НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

САВЕНКО МИКОЛА ДМИТРОВИЧ

УДК 342.565.2

ПРАВОВИЙ СТАТУС КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.02 Конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеню

кандидата юридичних наук

Харків – 2001

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі конституційного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти України.

Науковий керівник – академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Тодика Юрій Миколайович, завідувач кафедрою конституційного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Офіційні опоненти:

1. Член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Погорілко Віктор Федорович, завідувач відділом конституційного права, проблем законотворчості і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.

2. Кандидат юридичних наук Яворський Володимир Дмитрович, доцент кафедри державного будівництва Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого.

Провідна установа – Національна академія внутрішніх справ України.

Захист відбудеться 27.06.2001 року о 14 год.

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

Автореферат розісланий 24.06.2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Жигалкін П.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на те, що світова практика конституціоналізму давно апробувала інститут судового конституційного контролю, в Україні він перебуває ще на стадії свого становлення. Виходячи з цього актуальною є проблема визначення ролі і місця Конституційного Суду України в забезпеченні стабільності конституційного ладу, конституційної законності, прав і свобод особи. Все це зумовлює необхідність встановлення чітких правових механізмів охорони та захисту Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, належного контролю за додержанням, виконанням, використанням і застосуванням норм Основного Закону державними органами, юридичними особами, громадянами і забезпечення конституційної законності на всій території України.

У процесі застосування конституційних норм не можна виключити спроб їх тлумачення на “свою користь”, зокрема в бік розширення владних повноважень і, відповідно, виникнення спорів щодо компетенції державного органу, конституційності його актів.

Безумовно, ніхто не може бути суддею у власній справі щодо подібних спорів, розв'язанні конфліктів, стороною яких він є. Ці та інші обставини зумовили необхідність запровадження в Україні конституційної юстиції. Завданням Конституційного Суду України (далі Суд), як єдиного органу конституційної юрисдикції, є вирішення конфліктів, що виникають у державно-правовій сфері, які він розв'язує через визнання конституційності нормативно-правових актів і офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Охорона Конституції України, конституційного ладу є завданням різних державних інституцій, в системі яких Суд займає особливе місце.

Аналіз правового статусу Суду, його функцій, ролі і місця в механізмі правової охорони та захисту Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, в національній правовій системі потребує більш глибокого дослідження.

Важливо дослідити питання становлення організації і діяльності Суду в порівняльно-правовому аспекті з проблемами функціонування органів конституційної юрисдикції інших країн, особливо СНД.

Наукові дослідження проблем функціонування органів конституційної юрисдикції не розкривають багатоманітності інституту судового конституційного контролю.

Значущість теми дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю створення теоретичної бази, пошуком більш досконалих форм діяльності Суду.

Головною метою дисертаційного дослідження є:–

розкрити правову природу Суду, його завдання, компетенцію, форми і методи діяльності;–

проаналізувати функції Суду; –

визначити специфіку правового статусу судді Конституційного Суду –

сформувати пропозиції щодо подальшого вдосконалення конституційно-правового статусу Суду, його організації та діяльності;–

теоретично обгрунтувати пропозиції щодо підвищення ефективності реалізації Судом покладених на нього функцій.

Для досягнення поставленої мети в дисертації ставляться такі завдання:

- визначити місце і роль Суду в державному механізмі України;–

охарактеризувати функції Суду, розкрити їх зміст і призначення;–

уточнити поняття “конституційного контролю” і “конституційного нагляду” і розкрити їх співвідношення;–

проаналізувати порядок формування складу суддів органу конституційної юрисдикції і проблеми, які виникають у цій сфері;

- визначити специфіку прав і обов'язків судді Конституційного Суду;–

узагальнити досвід організації та діяльності Суду;–

здійснити пошук конкретних шляхів вдосконалення його організації та діяльності;–

дослідити організаційно-правові форми функціонування Суду, їх правове регулювання (закріплення в Законі України “Про Конституційний Суд України”, в Регламенті Суду);

- проаналізувати роль і функції Голови Суду та його заступників в організації роботи Суду;

- обгрунтувати необхідність введення суддівського самоврядування у Конституційному Суді.

Предметом дисертаційного дослідження є регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення судового конституційного контролю та правової охорони Конституції.

Об'єктом дослідження є правова природа, організаційно-правові форми та методи, нормативно-правова база і практика діяльності Конституційного Суду.

Методологічною основою є універсальний діалектичний метод. Поряд з ним у роботі використовувались також системний, порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний та інші спеціальні методи дослідження.

