НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Салій Костянтин Іванович

УДК.322.342.731.(477) “16/17”

Православно-церковний чинник

у політичних процесах доби Гетьманщини

Спеціальність 23.00.02. – Політичні інститути і процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі політології філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – доктор політичних наук, професор

Обушний Микола Іванович,

професор кафедри політології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук Уткін Олександр Іванович,

Головний науковий співробітник Військово-гуманітарного інституту

Національної академії оборони України;

- кандидат політичних наук, доцент Рублюк Оксана Василівна,

доцент кафедри прикладної соціології Міжрегіональної академії управління персоналом.

Провідна організація – Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України

Захист відбудеться “30” жовтня 2001 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень за адресою: 252011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к.202.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень за адресою: 011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

Автореферат розіслано “19” вересня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ЛЕВЕНЕЦЬ Ю.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дедалі помітніша політизація міжцерковних відносин в Україні зумовила зростання уваги до питання про місце і роль православної церкви в політичній історії українського суспільства. Особливий інтерес у цьому плані викликає доба Гетьманщини, коли суспільна свідомість була позначена високою мірою релігійності, а церква була одним із головних елементів політико-державної конструкції.

Актуальність теми. Модерна доба має багато аналогій із періодом Гетьманщини, що суттєво актуалізує вивчення його політико-прикладного значення. Наукова ж актуальність обраної теми великою мірою зумовлена насамперед станом неповного її вивчення. Свідченням цього є обмежена кількість праць, присвячених дослідженню релігійно-політичної діяльності православних ієрархів доби Гетьманщини. Тривалий час ці дослідження здійснювалися під тиском жорсткої цензури, що панувала як у Російській, так і в Радянській імперіях, а тому багатьом із них притаманний спрощенний підхід до аналізу такої їх діяльності.

Навіть джерелознавчі праці, покликані вводити у науковий обіг нові джерела, містили обов'язкові тенденційні висновки й коментарі, що значно ускладнювало їх об'єктивну оцінку й інтерпретацію. Неупередженості дослідників заважала також політична або конфесійна замовленість, що часто призводило до появи й поширення досліджень із церковно-політичної тематики, які мали пропагандистську чи полемічно-викривальну мету, а відтак були позбавлені об'єктивності.

Об'єктивне вивчення досвіду політичних стосунків між духовенством і світською владою за Гетьманщини актуальне також через певну аналогічність державотворчих процесів другої половини XVII – XVIII ст. із модерним етапом в історії України. Розуміння неоднозначної внутрішньо- та зовнішньополітичної поведінки українського православного духовенства доби Гетьманщини може не лише сприяти з'ясуванню глибинних коренів сучасної міжконфесійної ворожнечі й політичних дій вищих церковних кіл, а й зробити міжправославні стосунки прозорішими.

Після розпаду СРСР та його розгалуженої цензорської системи у вітчизняній суспільствознавчій школі з'явилася низка публікацій, у яких висвітлюються процеси взаємовпливів та взаємозалежностей політики і церкви. Серед українських учених цій проблематиці приділили увагу: Ануфрієв Л.О., Здіорук С., Ісаєвич Я., Лиман І.І., Мордвінцев В.М., Мироненко В.М., Колодний А.М., Кирюшко М.І., Обушний М.І., Оніщенко І.Г., Рибачук М.Ф., Ричка В.М., Рублюк О.В., Скуратівський В.Т., Сьомін С.В., Тимошенко З.І., Ульяновський В.І., Уткін О.І., Харишин М.В., Шевченко О.М., Шуба О.В, Юраш А.В., Яськів Б.І., Яшин П.П.

2Значний внесок у дослідження проблематики політико-релігійних стосунків зробили такі зарубіжні вчені, як Гаджієв К.С., Карл Отмар фон Аретін, Конечний Ф., Макаренков Є.В., Масляєв А.І., Ніколін А., Пивоваров Ю.С., Репген К., Робберс Г., Салигін Є.Н., Сивков К.В., Соколов К.Н., Хом'яков Д.А., Шабанов А.А., Уледов А.К., Яблоновський А., Ясениця П.

І все ж лишається поки що багато “білих плям”, які потребують подальших зусиль та уваги дослідників. Зокрема, залишаються невивченими мотиви політичної поведінки головних духовних осіб, що взяли на себе роль політичних суб'єктів, насамперед київських митрополитів, багатьох єпископів, ігуменів найбільших і найавторитетніших монастирів, духовних проповідників та інших, які мали вирішальний або відчутний вплив на політичну позицію українського православного духовенства, козацької еліти, інших станів українського суспільства. Потребують критичного аналізу і творчого переосмислення попередні оцінки політичної активності окремих представників ієрархії Київської митрополії-єпархії.

