Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна

Шевчук Жанна Анатоліївна

УДК 811:32(477) “1950/1990”

МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

(кінець 50-х — початок 90-х рр. ХХ ст.)

07.00.01 — Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії

України НАН України

Науковий керівник — | доктор історичних наук, професор

академік НАН України

ТРОНЬКО Петро Тимофійович,

Інститут історії України

НАН України,

завідувач відділом регіональних

проблем історії України |

Офіційні опоненти — | доктор історичних наук, професор

ЕПШТЕЙН Аркадій Ісаакович,

Харківський національний

аерокосмічний університет (ХАІ)

ім. М.Є.Жуковського,

професор кафедри політології і історії;

кандидат історичних наук, доцент

КУДЕЛКО Сергій Михайлович,

Харківський національний

університет ім.В.Н.Каразіна,

професор кафедри історіографії,

джерелознавства та археології.

Провідна установа — | Донецький національний університет,

кафедра історії України, Міністерства освіти і науки України, м. Донецьк |

Захист відбудеться “26” червня 2001 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл.Свободи, 4, ауд. 4-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, пл.Свободи, .

Автореферат розісланий “20” травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В умовах відродження національної незалежності, розбудови суверенної Української держави все більшого значення набувають питання функціонування української мови в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя країни. В зв’язку з цим, дослідження актуальних історичних проблем, до яких відноситься й мовна політика, активний пошук об’єктивної істини за допомогою сучасних теоретико-методологічних підходів — одне з важливих завдань історичної науки.

У спадщину нашій державі лишилося чимало нерозв’язаних питань, пов’язаних з вирішенням національно-культурних проблем. Серед них особливе місце посідають негативні наслідки політики правлячої комуністичної партії по русифікації, що породжували нестабільність, могли призвести до соціального вибуху в суспільстві. Наукове осмислення здобутків і прорахунків громадського руху за збереження рідної мови в своєму кінцевому результаті дозволить розв’язати широке коло питань, які вийшли останнім часом на передній план в процесі активного державотворчого процесу.

Об’єктом дослідження є мовна політика вищого політичного керівництва СРСР та УРСР, спрямована на утвердження російської мови як мови міжнаціонального спілкування, реакція на неї з боку широких верств населення.

Предметом дослідження є діяльність партійного і державного керівництва СРСР та УРСР, їх структур у регіонах по втіленню політики русифікації, що охопила всі сфери політичного, економічного і культурного життя України, і, як наслідок, викликала опір правозахисних організацій та груп, національно-свідомих сил у середовищі інтелігенції, робітництва, селянства, молоді.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період кінець 50-х — початок 90-х років ХХ ст. Нижня їх межа обумовлена початком десталінізації країни, яка певним чином торкнулася й національно-культурної сфери. Верхня — пов’язана із висвітленням процесів, покликаних до життя процесом проголошення державної незалежності України.

Метою роботи є здійснення, на основі широкого кола джерел, зокрема документальних матеріалів державних та відомчих архівів, опублікованої літератури, періодичних видань, глибокого і всебічного аналізу мовної політики в Україні, розкриття причин та наслідків русифікації в усіх сферах суспільного життя, визначення шляхів її подолання на сучасному етапі.

Поставлена мета обумовила такі основні завдання:

—

—

—

—

—

—

—

—

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

—

—

—

—

—

—

—

—

—

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України ХХ ст., підручників, посібників, енциклопедичних видань, при викладанні нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, школах, формуванні і реалізації загальнодержавних та регіональних національно-культурних програм.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертаційної роботи виконувалася у відповідності з Державною програмою “Реабілітовані історією”, обумовленою постановами Президії Верховної Ради (№2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р.) та Кабінету Міністрів України (№530 від 11 вересня 1992 р.), планом наукової роботи відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України на 1997—2002 рр.

Апробація результатів дослідження. Текст дисертаційної роботи обговорювався на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, Головної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, науково-методичної ради Всеукраїнської спілки краєзнавців. Результати досліджень викладені в доповідях і повідомленнях дисертанта на Всеукраїнських наукових конференціях з історичного краєзнавства, круглому столі з питань формування і функціонування тоталітарної системи.

Структура роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації 178 стор., з них основного тексту 156 стор.; списку джерел і літератури — 22 стор. Список літератури нараховує 349 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі дисертантом обгрунтовується актуальність теми, наукова новизна роботи, її практичне значення, розкривається зв’язок з науковими програмами, показується апробація досліджуваної теми на наукових конференціях, круглих столах, науково-методичних радах громадських організацій, творчих спілок.