Теоретичну основу дисертації становлять загальновизнані у світовій правовій думці теоретичні підходи і концепції державного контролю, охорони конституції, розроблені у працях Платона, Арістотеля, Ціцерона, Д.Локка, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж. Русо, І.Канта, Г.Кельзена. Враховані наукові положення про сутність та зміст функцій і компетенції, організації, діяльності органів конституційної юрисдикції, які знайшли висвітлення в працях сучасних учених: В.Б.Авер'янова, С.С.Алексєєва, М.В.Баглая, Д.Н.Бахраха, О.О.Бєлкіна, О.Бланкенагеля, С.В.Боботова, А.Б.Венгерова, М.В.Вітрука, Л.Д.Воєводіна, А.З.Георгіца, В.О.Гергелійника, В.М.Горшеньова, Ю.М.Грошевого, В.К.Дябло, Б.С.Ебзєєва, І.П.Іль'їнського, А.П.Зайця, Д.Л.Златопольського, Л.В.Коваля, О.Є.Козлова, А.М.Колодія, В.В.Копєйчикова, М.І.Корнієнка, В.О.Кряжкова, В.В.Лазарєва, Л.В.Лазарєва, О.О.Лукашової, Ф.Люшера, В.В.Маклакова, М.О.Мітюкова, О.А.Мішина, О.М.Мироненка, Г.О.Мурашина, М.А.Нуделя, Ж.Й.Овсепян, М.П.Орзіха, В.Ф.Опришка, О.С.Піголкіна, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, С.Г.Сєрьогіної, В.Є.Скоморохи, Б.О.Страшуна, В.Я.Тація, В.П.Тихого, Ю.О.Тихомирова, Ю.М.Тодики, Б.М.Топорніна, Тихонової Є.А., В.О.Туманова, Т.Я.Хабрієвої, М.В.Цвіка, В.Є.Чиркіна, В.М.Шаповала, Ю.С.Шемшученка, Х.Штайнбергера, Н.Г.Шукліної, Ю.Л.Шульженка, В.Д.Яворського та інших.

Нормативну та емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять Конституція України, Закон України "Про Конституційний Суд України" (далі – Закон), Регламент Конституційного Суду України, інші чинні правові акти України, конституції та інші нормативно-правові акти іноземних держав, узагальнена практика діяльності Суду, порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання та досвіду організації і діяльності органів конституційної юрисдикції зарубіжних країн (Австрії, Іспанії, Італії, Польщі, Росії, ФРН, Угорщини та інших).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у вітчизняній науці конституційного права на теоретичному рівні вперше комплексно розкриваються функції Суду, їх правова природа, принципи організації діяльності Суду, доктринально обгрунтовується необхідність удосконалення чинного законодавства, яке регулює правовий статус Суду. На основі проведеного дослідження сформульовано низку нових положень, висновків та пропозицій, які виносяться на захист:–

визначено правовий статус Суду, як органу судової влади, обгрунтовано неможливість віднесення його до контрольно-наглядової влади;–

систематизовано функції Конституційного Суду, якими є: конституційний контроль, офіційне тлумачення, правова охорона Конституції України, забезпечення додержання принципу поділу державної влади (арбітражна функція), захист прав і свобод людини і громадянина, конституційне правосуддя, розкрито їх правову природу і зміст;–

визначено роль Конституційного Суду в захисті прав і свобод людини і громадянина; необхідність надання громадянам і судам права звертатися до Суду з питання щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, якими порушуються конституційні права і свободи громадян;–

запропоновано авторське визначення понять “конституційний контроль” і “конституційний нагляд”, розкрито їх відмінність і співвідношення;–

розкрито зміст категорії офіційне тлумачення як основоположний напрям діяльності Суду;–

запропоновано зміни щодо організації та діяльності Суду;–

наведено відповідну аргументацію щодо доцільності ротації суддів через кожні три роки і запропоновано змінити порядок призначення суддів;–

розкрито організаційно-правовий механізм реалізації Судом своїх функцій та повноважень;–

наведено класифікацію форм та способів впливу на суддів Конституційного Суду, внесено конкретні пропозиції щодо подальшого забезпечення гарантій незалежності суддів;–

проаналізовані функції Голови Суду та його заступників в організації роботи органу конституційної юрисдикції, запропоновано Голову Суду обирати на один строк почергово з групи суддів, які були призначені Президентом, Верховною Радою та з'їздом суддів України;–

аргументовано необхідність створення в Конституційному Суді органів суддівського самоврядування як важливої гарантії незалежності суддів.

