адміністратора. Оскільки призначення урядовців вищої та середньої ланки апарату управління було прерогативою управителя економії, то більшість цих урядів займали особи з його оточення, повязані з ним патронально-клієнтарними звязками. Вони змінювалися разом з переходом економії до нового управителя й перебування на посаді економського урядовця розцінювалося ними як один з етапів карєри при магнатському дворі. Такі відносини між адміністратором та замковими урядовцями були особливо помітними в першій половині XVII ст. З середини цього ж століття магнатерію змінює середнього достатку шляхта, яка не мала в своєму розпорядженні таких значних людських ресурсів у вигляді збіднілої шляхти, яка шукала щастя при магнатському дворі. Тому, щоб укомплектувати адміністрацію економії, управитель другої половини XVII-XVIII ст. намагався залучити для цього колишніх урядовців економії, знайомих з місцевою специфікою організації судово-адміністративного та господарського життя. Таким чином виникають групи з осіб, що займають замкові уряди впродовж управління двох, трьох і більше адміністраторів. Своє майбутнє вони повязують не з благодіяннями патрона-адміністратора, а з успішним виконанням обовязків під час перебування на тому чи іншому уряді, й запорукою довготривалого урядування стає професіоналізм. Патронально-клієнтарні звязки хоча і не зникають, але відходять на другий план.

Ще слабшою була залежність урядовців нижчої ланки управління від адміністраторів. Вони були представлені місцевою шляхтою, що сиділа на війтівствах-князівствах, та простими селянами. Ні Королівський скарб, ні управитель економії не мали в своєму розпорядженні достатньо кадрів, здатних вирішувати поточні справи на рівні кожної громади. Така ситуація спричинила існування впродовж XVII ст. відносної незалежності громадських урядовців, які скоріш були складовою частиною громадського самоврядування, ніж замкової адміністрації. Ця слабкість була особливо очевидною, коли мова заходить про крайників: за обсягом своїх повноважень вони не відрізнялися від управителів ключів й, на перший погляд, входили до замкової адміністрації, однак призначення на цей уряд потребувало згоди населення країни, винагорода для них збиралася у вигляді натуралій з населення країни, що є пережитком колись добровільних виплат особам, призначуваним громадами для управління країнами, нарешті, крайники вибиралися з місцевої шляхти і були представниками місцевих князівських кланів. З початку XVIII ст. ця група урядовців зазнає суттєвих деформацій: крайники перетворюються на замкових урядовців, привілейовані князі втрачають свої адміністративно-судові функції, громадські уряди уніфікуються й повністю підпорядковуються політиці адміністрації економії та Королівського скарбу.

У третьому розділі “Господарсько-фіскальна система в королівських столових маєтках у Галичині” відтворено загальну структуру господарства в Самбірській економії, механізми втручання і регулювання адміністрації економії та Королівського скарбу в сферу економіки та еволюцію господарської політики економських органів управління впродовж двох століть.

Управління Самбірською економією здійснювалося на засадах короткотермінової оренди-видержавлення, відомою під назвою “плюс оференція” (“plus oferencjа”). Орендодавцем виступав Королівський скарб від імені монарха, орендарем, відповідно, - управитель економії. Останній зобовязувався вносити щорічно до Скарбу визначену контрактом орендну платню, вона переглядалася під час зміни адміністрації економії, та віддавати в розпорядження того ж Королівського скарбу частину виробленої в економії продукції, наприклад, сіль, поташ, залізо і металеві вироби, полотно тощо. За це адміністратору надавалися широкі повноваження для налагодження і контролю господарського життя в економії.

Об’єктом господарювання для адміністрації в економії була скарбова власність, тобто соляні жупи, млини, корчми, залізоробна, поташна фабрики у Волосянській країні, фільварки в ключах, ліси і хащі. В XVIII ст. в сферу господарських інтересів адміністратора, а відповідно, Королівського скарбу потрапляють привілейовані землеволодіння – війтівства-князівства, солтисівства-вибранецтва, вільництва. Управління ними здійснюється або безпосередньо адміністрацією економії через замкових урядовців, або через посередників-орендаторів. Остання форма суттєво переважала. Так, в оренду здавалися корчми і млини, впродовж всього існування Самбірської економії виорендовувалися королівські жупи в Старій Солі, Нагуєвичах, Колпці, Модричах, Бані Котовській, Дрогобичі, Спринці, однак тут оренда була дещо специфічною, так як поєднувалася з безпосереднім контролем замкової влади в особі піджупників, яким доручалося слідкувати за дотриманням умов контракту з боку квотників та розпоряджатися виробленою сіллю на основі скарбових або замкових наказів та рескриптів. З початку XVII ст. трапляються згадки про оренду ключів та окремих фільварків. У XVIII ст. в оренду здаються “інкорпоровані” до економії війтівства та вільництва. Орендарями виступають представники єврейської громади, зрідка – місцевого населення. Орендні відносини, що практикувалися в Самбірській економії, будувалися на основі внесення кожною зі сторін своєї частки в справу. З боку орендаря – це капітал у вигляді певної грошової суми (часом визначеної в контракті), з боку замкової влади – матеріальні (сировина, знаряддя праці, будівлі, готовий товар тощо) та людські (панщизняна праця місцевого населення) ресурси, сприятливі умови для безперешкодного виробництва (надання монополій на виробництво того чи іншого продукту та збут його в межах цілої економії або її окремої територіально-адміністративної одиниці) Використовуючи їх, орендар повинен був налагодити технологію виробництва, в свою чергу, адміністрація економії, надаючи в розпорядження ці необхідні компоненти, залишала за собою право диктувати ціни на сировину та готовий виріб і обмежувала орендаря в закупівлі їх за межами економії, регламентувала використання орендарем панщизняної роботи та встановлювала платню за цей вид послуг.

