НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В.М. КОРЕЦЬКОГО

Шевчук Людмила Володимирівна

УДК 347.4

ЗАПОВІТ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ

ПРАВОНАСТУПНИЦТВА

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права імені В.М.Корецького Національної Академії Наук України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України

ШЕВЧЕНКО Ярославна Миколаївна,

інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, завідуюча відділом.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ХАРИТОНОВ Євген Олегович,

Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри

кандидат юридичних наук, доцент

БЕЗКЛУБИЙ Ігор Анатолійович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент

Провідна установа: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра цивільного права, Міністерство освіти і науки України, м. Харків

Захист відбудеться “27” червня 2001 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М.Корецького НАН України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “25“ травня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Соціально-економічні перетворення українського суспільства значною мірою грунтуються на реформуванні цивільно-правових відносин. Цей надзвичайно складний процес пов'язаний у першу чергу з кардинальними змінами у відносинах власності, які тягнуть за собою і зміни у спадковому праві.

Зворотний зв'язок цього процесу проявляється у використанні регулятивного потенціалу спадкового права для досягнення бажаного економічного ефекту в суспільстві - заповідальна автономія як право особи розпоряджатися об'єктами приватної власності є значним стимулом накопичення майнових благ. Використання інституту заповіту як суттєвого регулятивного чинника, на користь загальних суспільних інтересів можна вважати одним із завдань реформи спадкового права.

Комплексний характер інституту спадкування за заповітом зумовлює ситуацію, коли поза увагою залишаються теоретичні проблеми юридичної природи заповіту як угоди, що є центральним юридичним фактом у юридичному складі спадкування за заповітом. Специфікою юридичної природи заповіту зумовлюється необхідність виділення спадкування за заповітом як окремого виду правонаступництва в цивільному праві.

У зв'язку з об'єктивною необхідністю законодавчого визначення основоутворюючих понять і категорій спадкового права особливої гостроти набуває проблема їх теоретичної розробки та концептуального підходу до інституту заповіту.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена: необхідністю в умовах реформи цивільного права та формування відносин приватної власності в Україні визначення та однозначного розуміння базових категорій спадкового права, які є правовим обгрунтуванням переходу об'єктів приватної власності громадян у випадку їх смерті до інших осіб; необхідністю використання для поглибленого дослідження правової природи заповіту й особливостей правонаступництва при спадкуванні за заповітом законотворчих результатів і теоретичних розробок у галузі спадкового права зарубіжних країн, що дало б змогу на підставі порівняльного аналізу встановити зв'язки та взаємозалежності тих чи інших конструкцій спадкового права з відносинами власності; відсутністю у вітчизняній юридичній літературі фундаментальних досліджень правової природи заповіту як центрального юридичного факту юридичного складу спадкування за заповітом; наявністю лише фрагментарних досліджень радянського періоду і повною відсутністю сучасних теоретичних розвідок юридичної природи заповідального відказу як підстави сингулярного правонаступництва в цивільному праві; необхідністю комплексного підходу до проблеми дослідження взаємозалежності особливостей правонаступництва при спадкуванні за заповітом і його юридичних підстав.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планами наукових досліджень відділу проблем цивільного, підприємницького і трудового права Інституту держави і права імені В.М.Корецького Національної академії наук України і є частиною загально науково-дослідницької програми Інституту “Цивільне і трудове правовідношення: теорія і практика”.

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у встановленні на основі новітніх досягнень теорії цивільного права юридичної природи заповіту як підстави окремого виду правонаступництва в цивільному праві.

Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні формулюються такі завдання:

- розкрити специфіку підстав правонаступництва при спадкуванні за заповітом;

·

· провести теоретичний аналіз і визначити поняття, ознаки, форму й особливості правосуб'єктних передумов заповіту як особистої односторонньої угоди в юридичному складі спадкування за заповітом;

· здійснити юридичне обгрунтування проблеми тлумачення заповіту як угоди, сутністю якої є воля і волевиявлення заповідача в їх єдності;

· виявити специфіку правових підстав визнання заповіту недійсним і встановити особливості юридичних наслідків визнання заповіту недійсним, а також його скасування і зміни;

· встановити поняття, ознаки та місце заповідального відказу як підстави сингулярного правонаступництва в системі спадкового права.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з переходом прав і обов'язків спадкодавця в порядку, встановленому у відповідності до його волі.

Предметом дослідження є юридична природа заповіту в значенні заповіту як центрального юридичного факту юридичного складу спадкування за заповітом, як розпорядчо-регулятивного акта, на підставі якого здійснюється універсальне і сингулярне правонаступництво в майні особи на випадок її смерті.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи як єдність абстрактного і конкретного, логічного та історичного, одиничного і загального, емпіричного і теоретичного.