Наукове і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть бути використані при удосконаленні конституційно-правового регулювання діяльності Суду, в науково-дослідній роботі, навчальному процесі, при написанні підручників, посібників, монографій, спрямовані на поглиблення знань про інститут конституційного контролю, підвищення його ролі у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Апробація результатів дисертації. Положення дисертації використовуються автором при викладанні навчального курсу з предмета "Конституційне право України" в національному університеті "Києво-Могилянська академія". Основні положення дисертації знайшли висвітлення у виступах автора на: міжнародному науково-практичному семінарі "Проблеми розширення наукових досліджень та удосконалення викладання конституційного права" (Харків, Національна юридична академія України імені Я.Мудрого, червень 1998 р.); науково-практичній конференції "Актуальні питання втілення в життя положень Конституції України" (Київ, Українська академія державного Управління при Президентові України, вересень 1998 р.); науковій конференції "Права людини і правова держава (до 50-ї річниці Загальної декларації прав людини, Харків, Національна юридична академія України імені Я.Мудрого, грудень 1998 р); Національній конференції "50-річчя Загальної декларації прав людини” (Київ, Міністерство юстиції України, грудень 1998 р.); П'ятій міжнародній науково-практичній конференції "Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини” (Київ, Науково-дослідний інститут "Проблеми людини", березень 1999 р.); XI Конференції європейських конституційних судів "Свобода совісті та віросповідання в рішеннях конституційних судів: статус релігійних об'єднань" (Варшава, травень 1999 р.); науково-практичній конференції "Механізми захисту прав і свобод людини в Україні" (Київ, Інститут адвокатури при Київському національному університеті Т.Шевченка, червень 1999 р.); міжнародному семінарі "Відносини між конституційним судом та омбудсменом у контексті захисту прав людини" (Київ, Конституційний Суд України, липень 1999 р.); міжнародній науково-практичній конференції "Систематизація законодавства в Україні, проблеми теорії і практики" (Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, жовтень 1999 р.); четвертому Єреванському міжнародному семінарі "Актуальні проблеми вирішення спорів щодо компетенції в конституційному суді" (Єреван, Конституційний Суд Республіки Вірменія, жовтень 1999 р.); міжнародній науково-практичній конференції “5-річчя Конституції та законотворчий процес у Республіці Казахстан” (Астана, серпень 2000 р.); п'ятому українсько-німецькому колоквіумі в рамках ініціативи Федерального Президента щодо поглиблення німецько-українського партнерства (Гайдельберг, Німеччина, листопад 2000 р.); семінарі суддів конституційних судів України та Угорщини (Будапешт, листопад 2000 р.).

Результати дисертаційного дослідження, сформульовані в ньому висновки і пропозиції містяться у чотирнадцяти публікаціях.

Структура дисертації визначається предметом та логікою дослідження. Робота складається з вступу, двох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел.

Обсяг дисертації становить 189 сторінок.

Зміст роботи

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, об'єкт та предмет дослідження, методологія проведеного наукового аналізу, визначаються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, підкреслюється теоретична і практична значущість роботи, наводяться дані про апробацію дисертації та її висновків.

У першому розділі дисертації “Правовий статус і функції Конституційного Суду України”, який складається з восьми підрозділів, досліджуються теоретичні питання функцій Конституційного Суду, розкривається їх зміст, дається аналіз повноважень Суду і пропонуються шляхи вдосконалення правових основ його діяльності.

У першому підрозділі “Конституційно-правовий статус Конституційного Суду в державному механізмі України” досліджується місце Конституційного Суду в системі державних органів. У літературі тривалий час дискутується питання щодо належності органів конституційної юрисдикції до судової чи контрольно-наглядової влади. В роботі дається аналіз поняття “судова влада” і його співвідношення з “правосуддям”, а також поняття “гілки державної влади”.

На підставі проведеного дослідження дисертант знайшов більш обгрунтовану, на його думку, дефініцію “судова влада” як здійснення її уповноваженими на те державними органами – судами, призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю, запропонованої Ю.М.Грошовим та І.Є.Марочкіним. Це визначення наближене до поняття “правосуддя”. Однак поняття “судова влада” і “правосуддя” не можна ототожнювати, хоча вони пов'язані із здійсненням судової функції держави, проте, їм притаманні різні юрисдикційні повноваження. Поняття “судова влада” охоплює право судових органів виконувати надані їм законом повноваження як специфічних органів державної влади на здійснення правосуддя, а також правовий статус та владні повноваження суддів як носіїв судової влади. Поняття “судова влада” є ширшим за поняття “правосуддя”, яке є функцією судової влади.

В дисертації акцентується увага на не зовсім вдалій назві розділу VІІІ Конституції України “Правосуддя”, робиться висновок, що її краще замінити на “Судова влада”, що вживається в більшості конституцій країн світу. Це дасть змогу зняти непорозуміння щодо причетності до здійснення правосуддя Вищої ради юстиції України, положення про яку вміщено у цьому розділі. Така назва логічно випливає зі структури та статті 6 Конституції України.

При визначенні місця Суду, як і будь-якого державного органу в механізмі державної влади, необхідно виходити з таких ознак: 1) принципу поділу державної влади та його реалізації 2) конституційних властивостей кожної гілки державної влади; 3) функцій відповідної гілки державної влади; 4) можливості автономного функціонування певної гілки державної влади; 5) наявності системного утворення органів такої гілки державної влади; 6) функцій державного органу, мети та завдань; 7) правового статусу державного органу.

