Запорізький державний університет

СНІГУР ЛЕОНІД ПЕТРОВИЧ

УДК:883-31.06"1960/1990"

ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ПРОЗА ПРО Т.ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 60-90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор,

Шевченко Віталій Федорович,

Запорізький державний університет,

завідувач кафедри української літератури

Офіційні опоненти: | Доктор філологічних наук

Бородін Василь Степанович

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

НАН України,

провідний науковий працівник;

Кандидат філологічних наук, доцент

Пінчук Тетяна Степанівна,

Луганський державний педагогічний університет

ім. Тараса Шевченка,

доцент кафедри української літератури

декан факультету української філології

Провідна установа | Національний педагогічний університет

ім. М.Драгоманова,

кафедра української літератури

Захист відбудеться 14.12.2001 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К17.051.02 при Запорізькому державному університеті (69060, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (69060, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66, корпус 2).

Автореферат розіслано12.11.2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.В.Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Одним із складних завдань, яке постало перед сучасним літературознавством, є переосмислення художньої літератури про Тараса Шевченка як невіддільної від публіцистичних праць про життя і творчість великого поета , художника, мислителя та докорінної переоцінки творів багатьох письменників. Це стосується як усього періоду, що мав назву “радянська література” і внаслідок вульгаризації методології науки та підміни естетичних критеріїв оцінки літературних явищ соціально-класовими був значно спотворений, так і окремих творів, що з’явилися у світ після відзначення 150-річчя з дня народження та 100-річчя з дня смерті Т.Шевченка і ще не проаналізовані системно.

Дослідження традицій художньої Шевченкіани, її новаторських пошуків і здобутків, а також втрат дозволяє повніше простежити шляхи та закономірності розвитку літературного процесу, а також встановити зв’язки між різними періодами історії української літератури. Через ідеологічне табу до недавнього часу була неможлива комплексна розробка багатоаспектної проблеми художньо – біографічної прози, її жанрів і жанрових різновидів.

Художнє осмислення величі Т.Шевченка, викликане пробудженням соціально-літературного інтересу до поета, його особистості, його творів почалося одночасно з появою критичних відгуків на виданий 1840 року “Кобзар”. Художня Шевченкіана, що нині нараховує понад сім тисяч творів, як і наукова біографія поета, була і є не лише літературною, а й суспільно-політичною проблемою, і творилася вона в гострій ідеологічній боротьбі. Однак жорстоко цензуровані не тільки в плані тем та ідей, фактів та документів, а й в стильових шуканнях (тиранія теорією єдності змісту і форми, переслідування так званого самодостатнього експериментаторства і таке інше) історико - біографічні твори ішли від фактографічно-реєстраторських композицій до винахідливих художніх трансформацій достовірних фактів, до широкого використання художньої фантазії.

Актуальність роботи визначається і новою інтерпретацією особливостей історико-біографічної прози, новим баченням здобутків і втрат прозової Шевченкіани, еволюції художнього осмислення постаті Шевченка. У сучасному українському літературознавстві бракує не тільки методологічних праць про взаємовідносини літератури й історії, наукової достовірності й художнього домислу, а й концептуальних статей про основні аспекти такого дослідження. Актуалізоване сьогоденням і вироблення системи вивчення ідейно-естетичної реалізації авторської концепції та індивідуальної поетики в художньо-біографічних творах, зокрема у прозових, окреслення шляхів нового інтерпретації феномену Шевченка за нових політичних умов, з початком процесів національно-духовного ренесансу.

Стан наукової розробки проблеми. Українська прозова Шевченкіана вже була об’єктом літературознавчої уваги і частково висвітлена в монографіях І.Ходорківського “Образ митця”, Б.Мельничука “Випробування істиною”, М.Сиротюка “Живий перегук епох і народів”, М.Ільницького “Людина в історії”, В.Чумака “Минуле – очима сучасника”, в історико-літературному нарисі І.Булашенко “Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі”, у статтях і оглядах І.Пільгука , М.Наєнка, О.Галича, Т.Пінчук, О.Міхна та інших. Однак ще немає аналітико-системного дослідження суті й особливостей цього масиву художньої літератури, хоча і особа Шевченка, і твори про нього потребують постійної і всезростаючої уваги.

Дисертація має зв’язок з новими науковими програмами і планами Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вона виконана в руслі наукового напрямку “Література й історія”, включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького державного університету. Тему і план-проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України 16 березня 1999 року.

Об’єктом дослідження стали наукові праці й художні прозові твори – оповідання, новели, легенди, притчі, літературні казки, повісті, романи – про Т.Шевченка, рецензії та відгуки на них, а також спогади, мемуари, листи, архівні матеріали.

Джерельну базу роботи склали, крім досліджуваних художніх текстів, твори самого Т.Шевченка, його автобіографія, щоденники, листи, біографічні праці О.Кониського “Тарас Шевченко – Грушівський. Хроніка його життя”, М.Доманицького “Життя Тараса Шевченка”, М.Шагінян “Тарас Шевченко”, Є.Кирилюка “Т.Шевченко. Життя і творчість”, П.Зайцева “Життя Тараса Шевченка”, колективна монографія “Т.Г.Шевченко. Біографія”, узагальнююче дослідження “Шевченкознавство. Підсумки і проблеми”, двотомний “Шевченківський словник”, біографічні дослідження Л.Большакова, В.Бородіна, П.Жура, А.Костенка й Е.Умірбаєва, В.Смілянської та інших, матеріали підготовленої до друку Шевченківської енциклопедії.