У першому розділі “Історіографія та огляд джерел” подається глибокий всебічний аналіз літератури з питань мовної політики в Україні. Він засвідчує, що ці питання постійно знаходилися в полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. При цьому відзначаються тенденції, що мали місце у літературі 60—80-х років. Виходячи з програмних документів вищого політичного керівництва СРСР та УРСР, історики, філософи, мовознавці всебічно обгрунтовували тезу щодо відмирання національних мов і утвердження російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Радянського Союзу. Характерними у цьому відношенні є праці академіка Академії наук УРСР І.К.Білодіда, який доводив, що російська мова може і повинна займати домінуюче положення на теренах СРСР, давав відсіч тим, хто виступав за збереження рідної української мови, розширення її сфер вжитку в політичному, економічному і культурному житті українського народу Белодед И.К. Язык и идеологическая борьба. — К.: Наук. думка, 1974; Білодід І.К. Мова української соціалістичної нації // Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. — К., 1959..

Подібні підходи спостерігаються зокрема в працях Л.Шевченко, які, ігноруючи серйозні проблеми у мовній політиці, обгрунтовували посту-пальний розвиток української культури, яка, на їх думку, досягла у 60—80-х рр. високого рівня Шевченко Л.А. Розвиток української культури в 1959—1965 рр. — К., 1967; Її ж. Повышение культурного уровня трудящихся в условиях развития социализма (на материалах УССР). — К., 1985.. Кардинально іншої точки зору дотримувалися зарубіжні дослідники, які констатували наявність політики русифікації України, що завдала непоправної шкоди українському народові, породжувала негативні явища в його історії та культурі Вести из СССР. Права человека: В 5-ти т. — Мюнхен-Брюссель, 1989. — 191 с.; Молодь Дніпропетровська в боротьбі проти русифікації. — Мюнхен, 1971; Farmer Kenneth C. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era. — London, 1980. — 220 р.; T.Rakowska-Harmstone. The Dialectics of Wationalism in the USSR // Problems of Communism. — 1974. — №3 (VXXIII). — Р. 1-23; Камінський А. Яка орієнтація? // Сучасність. — 1981. — С. 34-42; Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії (національне питання в СРСР очима радянських дисидентів). — Париж, 1978. — 407 с.; Кравців Богдан. Прогресування русифікації в Українській РСР // Сучасність. — 1972. — №10(142). — С. 67-74..

Ця ж думка проходила червоною ниткою через праці українських правозахисників, які, долаючи перепони, змогли оприлюднити свої погляди перед світовою громадськістю Бердник О. Свята Україна. — Балтимор-Торонто, 1980. — 206 с.; Мороз В. Есе, листи й документи. — Мюнхен: Сучасність, 1975. — 268 с.; Сверстюк Є. Собор у риштуванні. — Париж-Балтимор, 1970. — 173 с.; Тихий О. Роздуми: Збірник статей, документів, спогадів. — Балтимор: Торонто, 1982. — 79 с.; Чорновіл В. Лихо з розуму (Портрети 20 злочинців). — Париж: Перша Українська друкарня у Франції, 1968. — 341 с..

Ствердження державної незалежності України відкрило широкі можливості для об’єктивного висвітлення мовної політики українськими дослідниками. Одним із перших порушив цю проблему В.Лизанчук, який підготував ряд оригінальних праць, написаних на великому фактичному матеріалі. Цілком слушним є висновок автора про те, що “...внаслідок ігнорування гуманістичних принципів національної політики і насаджування політики великодержавного шовінізму надзвичайно великої шкоди завдано етнічній цілісності українського народу; мільйони українців денаціоналізувались і зросійщилися” Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — 413 с.; його ж. Завжди пам’ятай: Ти — Українець. — Львів: За вільну Україну, 1996. — 252 с..