Аналіз суспільно-політичної за своєю суттю, клерикальної діяльності ієрархів Київської митрополії-єпархії, як головного об'єкта дослідження, зумовлений значним політичним, ідеологічним та культурним впливом митрополичої влади на еволюцію загальної політики української еліти доби, що розглядається. Саме тоді політизація православного духовенства заклала передумови міжконфесійних суперечностей, які часом призводили до внутрішньоцерковних конфліктів і які сьогодні даються взнаки у зв'язку з намаганням різних політичних сил залучити церкву на свій бік та використати її у своїх інтересах. Актуальним є політологічне осмислення впливу політичних процесів XVII – XVIII ст. на сучасний стан конфесійного протистояння в Україні та можливих шляхів його толерантного подолання, спираючись на вивчення й усвідомлення історичного досвіду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження виконаний у рамках міжкафедральної теми “Політична трансформація суспільства на зламі тисячоліть”, що розробляється на кафедрі політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, комплексної програми наукових досліджень кафедри порівняльної політології та регіонознавства Інституту міжнародних відносин "Історичні підстави розвитку відносин України з країнами Східної Європи".

Мета дослідження передбачає з'ясування місця і ролі православно-церковного чинника в політичних процесах доби Гетьманщини. Вибір хронологічних рамок зумовлений внутрішньою логікою політичних процесів у Гетьманщині. Верхній хронологічний рубіж досліджуваної теми -- середина XVII ст. – визначається процесом політичної емансипації духовенства Київської митрополії-єпархії перед і в ході Визвольної війни українського народу, нижній – остання чверть XVIII ст. – ліквідацією залишків української автономії та національної політичної еліти Катериною ІІ.

Реалізація мети дослідження потребувала вирішення таких конкретних дослідницьких завдань:

По-перше, визначити детермінуючі фактори участі українського православного духовенства у суспільному житті українських земель XVII – XVIII ст., вагомість впливу світського й конфесійного чинників на політичні процеси в Гетьманщині.

По-друге, реконструювати систему імперативів зовнішньо- та внутрішньополітичних дій різних угруповань всередині духовенства Київської митрополії-єпархії, з'ясувати стрімке піднесенння їх політичної активності за часів Визвольної війни 1648-1657рр., риси політичної кон'юнктури.

По-третє, виявити етапи і динаміку політизації духовенства та характерні особливості взаємовідносин православного духовенства з різними суспільними станами.

По-четверте, з'ясувати наслідки для українського державотворення православно-церковного чинника в політичних процесах доби Гетьманщини.

Об'єкт дослідження -- позасакральна діяльність православного духовенства Київської митрополії-єпархії доби Гетьманщини.

Предмет дослідження -- вплив православно-церковного чинника на політичні процеси в Гетьманщині у контексті владно-політичної взаємодії української духовної еліти із світською з метою творення політичного світогляду українського суспільства.

Методологія дослідження грунтується на синтетичному застосуванні широковживаних політологічною та історичною науками методів досліджень. У їх числі діалектичний, системний, історико-порівняльний методи, контент-аналіз, структурно-функціональний аналіз та інші.

Специфіка вивчення аналізованої проблеми передбачає насамперед повне і коректне врахування дослідником притаманних церковним інституціям різноманітних проявів політичної активності, внутрішньої організації, духовного вчення, ставлення до держави, суспільного устрою, політичного режиму та деяких інших сфер суспільного життя.

Наукова новизна одержаних результатів підтверджена авторським пріоритетом у комплексному осмисленні фактів, які у сукупності становлять актуальну проблему, котра раніше не була предметом цілеспрямованого вивчення. Вперше у вітчизняній науці розглянуто православно-церковний чинник у політичних процесах в Гетьманщині. З метою підтвердження цієї основоположної тези автор висунув і обгрунтував такі основні положення:

-- політична активність українського православного духовенства у періоді з 2-ї пол. XVII ст. до кін. XVIII ст. грунтувалася на значному авторитеті духовенства в середовищі православного населення Гетьманщини, клерикалізація політичного життя та політизація духовенства - дві головні визначальні тенденції суспільного розвитку доби Гетьманщини;

-- вплив православно-церковного чинника на розгортання політичних процесів у Гетьманщині полягав у нав'язуванні світській еліті та суспільству певної зовнішньополітичної орієнтації;

-- сутність політичної діяльності промосковського угруповання українського православного духовенства та представників грецького і балканського була антиукраїнська, тому що полягала у формуванні проросійської орієнтації в середовищі української публічно-правової еліти і суспільства;

-- релігійна політика гетьмана Івана Мазепи полягала у наданні православній церкві статусу і функцій ідеологічного інституту Гетьманщини;

-- постійно відбувався процес вироблення й усвідомлення українським духовенством власних корпоративних інтересів та ініціювання різних політичних способів їхнього досягнення;

-- православноа церква в Гетьманщині мала такі корпоративні інтереси: намагання зберегти і примножити свої майнові володіння, бажання піднести на вищий щабель роль духовенства в українському суспільстві, постійні спроби допомогти православним у межах Речі Посполитої, використовуючи потенціал Російської імперії та Пруссії, сподіваючись, що вони залишаться вірними православ'ю, повне підпорядкування власному впливу російської церковної ієрархії та протидія суто російській духовній владі в опануванні Київською митрополією-єпархією;

-- слід встановити нові, у порівнянні з усталеними в історіографії, хронологічні рамки динаміки найчастіше здійснюваних різними політичними угрупованнями всередині українського духовенства політичних акцій, їхній верхній рубіж починається в 1648 р. стрімким кількісним та