Метою дослідження є системний аналіз особливостей художнього осмислення величі Шевченка в прозових творах, побудова концепції розвитку української Шевченкіани у 1960-х – 1990-х роках ХХ ст. під кутом зору її жанрової своєрідності та художньої вартості, стильової різноманітності, взаємодії структур і компонентів поетики, ідейно-тематичної і функціональної єдності та значущості.

Для реалізації поставленої мети необхідно було виконати такі завдання:

-

-

-

-

-

-

Методологічною основою дисертації стали філософські та історіографічні концепції М.Бердяєва, М.Блока, Г.Гегеля, М.Грушевського, Г.Ленобля, В.Липинського, А.Тойнбі, Д.Чижевського, праці вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем взаємодії літератури і історії, наукової достовірності й художнього домислу, формування і розвитку історичних літературних жанрів С.Аверінцева, Л.Александрової, С.Андрусів, В.Барахова, О.Галича, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, Д.Затонського, О.Зарицького, М.Ільницького, Д.Лихачова, Б.Мельничука, М.Наєнка, П.Ніколаєва, C.Петрова, Г.Померанцевої, М.Сиротюка, Г.Скачкова, В.Смілянської, В.Чумака, дослідників поетики і психології творчості Арістотеля, М.Арнаудова, М.Бахтіна, О.Веселовського, Л.Виготського, М.Гіршмана, Г.Грабовича, Р.Гром’яка, В.Жирмунського, Г.Клочека, В.Нарівської, Г.Поспєлова, О.Потебні, А.Ткаченка, З.Фройда, К.Фролової, М.Храпченка, Ю.Шереха, шевченкознавців В.Анісова, В.Бородіна, Я.Дзири, І.Дзюби, П.Жура, П.Зайцева, Ю.Івакіна, Є.Кирилюка, О.Кониського, Г.Неділька, В.Пахаренка, Є.Середи, В.Смілянської, Є.Шабліовського, В.Шубравського та ін. Автор дисертаційної роботи спирається на досвід попередніх досліджень і відходить від соціологічних принципів літературознавчого аналізу, звертається до активного застосування прийомів філологічної школи.

Застосовано можливості різних методів з метою багатоаспектного висвітлення художніх особливостей прозової Шевченкіани: системно-функціонального, порівняльно-історичного, структурно-семантичного, біографічного, психо-аналітичного. Важливим аспектом дисертації є визначення оригінальності творів на різних рівнях поетики.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона містить системний перегляд колишніх уявлень про здобутки і втрати прозової Шевченкіани, є однією з перших спроб дослідження її жанрової своєрідності, рецепцій тем і мотивів, художнього моделювання історичних подій і фактів, аксіологічних аспектів творів. У дисертації під кутом зору сучасних концепцій комплексно проаналізовано літературознавчі і художні прорахунки мислення радянської доби, що вели до схематизму і заданості інтерпретації світогляду і характеру геніального поета, його творчих задумів, контактів та інтимних стосунків. Уперше у шевченкознавстві досліджено розвиток, еволюцію художньої інтерпретації постаті Шевченка у 80–90-х .роках ХХ ст., контамінацію жанрово-стильових ознак творів, особливості модифікації хронотопу, інтенсивності оповіді, асоціативно-психологічного осмислення образу. Зроблено детальний аналіз маловідомих творів, залучено ігноровані раніше літературознавчі праці.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони розширюють і поглиблюють наукове уявлення про зв’язок літератури й історії, розуміння специфіки художнього осмислення, змістовного наповнення митцем історичних подій, фактів, розкривають специфіку взаємодії письменницького домислу і конкретної біографії історичної особи; дають можливість залучення їх до характеристики аксіологічних аспектів літературного процесу в Україні 20 –90-х років ХХ століття. Робота є певним внеском у теорію жанрів, їх типологію, у вивчення прозової Шевченкіани, у дослідження дискусійних проблем, пов’язаних із трансформацією історичної правди в художню, у доведенні зміни вимог до історико-біографічних творів та до їх аналізу. Намічено шляхи комплексного аналізу історико-біографічних творів.

Практичне значення. Матеріали дисертації дозволяють оновити і доповнити певні сторінки історії українського письменства і літературознавства, можуть бути використані при написанні комплексної студії про основні тенденції і шляхи розвитку художньої Шевченкіани, при підготовці чотиритомної Шевченківської енциклопедії та інших шевченкознавчих праць, певних розділів підручників, у лекціях з історії української літератури, у спецкурсах і семінарах, при написанні дипломних і курсових робіт в університетах і педінститутах, на факультативних заняттях у педучилищах, коледжах, ліцеях, гімназіях.

Особистий внесок здобувача полягає:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

Апробацію дослідження здійснено у доповідях на міжнародних наукових конференціях “Література й історія” (Запоріжжя, 1996, 1998, 2000), “Наукова спадщина М.С. Державіна і розвиток слов’янознавства” (Запоріжжя, 1995), на міжнародній науковій шевченківській конференції у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (березень 2001), на ХХХІІ науковій шевченківській конференції (Луганськ, 1998), на ХХХІV науковій шевченківській конференції (Черкаси, 2001), на щорічних наукових конференціях Запорізького державного університету (1995 – 2001).

Матеріали дисертації апробовано на заняттях зі спецкурсу і спецсемінару “Історико-біографічні твори про Т.Шевченка” на філологічному факультеті Запорізького держуніверситету.

Дисертацію обговорено на кафедрі української літератури Запорізького державного університету і рекомендовано до захисту.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у 7 публікаціях, з них - у 3 фахових наукових виданнях.

Структура і обсяг роботи . Дисертація складається зі вступу, трьох розділів “Теоретичні аспекти специфіки історико-біографічної прози”, “Здобутки і втрати української прозової Шевченкіани 60-70-х років”, “Еволюція художньої інтерпретації образу Тараса Шевченка у 80-90-х роках” із підрозділами, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 198 сторінок, з них 183 сторінки основного тексту, список використаних джерел включає 233 найменування і подано на 15 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено стан наукової розробки проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами і напрямками, визначено об’єкт дослідження, його джерельну базу, мету і завдання, показано методологічну основу і методи роботи, встановлено наукову новизну, теоретичне значення і практичну цінність отриманих результатів, особистий внесок здобувача, подано інформацію про апробацію та публікації, структуру і обсяг роботи.

Перший розділ “Теоретичні аспекти специфіки історико-біографічної прози” визначає, що сукупність художніх творів, типологічно об’єднаних принципами і способами зображення, і досі залишається недостатньо вивченою, на її визначення та родо-жанрову класифікацію є різні погляди, що йдуть іще з античних часів, коли Плутарх та Светоній творили художні біографії відомих особистостей, коли зародився оригінальний художній процес, що відбувався на межі літератури й історії. . Ґрунтовні її засади було закладено відомим французьким літературознавцем Андре Моруа ( у 1928 році), який першою з основних рис історико-біографічної прози він вважав сміливий пошук правди, опору на документи, фактичний матеріал, історичні події, другою - зосередженість на складності людської душі, її мобільності та еволюції, з пошуком зв’язків зі своїми попередниками пов’язував третю рису.

В українському і російському літературознавстві теоретичні проблеми художньої біографії фрагментарно розглянуто в працях С.Аверінцева, Л.Александрової, Ю.Андрєєва, М.Бахтіна, О.Галича, І.Данильченко, О.Зарицького, І.Золотуського, В.Кардіна, Г.Макаровської, Б.Мельничука, Г.Охотнікової, С.Петрова, Г.Померанцевої, М.Сиротюка, В.Смілчнської, І.Ходорківського, І.Янської.

У підрозділі першому “Трансформація історичної правди в художню” всебічно розглянуто проблему, що суверенність чи об’єднаність факту і домислу викликають у літературознавстві довготривалі суперечки, тлумачення і кривотлумачення, сумнівні іноді трактування, довільні відлучення від літературного жанру. Розцінюючи художній вимисел як спосіб проникнення в сутність дійсності і як продукт цього проникнення , автор дисертації вважає, що не слід робити його прерогативою лише тих творів, де змодельовано обставини і людей, яких насправді не було, що певною мірою він притаманний також творам, заснованим на інтерпретації справжніх історичних подій та реальних осіб, і здатний істотно вплинути на художню трансформацію життєвої та історичної правди, що в історико-біографічних романах, повістях, оповіданнях, новелах історичні особи часто оточені вигаданими людьми, здійснено менші чи більші хронологічні зміщення, домислено чимало подробиць, що вдаються автори і до сміливих припущень, які іменуються художніми гіпотезами.

Теоретичні аспекти специфіки історико-біографічної прози мають сьогодні малозадовільний стан. Взаємовідносини “двох правд” – історичної та художньої, - як і чіткіше окреслення цих понять, вимагають системного осягнення.

У підрозділі другому “Особливості зображення митців” акцентовано, що, згідно з класифікацією С.Аверінцева, в історії античного життєпису було два типи творів цього жанру: 1) гіпомнематичний, що містив якомога повніший фактаж про походження персонажа, його здоров’я, чесноти й вади, симпатії та антипатії, смаки і звички, а також коротку розповідь про події життя і докладнішу – про характер його смерті; до всього цього додавали перелік анекдотів і “достопам’ятних висловлювань”, отже, довідковість брала верх над оповідністю, “інформація” – над “розповіддю”; 2) риторичний, у якому біографічний матеріал неодмінно проходить емоційно - оцінний відбір, внаслідок якого з’являється або “похвальне слово” (енкомій), або його протилежність – “ганьблення” (псогос). Поруч із ними Плутарх своїми “Порівняльними життєписами” поставив новий тип біографії – моралістико-психологічний етюд, у якому з метою виразнішого змалювання людської душі, проведення певної моралістичної тенденції нерідко вдавався до художнього вимислу та домислу.

Започатковану “Життям Самюеля Джонсона” британця Д. Босуелла, присвячену відомому письменникові та мовознавцю, традицію дотримання вірогідності історичній та художній істині продовжувала частина створених у ХІХ столітті життєписів, серед них – семитомна біографія “Життя Вальтера Скотта” (1836-1838), написана його зятем Д.Локхартом, шеститомник Д.Мессона “Життя Дж. Мільтона” (1875-1880) і тритомник Д.Форстера “Життя Чарльза Діккенса” (1872-1874. Але і в англійській, і в інших літературах Заходу ХХ століття художні життєписи (белетризовані біографії) у багатьох відношеннях дуже неоднорідні, у тому числі й щодо вірності історичній правді. Так у романі А.Моруа “Байрон” (1930) любовні інтриги, розповіді про коханок поета істотно заступили його громадську діяльність і літературну творчість. Не раз відходив від правди документальних свідчень у історико-біографічних романах, нарисах та есе видатний австрійський письменник С.Цвейг, особливо в творах про Стендаля, Л.Толстого, хоча разом із тим їх відзначають тонке проникнення у складний внутрішній світ митців, майстерне розкриття психології їхньої творчості.

Українська історико-біографічна проза також має досить давню традицію у зображенні митців, яку розпочала “Жизнь Григория Сковороды. Писана 1794 года в древнем вкусе” М.Ковалинського. Як наголошує Б.Мельничук, і підзаголовок твору (“в древнем вкусе”), і дидактична настанова автора (“Достойный для сердец пример Сковорода”), і прямі посилання в тексті на Плутарха виразно вказують на спорідненість з “Порівняльними життєписами”. Але у дотриманні історичної правди М.Ковалинський пішов значно далі, створивши життєпис із міцною фактичною основою, забезпеченою особистими враженнями автора від зустрічей з героєм, відомостями, почерпнутими від знайомих, із листів та низки творів Г.Сковороди, збагативши засоби художньої трансформації документального матеріалу.

У найраннішій спробі інтерпретації життя і діяльності Т.Шевченка в історико-біографічній прозі – повісті С.Васильченка “В бур’янах”(1938) увагу до інтимних струн душі поета поєднано із дошукуванням коренів його духовності, творчої особистості.

Проникнення в магію творчості, “розсекречення” лабораторії митця справедливо вважається найскладнішим завданням автора історико-біографічного прозового твору, від виконання якого багато в чому залежить і загальний художній рівень.

Підрозділ третій “Компоненти поетики” присвячено аналізу діалектичної взаємодії особливостей доби та рівня усвідомлення автором їх і свого статусу, особистісних рис автора, його світобачення, політичних та естетичних поглядів. Особливо наголошено, що широкопланова картина зв’язків митця зі світом, із людьми, з літературним і культурним процесом доби – одне з найскладніших завдань історико-біографічної прози. Розгортаючи процес становлення характеру в часі, письменник то розкладає його на складові, то збирає в ціле; зосереджуючись на “внутрішньому” в біографії, пов’язує його із “зовнішнім” – діями героя, із життям тих персонажів, з якими той зустрічається; утверджує ідею розвитку, фізичних і духовних змін, що творили цілісний образ, який уособлює певну моральну величину.

В історико-біографічних романах та повістях потрібне входження в сферу інтересів головних героїв, у спеціальність, точніше – у творчу лабораторію, показ у внутрішніх монологах їхніх думок і переживань. Велике навантаження лягає на листування, автобіографічні зізнання, тобто на можливість подивитися на творчу лабораторію митця очима його самого. Доведено, що вдаючись до прямого використовування джерел, автори ігнорують досвід С.Васильченка, який органічно вписував їх у свій контекст, буквально розчиняв їх у власній словесній тканині.

У роботі розглянуто аспекти хронотопу, зокрема співвідношення історичного, біографічного часу.

Відтворення зовнішніх рис, портрету митця як важливого компоненту художніх життєписів, що веде до зображення “діалектики душі” через вираз очей, міміку, жести, манеру триматися та ін., здійснюється частіше поступово, з розгортанням сюжету, через лаконічні штрихи-деталі, викликають широкий спектр асоціацій, вони здатні замінити розлогий опис. Простежено, як зовнішні портрети доповнюються психологічними – у процесі дії героя, водночас із ліпленням характеру, зображенням поведінки, вікових особливостей.

Наголошено, що один із визначальних компонентів поетики – ліризм як суб’єктивована емоційна тональність мови автора, оповідача, персонажів твору - досягається насиченістю її емоційно багатою лексикою, експресивною символікою, тональністю, а також нюансами, напівтонами, взаємопереплетіннями настроїв.

Подано огляд шляхів творення художньої насиченості текстів лексичними засобами (оцінковими прикметниками, архаїзмами, неологізмами, діалектизмами, тропами), доведено, що залишаються малодослідженими у творах про письменників залучення їхніх текстів, його різні ступені: парафраз, ремінісценція, аплікація, образна аналогія, стилізація, запозичення.

Другий розділ – “Здобутки і втрати української прозової Шевченкіани 60-70-х років” містить аналіз впливологічної орієнтації, вульгарно-соціологізованої, національно-вихолощеної концепції духовно-творчої постаті поета – “революційного демократа”, характерних для радянського літературознавства догматичних уявлень, за якими поняття “реалізм” набуло універсально-оціночного значення; в романтизмі дослідники вбачали етап літературного розвитку, який мав подолати письменник і відповідно до цього творчу еволюцію Т.Шевченка здебільшого трактували як шлях від романтизму до реалізму. 60-70-ті роки, як і попередні десятиліття, були черговим періодом національного самозбереження, компромісів, самозрад, обвинувачень, фальшувань і водночас наполегливого виборення зерен правди про Шевченка, накопичення архівних матеріалів та ін.

Як і науковці, не згортали праці письменники. Попри можновладні скеровування, настанови, реґламентації художня шевченкіана, зокрема прозова, збагачувала способи і прийоми освоєння історико-біографічного матеріалу, багаторазово актуалізувала певні компоненти поетики, неухильно підсилювала дію традицій і новаторських пошуків.

У першому підрозділі “Епопея життя поета” акцентовано, що за принципом хронологічної, причинно-часової послідовності збудовано композицію “Тарасових шляхів”(1961) О.Іваненко – першого роману, який обійняв усе життя Т.Шевченка. Цей принцип дозволив чіткіше осмислити розмаїтий фактичний матеріал, наочніше розкрити історію характеру героя, розвиток його світогляду, еволюцію творчості, залучаючи вимисел, фантазію, “доповнюючи” біографію поета.

У дисертації проаналізовано, як показує О.Іваненко широкий плин часу його прискорюючі й перешкоджаючі течії, суспільне середовище, культурно-історичне тло, спираючись не лише на “історичне чуття” і “художницьку інтуїцію”, але й на досягнення наук – історії, літературознавства, психології та інших. Дуже важливо, що у плині часу поєднуються усі складові компоненти сюжетно-композиційної єдності – події, авторські характеристики, думки героя, його дії і вчинки, його соціальне оточення, мистецьке середовище, творчі задуми і втілення, пейзажі та інтер’єри, - не створено відчуття їх штучної змакетованості. П’ять частин роману відбивають найважливіші періоди в біографії Т.Шевченка: “Сирота в свитині” – дитинство, “Художник” – навчання в Академії, вихід у світ “Кобзаря”, “На розпуттях велелюдних” – два приїзди на Україну, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, “Подай же руку” – перебування у засланні, “На сторожі – слово” – останні роки життя. За 20 років праці з невеликого оповідання виріс роман на 58 друкованих аркушів, 800 сторінок, але структурно був споріднений із першим твором, бо кожна з п’яти частин складається з розділів-оповідань.

Сьогодні можна твердити, що О.Іваненко як авторка епопеї життя поета художньо-інтуїтивно керувалася думкою структуралістів, що “література “проходить” зразу між двома відомствами: відомством історії, […], і відомством психології тією мірою, якою література становить творчість” (Р.Барт). письменниці вдалося інтерпретувати, що жахливі соціальні, економічні умови життя рідного народу, його рабське становище стали основними чинниками формування політичної свідомості Т.Шевченка та визначення основної спрямованості його поетичної та художньої творчості.

О.Іваненко інтерпретувала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, відтворила етапи його зародження, функціонування та краху, намагалася вникнути у позиції та стосунки членів товариства і відповідно змалювати характери. Але історичну правду при “переломленні” в художню в цьому випадку дещо викривлено. Автор дисертації пояснює це насамперед тим, що твір писався у часи тоталітаризму, і письменниця або ж не мала доступу до багатьох історично правдивих документів, художніх творів, або ж не могла досить відверто викласти свої думки через жорстку цензуру. Зважаючи на не зовсім об’єктивну інтерпретацію письменницею образів ліберально настроєних П.Куліша та М.Костомарова, автор дисертації проаналізував гіперболізацію їх негідної поведінки на допитах.

У другому підрозділі ”Нові параметри художнього домислу і хронотопу” доведено, що великому за обсягом і складному за художньою структурою роману О.Іваненко багато в чому поступаються твори з меншим “хроносом” і вужчим “топосом”, із менше розгалуженою композицією, меншою кількістю персонажів, вужчим “сектором” історичного фону, оточення і самого життя поета.

Роман Л.Смілянського “Поетова молодість”, охоплюючи період життя Т.Шевченка в Петербурзі (1834 1847), містить багато художньої пластики, органічно поєднує монументальну епічність та проникливий ліризм. Динамічно розкрито систему подій, їх естетичне осмислення, рух світогляду й характеру головного героя у художньому часі й просторі, розвиток його переживань, почуттів, психологічних порухів, метаморфози емоційного стану, настрою, тобто внутрішню дію.