Серед основних теоретико-правових методів у дисертації зроблено акцент перш за все на формально-догматичному, використання якого дозволило виділити найважливіші юридичні конструкції інституту спадкування за заповітом, дати їх загально-правову інтерпретацію, тлумачення складових елементів і отримати найважливіші результати дослідження. В роботі також широко використовувалися історико-правовий та порівняльно-правовий методи дослідження.

Надзвичайна теоретична складність юридичної природи інституту спадкування, зокрема спадкування за заповітом, їх нерозривний зв'язок з фундаментальними засадами цивільного права зумовили ту обставину, що вони завжди були в полі зору вчених-цивілістів і спеціальним предметом дослідження їх наукових праць. Так, теоретичну базу дисертаційного дослідження склали праці з проблем спадкового права в дореволюційному російському праві таких вчених, як: В.Я.Абрамов, В.В.Биховський, М.Г.Вавін, М.Ф. Владимирський-Буданов, А.Х.Гольмстен, В.Демченко, Г.Ф.Дормідонтов, В. Нікольський, К.Кавєлін, Л.В.Кассо, І.А.Кістяківський, Д.І.Мейер, Г.Ф. Шершенєвич та деяких інших. Важливе значення для дисертаційної роботи мали дослідження вчених-цивілістів, які займались проблемами інституту права власності, цивільних угод, цивільних правовідносин і правонаступництва в цих відносинах. Це Ч.Н. Азімов, С.Н.Братусь, А.В.Венедиктов, Д.М.Гєнкін, В.П. Грибанов, О.В.Дзера, О.С.Іоффе, Н.С.Кузнєцова, В.В.Луць, І.Б.Новицький, О.А.Підопригора, І.С.Пе-ретерський, О.О.Красавчиков, Н.В.Рабінович, В.А.Тархов, Г.К.Толстой, Є.О.Харитонов, Б.Б.Черепахін, Я.М.Шевченко та багато інших. В якості спеціальних досліджень як спадкування за заповітом, так і за законом, можна назвати праці таких вчених: Б.С.Антимонов, М.Ю.Бар-щевський, А.А.Бугаєвський, В.В.Васильченко, К.А.Граве, М.В.Гордон, В.К.Дроніков, В.Л.Інцас, С.Н.Ландкоф, Т.П.Коваленко, Л.І.Корчевська, А.М.Нємков, П.С.Нікітюк, А.А.Рубанов, В.І.Серебровський, Г.К.Тол-стой, Е.Б.Рейдінова, К.А.Флейшиц, Р.О.Халфіна та деяких інших. Проте серед значної кількості наукових праць з проблем спадкового права ми не можемо знайти окремий приклад дослідження юридичної природи заповіту як специфічної угоди в складі підстав спадкового правонаступництва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому вперше обгрунтуванні теоретичної позиції, відповідно до якої спадкування за заповітом є особливим видом правонаступництва в цивільному праві і проведеному на цій концептуальній основі комплексному теоретичному аналізі угоди заповіту як підстави правонаступництва в цивільному праві.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях:

1. Вперше визначено поняття спадкування за заповітом як окремого виду правонаступництва в цивільному праві, сутністю якого є поєднання універсального і сингулярного правонаступництва, що здійснюється на умовах і в порядку, встановленому у відповідності до волі заповідача, із застереженнями, які містяться в імперативних цивільно-правових нормах.

2. Вперше формулюється поняття юридичного складу правонаступництва при спадкуванні за заповітом як сукупності передбачених законом юридичних фактів, накопичених у строгій послідовності і необхідних для переходу прав і обов'язків спадкодавця в порядку, визначеному ним у заповіті.

3. Обгрунтовується положення про те, що об'єкт спадкування за заповітом - це сукупність суб'єктивних прав і обов'язків, коло і порядок переходу яких визначив спадкодавець у заповіті.

4. Стверджується необхідність введення в законодавче поняття заповіту ознаки спрямованості цієї угоди на встановлення правонаступництва в правах і обов'язках спадкодавця і пропонується таке визначення заповіту як угоди, зміст якої становить одностороннє особисте розпорядження фізичної особи, яке спрямоване на встановлення умов і порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті”.

5. Вноситься пропозиція щодо введення у цивільне законодавство правових норм , що стосуються нових елементів процедури вчинення заповіту - присутність свідків при вчиненні заповіту будь-якого виду спеціальної форми.