якісним піднесенням, що триває незмінно до 1686 р., нижній рубіж -- 1795 р., який характеризується спадом політичної активності;

-- у середовищі духовенства існували різні за своїми зовнішньополітичними уподобаннями угруповання, насамперед проросійське й пропольське, які мали вагомий вплив на політичні процеси в Гетьманщині;

-- окремі елементи політичної культури українського православного духовенства мають свою генезу і подальший розвиток у добі Гетьманщини;

-- політична емансипація таких духовних осіб, як С.Косів, І.Гізель, І.Нелюбович-Тукальський, В.Ясинський, І.Кроковський була ініціативною;

-- територіальному імперативу належить важлива роль – через вплив державної розірваності українських етнічних територій, а також державної приналежності Києва як осідку Київського митрополита до Російської імперії на процес формування ідеології, політичних уподобань та позицій ієрархів Київської митрополії-єпархії.

Апробація результатів дисертації. Основні результати роботи доповідались у 1995 р. на Третій академії пам'яті професора Володимира Антоновича (Київ, 11-12 грудня 1995 р.), науково-практичній конференції "Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії" до 70-річчя Сергія Кримського (Київ, 29 листопада 2000 р.), сьомій Щорічній науковій конференції у рамках Днів науки в НаУКМА" (Київ, 24-25 січня 2001 р.). Окремі положення і проміжні результати висловлювалися й обговорювалися автором у доповідях на засіданнях кафедр давньої та нової історії України і політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка й відділі етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Для вирішення завдань і досягнення цілей дослідження було сформовано джерельну базу, в якій можна виокремити три головних компоненти:

архівні фонди - автором були використані рукописні фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Зокрема, автор використовував фонд рукописних дисертацій слухачів Київської духовної академії;

літописні свідчення, хоча більшість із них несе на собі відбиток персональних симпатій авторів та їхнього розуміння політичної ситуації;

епістолярні джерела використані автором найбільшою мірою, бо саме вони містять нецензуровану політичну інформацію або оцінки окремих політичних ситуацій та процесів.

Автором використано інші джерелознавчі матеріали, які можна згрупувати за трьома напрямами:

теоретичний – праці українських та закордонних політологів і суспільствознавців, присвячені аналізу проблем церковно-державних відносин;

інформаційний – комплексні збірники опублікованих документів із вмістом окремих фактів церковно-політичного життя в Гетьманщині та все розмаїття їх первинних інтерпретацій. Він формувався також на основі групових або окремих публікацій архівних джерел, правової документації, статистичних даних тощо;

аналітичний, що складається з окремих монографій і статей дослідників з аналізованої тематики.

Формування інформаційного компоненту джерельної бази мало свої особливості, зумовлені тим, що значна частина тогочасних політичних акторів із православного духовенства віддавала перевагу позапублічним механізмам реалізації інтересів.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць із політичної історії України, монографічних досліджень із церковно-суспільної тематики, науково-популярних, навчально-методичних праць та під час читання курсу історії України XVII – XVIII ст.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що отримані результати можуть використовуватися передовсім державними органами України, причетними до процесу вироблення державної політики стосовно православних церков в Україні, насамперед Державним комітетом України у справах релігій. Ці результати можуть бути корисні для відповідних підрозділів Міністерства закордонних справ України – Першого територіального управління, Управління політичного аналізу та планування й Управління культурного і гуманітарного співробітництва, а також для викладання спеціального курсу слухачам спеціалізації "Зовнішня політика та дипломатія" Дипломатичної академії України при МЗС України, курсу "Історія політичних вчень" та інших спецкурсів для політологів, курсу "Історія дипломатії".

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань та логіки дослідження дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та пропозицій, списку використаних джерел. Обсяг дисертації - 192 сторінки, у тому числі список використаної літератури та джерел на 15 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі автором визначені предмет, об'єкт, мета, завдання наукового дослідження, обгрунтовано його наукову та практичну актуальність, проаналізовано стан наукової розробки теми, аргументовано наукову новизну дисертації, а також вміщено дані про структуру, обсяги й апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Православний фактор як об'єкт політологічного аналізу” проводиться аналіз доступних історичних джерел, їхньої інформаційної насиченості й доцільності

використання. Розглядаються монографічні праці українських, російських та європейських вчених сучасного і дожовтневого періодів, з'ясовується рівень їх ідеологічної заангажованості. Низка проблем пов'язана з аналізом доробку дослідників взаємовідносин церковних інституцій із державними та конфесійного, клерикального й теократичного чинників в політичних процесах Гетьманщини.

У ході ознайомлення з працями, що присвячені або частково торкаються комплексу цих проблемних питань у політологічній науці, автор виходив з того, що українські вчені у своїх монографіях часто припускалися одностороннього возвеличення або критики ролі певної конфесії в процесах українського державотворення, чим виявляли власну ідеологічну заангажованість. Сучасні українські суспільствознавці намагаються дотримуватися наукового дистанціювання від прихильності до одного або іншого клерикального табору. Цінність їхніх праць полягає у дослідженні саме місцевого фактологічного матеріалу і пошукові додаткових джерел із цієї проблематики в українських та іноземних архівах.