Введення у науковий обіг нових документальних матеріалів, розсекречення архівів вищого політичного керівництва дало можливість показати наявність організованого опору політиці русифікації України. Одними з перших це зробили Г.Касьянов, Ю.Курносов, Ю.Зайцев, Д.Коханова, А.Русначенко, Ю.Данилюк, О.Бажан та ін. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору, 1960—80-х рр. — К.: Либідь, 1985. — 224 с.; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-і — перша половина 80-х рр. ХХ ст.). — К.: Інститут історії України НАН України, 1994. — 222 с.; Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60-х — 80-х рр. // Сторінки історії України. — К.: Основа, 1992. — С. 195-235; Коханова О. Дисидентський рух в 60—70-х рр. // Україна: Короткі нариси з історії. — К., 1992. — С. 124-141. Позитивно оцінюючи зазначені праці, не можна не відзначити, що загалом вони торкаються лише окремих аспектів мовної політики в Україні.

Аналіз опублікованої літератури, присвяченої здійсненню національно-культурної політики в Україні кінця 50—80-х рр., дає підставу стверджувати, що в українській історіографії практично відсутні праці, в яких би розглядалися питання мовної політики в Україні, її формування, причини, хід та наслідки.

У процесі роботи дисертантом залучена широка документальна база центральних державних архівів України, Російської Федерації, Державного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь, місцевих державних архівів.

Цінні відомості з питань формування і реалізації мовної політики в Україні містить фонд Центрального Комітету Компартії України (ф. 1) в Центральному державному архіві громадських об’єднань України. Постанови ЦК КПУ, його листування з вищим політичним керівництвом країни, інформації обласних комітетів партії розкривають механізм впровадження політики русифікації, реакцію на неї з боку різних верств населення. Особливий інтерес являють повідомлення Комітету Державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, у яких на основі оперативних матеріалів висвітлюються настрої населення, його ставлення щодо тих чи інших заходів у сфері національно-культурної політики.

Довідатись про витоки політики русифікації, її найнегативніші наслідки для освіти і культури України дозволяють фонди Наркомосу УСРР, Міністерства освіти України (ф. 166) та ін. у Центральному державному архівів вищих органів влади і управління України. Наявні в них статистичні відомості яскраво демонструють процеси кінця 50—80-х рр., пов’язані із зростанням кількості російських шкіл, переведення у вищих навчальних закладах ряду нормативних і спеціальних курсів з української на російську мову, збільшення числа російськомовних підручників і посібників.

Внесок творчої інтелігенції України у збереження рідної мови належним чином розкривають фонди творчих спілок (ф. 590, 435), Комітету по Шевченківських преміях (ф. 979), особистий фонд багаторічного депутата Верховних Рад СРСР та УРСР, поета-академіка П.Г.Тичини та ін. в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ).

Документальні матеріали архівних фондів містять не тільки офіційні документи, а й особисту, подекуди відмінну точку зору багатьох видатних діячів української культури, розкривають їх бачення шляхів розв’язання найбільш нагальних проблем національно-культурної політики.

Активний опір політиці русифікації простежується на основі документів державного архіву Служби безпеки України та її обласних управлінь. Різноманітні процесуальні матеріали (протоколи допитів, звинувачувальні висновки, судові вироки) доводять, що зросійщення України стали одним із найбільш виразних напрямків їх діяльності, одним із першочергових своїх завдань тогочасного партійно-державного керівництва як СРСР, так і УРСР.

З’ясування порушених у дисертації проблем було б неможливе без опрацювання матеріалів державних архівів Російської Федерації. У фонді 89 (колекція документів вищого державного керівництва СРСР) знаходяться свідчення того, що політика русифікації створювала серйозні перешкоду і суперечила національно-культурним інтересам союзних республік. Зазначене твердження можна підсилити документами ЦК КПУ з фонду Російського державного архіву соціально-політичної історії.

Центральні державні архіви переконливо висвітлюють механізм формування політики русифікації, конкретну реалізацію на місцях. Це засвідчують також фонди обласних комітетів партії архівів Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Вінницької, Волинської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської областей. Виявлені у них документи розкривають мовну ситуацію на рівні окремих районів, міст, селищ, дозволяють глибше збагнути тенденції у національно-культурній сфері досліджуваного періоду.

Всього у процесі підготовки дисертаційної праці використано 29 фондів, 24 архівів.

У дисертації аналізуються матеріали центральної та місцевої преси України. Серед них київські газети — “Вісті з України”, “Культура і життя”, “Літературна Україна”, “Радянська освіта”, “Радянська Україна”, “Сільські вісті”, “Прапор комунізму”, “Друг читача”, “Молода гвардія”, “Соціалістична Харківщина” (Харків), “Червоний прапор” (Коломия), “Червоний прапор” (Самбір), “Червоний гірник” (Кривий Ріг), “Червоний промінь” (Суми) та ін. Загалом в процесі роботи залучена 31 назва періодичних видань.