За наведеними ознаками Суд належить до судової влади.

Регулювання повноважень Суду Конституцією України забезпечує незалежність і сталість його компетенції. Аналіз повноважень Суду дає підстави вважати, що його юрисдикцію необхідно поширити також на: компетенційні спори, контроль за виборами Президента України, за всеукраїнським референдумом, надати право звернення до нього з клопотаннями щодо конституційності, віднесених до повноважень Суду нормативно-правових актів, всім громадянам, юридичним особам, в тому числі судам загальної юрисдикції всіх ланок, Кабінету Міністрів України.

Другий підрозділ “Поняття функцій Конституційного Суду та їх правова природа” присвячено дослідженню правової природи функцій органів конституційної юрисдикції. В дисертації зазначається, що відсутність чітких критеріїв визначення функцій цих органів породжує їх багатоманітність, виділення в їх діяльності не властивих їм функцій. Конституційний Суд України, як і будь-який інший орган державної влади, створюється державою для здійснення її функцій, і наділяється нею власними функціями. Функції Конституційного Суду випливають з функцій держави, є похідними від них і співвідносяться з ними як загальне, особливе та одиничне в діяльності держави, як ціле і частина. Здійснення Судом своїх функцій є процесом реалізації функцій держави. Стосовно функцій органів конституційної юрисдикції в науковій літературі не існує єдиного підходу. Це зумовлено відсутністю грунтовних теоретичних досліджень з цього питання. При вивченні діяльності органів конституційної юрисдикції основна увага приділялася визначенню теоретичних проблем конституційного контролю, конституційного нагляду, правової природи судового конституційного контролю, понятійного апарату цього інституту, місця конституційної юстиції в системі державної влади, організації діяльності органів конституційної юрисдикції, їх участі в охороні конституції тощо.

При визначенні функцій органу конституційної юрисдикції необхідно виходити з того, що його функції – це основні напрями, предмет і зміст діяльності, спрямовані на реалізацію своєї компетенції та виконання поставлених перед ним завдань, основним з яких є забезпечення верховенства права та конституційної законності. Аналізуючи ці ознаки в діяльності Суду, в роботі виділяються такі функції Суду: правосуддя, конституційного контролю; офіційного тлумачення Конституції та законів України; правової охорони Конституції України; забезпечення додержання принципу поділу державної влади (арбітражна); захисту конституційних прав і свобод, розкривається їх зміст.

У третьому підрозділі “Правосуддя як функція Конституційного Суду” проводиться аналіз цієї функції. Проблема правосуддя як функції органу конституційної юрисдикції обумовлена усталеним визначенням його як діяльності суддів по розгляду і вирішенню в судових засіданнях за встановленою законом процесуальною формою цивільних, кримінальних, адміністративних справ, економічних спорів. Ця дефініція була теоретично сформульована ще до створення Конституційного Суду. В роботі дається авторське поняття “правосуддя”, яке визначається як діяльність компетентного суду, що здійснюється від імені держави і за встановленою законом процедурою, змістом якої є розгляд і вирішення конфліктів або правових питань, що виникають у процесі реалізації норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та інших галузей права.

Судова функція держави не обмежується розглядом лише цивільних, кримінальних справ про адміністративні правопорушення. Вона охоплює діяльність спеціально створених державою органів для вирішення спорів, конфліктів, що виникають як в публічно-правовій, так і приватно-правовій сферах. Суд також розглядає і вирішує спори та конфлікти між вищими органами державної влади щодо їх нормотворчих повноважень та компетенції, спори щодо конституційності нормативно-правових актів, правильності їх застосування при офіційному тлумаченні, забезпечує захист конституційних прав і свобод. Всі спори і конфлікти, інші віднесені до його компетенції питання він розглядає за встановленою процедурою і приймає рішення від імені держави.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що правосуддя є функцією Суду.

Четвертий підрозділ “Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду” присвячений характеристиці цієї функції, наявність якої обумовлена якістю нормативно-правових актів, які є об'єктами офіційного тлумачення, недосконалою законодавчою технікою викладу правових норм і інтенсивною законотворчою діяльністю, відсутністю нормативного регулювання нормотворчої діяльності та чітких вимог до нормативно-правових актів.

Мета тлумачення полягає в переведенні смислу норми права на більш доступну і зрозумілу мову, розкритті, розвитку її змісту в деталізації існуючих положень, наближенні до конкретних ситуацій, щоб вони не викликали сумніву щодо їх врегулювання відповідною нормою і забезпечували її правильне розуміння та реалізацію. Виходячи з цього, автор вважає правильною практику надання офіційного тлумачення Судом, виходячи з конкретної життєвої ситуації. Офіційному тлумаченню підлягає зміст, “буква” Конституції та закону, а не “дух”, як нематеріалізоване начало, не воля і не наміри нормотворчого органу.