У дослідженнях російських науковців зберігаються ідеологічні імперативи, які виражаються у калькуванні традиційної великодержавницької системи поглядів на розвиток української православної церкви. Значна частина висновків і коментарів у таких монографіях непридатна для наукового використання. Воднораз, такого роду праці мають певну цінність, що полягає в їхній насиченості джерелами, у розширенні кола фактів, на основі яких дослідник отримує можливість робити власні висновки і коментарі.

Праць європейських та американських дослідників на цю тематику небагато, і вони торкаються українських особливостей лише фрагментарно. Ці праці цікаві для дослідників наявністю європейських джерел, у яких є певні згадки про політичні процеси в Гетьманщині. Вони цінні можливістю порівняти процеси взаємовідносин держави і церкви в Європі з аналогічними в Гетьманщині та Російській імперії.

Інша проблема полягає у складності досліджень політичної діяльності українського православного духовенства в межах Речі Посполитої. Наявні точки зору дослідників щодо цього питання чітко поділяються згідно з державно-політичними уподобаннями конкретного науковця.

Польські дослідники ролі політико-конфесійних процесів у Речі Посполитій дотримуються у своїх висновках і коментарях поглядів тогочасних католицьких священиків й шляхти, котрі мали упереджене ставлення до іншої конфесії і вважали саме існування православного духовенства на Правобережжі цілковитою інспірацією Російської імперії та епізодичними втручаннями Пруссії під приводом оборони громадянських прав дисидентів.

Російські вчені та публіцисти, у свою чергу всіляко змальовують важке політико-правове становище православної ієрархії у Правобережній Україні та в Білорусі, котрі перебували під польською владою. Вони почасти невиправдано завищували рівень політичної свідомості населення цих територій і наголошували на безумовній привабливості для його переважної більшості перспективи військового поглинання цих теренів православною Росією.

Українські сучасні вчені приділяють недостатню увагу дослідженню цього питання, а ті публікації, що торкаються цієї проблеми, часто несуть на собі відбиток православної або уніатської заангажованості. Західні дослідники стають в цьому питанні на російський або польський бік.

У другому розділі “Соціально-політичні передумови політизації православного духовенства доби Гетьманщини” визначаються причини і чинники активізації участі православного духовенства в політичних відносинах у XVII–XVIII ст. Проведено систематизацію політичних кроків українського православного духовенства згаданого періоду, пошуку тих обставин політичної кон'юнктури, які спричинили інституціоналізацію церкви, її подальшу емансипацію в суспільстві. Виявлено зовнішньополітичні фактори розвитку політичних процесів за участю представників духовного середовища.

Підпавши волею свого історичного життя під панування католицької Речі Посполитої з її розвинутими в ході Контрреформації католицьким фанатизмом та релігійною нетолерантністю, українська православна церква вступила у стадію системної кризи, котра проявилася у прийнятті вищою ієрархією Берестейської унії 1596 року.

Основним наслідком цієї унії для подальшого українського релігійного й національно-державницького життя стала поява, уперше за попередню політичну практику, національно-релігійної конфронтації всередині українського суспільства. Саме з цього часу гасла оборони православної або греко-католицької віри набирають суто політичної спрямованості й відверто використовуються різноманітними політичними персонами у вузько корпоративних цілях.

Політична іронія розвитку різних конфесійних таборів всередині українського суспільства полягає в неспроможності ні православних, ні греко-католиків поширити свій монопольний і тривалий вплив на всі етнічні терени України або на повний склад певної соціальної групи. Тому навіть у XVII ст., в час виникнення й посилення найгостріших конфліктів між православною та греко-католицькою церквами, жодна з них не мала вирішального впливу на хід політичних подій на всій етнічній території України, вони обмежувалися в своїй успішній діяльності лише тими територіями, котрі контролювалися козацькою державою або польською відповідно. Подальша історія засвідчила, що надто швидка і повна політична соціалізація конфесій та їхніх видатних діячів негативно відбилася на процесі національного розвитку українського народу.

Але, якщо прослідковувати їх рівень самостійної участі в політичному житті України та сусідніх Речі Посполитої і Московського царства, можна помітити виразну окремішність церковної ієрархії

Київської митрополії-єпархії у справі політичної боротьби.

Перебуваючи після акту унії з Римом у несприятливих зовнішніх умовах, українське православне духовенство було поставлене перебігом політичних подій перед суворою потребою у самовдосконаленні, насамперед освітньому. Масово навчаючись в університетах католицьких та протестантських країн, майбутні українські православні духовні діячі не були переобтяжені, на відміну від греко-католицького студентства, надмірними релігійно-етичними зобов'язаннями перед Римом або іншими конфесійними центрами Європи, що значною мірою сприяло піднесенню освітнього рівня українського православного духовенства та формуванню його готовності й придатності до полемічної боротьби із католицькою та протестантською конфесіями.