Другий розділ “Політика русифікації України: причини, шляхи та наслідки” присвячений питанням формування мовної політики на різних етапах розвитку української держави. Її значний етап пов'язаний з діяльністю Центральної Ради, яка в умовах жорсткого і практично необмеженого зовнішнього тиску, внутрішніх негараздів послідовно вела курс на розбудову незалежної Української держави. Вже 24 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Закон про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. Органічним продовженням заходів слід розглядати політику гетьмана П.Скоропадського. Чимало важливих кроків у розв'язанні проблем українізації здійснила Директорія, яка у січні 1919 р. видала закон про державну українську мову в Українській Народній Республіці та її обов'язкове введення у внутрішньому діловодстві Української академії наук. Міністр освіти І.Огієнко затвердив для шкільного вжитку в усій Україні найголовніші правила українського правопису, розробленого спеціальною комісією за участю авторитетних учених і педагогів. Ним же протягом 1917—1919 рр. були підготовлені і видані підручники для самоосвіти — "Українське писання", "Українська граматика для навчання в народних школах", "Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови", "Вчишся рідної мови" та ін. Спираючись на набутий досвід, учений водночас всіляко намагався довести необхідність державної підтримки української мови, ствердження її як непересічного фактору власної самобутності, самосвідомості народу.

Прагнучи завоювати симпатії місцевого населення, не обійшла своєю увагою мовних питань і більшовицька партія. Рельєфніше зазначені положення окреслюються в резолюції з національного питання, схваленій ХІІ з'їздом РКП(б) у квітні 1923 р. На виконання рішень вищого політичного керівництва країни ЦК КП(б)У, Раднарком України прийняли ряд нормативних документів. Помітне місце серед них посідає декрет уряду України від 23 липня 1923 р. "Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурних установ", який став конкретною програмою здійснення українізації у сфері освіти.

Позитивно оцінюючи створену у досліджуваний період законодавчу та нормативну базу, не можна не відзначити наявні в них подвійні стандарти. Так, наприклад, спільна постанова ВУЦВКу та Раднаркому УСРР від 21 серпня 1923 р. про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу у розвитку української мови, з одного боку, переводила на мову корінної нації існуюче діловодство вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та управління, націлювала на вивчення української мови партійних, радянських працівників тощо. З другого боку, згадана постанова визначала: "...відповідно до політичного і культурного значення російської мови та її поширеності на Україні, вважати за найпоширеніші на Україні обидві мови — українську та російську. Згідно з цим, робітничо-селянська влада звертатиметься до всього населення України в цілому обома найпоширенішими мовами — українською та російською".

Таким чином, поступово стверджувався принцип двомовності, який у наступні десятиріччя став одним із засобів політики русифікації України, штучного витіснення української мови з державних органів, культурно-освітніх закладів, засобів масової інформації тощо.

Процес десталінізації, покликаний до життя ХХ з'їздом КПРС, ініціативами окремих представників вищого політичного керівництва СРСР і пов'язані із цим демократичні тенденції, породжували надію українського суспільства на лібералізацію національно-культурної політики, відкривали шлях до відродження рідної мови, багатовікових народних традицій. Подібні настрої знайшли своє відображення, у середовищі української інтелігенції, яка у переважній більшості займала у цих питаннях послідовну безкомпромісну позицію. Однак, її сподівання часто виявлялися марними, що викликало хвилю протесту серед національно свідомих сил.

Розглядати позицію української наукової, творчої інтелігенції як сплеск негативних емоцій, підкріплених необхідною аргументацією не можна. Реальна життєва практика, на тлі політичної відлиги кінця 50-х — початку 60-х років довела, що національно-культурна мовна політика не зазнала суттєвих змін, поступово набувала нових, не властивих і неприйнятних для неї форм. Особливо це стало помітним у сфері освіти.

Процес русифікації, як свідчать документальні матеріали, охопив усі без винятку сторони духовного життя українського народу, став на перепоні подальшого розвитку науки, літератури і мистецтва, визначив зміст і спрямування засобів масової інформації, відповідним чином відбився на релігійних процесах. В галузі освіти він проявився насамперед у сумнозвісному праві добровільності вибору мов, що закріплювалося в законодавчих актах СРСР від 24 грудня 1958 р. та УРСР від 17 квітня 1959 р. Зокрема у статті десятій Закону “Про зміцнення зв’язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” говорилося, що навчання в школах України здійснюється рідною мовою учнів. В школу, з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Системний характер у процесі русифікації носили кроки Міністерства освіти України, що закріплювалися у ряді тогочасних документів. Зокрема у доповідній записці до ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 23 січня 1960 р. “Про заходи по поліпшенню викладання російської мови у школах Української РСР”.