6. Вперше робиться висновок, що єдиною необхідною умовою угоди заповіту є встановлення особи спадкоємця волевиявленням заповідача, як універсального правонаступника на випадок власної смерті.

7. Вперше запропоновано визначення поняття тлумачення заповіту як процесу встановлення судом, нотаріусом або спадкоємцями істинної волі заповідача за обставин неясності змісту заповіту.

8. Обгрунтовується висновок, що визначення правових наслідків визнання заповіту недійсним пов'язане з юридичною природою заповіту як односторонньої розпорядчої угоди на випадок смерті.

9. Вперше здійснено визначення поняття заповідального відказу (речевого і зобов'язального) як розпорядження заповідача в межах заповіту, яке спрямоване на встановлення сингулярного правонаступництва в окремих правах із майна померлого на користь визначених осіб.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що одержані висновки можуть бути використані в законотворчій діяльності в процесі реформування спадкового права України для визначення й уточнення змісту основоположних понять інституту спадкування за заповітом. Положення дисертації можуть бути використані також з навчально-методичною метою при підготовці фахівців-правознавців цивільно-правової спеціалізації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації доповідалися на міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (Дніпропетровськ, Дніпропетровський національний університет, 2001), всеукраїнській науковій конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми, перспективи”, (Тернопіль, 2001); а також обговорювалися на засіданні відділу цивільного, підприємницького і трудового права Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України.

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано п'ять статей у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновку до дисертації, переліку посилань і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 223 сторінки, список використаних джерел - 26 сторінок і містить 523 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, дається характеристика об'єкта, предмета і методологічної основи дослідження, визначається мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дисертації.

Розділ перший “Спадкування за заповітом як особливий вид правонаступництва в цивільному праві” присвячений загальнотеоретичному обгрунтуванню спадкування за заповітом із позицій характеристики його як особливого виду правонаступництва в цивільному праві. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Основні положення вчення про правонаступництво в цивільному праві” містить обгрунтування положень про те, що основною категорією спадкового права є поняття спадкового правонаступництва, яке в своїх характерних рисах опирається на основні положення вчення про правонаступництво в цивільному праві. Передача права одним суб'єктом і наступництво цього ж права іншим суб'єктом визначає похідний характер правонабуття, що відбувається, і становить сутність юридичної категорії правонаступництва. Відзначається, що правопопередник може передати правонаступникові лише ті права й обов'язки, правомірним носієм яких він був. Отже, характерною ознакою правонаступництва є зв'язок між набутими правами й обов'язками і правовідносинами, що продовжують існувати у зміненому вигляді. Проблема тотожності обсягу прав і обов'язків, що передаються правонаступником правопопереднику, знаходить своє відображення в існуванні різних видів правонаступництва. За ознакою обсягу прав та обов'язків, які переходять від правопопередника до правонаступника, виділяють транслятивне та конститутивне, універсальне і сингулярне правонаступництво. За порядком переходу цих прав і обов'язків виділяють безпосереднє та опосередковане правонаступництво.

В підрозділі 1.2. “Проблема підстав правонаступництва у зв'язку з спадкуванням за заповітом” наголошується, що в якості підстави спадкового правонаступництва можуть виступати лише передбачені нормами цивільного законодавства кваліфіковані юридичні склади. Окремі юридичні факти в цьому випадку, незалежно від їх виду, мають правозмінюючі наслідки лише якщо вони входять до зазначених юридичних складів, накопичених у певній послідовності. Визначається, що юридичний склад спадкового правонаступництва - це сукупність передбачених законом юридичних фактів, накопичених у строгій послідовності і необхідних для переходу прав і обов'язків спадкодавця до його правонаступників. Виняткове значення заповіту, як односторонньої угоди спадкодавця, в якості несамостійного юридичного факту, що входить до юридичного складу правонаступництва за заповітом, пояснюється тим, що в заповіті спадкодавець на свій розсуд визначає порядок і умови спадкового правонаступництва. Тому термін “спадкування в порядку, передбаченому заповітом” більш обгрунтований з точки зору теорії цивільного права загалом, і теорії юридичних фактів, зокрема. Але закріплене законодавством поняття “заповіт, як підстава спадкування” має безумовне право на існування в силу абсолютної специфічності й важливості акта заповіту для визначення порядку й особливостей правонаступництва при спадкуванні за заповітом.