Грунтовне дослідження цієї функції дозволяє дисертанту запропонувати власне її розуміння. Офіційне тлумачення Конституції та законів України – це дане Конституційним Судом України, за встановленою законом процедурою, обов'язкове для всіх органів і осіб роз'яснення (інтерпретація) дійсного змісту правової норми, з метою забезпечення її реалізації в усіх формах з використанням усіх відомих способів тлумачення.

Функція офіційного тлумачення має бути збережена за Судом, який, на відміну від інших органів державної влади, є менш політизованим, не має матеріальної влади та власних інтересів. Збереження за ним цієї функції, а також відсутність її у парламенту, змусить останнього ретельніше працювати над змістом і якістю законів, не допускати в них непорозумінь, невизначеності змісту, вживаних у них положень, понять, термінів, що може стати підставою для їх тлумачення.

У п'ятому підрозділі “Функція правової охорони Конституції України” розкривається роль і місце Суду в механізмі правової охорони Основного Закону, пропонується авторське визначення цієї функції. Конституція України, регулюючи найважливіші суспільні відносини у державі, вимагає особливого правового захисту. Встановлені в ній основні засади функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, закріплення основних прав і свобод людини і громадянина, принципів поділу державної влади, верховенства права, прямої дії конституційних норм не є безумовною гарантією неможливості порушення приписів Основного Закону. Самі конституційні принципи і норми, в тому числі спрямовані на охорону Основного Закону, не здатні автоматично забезпечити його правову охорону. Тому захист Конституції України є завданням і конституційним обов'язком усіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадян, їх об'єднань та юридичних осіб. Вони покликані забезпечити точне і неухильне дотримання та втілення у життя принципів і норм Конституції України.

Важлива роль у правовій охороні Конституції України належить Суду. Вся його діяльність спрямована на забезпечення правової охорони Конституції України, встановленого нею конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, закріплених в ній конституційних принципів та інших положень.

У шостому підрозділі “Арбітражна функція Конституційного Суду” дається характеристика цієї функції. Визначення цієї функції як арбітражної обумовлено тим, що, вирішуючи спори, конфлікти в конституційно правовій сфері, в тому числі пов'язаних з додержанням принципу поділу державної влади, конституційні суди виступають арбітрами.

Повноваження Суду з вирішення спорів щодо компетенції чітко не виділені. За своїми повноваженнями щодо подібних спорів він може перевірити лише конституційність закону або іншого акту в частині встановлених ними повноважень відповідного органу влади.

Вирішення спорів щодо компетенції органів державної влади забезпечує стабільність конституційного ладу, конституційної законності, функціонування державної влади за принципом її поділу, обмежує можливість одних органів влади розширювати свої повноваження за рахунок інших органів. Тому конституційні спори необхідно віднести до повноважень Суду і внести відповідні зміни до Конституції України і Закону “Про Конституційний Суд України”.

Сьомий підрозділ “Правозахисна функція Конституційного Суду” присвячений характеристиці функції захисту прав і свобод людини і громадянина.

Загальносвітова проблема забезпечення основних прав і свобод людини є досить актуальною для України. Визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, встановлення основних прав і свобод людини та громадянина в Конституції України є важливою гарантією цих прав і свобод. Разом з тим закріплення їх на конституційному рівні ще не забезпечує додержання, використання, виконання та застосування конституційних приписів. Нагальною залишається проблема вдосконалення правових механізмів захисту прав і свобод людини. За відсутності такого механізму встановлені права і свободи людини залишаються декларативними. Одним з найважливіших елементів цього механізму є правозахисна функція органів конституції юрисдикції.

Чинне законодавство не надало громадянам право звернення до Суду за захистом порушеного чи оспорюваного права, що не можна визнати правильним. Цей недолік має бути усунутий шляхом внесення відповідних змін до Конституції України та Закону України “Про Конституційний Суд України”.

Дослідження цієї функції призводить до висновку, що права і свободи людини і громадянина необхідно інтерпретувати переважно з позицій матеріального, а не просто формального їх розуміння. Суд також у своїй діяльності має виходити з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, що дозволить посилити їх захист.

У восьмому підрозділі “Конституційний контроль як функція Конституційного Суду” дається аналіз різних поглядів на цю функцію, а також функцію конституційного нагляду і розкривається співвідношення між ними. Існуючі в науковій літературі численні дефініції “конституційного контролю” та “конституційного нагляду” не можна визнати неправильними, однак, вони не розкривають повністю їх сутність і зміст, правову природу, окремі з них виводять переважно через об'єкти або суб'єкти конституційного контролю чи нагляду. Проведене автором дослідження цих функцій, позицій вітчизняних та зарубіжних науковців дозволило визначити поняття “конституційний контроль” та “конституційний нагляд”, їх відмінність.