Цілком природно, що подібна політика і практика, здійснювання на державному рівні, підсилена ініціативою окремих керівників, поступово приносила свої результати. Українська мова, як мова навчання, уже на рубежі 50-60-х рр. ставала прерогативою сільських шкіл, і з геометричною прогресією падав відсоток учнів, що навчалися рідною мовою у містах. Зокрема у м. Вінниці їх відсоток складав 49, Хмельницькому – 42,2, Житомирі – 36,5, Запоріжжі – 23,8, Луганську – 5,2, Кадиївка – 3,8.

Якщо наприкінці 50-х – середині 60-х рр. положення законодавчих актів хоча б у загальних рисах декларували рівноправність у вивченні рідної та російської мов, то прийняті у першій половині 80-х рр. нормативні акти вищого політичного і державного керівництва СРСР вже повністю віддавали пріоритет російській мові. Одним із ключових моментів у реалізації постанов партійного та державного керівництва стало вирішення ряду кадрових питань. Так, уже 1985 р. кількість студентів прийнятих на факультети російської мови та літератури зросли у шість разів. Із 635 у 1983 р. до 3500 у 1985 р.

В результаті вжитих заходів у 1988/89 навчальному році українською мовою навчалося вже 47,5% школярів. Наскільки ефективно здійснювався процес русифікації освіти в Україні свідчать відповідні показники по іншим національним республікам СРСР. Так, у 1988/89 навчальному році у Вірменській РСР рідною мовою навчалося – 85,5% учнів, у Литовській – 82,2%, у Азербайджанській – 79,5%, у Узбецькій – 76,8%, у Туркменській – 76,5%, у Молдавській – 59,1%, у Латвійській – 52,4%, у Киргизькій – 52,4%, у Таджицькій – 66%. За своїми показниками Україна пропускала лише Білорусію та Казахстан.

Негативні процеси виразно спостерігалися у видавничій справі. Протягом 60— 80-х рр. простежується стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їх тиражів.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після незаслуженої критики стрічок "Тіні забутих предків" (1965) С.Параджанова, "Джерело для спраглих" (1965), "Білий птах з чорною ознакою" (1972) Ю. Ільєнка та деяких інших, кінематографісти з винятковою обережністю бралися за українську тематику, за озвучення фільмів українською мовою.

Російська мова все активніше визначала союзний, республіканський і місцевий телерадіоефір, репертуарна політика якого формувалася здебільшого у Москві, на основі численних "методичних рекомендацій" та "інструктивних листів". При цьому, нерідко порушувався широко рекламований принцип "рівноправності і взаємозбагачення братніх мов і культур".

Своє національне обличчя поступово втрачав український театр. Своєрідним набатом прозвучав на ІІІ пленумі спілки письменників України (10—11 січня 1961 р.) виступ голови Українського театрального товариства народної артистки СРСР Н.Ужвій, яка заявила, що українські театри в республіці на тлі наявної мовної ситуації втрачають свого глядача.

Без врахування інтересів корінної нації, здійснювалось комплектування різного рівня бібліотек. Особливо це стосувалося шкільних, обласних, міських та районних дитячих бібліотек. Внаслідок цього, молодь була позбавлена можливості ознайомитися з кращими зразками української літератури. Цю думку підтверджує обстеження шкільних бібліотек столиці України, проведене восени—зимою 1964 р. з ініціативи Спілки письменників України. Так, у 118-й восьмирічній школі з 16136 книжок налічувалось лише 400 видань української класичної і сучасної літератури. У 20-й середній школі кількість російських і українських книг співвідносилась як 16 тис. і 480; в середній школі №100 — як 8456 і 1000. У престижній в 60-х рр. київській школі №59 ім. О.Бойченка були відсутні твори О.Довженка, П.Гулака-Артемовського, М.Стельмаха, багатьох інших українських письменників.