У підрозділі 1.3. “Поняття і види правонаступництва при спадкуванні за заповітом” обгрунтовуються положення про те, що в спадковому праві України існують дві системи переходу майна померлої особи до її правонаступників: спадкування – в єдино можливій формі універсального правонаступництва і сингулярне правонаступництво з майна померлої особи. Спадкування, як універсальне правонаступництво, характеризується згідно з чинним законодавством певними ознаками: об'єктом такого правонаступництва є сукупність прав та обов'язків померлої особи, що володіють ознакою відчужуваності; єдиним актом прийняття спадщини (ст.ст.548 – 549 ЦК України), спадкоємець стає суб'єктом всіх прав та обов'язків, що складають спадщину; ці права та обов'язки переходять до спадкоємця в момент смерті спадкодавця (ч.2 ст.548 ЦК України); спадкоємець, як універсальний правонаступник, стає суб'єктом прав та обов'язків, що складають спадщину безпосередньо, без акта передачі їх правопопередником (спадкодавцем), без участі і сприяння третіх осіб. Універсальне правонаступництво при спадкуванні за заповітом завжди є транслятивним. Сингулярне правонаступництво з майна померлої особи має місце лише при спадкуванні за заповітом, і є, отже, характерною ознакою правонаступництва при спадкуванні за заповітом. У випадку, коли фактично спадкування за заповітом не відбуватиметься внаслідок того, що спадкоємець помре до відкриття спадщини, або в разі неприйняття ним спадщини, сингулярне правонаступництво із заповідального відказу буде здійснюватись, і центральним фактом юридичного складу такого правонаступництва буде виступати одностороння угода заповіту. Отже, в роботі визначено поняття правонаступництво при спадкуванні за заповітом як поєднання універсального і сингулярного правонаступництво, яке здійснюється на умовах і в порядку, встановленому у відповідності до волі заповідача, із застереженнями, що містяться в імперативних цивільно-правових нормах.

Підрозділ 1.4. “Об'єкт правонаступництва при спадкуванні за заповітом” вказує на те, що об'єктом правонаступництва при спадкуванні за заповітом може виступати лише об'єкт правовідносин. На думку автора, концепція “об'єкт правовідношення - права і обов'язки” відповідає домінуючому в світовій цивілістиці розумінню майна як сукупності прав і обов'язків особи. Дана концепція співвідноситься з єдино можливим, з точки зору спадкування як правонаступництва, розумінням категорії “спадкове майно” – “спадщина”. В порядку спадкування, як універсального правонаступництва, до спадкоємців від спадкодавця переходять майнові та деякі немайнові права і обов'язки, які утворюють актив і пасив спадщини як єдине ціле. Таке розуміння спадщини не суперечить терміну “майно”, який вживається законодавцем у чинному ЦК, в тому числі в ст. 534 ЦК України.

Специфічні риси, які властиві правонаступництву при спадкуванні за заповітом, призводять до необхідності теоретичного виділення саме об'єкта спадкування за заповітом як окремої правової категорії. В роботі обгрунтовується, що об'єкт спадкування за заповітом характеризується специфікою прав і обов'язків, що складають спадкове майно, і порядком їх переходу до правонаступників спадкодавця, які визначені в заповіті. Отже, об'єкт спадкування за заповітом - це сукупність суб'єктивних прав і обов'язків, що їх коло та порядок переходу визначив спадкодавець у заповіті.

Розділ другий “Юридична характеристика заповіту як односторонньої угоди” присвячений теоретико-правовому аналізу юридичної природи заповіту як односторонньої угоди в юридичному складі спадкування за заповітом. Розділ складається із п'яти підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Поняття та специфічні ознаки заповіту” містить положення про те, що заповіт у момент його вчинення є правовою дією особи і має значення юридичного факту, що входить до юридичного складу спадкування за заповітом. Поняття заповіту розкривають його специфічні ознаки, які є взаєпов'язаними і випливають одна з одної. Заповіт є строго односторонньою, одноособовою й особистою, уповноважуючою, розпорядчою із зобов'язальними елементами, угодою, яка для породження нею суб'єктивних прав (прийняти спадщину або відмовитись від неї) не потребує сприйняття інших осіб. На підставі цього визначається, що: “Заповіт - це угода, зміст якої становить одностороннє особисте розпорядження фізичної особи, яке спрямоване на встановлення умов і порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті”.

Підрозділ 2.2. “Форма заповіту” містить класифікацію форм заповітів, у зв'язку з чим вказується, що заповіти можуть бути за формою свого зовнішнього вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту. Як перші, так і другі, можуть бути звичайними і спеціальними (особливими). Названі види форм заповітів можуть бути спрощеними чи ускладненими в залежності від можливих відхилень або в бік ускладнення, або спрощення від звичайної процедури їх вчинення. Вказується, що згідно з чинним українським законодавством основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма (ст. 541 ЦК України). Спеціальні (особливі) заповіти, (заповіти прирівняні до нотаріально посвідчених), виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми заповітів (ст. 542 ЦК України). Автором обгрунтовується положення про те, що правила щодо регулювання спеціальних форм заповітів повинні розглядатись у напрямку ускладнення процедури їх вчинення і потребують законодавчого передбачення присутності свідків при вчиненні заповіту будь-якого виду спеціальної форми.