Л.Смілянський долає фактографічність, уводить у розповідь художньо домислені епізоди, дотепні діалоги та полілоги. Інтерпретуючи клопотання К.Брюллова, а потім О.Венеціанова за Т.Шевченка перед Енгельгардтом, письменник вдається до парафразу уривку з автобіографічної повісті “Художник”. Художньо-дослідницьким є опис у романі процесу виходу в світ першого “Кобзаря” Т.Шевченка, справедливо акцентовано значну роль у ньому Є.Гребінки. З історичною достовірністю і художньою винахідливістю потрактовано стосунки поета з В.Забілою, Яковом де Бальменом, О.Капністом, Г.Закревською, В.Репніною, М.Шепкіним. значно об’єктивніше, ніж у романі О.Іваненко, інтерпретовано взаємини Т.Шевченка з О.Афанасьєвим-Чужбинським, організацію і діяльність Кирило - Мефодіївського товариства. Художнього домислу в “Поетовій молодості” значно більше, ніж у “Тарасових шляхах”, але з біографічними фактами він поєднаний органічно і доповнює художній образ об’єктивними авторськими розуміннями.

Хронологічним продовженням “Поетової молодості” можна вважати роман З.Тулуб “В степу безкраїм за Уралом” - вражаюче полотно про невільницьке життя поета – заслання в “незамкнутій тюрмі”, в напівдиких степах Казахстану. Основу композиційної структури роману становлять дві сюжетні лінії – казахська та шевченківська, які побудовано з різною часткою і роллю реальної історії та художньої вигадки: перша з них домислена, друга моделює конкретні факти. Звісно, це не означає, що в першій лінії зовсім відсутній історичний чи життєвий ґрунт, а в другій – поетична фантазія. Знаменно, що навіть домислені персонажі та події роману “В степу безкраїм за Уралом” виросли з реальних “зерен”, що вони насичені не тільки духом, а й фактажем історії. Порівняно з усіма її попередниками З.Тулуб найглибше проникла у творчий світ Т.Шевченка.

Об’єднуючим для романів Л.Смілянського і З.Тулуб є розуміння мистецтва як сфери, де можливе вивищення людини над недосконалістю буття. Долаючи натиск ідеології масової свідомості, їх автори акцентують специфіку особливості української модифікації Творчої індивідуальності, Майстра, Митця.

Третій підрозділ “Схематизм і заданість у зображенні світогляду та контактів” характеризує фактори, що дуже відчутно шкодили довершеності справжнього художнього образу Т.Шевченка, повнокровному вираженню його живої конкретної індивідуальності. Серед них - втрати у створенні наукової біографії поета, ідеологічна заданість і упередженість, що вимагали тенденційного бачення в Т.Шевченкові нав’язаної моделі революційного демократа, проблем “Т.Шевченко й історія України”, “Т.Шевченко і релігія”, “Т.Шевченко і українська мова” та інших. Шевченкознавці змушені були, піддаючись офіційній ідеології, твердити, що на становлення гуманістичного світогляду молодого Т.Шевченка мала значний вплив революційно-демократична концепція В.Бєлінського, а наукові біографії зарубіжних авторів Б.Лепкого, П.Зайцева було заборонено, то О.Іваненко реанімувала заданість.

Погріхи проти історичної правди у змалюванні окремих характерів членів Кирило-Мефодіївського братства та стосунків між ними, простежено при аналізі створеного О.Іваненко в “Тарасових шляхах” образу П.Куліша та його взаємин із Т.Шевченком, які подано неприязними, навіть ворожими. Творчі змагання між ними, певні неприязнь і непорозуміння письменники тлумачили не як розмаїття, різнобарвність історії української літератури, а як антагонізм.

Розділ третій “Еволюція художньої інтерпретації образу Тараса Шевченка у 80-90-х роках” висвітлює нову фазу перипетій боротьби – ідеологічної, наукової, художньої – за живого Т.Шевченка. Досягненням шевченкознавчих студій останнього часу можна назвати поступове подолання розриву між дослідженнями конкретно-емпіричними і концепційно –теоретичними, перехід від накопичення і реєстрації фактичного матеріалу до його дедалі глибшого системного осмислення. Колективна праця “Т.Г.Шевченко: Біографія” (1984; автори В.Бородін, Є.Кирилюк, В.Смілянська, Є.Шабліовський, В.Шубравський) – найповніша академічна біографія поета й художника, багатюще джерело найрізноманітніших відомостей і знань, без яких не обійдеться ні науковець, ні письменник. Послідовне “відбронзовування” канонічної ікони “кобзаря Тараса” набуло не тільки наукового, а і національного спрямування у 90-х роках, у незалежній Україні. Значну роль у процесі “наближення” живого Т.Шевченка до співвітчизників відіграв вихід у світ факсимільного відтворення монографії П.Зайцева “Життя Тараса Шевченка” (1994).

У дисертації висвітлено, що 80-90 – ті роки принесли художньо-дослідницькі пошуки, експерименти романів і повістей, в яких письменники виявляли нове бачення історії, класичної спадщини і життя митців. Домінантами цих творів стали: розкриття внутрішнього світу героїв, психологічна заглибленість, намагання відобразити творчий процес, безпосередній зв’язок між реальними подіями і світорозумінням митця. Письменники прагнуть уникати “оголеної”, “цитатної” чи переповіданої документальності, розкодовують, розмасковують її, спонукають допомагати у моделюванні атмосфери, настрою епохи, стати будівельним матеріалом для сюжету, творчої інтуїції автора і гострої роботи думки, образної інтерпретації. Їм вдавалося важке творче звершення – досягти індивідуально-психологічної автентичності образу Т.Шевченка.

У першому підрозділі “Контамінація жанрово-стильових ознак творів” проаналізовано прагнення письменників посилити аксіологічну еволюцію історико-біографічних творів, бачити їх у контексті світових жанрових систем, які вели до ускладнення форм художнього мислення, збагачення способів моделювання життєпису, схрещування жанрових структур, варіювання аналогій і протиставлень, акумулювання напрацьованих попередниками композиційних прийомів із їх поліваріантністю, побудовою складних асоціативних риштувань і підтекстів, барвистої художньої пластики.

Жанрово-стильове збагачення і ускладнення творів визначили історико-біографічні оповідання (“Чарівник” Валерія Шевчука), цикли колективних збірок (“Дерево пам’яті”), авторські збірки повістей (“Тарасові світанки” Д.Красицького), сюжетно-подієві повісті (“При лихій годині” М.Будника) та художньо-документальна повість (“За морями, за горами” А.Костенка), повість-феєрія (“Я любила Шевченка” В.Чемериса), роман (“Переяславські дзвони” В.Дарди), роман-есе (“Тарас Шевченко” Б.Чайковського), дилогія (“Син волі” Вас. Шевчука). Висвітлено експерименти в комбінуванні та варіюванні різних жанрових якостей.

Оскільки авторська мета творів про Т.Шевченка – зображення змін особистості на тлі загальної життєвої картини певного часу, то й хронотопна структура художніх полотен має переважно вигляд етапів ходу сюжетних ліній із можливими сконденсованими або, навпаки, розширеними зображеннями художнього простору та часу в конкретних епізодах.

Концептуальність авторської думки, відкритість портретування, що протистоїть канонізованій завершеності, увага до творчого процесу поета, проникливе і послідовне заглиблення в його взаємозв’язки з життям дають підстави вважати ці твори здобутками прозової Шевченкіани.

У дисертації акцентовано, що історико-біографічна Шевченкіана вступила в таку еволюційну фазу, де діють не настанови й заборони, а закони самовдосконалення й саморозвитку, де замість конфронтації напрямків – їхня природна конкуренція без будь – чиїх претензій на стильову монополію.

У другому підрозділі ”Асоціативно – психологічне осмислення образу” висвітлено, як цей тип історико-біографічних творів визначає поступ у художній інтерпретації постаті Т.Шевченка, його життя, прагнення уникнути одноманітності й повторів, інерції трактувань подій і фактів. У таких творах переважає інтерес авторів до психологічного пізнання Т.Шевченка, його емоційних станів і душевної боротьби, погляд на сторінки його життя з позиції сьогодення , тобто, крім концептуального, існує ще й перцептуальний час, що деформує істотний зв’язок просторових і часових утворень з об’єктивною реальністю, може перериватися, повертатися в минуле, постійно зазнає певної деформації в залежності від авторського задуму.

У романі Вас. Шевчука “Син волі” охоплено так званий “казематний” період життя Т.Шевченка, події розгорнено за висловом Б.Мельничука “на обмеженому часовому плацдармі”, що має кульмінаційну особливість, а вже відтак, з висоти цього плацдарму, завдяки асоціативно-ретроспективним екскурсам, розкриваються попередні епізоди й цілі етапи його життєвого шляху”. Художньо правдиво інтерпретовано наукову тезу про стиль взаємин Т.Шевченка і П.Куліша, що “усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена, у вічі й на людях, із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освіченості й національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції та самовпевненості” [П.Зайцев]. Говорить Т.Шевченко – і відчувається: людина він спостережлива, вразлива, наполеглива, переконана, дотепна. Говорить П.Куліш – і діалог загострюється: його щось мучить, насторожує, гризе. Змодифіковано суперництво як явище, що ним багата наша література і зарубіжна (Гете – Шіллер, Міцкевич – Словацький), а не як ворожнечу.

Здобутком роману “Син волі” стала інтерпретація нових досягнень шевченкознавства у трактуванні долі подруги Т.Шевченка за дитячих років Оксани Коваленко, взаємин з Афанасьєвим-Чужбинським, діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

І у другій частині дилогії – “Терновий світ”, де реальним часом оповіді є події кінця 1860 року, останніх місяців життя поета, асоціативно-психологічне збагачення образу Т.Шевченка розгорнуто через ефект подвійного віддзеркалення, коли “я” двічі стає об’єктом рефлексії свідомості – автора і головного героя. Різнобарвну мозаїку діалогів збагачують інтроспекції: аналіз поетом внутрішнього світу, станів своєї душі, фіксації своїх думок-переживань у розвитку тез і антитез, боріння стверджень і заперечень, конструктивно ускладнені форми діалогу героя з самим собою, із відсутнім співрозмовником.

Конкретно – почуттєві образи-уявлення викликають епізоди відвідин Т.Шевченком С.Гулака-Артемовського, М.Чернишевського. Здобутком Вас. Шевчука стало значно об’єктивніше зображення взаємин з останнім. Ретроспекції модифікують зустрічі й стосунки після повернення із заслання з М. Лазаревським, сім’єю Толстих, В.Білозерським, І.Мокрицьким, Г.Честахівським, поляками З.Сераковським, Я.Станевичем, Е.Желіговським, а особливо – з Марком Вовчком, А.Олдріджем.

Авторська мова Вас. Шевчука набуває різних відтінків, зливаючи “голоси” оповідача і героя, наприклад, у зображенні чекання маніфесту про звільнення селян від кріпацтва, турбот про вихід нового “Кобзаря”.

Дилогію інтертекстуально пересипано аплікаціями – листами і творами Т.Шевченка, насичено цитатами з тогочасної періодики, спогадами сучасників.

У “Висновках” дисертації узагальнено основні результати дослідження. Аналіз української прозової Шевченкіани 60-90 – х років ХХ ст. показав її еволюційний шлях у плані розширення способів трансформації історичної правди в художню, збагачення засобів творення художніх образів історичних осіб.

Трансформуючи документальні факти в епізоди (чинники, компоненти) сюжету, письменники-біографи ставлять собі за мету забезпечити читача не лише автентичною, достовірною інформацією, а й зацікавити його образністю, динамічністю викладу матеріалу, поліфонією переживань персонажів, концентрованістю думки, психологічним перевтіленням автора в образ свого героя. Досконале, максимально можливе вивчення життя історичних осіб, їх оточення, їх доби дає можливість автору створити опорну базу сюжету. Власне розуміння й осмислення біографічних фактів, подій, письменницька уява, співпереживання, перевтілення, домисел породжують “сплав” реалії і фантазії, який називають художньою правдою. Домислені епізоди, колізії, роздуми, сни, мрії, навіть сміливі припущення, які іменуються художніми гіпотезами, повинні бути обґрунтованими глибоким психологічним баченням особистості.

Аналіз співвідношення реалій і домислу дав авторові дисертації привід приєднатися до тих дослідників, які виділяють два типи художньо-біографічної прози: сюжетно-подієвий і асоціативно-психологічний. У творах першого типу, як правило, переважає осмислення зовнішнього боку документально зафіксованих фактів і подій, а у творах другого типу краще інтерпретовано духовний бік життя митця, його вдачу, характер.

Українська прозова шевченкіана 60-70-х років ХХ ст. попри можновладні скеровування, настанови, реґламентації збагачувала способи і прийоми освоєння історико-біографічного матеріалу, багаторазово актуалізувала певні компоненти поетики, неухильно підсилювала дію традицій і новаторських пошуків. У дисертації висвітлено, що принцип хронологічної, причинно-часової послідовності композиції “Тарасових шляхів” О.Іваненко – першого роману, що обійняв усе життя Т.Шевченка, - дозволив чіткіше осмислити розмаїтий фактичний матеріал, наочніше розкрити історію характеру героя, розвитку його світогляду, еволюцію творчості, залучаючи вимисел, фантазію, показуючи живу людину, чиє ім’я канонізовано, оточено ореолом. У романах “Поетова молодість” Л.Смілянського і “В степу безкраїм за Уралом” З.Тулуб із меншим “хроносом” і вужчим “топосом”, із менше розгалуженою композицією, меншою кількістю персонажів, вужчим “сектором” історичного фону, оточення і самого життя поета повніше інтерпретовано образ, творчий процес, взаємини Т.Шевченка. І все ж ідеологічно-компартійна заданість далася взнаки в інтерпретації ряду аспектів життя і творчості поета.

Надзвичайно складний і багатогранний процес еволюції художньої інтерпретації образу Т.Шевченка у історико-біографічній прозі 80-90-х років. Поява нових жанрових модифікацій пов’язана із схрещуванням жанрових структур, варіюванням аналогій і протиставлень, акумулюванням традиційних композиційних прийомів, із їх поліваріантністю, побудовою складних асоціативних риштувань і підтекстів, оригінальної художньої пластики, метафоричності.

Об’єднані в дилогію романи з асоціативно-психологічною будовою “Син волі” і “Терновий світ” Вас. Шевчука, роман-есе “Тарас Шевченко” Б.Чайковського, філософсько-історичний роман “Переяславські дзвони” В.Дарди, сюжетно-подієві повісті “За морями, за горами” А.Костенка, “При лихій годині” М.Будника, повість-феєрія “Я любила Шевченка” В.Чемериса, оповідання “Чарівник” Вал. Шевчука збагатили способи моделювання художнього життєпису, психологічної заглибленості, зв’язків реальних подій і світорозуміння митця, творчого процесу, образного живопису словом.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

АНОТАЦІЇ

Снігур Л.П. ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ПРОЗА ПРО Т.ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 60-90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

-

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. – українська література. – Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2001.

У дисертації здійснено системний аналіз особливостей художнього осмислення феномену Т.Шевченка в прозових творах, окреслено концепцію розвитку української прозової Шевченкіани у 1960-1990 – х роках ХХ ст., переглянуто колишні уявлення