Аналізуючи процес звуження сфери вжитку рідної мови у всіх сферах духовного життя українського суспільства, не можна не помітити її поступового витіснення з церкви. Насильницька ліквідація Української автокефальної православної церкви в другій половині 20-х — на початку 30-х років, Української греко-католицької церкви в 40—50-х рр., переслідування українських релігійних діячів, призвели до панівного становища Руської православної церкви, яка на догоду своїм покровителям у вищому політичному керівництві СРСР і спецслужбам, стала послідовним провідником політики русифікації національних республік.

У третьому розділі “Опір українського суспільства політиці русифікації” висвітлюється місце і роль творчої інтелігенції у русі за збереження рідної мови, аналізуються мовні питання в програмних документах і діяльності правозахисних організацій та українських зарубіжних об’єднань.

Негативні процеси, які поступово набирали обертів в національній політиці КПРС, не залишалися непоміченими в українському суспільстві. В центральних та місцевих державних архівах України виявлено десятки листів і звернень, в яких тією чи іншою мірою порушувались питання функціонування української мови, зростання кількості російських шкіл, зросійщення провідних вищих навчальних закладів, створення несприятливих умов для розвитку національної культури.

Неординарною формою спротиву стали петиційні кампанії громадян у другій половині 50-х — першій половині 80-х рр. Розповсюдження листівок серед населення, особливо поширеним стало з початку 60-х рр., коли переслідування національно-свідомої української інтелігенції досягло своїх граничних меж.

Рік у рік петиційна кампанія громадян набувала все більших обертів. За визнанням П.Ю.Шелеста лише в 1971 р. на адресу радянських, партійних органів надійшло, або було поширено серед населення більше тисячі заяв, листів, листівок антирадянського, наклепницького і погрожуючого характеру. У переважній їх більшості порушувались питання, пов'язані із здійсненням національної політики КПРС, функціонуванням української мови, відвертою зневагою до багатовікових духовних цінностей народу.

Петиційна кампанія була не єдиною домінуючою формою опору українського суспільства політиці русифікації. Вже на початку 60-х рр. робилися спроби перенести питання функціонування рідної мови в площину наукових дискусій, вироблення практичних рекомендацій, які б забезпечили її впровадження у політичному, економічному і духовному житті. Саме останнє ставила за мету Республіканська конференція з питань культури української мови, проведена 11—15 лютого 1963 р. Київським державним університетом ім.Т.Г.Шевченка та Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні Академії наук України.

Провідну роль у боротьбі за збереження рідної мови відігравали творчі спілки, які порушували зазначене коло проблем на засіданнях своїх з'їздів, пленумів, правлінь, президій і секретаріатів. Робота в даному напрямку особливо активізувалась у другій половині 50-х рр., коли в окремих партійних організаціях, трудових колективах йшло гостре принципове обговорення постанови ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків".

Творчі спілки України, послідовно піднімаючи мовні питання, органічно пов'язували їх з реальними практичними діями по збереженню рідної мови, з великою та багатогранною культурно-просвітницькою роботою.

Популяризації рідної мови, української культури сприяла реалізація музейних програм, здійснювана з ініціативи творчої інтелігенції республіки. Зокрема, під їх опікою на кінець 80-х рр. перебувало близько 130 літературних, літературно-меморіальних, меморіальних та художніх музеїв. Літературна громадськість виступила ініціатором створення Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв України, який став унікальним сховищем рукописної спадщини корифеїв українського слова, одним з провідних закладів з дослідження їх творчої лабораторії.

Одне з провідних місць в реалізації культурних програм творчих спілок України, пов'язаних з популяризацією української національної культури посідали заходи по вшануванню Т.Г.Шевченка. Зокрема, комплексний підхід був характерний для програми, розробленої у 1962 р. під керівництвом секретаря ЦК КПУ А.Д.Скаби та заступника голови Ради Міністрів України П.Т.Тронька, яка передбачала оновлення музейних експозицій, благоустрій пам'ятників і пам'ятних місць, пов'язаних з життям і творчістю Великого Кобзаря. Важливий етап роботи в даному напрямку ознаменувала собою постанова політичного керівництва республіки від 14 листопада 1968 р., яка готувалася на основі обгрунтованих пропозицій ряду міністерств і відомств, творчих спілок, громадських організацій.

Творчі спілки, громадські організації республіки органічно пов'язували свої публічні заходи з збереженням рідної мови, з реалізацією музейних, пам'яткоохоронних та інших культурних програм, вбачаючи в них важливий засіб формування національної самосвідомості населення. Нерідко громадський рух за збереження рідної мови виходив за межі "офіційно спланованих" або "санкціонованих" політичним керівництвом заходів. Мовні питання посідали одне з провідних місць у програмних документах, конкретній практичній діяльності ряду правозахисних організацій та груп, які діяли на теренах України в досліджуваний період. Для них проблеми збереження рідної мови стали своєрідним стрижнем, який визначав підходи і оцінки національної політики КПРС і Радянської держави, виявом патріотизму, спрямованого на утвердження самобутності української держави, її великого талановитого народу. Зазначені проблеми знайшли своє відображення в програмних документах нелегальних антирадянських організацій — “Український національний комітет”, “Об’єднання”, “Золотниківської групи”, “Українська робітничо-селянська спілка” та інших.

Характеризуючи діяльність нелегальних організацій та груп, не можна не відзначити, що вона носила здебільшого обмежений, локальний характер, не мала змоги оприлюднити свої мету та завдання серед широких верств населення. Дещо іншою стала ситуація тоді, коли на основі Гельсінських угод сформувався і організаційно оформився правозахисний рух, який згуртував навколо себе представників різних течій і груп, сформував мережу кореспондентів в Україні, налагодив зв’язки з міжнародними організаціями.

Подібна підтримка з боку зарубіжних урядових і неурядових організацій багато в чому обумовлена позицією українських організацій зарубіжжя, які відстежували основні процеси, що відбувалися в Україні.

На основі опрацьованих матеріалів зроблені такі основні висновки:

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

Основні результати дослідження викладені дисертанткою у публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

АНОТАЦІЇ

Шевчук Ж.А. Мовна політика в Україні (кінець 50-х — початок 90-х рр. ХХ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна. Харків, 2001.

В дисертації на основі широких документальних матеріалів, архівів центральних та місцевих державних архівосховищ України та Російської Федерації, Служби безпеки України та її обласних управлінь розглядаються основні шляхи реалізації мовної політики України періоду кінця 50—80-х рр. ХХ ст. Наведений в роботі статистичний матеріал яскраво доводить, що зросійщення України охопило всі сфери політичного, економічного і культурного життя. Доводиться, що серйозні парадигми в сфері національної культурної політики викликали рішучий опір української інтелігенції, всіх тих, для кого було небайдужим минуле, сьогодення і майбутнє України. В роботі наводяться численні документи з архівно-слідчих справ українських правозахисників, які активно і послідовно включилися в рух за збереження рідної мови.

Ключові слова: мовна політика, національний рух, правозахисні організації, українська інтелігенція, українська діаспора.

Шевчук Ж.А. Языковая политика в Украине (конец 50-х — начало 90-х гг. ХХ ст.). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 — История Украины. Харьковский национальный университет им.В.Н.Каразина. Харьков, 2001.

В работе на основе широкого комплекса документальных источников центральных и местных государственных архивов Украины, Российской Федерации, Государственного архива Службы безопасности Украины, ее областных управлений, многочисленных периодических изданий анализируются проблемы государственной политики в сфере функционирования украинского языка, расширение сферы его употребления в политической, экономической и культурной жизни. Подтверждается — основы данного направления национальной культурной политики были заложены в период Центральной Рады, правительства гетьмана П.Скоропадского и Директории. А в последующее время нашли свое отражение в документах, принятых в этот период советской властью.

Большевистская партия активно использовала идею украинизации в общем контексте политики коренизации, воплощенной в решениях съездов и конференций ВКП(б).

Отход от политики украинизации на рубеже 20—30-х гг. заложил основы курса на русификацию Украины, нашел свое развитие в конце 50—80-х гг. В работе на многочисленных примерах показаны пути русификации высшего, специального и среднего образования, литературы, науки, других сфер духовной жизни украинского народа.

В диссертации освещено сопротивление представителей различных слоев украинского общества политике русификации, анализируются программные документы ряда правозащитных организаций, раскрывается место и роль украинской диаспоры в деле, сохранения национального самосознания, многовековых народных традиций.

Ключевые слова: национальный язык, национальное движение, правозащитные организации, украинская интеллигенция, украинская диаспора.

Shevchuk J. A. The language policy in Ukraine (end of 50-th — beginning of 90-th ХХ century). — Manuscript.

Thes work is for obtaining degree of a scientific to the candidate of historical sciences on a speciality 07.00.01 — history of Ukraine. — National University by V.N.Каrаzin of Kharkov, 2001.

The main paths of realization language