У підрозділі 2.3. “Правосуб'єктні передумови заповіту” стверджується, що правосуб'єктні передумови заповіту визначаються заповідальною право- дієздатністю винятково однієї особи – заповідача. Спадкоємці за заповітом можуть розглядатись як суб'єкти правонаступництва при спадкуванні за заповітом, і ні в якому випадку не як суб'єкти заповіту. Виділення окремої категорії заповідальної правосуб'єктності (єдність заповідальної правоздатності та заповідальної дієздатності) відбувається із врахуванням неможливості застосування правила про приєднання до правоздатності недієздатних і обмежено дієздатних, дієздатності їх батьків, опікунів і піклувальників. Зумовлюється це строго особистим характером заповіту і неможливістю його вчинення через представника. Вік заповідальної правосуб'єктності визначається за правилами ст. 11 ЦК України. Настання віку повної дієздатності вказує на сформовану заповідальну правосуб'єктність особи.

Підрозділ 2.4. “Воля і волевиявлення заповідача. Тлумачення змісту заповіту як односторонньої угоди” вказує, що сутність заповіту як односторонньої угоди становлять воля і волевиявлення заповідача в їх єдності, розгляду підлягає об'єктивація волі заповідача в заповідальних розпорядженнях, сукупність яких становить зміст заповіту. На підставі здійсненої класифікації умов заповіту стверджується, що єдиною необхідною (об'єктивно суттєвою) умовою заповіту можна вважати визначення волевиявленням особи-заповідача спадкоємця за заповітом як універсального правонаступника на випадок власної смерті. Додатковими (суб'єктивно суттєвими) умовами виступатимуть ті, які супроводжують це основне призначення: підпризначення спадкоємця, встановлення заповідального відказу, покладання і т.ін.

У підрозділі вказується, що збіг волі і волевиявлення заповідача - це також проблема тлумачення заповіту. Обгрунтовується положення про те, що як основною метою тлумачення необхідно визнати встановлення істинної волі заповідача. Отже, тлумачення заповіту - це процес встановлення судом, нотаріусом або спадкоємцями істинної волі заповідача за обставин неясності змісту заповіту. На думку автора, в процедурі тлумачення заповіту повинні враховуватись, на відміну від двосторонніх угод, суб'єктивні моменти, зокрема, мотиви, якими керувався заповідач, особисті відносини між заповідачем і спадкоємцями тощо. Якщо в результаті проведеного тлумачення зміст волі заповідача в цілому чи в окремих заповітних розпорядженнях встановити неможливо, вони повинні бути визнані недійсними.

Підрозділ 2.5. “Правові підстави недійсності заповіту. Зміна і скасування заповіту” містить обгрунтування положень про те, що правові підстави визнання заповіту недійсним можуть розглядатися лише на момент вчинення заповіту. Заповіт, як і будь-яка інша угода, може бути визнаний у судовому порядку недійсним згідно з правовими підставами, передбаченими законом. Не можуть розглядатись в якості правових підстав визнання заповіту недійсним ті, які не співвідносні з юридичною природою заповіту. В зв'язку з цим питання правових наслідків визнання заповіту недійсним пов'язане, в першу чергу, з юридичною природою заповіту як односторонньої розпорядчої угоди на випадок смерті, а не з тим чи іншим видом недійсності угоди, як це спостерігається щодо інших видів угод. В якості правових наслідків визнання заповіту недійсним в судовому порядку можна розглядати: закликання до спадкування спадкоємців за законом чи за іншим заповітом (згідно з чинним ЦК України); усунення спадкоємця від спадкування як такого, що перешкоджав здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі, відумерлість спадщини (згідно з Проектом ЦК України від 25 серпня 1996 р.). У відповідності з буквальним змістом ст. 544 ЦК України, чинним законодавством передбачено два способи як скасування, так і зміни заповіту: шляхом вчинення нового заповіту і шляхом подачі відповідної заяви нотаріальному органу.

Проведений аналіз ст. 544 ЦК України свідчить, що за своєю юридичною природою заява про зміну заповіту є односторонньою угодою, спрямованою на встановлення порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті. На думку автора, спрощений порядок вчинення такої заяви, порівняно із заповітом, нівелює обгрунтування строгої нотаріальної форми заповіту. В роботі підтримується позиція нотаріальної практики України, якою допускається зміна заповіту лише шляхом вчинення нового заповіту.