Одним із факторів, котрий визначав параметри участі українського духовенства у політичному житті своєї країни, була номінальна канонічна залежність від далекого Константинопольського патріарха, що відкривало духовенству широке поле для непідконтрольної жодній іноземній силі політичної діяльності. Східне православне духовенство, московське, греко-католики та польські католики у цьому ракурсі були в менш сприятливих умовах -- вони жорстко контролювалися світською і духовною владами із Стамбула, Москви, Рима та Варшави і не мали оперативного поля для своєї ініціативної діяльності в політичній сфері. Українське православне духовенство було змушене самостійно шукати всередині Речі Посполитої і за її кордонами ідеологічних та політичних союзників, чого не могли собі дозволити католики і греко-католики.

У такий спосіб українське духовенство з XVII до кінця XVIII ст. залучилося до сфери міжнародних та міждержавних відносин, оволодіваючи методами й навичками співпраці з іноземними партнерами в Османській Порті, Московській державі, Молдовському князівстві і навіть із Пруссією.

Основна низка проблем цього розділу пов'язана з аналізом соціально-політичних передумов клерикалізації православного духовенства в Гетьманщині. Автор пов'язує клерикалізацію духовенства доби Гетьманщини з політичною практикою візантійського духовенства епохи Середньовіччя, католицького і протестантського духовенств Речі Посполитої. Зрощення римо-католицького костьолу із державним апаратом шляхетської Польщі призвело до численних репресій з боку державних чиновників проти православного духовенства і вірян, що викликало аналогічну за інтенсивністю зворотну реакцію православних.

Втручання протестантських держав Європи у внутрішні справи католицької Речі Посполитої під час Тридцятирічної війни 1618 – 1648 рр., спрямоване на послаблення в ній

політичної стабільності, стало ще одним важливим фактором, який підштовхував православне духовенство до інституціоналізації та політичної емансипації.

Зовнішньополітичні симпатії переважної більшості українського православного духовенства зазнавали відчутного впливу з боку присутніх в українських містах і селах грецьких та балканських ченців, які подорожували до Москви по матеріальні пожертви з боку царів. Обдаровані Москвою східні ієрархи та духовні особи ставали свідомими прибічниками провіденційної ідеї підпорядкування всіх православних народів московському православному цареві. Поряд із факторами політизації православного духовенства в Гетьманщині в розділі систематизовано його власні політичні дії, їм присвоюється функціональна приналежність. Зокрема, подано окремі блоки активності українського православного духовенства у сфері гетьманської влади та власне церковних політичних інтересів.

Для цілісності розуміння ваги конфесійного чинника у двосторонніх політичних стосунках між Гетьманщиною та Московським царством автором була виокремлена самостійна класифікація відносин українського духовенства із московським урядом.

Простежено персональну роль окремих українських православних митрополитів, єпископів, ігуменів у політичному житті Гетьманщини. Відслідковується розвиток взаємовідносин православного духовенства і козацької верхівки на певних етапах політичного життя.

Третій розділ “Інкорпорація Київської митрополії як чинник поглиблення політизації українських ієрархів” присвячений виявленню причин конфесіоналізації внутрішньої і зовнішньої політики Гетьманщини. Розглядаються тогочасні зовнішньополітичні інспірації київських ієрархів та вагомість їхніх зв'язків із грецьким, молдавським і балканським православним духовенством. Вузлове питання цього розділу -- дослідження трансформацій власної політичної активності українського православного духовенства та його подальше інкорпорування у російські церковні й державні структури. Показано процес зародження і подальше розгортання конфлікту між духовенством і козацькою верхівкою на майновому грунті.

У розділі досліджується група проблем, пов'язана із детальним розглядом складного і суперечливого процесу інкорпорації української церковної інституції – Київської митрополії-єпархії до російської православної церкви. Виявлено зовнішні та внутрішні передумови цього процесу. Реакцією українського православного духовенства Гетьманщини і в межах Речі Посполитої на цю інкорпорацію було стрімке зростання його політизації. Як наслідок, політична система Гетьманщини почала дедалі більше наповнюватися церковно-релігійним компонентом.

Запропонована авторська оцінка внутрішньої, зокрема церковної політики гетьмана Івана Мазепи. Переважна більшість наукових праць російських учених містить у собі яскраво виражені політичні оцінки ще часів Петра І стосовно політичної ролі І. Мазепи та його прибічників.

Виявлені архівні джерела дають змогу дослідити церковний сегмент внутрішньої політики І. Мазепи і, зокрема, його політичну співпрацю з Київським митрополитом Варлаамом Ясинським – політичним опонентом московського напряму у зовнішній політиці Гетьманщини. Автор вважає, що внутрішня політика Івана Мазепи була максимально спрямована на утвердження української державності, і велику роль у цьому процесі гетьман відводив українському православному духовенству.

Проведеним дослідженням вдалося подолати заканонізованість образів наступників Івана Мазепи та українських церковних ієрархів, притаманну сучасній літературі. Особливо це стосується церковних ієрархів – у монографіях даються суттєво обмежені дані щодо їхньої політичної позиції або діяльності. У цьому разі знову виникла потреба у використанні архівних джерел, що допомогло авторові скласти власну картину присутності конфесійного чинника у політичних процесах цього просторово-часового континіуму.

Виявлено численні факти виконання київською духовною консисторією невластивих для духовної установи функцій внутрішньо- та зовнішньополітичного характеру загальноімперської компетенції, спроби київського духовенства вирішувати на свою користь проблемні питання справи “через голову” гетьманської адміністрації, використовуючи зв'язки з придворними особами у Санкт-Петербурзі.

Виявлено основні детермінанти політичної поведінки православного духовенства і населення Правобережжя, які полягали в бажанні духовенства поліпшити своє суспільне становище й матеріальний стан, зберегти у православній вірі населення Правобережжя і Білорусі. Досліджено роль київського духовенства у формуванні політики Російської імперії щодо Речі Посполитої. Складність становища прибічників православ'я в межах католицької Польщі полягала у довготривалій неспроможності Гетьманщини разом із Російською імперією надати дієву допомогу і виконувати свої гарантії.

Ще одна проблема, котра безпосередньо стосується цього дослідження, - це ймовірне сприяння православного духовенства з Гетьманщини рухові гайдамаків. Аналіз наслідків активності гайдамацьких загонів на Правобережжі дає змогу стверджувати, що вони були максимально наближені до інтересів українського православного духовенства та козацької старшини. Безпосередніх документальних доказів цього сприяння обмаль, і вони походять від постраждалої польської сторони.

У кінцевому підсумку Російська імперська та шляхетська влада Речі Посполитої намагалися різними репресивними засобами спочатку загальмувати, а згодом і зовсім припинити практикування українськими духовними православними особами втручання у внутрішню і зовнішню політику цих держав. Але українське духовенство незалежно від свого

місцерозташування активніше за інших представників, навіть православних конфесій, намагалося впливати на перебіг політичних та соціальних подій у державі заради досягнення власних інтересів.

Огульні звинувачення окремими істориками і особливо тогочасними політичними діячами українського православного духовенства у всіх світських вадах слід кваліфікувати лише як прояви побоювань наявності могутнього і досвідченого конкурента у виборюванні й використанні влади.

У четвертому розділі “Київська митрополія-єпархія в системі політичних відносин” здійснено ретроспективний аналіз взаємостосунків церкви і держави та їх впливи на політизацію суспільного життя. Показано роль православного духовенства і його ієрархів у формуванні політичних процесів у Гетьманщині, Російській імперії та Речі Посполитій.

Вивчення діяльності Київської митрополії-єпархії дає можливість говорити про неї як один із політичних інститутів у Гетьманщині, а про її ієрархів - як про політичних акторів. Визначено їхнє негативне ставлення до впроваджуваних центральним російським урядом адміністративних реформ і кадрової політики у духовній сфері. Показано виникнення і подальший розвиток теократичної ідеї в суспільстві, практику взаємообмінів політичним досвідом представників різних православних церков, вплив наслідків політичної боротьби протестантів проти католиків у межах Східної та Центральної Європи, значущість участі православного духовенства у формуванні законів і виробленні юридичної практики в Гетьманщині.

Київська митрополія-єпархія мала ознаки політичної організації, являла собою один з інститутів публічної влади, була важливим центром управління й регулювання суспільних процесів, особливо у напружені часи міжгетьманства. В Україні теократичні ідеї генетично походили від візантійських та католицьких зразків, але у політичну практику вони не були втілені через зміцнення абсолютистських тенденцій державного розвитку сусідніх держав. Між Київською митрополією-єпархією та ієрархіями болгарської, грецької, сербської, чорногорської православних церков відбувався взаємообмін досвідом політичної боротьби з конфесійно ворожими державними структурами. Досвід ідеологічної боротьби проти католицької конфесії набувався у німецьких, польських та литовських протестантів. Вплив православного духовенства на законотворчу діяльність у Гетьманщині відбувався через утвердження канонічного права, яке формулювало загальні правила поведінки, що мали всі ознаки юридичних норм: кримінально-правові, цивільно-правові та процесуальні. Канонічне право мало значний вплив і на процес формування місцевих світських правових норм. У духовній сфері українське православне духовенство доби Гетьманщини проводило проукраїнську кадрову політику і домоглося від царського уряду її поваги. Воно виступало також із власними пропозиціями щодо ймовірного

удосконалення адміністративного устрою або демонструвало своє удавано пасивне ставлення до імперської політики заради уникнення репресій.