Конституційний контроль – це діяльність компетентних органів державної влади, наділених повноваженнями по перевірці, виявленню, визначенню та усуненню невідповідності законів, інших нормативно-правових актів Конституції, вирішенню спірних питань щодо конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, конфліктів з приводу застосування Конституції та законів, спрямована на охорону Конституції, встановленого нею конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, забезпеченню верховенства права, конституційної законності.

Конституційний нагляд – це діяльність компетентних органів державної влади, пов'язана із здійсненням спостереження, перевірки, виявлення та констатації порушень Конституції, невідповідних їй нормативно-правових актів та вжиття заходів до неухильного дотримання її положень, припинення та усунення виявлених порушень, приведення у відповідність до неї нормативно-правових актів, що суперечать їй.

В юридичній літературі тривалий час дискутується питання щодо співвідношення названих функцій і чітка позиція з цього питання відсутня. Складність встановлення співвідношення функцій “конституційний контроль” та “конституційний нагляд” обумовлена їх близькістю, можливим збігом їх мети, окремих завдань, застосування однакових методів впливу. Проведений аналіз цих функцій дозволяє зробити висновок про самостійність функцій “конституційного контролю” та “конституційного нагляду”, які визначають діяльність відповідних державних органів та їх компетенцію в сфері конституційної юрисдикції. Основна відмінність між ними полягає в юридичній силі заходів, які можуть застосовувати органи, що здійснюють відповідну функцію. У літературі висловлюється також думка, що відмінність нагляду і контролю лежить у сфері застосування, зокрема нагляд має більш вузьку сферу застосування. Така ознака їх відмінності не є прийнятною, оскільки сфера застосування функцій контролю та нагляду не тільки може співпадати, а навіть сфера застосування функції конституційного нагляду може бути ширшою за сферу функції конституційного контролю.

Різновидом конституційного контролю є судовий конституційний контроль. У роботі дається авторське визначення судового конституційного контролю, розкривається його характеристика, форми і види. В роботі аналізуються різні погляди щодо визначення системи органів, які здійснюють судовий конституційний контроль. Проведене дослідження дозволяє запропонувати таку систему цих органів: 1) суди загальної юрисдикції; 2) верховні, вищі суди загальної юрисдикції; 3) суди загальної і конституційної юрисдикції; 4) конституційні суди або інші спеціалізовані органи конституційної юрисдикції. Зазначається, що визначення системи органів судового конституційного контролю в країні обумовлено існуючою в ній правовою системою. З урахуванням цього у світі є певні загальновизнані моделі: американська – характерна для англосаксонської правової системи, та європейська – у країнах, що належать до романогерманської правової системи.

В дисертації зазначається, що розвиток конституційного процесу, правової культури, демократії, визнання верховенства права, побудова правової держави обумовили появу інших моделей, які вже не вписуються у названі класичні моделі, тобто з'являються змішані моделі. Відмінності має судовий конституційний контроль в окремих мусульманських країнах (Іран, Пакистан), де він поєднується з релігійним контролем. В Україні судовий конституційний контроль здійснюється за європейською моделлю. Суд здійснює судовий конституційний контроль за законами, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, правовими актами парламенту та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а за нормативно-правовими актами інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування його здійснюють усі суди загальної юрисдикції.

В літературі висловлюється думка щодо виділення східноєвропейської моделі судового конституційного контролю. Для цього є підстави, оскільки країни Східної Європи, які стали незалежними після розпаду Союзу РСР, розвивалися в одній правовій системі, а отже не можна заперечувати можливості існування такої моделі. Разом з тим і в країнах Східної Європи є істотні відмінності в організації органів конституційної юстиції, їх компетенції тощо, які не дозволяють виділити окрему ідеально чисту модель судового конституційного контролю.

Розділ ІІ “Організаційно-правові проблеми діяльності Конституційного Суду України” присвячений висвітленню організаційних форм і методів діяльності органу конституційної юрисдикції.

У першому підрозділі “Склад Конституційного Суду України і особливості його формування” аналізується порядок формування Конституційного Суду, вимоги до суддів як в Україні, так і в органах конституційної юрисдикції інших країн. Зазначається, що формування складу Суду трьома гілками державної влади є більш демократичним, забезпечує участь усіх гілок влади у формуванні Суду, посилює його незалежність та зменшує його політизацію.