Дисертантом вказується, що відновлення правового значення раніше скасованого заповіту є можливим наслідком визнання заповіту недійсним у судовому порядку чи його скасування заповідачем. Відсутність юридичного акта, яким скасовувався попередній заповіт, повинна вести до відновлення юридичної сили первісного заповіту. Це має місце, якщо заповіт, яким скасовувався попередній, буде скасовано новим заповітом чи відповідною заявою.

У розділі третьому “Правова характеристика заповідального відказу” міститься обгрунтування характеристики заповідального відказу як підстави сингулярного правонаступництва в цивільному праві України.

Підрозділ 3.1. “Поняття, ознаки та місце заповідального відказу в системі спадкового права” вказує, що заповідальний відказ це - розпорядження заповідача в межах заповіту, яке спрямоване на встановлення сингулярного правонаступництва в окремих правах із майна померлого на користь визначених осіб. Те, що заповідальний відказ - це розпорядження про право на користь визначених осіб, дозволяє відмежувати заповідальний відказ від покладання (ст. 540 ЦК України), як розпорядження на користь невизначеного кола осіб.

Вказується, що заповідальний відказ згідно з чинним законодавством є окремим інститутом цивільного права, який можна визначити як сукупність норм спадкового права, що врегульовують заповітне розпорядження особи-спадкодавця, яким вона надає особі-відказо-одержувачу право стосовно спадкоємця на отримання певного роду майнових або немайнових благ за рахунок і в межах майна, що складає спадщину. Автором обгрунтовується твердження про те, що інститут заповідального відказу характеризують такі ознаки: 1) заповідальний відказ – це розпорядження, встановлене в межах заповіту і поза заповітом воно не дійсне у будь-якій формі; 2) зобов'язальне правовідношення заповідального відказу передбачає наявність двох суб'єктів: особи-спадкоємця, частка якого обтяжена відказом, і відказоодержувача, на користь якого цей відказ установлено; 3) це заповідальне розпорядження про певний специфічний об'єкт - об'єкт заповідального відказу – це суб'єктивне право, без кореспондуючого йому обов'язку, правовий режим якого визначив заповідач окремим заповітним розпорядженням; 4) об'єкт заповідального відказу надається відказоодержувачу не безпосередньо, а у формі зобов'язання, покладеного на спадкоємця; 5) заповідальний відказ виконується за рахунок і в межах майна, що складає спадщину; 6) право на відказ набувається, як і право спадкування, з моменту смерті спадкодавця, але відказоодержувач стає суб'єктом цього права з часу його прийняття; 7) заповідальний відказ є сингулярним правонаступництвом із майна померлого.

Підрозділ 3.2. “Зміст заповідального відказу” містить положення про те, що зміст заповідального відказу утворюють суб'єктивні права й обов'язки спадкоємця, частка якого обтяжена відказом, і відказодержувача, які опосередковують сингулярне правонаступництво окремого права з майна померлого. Стверджується, що особливістю, яка відрізняє заповідальний відказ від інших видів зобов'язань, є встановлення довільним волевиявленням третьої особи, яка не є суб'єктом правовідносин із заповідального відказу і на момент його виконання навіть не є живою, як сторін цього зобов'язання, так і його виду, і в залежності від цього - їх прав та обов'язків. На думку автора, конкретна сукупність прав і обов'язків, які становлять зміст заповідального відказу, буде різною в залежності від типу правовідносин, які можуть мати місце: абсолютні відносини - при речевому заповідальному відказі, відносні відносини - при зобов'язальному заповідальному відказі. Зазначається, що визначення правової долі відказу досягається шляхом прийняття або відмови від відказу. Вони повинні бути здійснені шляхом таких дій відказоодержувача, що достатньо визначено свідчать про зміст його волі. Вимоги про виконання заповідального відказу відказоодержувач може пред'явити до спадкоємця протягом строку позовної давності, рахуючи з моменту відкриття спадщини.

ВИСНОВКИ

У висновках підведені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що становлять зміст дисертаційної роботи:

- правонаступництво при спадкуванні за заповітом – це поєднання універсального і сингулярного правонаступництва, яке здійснюється на умовах і в порядку, встановленому у відповідності до волі заповідача, із застереженнями, що містяться в імперативних цивільно-правових нормах;

- в якості підстави спадкового правонаступництва можуть виступати лише передбачені нормами цивільного законодавства кваліфіковані юридичні склади. Юридичний склад правонаступництва при спадкуванні за заповітом - це сукупність передбачених законом юридичних фактів, накопичених у строгій послідовності і необхідних для переходу прав і обов'язків спадкодавця в порядку, визначеному ним у заповіті;

- об'єкт спадкування за заповітом характеризується специфікою прав і обов'язків, що складають спадкове майно, і порядком їх переходу до правонаступників спадкодавця, які визначені в заповіті. Об'єкт спадкування за заповітом – це сукупність суб'єктивних прав і обов'язків, коло та порядок переходу яких визначив спадкодавець у заповіті;

- поняття заповіту розкривають його специфічні ознаки: заповіт є строго односторонньою, одноособовою й особистою, уповноважуючою, розпорядчою із зобов'язальними елементами, угодою, яка для породження нею суб'єктивних прав (прийняти спадщину або відмовитись від неї) не потребує сприйняття інших осіб. Заповіт – це угода, зміст якої становить одностороннє особисте розпорядження фізичної особи, яке спрямоване на встановлення умов і порядку правонаступництва в майні особи на випадок її смерті;

- згідно з чинним українським законодавством, основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма (ст.541 ЦК України). Спеціальні (особливі) заповіти виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми заповітів (ст. 542 ЦК України). Правила щодо регулювання спеціальних форм заповітів повинні розглядатись у напрямку ускладнення процедури їх вчинення, необхідно законодавчо передбачити присутність свідків при вчиненні заповіту будь-якого виду спеціальної форми;

- правосуб'єктні передумови заповіту визначаються заповідальною право- дієздатністю винятково однієї особи – заповідача. Спадкоємці за заповітом можуть розглядатись в якості суб'єктів правонаступництва при спадкуванні за заповітом і ні в якому випадку не в якості суб'єктів заповіту. Виділення окремої категорії заповідальної правосуб'єктності (єдність заповідальної правоздатності та заповідальної дієздатності) відбувається з урахуванням неможливості застосування правил про приєднання до правоздатності недієздатних і обмежено дієздатних, дієздатності їх батьків, опікунів і піклувальників. Зумовлюється це строго особистим характером заповіту і неможливістю його вчинення через представника;

- воля заповідача об'єктивується в заповідальних розпоряджен-нях, сукупність яких становить зміст заповіту. Необхідними (об'єктивно суттєвими) умовами заповіту можна вважати визначення волевиявленням особи-заповідача спадкоємця за заповітом як універсального правонаступника на випадок власної смерті;

- тлумачення заповіту має місце у випадку неясності його змісту і є процесом встановлення судом, нотаріусом або спадкоємцями істинної волі заповідача. Якщо в результаті проведеного тлумачення зміст волі заповідача в цілому чи в окремих заповітних розпорядженнях встановити неможливо, вони повинні бути визнані недійсними;

- правові підстави визнання заповіту недійсним можуть розглядатися лише на момент вчинення заповіту. Не можуть розглядатись в якості правових підстав визнання заповіту недійсним ті, які не співвідносні з юридичною природою заповіту. Питання правових наслідків визнання заповіту недійсним пов'язане, в першу чергу, з юридичною природою заповіту як односторонньої розпорядчої угоди на випадок смерті, а не з тим чи іншим видом недійсності угоди, як це спостерігається щодо інших видів угод;

- заповідальний відказ – це розпорядження заповідача в межах заповіту, яке спрямоване на встановлення сингулярного право-наступництва в окремих правах із майна померлого на користь визначених осіб.

Список опублікованих праць:

1. Шевчук Л.В. Інститут заповідального відказу в римському цивільному праві // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 45: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 63 - 71.

2. Шевчук Л.В. Поняття заповідального відказу // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 48: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 30 – 34.

3. Шевчук Л.В. Спадкування за заповітом як особливий вид правонаступництва в цивільному праві // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 55: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 38 – 43.

4. Шевчук Л.В. Проблема підстав правонаступництва у випадку спадкування за заповітом // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 70: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 41- 44.

5. Шевчук Л.В. Поняття та юридична природа заповіту як односторонньої угоди // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 91: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. – С. 23-28.

Шевчук Л.В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України, Київ, 2001.

Дисертація присвячена проблемі заповіту як підстави виникнення правонаступництва в цивільному праві України. Визначено категорію спадкування за заповітом як особливого виду правонаступництва в цивільному праві. Виділені основні ознаки об'єкта правонаступництва при спадкуванні за заповітом. Сформульоване поняття і види правонаступництва при спадкуванні за заповітом. Досліджено проблему підстав правонаступництва при спадкуванні за заповітом. На основі теоретико-правого аналізу специфічних ознак заповіту сформульовано поняття заповіту та сформульована його юридична характеристика. Здійснено правову характеристику заповідального відказу як підстави сингулулярного правонаступництва в спадковому праві. Розроблено пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері регулювання відносин при спадкуванні за заповітом.