У висновках наголошується, що, маючи багато спільного з перебігом політичного життя у його зв'язку з релігією та церквою в Європі й Російській імперії, церковно-політичне життя України водночас зберігало виразні національні особливості. З урахуванням цих особливостей автором зроблені такі висновки:

-- доведено вагомий вплив територіального імперативу щодо політичних уподобань ієрархів, зокрема походження з Лівобережної або Правобережної України певної особи та довготривалий фактор державної розірваності українських етнічних територій, вплив приналежності Києва як осідку Київського митрополита до складу Московського царства і Російської імперії на політичні уподобання та позиції ієрархів Київської митрополії-єпархії;

-- показано, що намагання православного духовенства поєднати обидва береги Дніпра під владою одного гетьмана не було втілено через принципову позицію Російської імперії та Речі Посполитої, але воно залишалося ідеологічним і практичним імперативом понад 100 років. Однак нездатність української світської та духовної еліт поєднати свої державницькі зусилля призвела до входження більшості українських теренів до Російської імперії. Позаяк православне духовенство Правобережжя під державним тиском католицької Речі Посполитої мусило з метою самозбереження прийняти зверхність римських пап, воно згодом постраждало після розподілів Польщі від представників російського православного духовенства;

-- виявлено, що українське вище і середнє духовенство підтримувало протягом XVII-XVIII ст. активні зносини із православними ієрархами православного Сходу, котрі своєю незмінною політико-ідеологічною орієнтацією на православну Москву справляли вагомий вплив на українське духовенство і козацьку верхівку, що згодом призвело до остаточної орієнтації більшості українського суспільства на Російську імперію;

-- доведено, що православно-церковний чинник у політичних процесах доби Гетьманщини був постійно присутнім із другої пол. XVIIст. - кін. XVIII ст. і не припинявся після подій 1685--1686 рр. Про це свідчить політична активність українського православного духовенства;

-- стверджується, що українське православне духовенство відігравало відчутну роль у формуванні зовнішньої та внутрішньої політики Гетьманщини, згодом Російської імперії. Пік його зовнішньо- та внутрішньополітичної активності припадає на 1649 -- 1685 рр., хоча згодом значно звужується до відносин із державними апаратами Гетьманщини і Російської імперії;

-- показано, що київська православна ієрархія виробила й удосконалювала принципи та систему власної політичної поведінки, які полягали у готовності всіляко підтримувати будь-який православно налаштований політичний режим і боротися із іншими християнськими конфесіями в

межах українських етнічних територій з використанням широкого арсеналу світських методів політичної боротьби;

-- стверджується, що у період із 1649 до 1764 рр. відбувався безперервний, часом суперечливий процес вироблення й усвідомлення українським православним духовенством власних корпоративних інтересів та ініціювання різних політичних способів досягнення їх за допомогою внутрішньо та зовнішньополітичних чинників;

-- демонструється, що в середовищі українського православного духовенства були наявні різні за своїми політичними уподобаннями угруповання, на відміну від традиційної точки зору про притаманність усьому українському православному духовенству однакових політичних поглядів, які мали вагомий вплив на політичні процеси в Гетьманщині й на Правобережжі;

-- з'ясовано, що політична кон'юнктура була найсприятливішою для українського православного духовенства у період з 1648 до 1709 рр., коли спостерігається пік його впливу на політичні процеси в Гетьманщині, Російській імперії та Речі Посполитій. У подальшому відбувається її значне погіршення внаслідок зміцнення імперської присутності в Гетьманщині;

-- доведено, що стрімке піднесення політичної активності українського православного духовенства за часів Визвольної війни 1648--1657 рр. зумовлене:

а) виникненням на територіях бойових дій певного вакууму місцевої адміністрації;

б) припиненням тиску прокатолицького чиновницького апарату і шляхетства;

в) авторитетом представників православного духовенства як борців за віру і потреба козацтва у легітимації своєї військової акції;

г) високим освітнім цензом духовенства, що зумовлювало мобільність його внутрішньої та закордонної коресподенції;

д) стійкими навичками політичної боротьби проти іноконфесійного політичного режиму;

е) широкою мережою православного духовенства у сусідніх країнах, яке здійснювало інтенсивний обмін світською інформацією, що визначало потребу в ньому козацтва;

є) бажанням вибороти значні майнові й суспільні преференції.

-- показано, що тяжіння українських духовних діячів до участі в політичному житті яскраво проявило себе навіть на теренах самої Російської імперії, де вони тривалий час обіймали всі найважливіші посади в церковних урядах та входили до складу багатьох російських дипломатичних місій як священники, були місіонерами у важких для проповідування країнах тощо;

-- обгрунтовано, що верхньою межею процесу припинення українським православним духовенством власних специфічних, у порівнянні із російським духовенством, форм політичної активності слід вважати 1793 рік;

-- складено перелік найчастіше здійснюваних різними політичними угрупованнями всередині українського духовенства політичних акцій і функцій та динаміку їхнього поступового зменшення. Це, зокрема: посередництво у конфіденційних відносинах між московським та польським урядами окремих гетьманів, активна участь у виборчих процесах усіх рівнів у Гетьманщині, ідеологічна підтримка повсталого проти Речі Посполитої або Москви гетьмана, шпигунство на користь Гетьманщини і Московського царства, посередництво між козацькою верхівкою та московським урядом, участь в економічній боротьбі лівобережного міщанства проти козацтва, розробка планів возз'єднання під владою гетьмана або царя Лівобережжя й Правобережжя, участь у політичних наклепах на козацьку верхівку, підбурювання гетьмана до повстання проти Московського царства, медіація між Москвою та опозиційними гетьманами, участь у старшинських заколотах, реабілітація опального гетьмана в очах Москви, роздача московських грошових та речових дарунків старшині, ідеологічна обробка вірян, утвердження лояльності вірян до Московського царства, замирення суспільства під час козацьких повстань, зносини з православними у Речі Посполитій, перманентні вимоги від гетьманської та московської адміністрації захищати інтереси православних в Речі Посполитій, дії, спрямовані на посилення або послаблення влади гетьмана, участь у розробці законодавства й проектів адміністративно-владних перетворень, провокування постійного конфлікту між Москвою і Варшавою, прагнення отримати земельні й фінансові преференції, спроби посісти російську ієрархію, протидія московській ієрархії в інкорпораційних зазіханнях, протидія секуляризаційним намірам імперської влади;

-- виявлено, що протягом усього досліджуваного періоду зростала майнова конфронтація українського духовенства із різними станами українського суспільства Гетьманщини, що згодом призвело до виникнення певної суспільної відчуженості духовного стану від інших. У Правобережній Україні процес відчуження українського духовенства од вірян активно ініціювався польською католицькою шляхтою і відбувався не на майновому, а на ідеологічному підгрунті, що не призвело до аналогічних негативних наслідків, які мали місце в Гетьманщині. Скорочуються і трансформуються обсяги й характер благодійництва та меценатства;

-- стверджується, що промосковськи налаштоване духовенство, яке чисельно переважало всі інші угруповання, стало одним із найвагоміших чинників входження, а згодом остаточного поглинання української державності російською імперією;

-- продемонстровано, що вибір найбільшим числом українського духовенства на Правобережжі й Лівобережжі саме промосковської політико-ідеологічної орієнтації був зумовлений цілою низкою внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників. Головним чинником було прагнення не лише українського духовенства, а й інших верств українського суспільства зберегти саме існування української православної церкви, яке було б неможливим в умовах католицької експансії Речі Посполитої або мусульманського фанатизму Османської імперії. Подальший розвиток подій у XVIII ст. засвідчив слушність та обгрунтованість побоювань українського духовенства, особливо яскраво свою антиправославну політику проводила публічна влада Речі Посполитої;

-- стверджується, що перебування Київської митрополії-єпархії як складової частини Московського патріархату, згодом російської православної церкви виявилося тим періодом, котрий дав мінімальну можливість для безперешкодного фунціонування церковної інституції і призвів до подальшого перетворення духовенства у ідеологічну бюрократію і наближену до дворянства верству;

-- констатується, що існування конфесійного чинника в політичних процесах Гетьманщини не дало можливості українському православному духовенству наблизитися бодай до часткової теократизації Гетьманщини. Пізніше вже Російська імперія набула певних теократичних рис, але із збільшенням ролі держави в церковно-релігійному житті. З макрополітичної системи вищих інстанцій влади Гетьманщини церква перемістилася на рівень мезовлади Російської імперії;

-- з'ясовано, що серед інших несприятливих для закріплення української козацької державності факторів слід назвати національну дезорієнтованість вагомої частини української еліти -- православного та греко-католицького духовенства. Православне духовенство, котре з перших успішних кроків Б.Хмельницького намагалося перебрати значну частину державних функцій, при закріпленні російської присутності в Україні безповоротньо переорієнтувалося на єдиновірну Москву й Санкт-Петербург, своєю необмеженою, насамперед економічно зумовленою міграцією до центрально-російських губерній знекровило освітній і моральний потенціал української публічної еліти;

-- стверджується, що непереборним бар'єром конфесійної ворожнечі українське духовенство відгородилося від передових думок у царині державно-суспільного устрою, котрі на той час починали утверджуватися в європейських наукових і клерикальних колах. Воно не мало жодної можливості використати ці ідеї, не кажучи вже про вироблення своїх оригінальних – наприклад, концепції необхідності незалежного державного існування Гетьманщини;

-- доведено, що руйнівним процесом у суспільному житті Лівобережжя згаданої доби стала затята боротьба за перерозподіл земельних маєтностей та інших економічних преференцій між церквою, козацькою верхівкою і міщанством, котра остаточно роз'єднала всі прошарки українського суспільсва і зробила з нього легку здобич насамперед Російської імперії;

-- стверджується, що процес розвитку українського церковно-політичного життя перебував під впливом громадського розуміння суспільної ролі духовенства, яким вимагалося від духовних осіб і найбільше від ієрархії та кліру бездоганної суспільної поведінки, правильних політичних рішень і остаточних оцінок певних політичних подій.

Досвід стосунків між церквою та державою у добу Гетьманщини демонструє низку принципів, важливих для співробітництва цих двох суспільних інститутів і в наш час:

-- церква не досягає більшого успіху у впливі на громадські справи, коли не намагається перебирати на себе функцій державної влади, яка містить у собі елементи примусу та обмеження, а обмежується дорадчими функціями і беззастережно визнає авторитет державних рішень;

-- держава досягає гармонії у своїх стосунках із церквою, відмовляючись від втручання у її внутрішнє життя, віровчення, літургію та духовну практику;

-- об'єднання всіх православних конфесій України у єдину помісну церкву залежатиме від скоординованої роз'яснювальної роботи Державного комітету України у справах релігій та Міністерства