На думку автора, формування складу Суду має відбуватися на конкурсній основі за принципом ротації третини суддів через кожні три роки. Кандидатури для призначення суддів Президентом України мають подавати по одній на кожне вакантне місце: Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України та Міністерство освіти України, що забезпечить участь виконавчої влади у формуванні Суду. У Верховній Раді України пропонувати кандидатури судді по три на одне вакантне місце мають не менш як двадцять п'ять народних депутатів України, а на з'їзді суддів України така ж кількість суддів або делегатів з'їзду. За призначенням суддів повинен здійснюватися контроль з боку двох інших гілок влади та Суду, що дозволить уникнути призначення суддів, які не відповідають встановленим вимогам, а також всіляких інсинуацій щодо порушення порядку їх призначення.

Ротація суддів має ряд переваг, оскільки забезпечує більш стабільну роботу Суду, сприяє зменшенню помилок новообраним складом суддів, набуттю досвіду новопризначеними суддями, обмежує можливість формування стійкої групи більшості суддів, здатної впливати на прийняття бажаного для неї рішення на користь окремого державного органу, дозволить взяти участь у формуванні складу Суду різних політичних сил.

Формування складу Суду є важливою та відповідальною стадією, від якої залежить не лише підбір та призначення конкретної особи на посаду судді, а значною мірою і якість правосуддя. Тому на посаду судді повинні призначатися особи з досить високою та сталою громадянською позицією і мужністю, відповідальністю та сміливістю, морально стійкі, здатні бути незалежними, протистояти будь-якому тиску з боку політиків, посадових осіб, всілякого роду спокусам, корупції, приймати об'єктивні та справедливі рішення.

Не можуть призначатися на цю посаду громадяни, які останні п'ять років працювали в державних органах або в системі відповідних органів, акти яких є об'єктом судового конституційного контролю органу конституційної юрисдикції, а також брали участь у розробці та прийнятті таких актів, давали щодо них експертні чи наукові висновки, а також фахівці, які брали участь у розробці і прийнятті Конституції України. На думку автора, це обумовлено необхідністю забезпечення незалежності судді, здійснення правосуддя неупередженими суддями.

В роботі не підтримується позиція тих авторів, які вважають, що суддями конституційних судів мають призначатися професори права чи особи, які мають науковий ступінь в галузі юридичних наук, а судді судів загальної юрисдикції не здатні здійснювати конституційне правосуддя. На підставі проведеного аналізу діяльності Суду, органів конституційної юрисдикції інших країн, де законодавчо встановлене обов'язкове призначення до них понад третини професійних суддів, дослідник доходить висновку, що найбільш доцільним є призначення суддів з числа науковців і практиків з різних галузей права з можливою перевагою фахівців у галузі конституційного права.

З метою забезпечення безперервної роботи Конституційного Суду України, унеможливлення блокування його діяльності певними політичними силами, автор пропонує змінити порядок призначення суддів. Встановлені Законом “Про Конституційний Суд України” терміни призначення на вакантні посади мають застосовуватися у випадках дострокового непрогнозованого припинення повноважень судді. На прогнозовано вакантні посади (закінчення терміну, досягнення граничного віку тощо) призначення судді має відбуватися за три місяці і не пізніше одного місяця до появи вакансії. У разі непризначення судді в цей термін він має бути призначеним у місячний термін з числа кандидатур, запропонованих Судом. Якщо і в цей термін суддя не буде призначений, то заповнення вакансії відбувається за рішенням іншого органу. Враховуючи складність організації та проведення з'їзду суддів України пропонується на ньому обирати чотирьох запасних суддів.

Судді повинні призначатися на один дев'ятирічний термін, який є оптимальним, що забезпечує їх більшу незалежність. Повноваження судді розпочинаються в день складення присяги і закінчуються в останній день граничного терміну перебування на посаді.

У другому підрозділі. “Правовий статус судді” даються аналіз форм, способів і видів можливого впливу на суддів та порушення їх незалежності, гарантій забезпечення незалежності суддів, як важливого засобу захисту публічних інтересів, прав і свобод людини і громадянина, конституційної законності, розкривається судовий індемнітет та імунітет суддів. Автор доводить неприпустимість для судді Конституційного Суду виступати арбітром чи виконувати в інший спосіб суддівські функції в приватному порядку, перебувати чи залишатися на військовій чи іншій прирівняній до неї службі, брати участь у комісіях, координаційних радах, інших державних органах, метою яких є участь в реалізації політики держави, проведенні реформ, розробці нормативно-правових актів або їх експертизі, що є об'єктом судового конституційного контролю. Такі дії судді, на думку автора, необхідно розглядати як порушення присяги.

Дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду за порушення присяги чи вимог щодо сумісності має проводитися за процедурою імпічменту. Граничний вік перебування його на посаді необхідно підвищити до 70 років. Важливою гарантією правового статусу судді Суду є належне його нормативне закріплення. Однак чинне законодавство статус судді чітко не визначає.

Всі питання діяльності Суду, що стосуються суддів, мають розглядатися органами суддівського самоврядування, які повинні бути законодавчо визначені для органу конституційної юрисдикції.