Ключові слова: правонаступництво, спадкування, заповіт, одностороння угода, заповідальний відказ.

Шевчук Л.В. Завещание как основание возникновения правопреемства в гражданском праве Украины. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. Институт государства и права имени В.М. Корецкого. Киев, 2001.

Диссертация посвящена проблеме завещания как основания возникновения правопреемства в гражданском праве Украины. Исследуется категория наследования по завещанию как особый вид правопреемства в гражданском праве. Сформулированы понятие и виды правопреемства при наследование по завещанию. Правопреемство при наследовании по завещанию – это универсальное и сингулярное правопреемство, осуществляемое на условиях и в порядке, установленном в соответствии с волей завещателя, с учётом оговорок, существующих в гражданско-правовых нормах. Исследована проблема оснований правопреемства при наследовании по завещанию. Юридический состав правопреемства при наследовании по завещанию определяется как совокупность предусмотренных законом юридических фактов, возникающих в строго определенной последовательности и необходимых для перехода прав и обязанностей наследодателя в определенном им порядке. Рассмотрены основные признаки объекта правопреемства при наследовании по завещанию, который рассматривается в качестве совокупности субъективных прав и обязанностей, круг которых и порядок их перехода к правопремникам определил наследодатель в завещании.

На основании теоретико-правового анализа специфических черт завещания сформулировано понятие завещания и осуществлена его юридическая характеристика. Завещание рассматривается в качестве сделки, содержание которой составляет одностороннее личное распоряжение физического лица, направленное на установление условий и порядка правопреемства в имуществе лица на случай его смерти. Проведена классификация и сравнительно-правовой анализ форм завещания. Рассмотрена категория правосубъектных предпосылок завещания как односторонней сделки. Утверждается, что правосубъектные предпосылки завещания определяются завещательной право- дееспособностью исключительно одного лица – завещателя. Предлагается разграничивать правосубъектные предпосылки завещания и наследования по завещанию. Исследована категория воли и волеизъявления завещателя как сущности сделки завещания. Определяется, что единственным существенным условием завещания есть определение волеизъявлением завещателя личности наследника, как универсального правопреемника на случай смерти. Сформулировано понятие толкования завещания, которое определяется как процесс выяснения судом, нотариусом или наследниками истинной воли завещателя в условиях неясности содержания завещания. Рассматриваются основания и правовые последствия признания завещания недействительным, а также отмены и изменения завещания. Обосновывается положение о том, что определение правовых последствий признания завещания недействительным связывается с юридической природой завещания как односторонней роспорядительной сделки на случай смерти.

Осуществлена правовая характеристика завещательного отказа как основания правопреемства в гражданском праве. Определено, что завещательный отказ – это распоряжение завещателя в пределах завещания, направленное на установление сингулярного правопреемства в отдельных правах из имущества умершего на пользу определенных лиц. Разработаны предложения, направленные на совершенствование законодательства в области регулирования отношений при наследовании по завещанию.

Ключевые слова: правопреемство, наследование, завещание, односторонняя сделка, завещательный отказ.

Shevchuk L.V. The Will as the Grounds for Origin of Legal Succession in Civil Law of Ukraine. – Manuscript.

The dissertation for conferring the scientific degree of Candidate of judical sciences in the speciality 12.00.03 – Civil Law and Civil Procedure; Family Law; International Private Law. Institute of State and Law named afterr V.M.Koretsky, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

The dissertation deals with the problem of the will as the grounds for origin of legal succession in civil law of Ukraine. The category of inheritance by the will as a specific type of legal succession in civil law has been determined. The major signs of the object of legal succession when inheriting by the will have been defined. The concept and types of legal succession when inheriting by the will have been stated. The problem of the grounds of legal succession when inheriting by the will has been analysed. On the basis of theoretical and judical analysis of the specific signs of the will the concept of the will has been formulated and its judicial characteristic has been performed. The legal characteristics of testamentary renunciation as the grounds of singulary legal succession in inheritance law has been given. The proposals as for legislation improvement in the sphere of relationship regulation when inheriting by the will have been worked out.

Key words: legal succession, inheritance, will, unilateral agreement, testamentary renunciation.

Підписано до друку 23.05.2001 р. Формат 60х90/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 0,9.

Обл..-вид. арк. 0,9. Зам. . Тираж 100.

Друкарня видавництва “Рута” Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2