Безпосереднє управління замкової влади скарбовим господарством зустрічається вкрай рідко. У XVII ст., таким чином, здійснювалося управління ключами та фільварками в економії, у XVIII ст. Скарб спробував повернутися до такої практики, однак безуспішно. У середині XVIII ст. щойно створена залізоробна фабрика знаходилася під опікою адміністратора економії і управлялася спеціальним урядовцем, ним призначеним. Загалом замкова влада уникала таких форм господарювання, пов’язуючи це з великими витратами зі свого боку додаймо – з нездатністю налагодити нормальну господарчу діяльність через відсутність механізмів поточного контролю, непрофесіоналізм, постійну зміну замкових урядовців, побутування стереотипів про те, що оренда найкраща форма ведення господарства.

З певним застереженням до господарських форм управління, що існували в економії, можна віднести привілейовані надання. В Самбірській економії такими були деякі лісництва, корчмарства, Лішнянський ключ, з середини XVIII ст. такими вважалися війтівства. За своїм характером це були, по суті, привілейовані оренди, з тією різницею, що відносини з замковою владою визначалися не на основі контракту, а на основі королівського привілею й умови користування і розпорядження таким наданням були дещо кращими від оренди і регулювалися на рівні Королівського скарбу або монарха.

Поза межами скарбової власності перебували господарства селян та інших соціальних груп, що проживали в СЕ. Їхня частка в порівнянні з скарбовою була досить вагомою. Безпосередній контроль з боку замкової влади над господарською діяльністю населення економії був незначним, як правило, він зводився до втручання у перерозподіл земель в межах окремої громади, заборон вирубувати без дозволу ліси, стягування мит в період ярмарків з тих, хто їх відвідав, тощо. Однак у руках замкової адміністрації залишалися важелі непрямого впливу, в першу чергу, фіскальні. Система податків та поборів на користь короля сформувалася вже в XVI cт. Впродовж XVII-XVIII ст. вона фактично залишалася незмінною. Навіть розмір стягнень не зазнав суттєвих змін. Як наслідок, через девальвацію злотого, королівські податки, які на першу половину XVII ст. були чи не основною статтею прибутків, що надходили до Скарбу, згодом перестають творити основу економських “провентів”, їхня частка постійно зменшується і на середину XVIII ст. не перевищує 20% від загального доходу з економії. Зрештою й вони формуються за рахунок запроваджених в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. нових поборів, якими були гіберна, експенщизна, пенсія Коронного придворного підскарбія, елекціональне.

Впродовж існування економії збереглися численні натуральні стягнення, вони не були ліквідовані, скоріше навпаки – в умовах знецінення злотого адміністрація економії відновлює ті, що давно вже виплачувалися грошима. Такими були вівсяні повинності.

Закоренілість і невідповідність системи грошових та натуральних стягнень існуючим реаліям породжувало зловживання адміністрації економії. Але особливо негативним для господарства Самбірської економії було явище заборгованості громад економії, розміри цих боргів вражали сучасників, за підрахунками королівських комісарів, в середньому на селянське господарство в окремих країнах припадало до 100 злотих боргу. Причини такої заборгованості за умов незмінності податків та їхніх розмірів слід вбачати в зубожінні та розоренні селянського господарства в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. солдатськими постоями, стихійними лихами та епідеміями.

Зменшення частки податків серед прибутків з економії та нездатність селян їх сплачувати адміністрація економії намагається компенсувати збільшенням панщизняних повинностей, якими забезпечувалося скарбове господарство і які в умовах зростання прибутків від жуп, корчм, млинів, фільварків були особливо цінними для адміністрації економії. На відміну від грошових стягнень, розмір повинностей постійно переглядався в бік збільшення і лише неможливість фізично виконувати їх сповна змушує Скарб час від часу фіксувати їх на певному рівні і навіть зменшувати.

Грошові, натуральні побори та повинності фіксувалися в інвентарі економії та в контракті й на основі них замкова влада здійснювала процедуру їх розподілу серед населення та стягнення. Звільнення та накладання нових тягарів було в компетенції Королівського скарбу та самого короля. Управитель економії міг це здійснити лише за рахунок власних прибутків з економії.

У четвертому розділі “Судоустрій в королівських столових маєтках в Галичині та його зв’язок з іншими судовими установами Речі Посполитої” проаналізовано функціонування правової системи в межах економії та її місце серед судових інстанцій Речі Посполитої.

Судочинство в Самбірській економії розглядалося як один з важелів регулювання правових відносин між населенням економії і було невідємною частиною адміністративних повноважень урядовців в замку та на місцях, наділених правом контролю над приватним та публічним життям в межах чи то цілої економії чи то окремої адміністративно-територіальної одиниці. Звідси тотожність адміністративної системи в економії з судовою.

Управитель економії отримував від Королівського скарбу право судової юрисдикції над населенням, але користувався він ним лише в період свого перебування в економії. Як правило, замість нього суд очолював віце-адміністратор, звідси назва адміністраторський та віце-адміністраторський суд, ще інакше – замковий. Ці суди розглядали справи цивільного та карного характеру населення економії й були апеляційною інстанцією для судів нижчої інстанції, що діяли тут. Слідом за замковим судом щаблем нижче знаходилися піджупницькі, державницькі в ключах та крайницькі суди, останні два охоплювали ту територіально-адміністративну одиницю, яка була підпорядкована тому чи іншому крайнику – країна, або управителю ключа – ключ. Піджупники, що розміщувалися в Старій Солі та Бані Котовській (Котовані), відповідно, мали право здійснювати свій суд над населенням Гвоздецької та Підбузької країн, зобовязаних панщизняними роботами біля жуп в Старій Солі, Нагуєвичах, Спринці, Колпці. В цих двох країнах крайники перебували в підпорядкованому становищі стосовно піджупників. Як і замковий суд, урядовці на місцях могли розглядати ряд цивільних справ, як правило, майнового характеру, однак були позбавлені права виносити вироки у кримінальних справах. Вони проводили за наказом самбірського замку попереднє дізнання (“інквізицію”) на місці й акти допиту свідків, огляду місця злочину тощо і відсилали ці документи до самбірського замку. Так само вони зобовязувалися простежити за виконанням судових рішень та декретів замкового суду. Нарешті, ці суди виступали апеляційною інстанцією для громадських судів в селах руського, волоського, німецького права. Останні складалися з громадських урядовців та тимчасово вибраних для вирішення конкретної судової справи присяжних. Їхня компетенція зводилася до вирішення ряду цивільних справ та в окремих випадках кримінальних, наприклад, вбивство та помста, крадіжка рухомого майна.

Окремо існували війтівсько-лавничі суди в містах економії, покликані розглядати справи міщан. До них передавалися справи кримінального характеру з усієї економії, які потребували застосування тортур та винесення смертних вироків. Зборові суди були вищою інстанцією для населення сіл волоського права в економії і займали проміжне становище між замковим судом та крайницькими і громадськими.

Всі суди економії виконували одночасно нотаріальні функції, приймаючи до своїх актових книг майнові угоди й надаючи їм легітимності (“вічистості”).

За характером діяльності, організацією, використанням певної правової бази судочинство економії поділяється на дві групи. Першу утворюють замковий, піджупницький та державницькі в ключах, до них можна віднести міські війтівсько-лавничі суди. Вони організовані на зразок гродських судів, у випадку міських – подібно до решти судів в містах Речі Посполитої, за своїм характером є “інквізиційними”, тобто суд залишає за собою винесення вироку, натомість підготовка суду (збирання доказів, виявлення свідків тощо), захист та обвинувачення на суді залишається справою сторін, що ведуть процес між собою. Джерелом права для цієї групи судів є правові норми, що використовуються в судах Речі Посполитої і є письмово зафіксованими.

Друга група складалася з судів громадських і зборових. Вони діяли за активної участі кожного члена громади, який міг бути свідком, присяжним, учасником судового розслідування. Діяльність громадсько-зборових судів базувалася на звичаєвих нормах, які мали багато спільного з давньоруським правом, зафіксованим в “Правді Руській”. Так, спираючись на звичай, громади проводили розслідування злочину, здійсненого на її території, шляхом таких процедур як “гоніння сліду”, “трясіння дому”, полагоджували справи про вбивства і кровну помсту через так звані “композиційні угоди”, активно використовували інститут “очищення присягою” для вирішення некримінальних справ. Загалом громадсько-зборові суди володіли добре розвинутим, хоча й письмово незафіксованим, своєрідним кодексом кримінально- і цивільно-процесуальних норм, які дозволяли здійснити розв’язання справи правовим шляхом на всіх її етапах під контролем спеціально делегованих для цього осіб, громадських урядовців або всієї громади. Володіючи таким багатим інструментарієм контролю за всіма процедурами підготовки, проведення та вирішення судової справи, громади залучалися замково-піджупницькими судами до їхньої роботи і там, де замковий суд, наприклад, не мав відповідних засобів для виконання