У третьому підрозділі “Структура та організація діяльності Конституційного Суду” аналізується структура Суду та питання підвищення ефективності його діяльності.

У дисертації аргументується положення про перевагу обрання Голови Суду та його заступників самими суддями на один трирічний термін з почерговим його обранням з числа суддів, призначених різними гілками державної влади, а заступниками – з числа суддів, призначених двома іншими гілками державної влади, з яких не обраний Голова Суду. Такі організаційні заходи забезпечать паритетність у здійсненні адміністративних функцій суддями, призначеними різними гілками влади. Кандидатура на посаду Голови Суду повинна визначатися таємним рейтинговим голосуванням, що зніме проблему можливого позитивного чи негативного ставлення до суддів новообраного Голови Суду і забезпечить свободу волевиявлення. Пропонується проводити вибори на цю посаду за місяць до припинення повноважень Голови, а у разі дострокового їх припинення цією посадовою особою - у триденний термін з дня, коли посада стала вакантною.

Голова Суду має здійснювати такі функції: загальноорганізаційну, представницьку, управлінську і контрольну. Надання йому процесуальної функції головуючого в судовому процесі є порушенням принципу рівності суддів. Виконання однією особою адміністративних і процесуальних функцій створює для Голови Суду широкі можливості для впливу на прийняття бажаного для нього рішення. Відсутність встановленої законом відповідальності дає можливість Голові Суду та його заступникам неналежно виконувати свої обов'язки, недотримуватись чинного законодавства та Регламенту або порушувати їх вимоги. Тому автор вносить пропозицію про встановлення їх відповідальності за такі порушення та бездіяльність, зокрема, шляхом дострокового припинення їх повноважень.

Аналізуючи організацію діяльності Конституційного Суду України, автор вважає її недостатньо ефективною, побудованою без урахування позитивного досвіду органів конституційної юрисдикції інших країн. Для поліпшення діяльності Суду пропонується встановити попередній розгляд працівниками Секретаріату Суду конституційних подань і звернень як за формальними, так і за явними матеріальними ознаками. Допущені для прийняття клопотання мають розподілятися між суддями шляхом жеребкування. Питання щодо відкриття конституційного провадження, незалежно від форми звернення, повинні розглядатися Колегією суддів з трьох суддів, персональний склад яких визначається жеребкуванням. Секретар Колегії суддів не може бути призначений на повторний строк. Ухвали Колегії суддів про відмову у відкритті конституційного провадження мають бути остаточними і переглядатися на засіданні Конституційного Суду лише у випадку їх оскарження.

Справи мають розглядатися меншим складом суддів: тобто питання щодо відповідності Конституції України актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим – Колегією суддів у складі шести суддів; законів та правових актів Верховної Ради України, міжнародних договорів України або тих які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, про офіційне тлумачення законів, про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції та законів України – у складі дев'яти суддів, повним складом суддів – у справах щодо офіційного тлумачення Конституції України, про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157, 158 Конституції України, додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, спірні питання, що виникають внаслідок розбіжності позиції Колегії суддів у конкретній справі з прийнятим рішенням Суду.

У Висновках даються основні підсумки дослідження, сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення організації і діяльності Конституційного Суду України.

Список опублікованих праць.

1 Савенко М. Конституційний контроль за виборами і референдумами. // Віче. – 1998. – № 1. – С.62 – 69.

2. Савенко М.Д. Становлення конституційної юстиції в Україні як важлива політико-правова проблема. // Проблеми законності. – 1998. – № 33. – С.3-9.

3. Савенко М. Статус судді Конституційного Суду України. // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 2. – С.54-61.

4. Савенко М. Захист прав і свобод Конституційним Судом України. // Права людини і правова держава. (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини). Тези доповідей та наукових повідомлень, наукової конференції професорсько-викладацького складу. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків: – 1998. С.56-59.

5. Савенко М.. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист органами конституційної юрисдикції //Право України. – 1999. - № 2. – С. 3-9

6. Савенко М. Окремі питання конституційного судочинства в Україні. // Конституційне судочинство. Американський та український досвід. - К. – Інститут демократії імені Пилипа Орлика. – 1999. - С.52-65.

7. Савенко М. Звернення до Конституційного Суду України. Конституційно-процесуальний аспект. // Українське право. – 1999. – № 2. – С.24-31.

8. Савенко М. Питання вдосконалення конституційного судочинства. // Зб. наук. пр. Української Академії державного управління при Президентові України. К.: УАДУ. - 1999. – № 1. – С.8-11.

9. Савенко М. Конституційне судочинство в Україні. // Наукові записки. Національний Університет “Києво-могилянська академія”. Філософія та право. – К.: КМ Academia. – 1999. – Т.8. – С.56-61.

10. Савенко М.Д. Захист прав та свобод людини і громадянина органами судової влади. // Суд в Україні: