ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

УДК 32:008; 32:316.7

СЕМЕНЕНКО Михайло Іванович

ГУМАНІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В КОНЦЕПЦІЇ НЕНАСИЛЬСТВА

Спеціальність 23.00.03 — політична культура та ідеологія

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Українському державному університеті харчових технологій.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

ВАРЗАР Іван Михайлович,

Національний педагогічний університет

ім. М.П. Драгоманова, професор кафедри політології

і соціології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ОНІЩЕНКО Ірина Григорівна,

Європейський університет фінансів, інформаційних

систем, менеджменту і бізнесу, професор кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін;

кандидат філософських наук, доцент

КОРЖ Мирослав Олексійович,

Київський Національний університет

ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри політології

Провідна установа: Національний Інститут стратегічних досліджень,

відділ політичних і гуманітарних досліджень,

м. Київ.

Захист відбудеться 8 лютого 2002о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук Д .236.01 в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розіслано 28 грудня 2001

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук В.П. Горбатенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. ХХ століття з його двома світовими і трьомастами локальними війнами, численними волюнтарними революціями, кривавими регіональними і міжетнічними конфліктами, тоталітарно-насильницькими політичними режимами, неліченими антидержавницькими переворотами та заколотами, агресивними акціями великодержавних та “сильних” народів проти малих та нерозвинених народів, численні визвольні змагання останніх, — все це поставило перед людством одну із найактуальніших проблем — вироблення нових теоретичних підходів, методологічних позицій, світоглядних засад та праксеологічних орієнтирів, які здатні гуманізувати політичні відносини, олюднювати ставлення людини до людини і природи, держави і влади, до суспільства і особи.

Усвідомлення того, що мілітарне мислення і насильницьке поводження призводять до руйнівних наслідків, висуває альтернативу мілітарному мисленню — політику ненасильства як шляху до діалогу, компромісу, досягнення консенсусу, злагоди. Тому інтерес до етики і політики ненасильства й дослідження в цій сфері мають глибокий сенс. Він є віддзеркаленням глибоких процесів в людській культурі, орієнтованої на розробку нової матриці цінностей, які йдуть на зміну орієнтаціям техногенної цивілізації, пов’язаної, переважно, з ідеалом сили, владарно-насильницького перетворення природного і соціального світу.

Актуальність даної проблеми зумовлена також тим, що політична діяльність передбачає певну свободу у прийнятті політичних рішень, а це вимагає від політичних і державних діячів не тільки професійних компетентнісних знань, але й гуманістичних світоглядних принципів, моральних особистісних якостей, етичного і професійного самовдосконалення на засадах концепції ненасильства.

Сучасна українська соціально-політична думка розглядає проблему ненасильства з позицій критики політики тоталітарного режиму та під кутом зору утвердження в Україні політичного взаєморозуміння, стабільності, консенсусу, злагоди. Такий підхід простежується в працях провідних українських вчених-суспільствознавців М. Амосова, В. Андрущенка, В. Антоненка, В. Бабкіна, В. Бебика, І. Варзаря, Б. Гаврилишина, В. Горбатенка, С. Кримського, В. Кременя, І. Кураса, Ф. Кирилюка, М. Михальченка, О. Мироненка, М. Моклюка, В. Пазенка, В. Погорілка, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, С. Рябова, В. Сіренка, П. Ситника, В. Табачковського, В. Цвєткова, Л. Шкляра, зарубіжних вчених — Р. Апресяна, К. Гаджієва, А. Гусейнова, М. Мойсеєва, А. Панаріна (Росія), Ж. Госса (Франція), А.Гжегорчика, Й. Лазари-Павловської (Польща), П. Куусі (Фінляндія), Д. Кроуелла (Канада), Ж. Самлена (Франція), Р. Холмса, Д. Шарпа (США), В.Штерштайна (ФРН) та інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження проведено в контексті міжнародної декларації “Терпимість і різноманітність, погляд у ХХІ століття”, підписаної Україною 6 вересня 2000Дисертаційна робота є складовою наукового дослідження, яке проводиться кафедрою соціально-політичної теорії Українського державного університету харчових технологій.

Мета й завдання дослідження. Зважаючи на актуальність проблеми та на відсутність її системного дослідження, автор ставить собі за мету розробку концепції ненасильства в політичній діяльності на основі вивчення гуманістичних ідей в історії суспільно-політичної думки, аналізу історичного досвіду їх застосування в поточній політичній практиці та використання їх в державотворчих процесах, утвердження в цілому гуманістичної політики в сучасній Україні.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких дослідницьких завдань:

·  

·  

·  

·  

·  

Об’єктом дисертаційного дослідження є концептуальні та світоглядні засади ненасильства в політиці; пріоритети духовно-моральних чинників, адекватності гуманних політичних цілей і гуманних засобів; утвердження ненасильства як провідного принципу політичної діяльності; процес гуманізації суспільно-політичної свідомості та політичних процесів; визнання блага людини метою політики і політичної діяльності, а не засобом досягнення політичних цілей, а любові до людини — вищим законом і ідеалом політики; утвердження принципів гуманізму в діяльності політичних інститутів і громадських організацій, державних органів, засобів масової інформації, закладів освіти, науки, сфери підприємництва.

Предметом дослідження є співвідношення ненасильницької політики і антимілітарної етики політичної поведінки, в тому числі і кореляція загальнолюдського і корпоративного рівнів моралі, гуманістичних ідей несилової політики в історії суспільної думки, виявлення надбань історичного досвіду застосування ненасильницьких акцій у політичній діяльності.

Методи дослідження. Застосований методологічний інструментарій, зумовлений поставленими дослідницькими завданнями специфіки об’єкта та предмета дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності історизму, конкретності, історіологізму, співвідношення абстрактного і конкретного, діалектичний, порівняльний та ін. Особливий акцент автор робить на застосуванні методів філософського, загальнонаукового (системного, історичного), компаративістського, спеціального (аналізу і синтезу) тощо.

Застосування філософського методу дослідження політичної діяльності дало змогу ввести в науковий обіг ряд понять і категорій гуманістичного характеру виділити політичне ненасильство як альтернативу політичному міліарному мисленню і політичним міліарним рішенням і діям.

Використання історіологічного методу обумовило дослідити політичні події в історичному просторі і часі в різних суспільно-формаційних системах, відійти від однобокого дослідження обмеженої історичної епохи і запобігти упередженості в висновках.

Досить широко застосований в дослідженні і компаративістський метод, який дозволив авторові зробити порівняльний аналіз насильства і ненасильства в політичній сфері і виявити безспірні переваги ненасильницького гуманістичного шляху розвитку суспільства. Методом порівняння еволюційно-реформаторського і революціонарно-насильницького способів розв’язання соціальних суперечностей спростовується неминучість руйнівних політичних революцій, утверджується гуманізм політичного ненасильства.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі отримані результати, що характеризуються науковою новизною:

1. Визначено понятійно-категорійний інструментарій політичного ненасильства в різних теоретичних аспектах і аналітичних площинах. В науковий обіг введені сутнісні визначення ненасильницької політичної діяльності, які зводяться до сукупності гуманістичних методів, форм і засобів розв’язання соціальних суперечностей, інтеграції загальнодержавних, корпоративних і особистісних інтересів з урахуванням розумних і справедливих інтересів учасників політичного процесу задля досягнення соціального миру і злагоди.

2. Обґрунтовано світоглядно-етичне розуміння ненасильства як гуманістичного еволюційного засобу утвердження в громадсько-політичному житті принципу соціальної справедливості. Дана аргументація неоднорідності розроблення світоглядних аспектів досліджуваної проблеми. Акцентується увага світоглядно ідеологічному вакуумі, який склався в Україні в процесі соціального реформування. Обгрунтовуються пропозиції щодо пріоритету в реформаторських перетвореннях в Україні світоглядних, духовно-моральних чинників, їх екстраполяцію у політичну діяльність, утвердження в Україні гуманістичного світогляду, гуманістичної політики і гуманістичного права.

3. Проведено порівняльний аналіз співвідношення насильства-ненасильства в політичній діяльності. Аргументується необхідність, доцільність і виправданість утвердження політичного ненасильства, яке відповідає на насильство моральною силою переконань, правди і справедливості, що являються в повазі до політичних опонентів і пов’язані з гуманістичними цілями і засобами. Порівняння політичного насильства-ненасильства підвело висновку про те, що політичне ненасильство обтяжує функціонування несправедливої діяльності інститутів державної влади і в кінцевому підсумку робить її неможливою.

4. Досліджене співвідношення примусу насильства, правового і не правового примусу і насильства. В процесі дослідження виявлені особливості державно-правового примусу та примусу, що здійснюється недержавними організаціями.

5. Досліджена етика політичного ненасильства. Обґрунтована необхідність проникнення в політику моральних засад як визначальної умови гуманізації політичної діяльності. Акцентується увага на важливості поєднання в політиці моральних ціле і моральних засобів, недопустимості морального релятивізму, який призводить до етичного виправдання політичного насильства.

Обґрунтована необхідність існування в політиці духовно-гуманістичних засад як визначальної умови гуманізації політичної діяльності.

6. Розглянуто політичну діяльність крізь призму моральних якостей і морального вибору політиків. Відкидаючи абсолютизацію класового підходу до духовно-моральних явищ і надаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, в дослідженні обгрунтовується положення про залежність політики не тільки від об’єктивних соціально-економічних чинників, але й від особистісних моральних якостей політичних діячів, що вимагає від них постійного морального вдосконалення і самовдосконалення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані результати можуть бути використані як методологічна база для таких заходів, як:

1) подальша розробка конкретно-наукових (політологічних, правових, етичних тощо) проблем крізь призму гуманістичного виміру;

2) актуалізація морального потенціалу політиків, законодавців, учених у плані гуманізації їхньої діяльності, зокрема у справі розробки та прийняття законів “Про захист прав людини і громадянина в Україні від насильства і аморалізму”, “Про гуманістичні засади політичної діяльності в Україні”, а також”Деонтологічного кодексу політичної діяльності в Україні”.

Дисертаційна робота може стати у пригоді викладачам циклу соціально-політичних наук при розробці теоретичних курсів та спецкурсів із даної проблематики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на кафедрі соціально-політичної теорії Українського державного університету харчових технологій, а також у Відділі історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Сутнісні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у наукових публікаціях автора. Одержані результати публічно доповідалися на науково-практичній конференції “Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність” (22—23 листопада 1996 р., м. Київ); на міжнародній науково-практичній конференції “Людина і духовність” (11—12 травня 1996 р., м. Київ), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Виховання студентів у технічному вузі: методологічні засади, практика, перспективи” (16—18 жовтня 1996 р., м. Київ), на засіданнях “круглого столу” Фонду “Практична філософія” (8 грудня 1998 р. та 5 травня 1999 р., м. Київ), на філософських читаннях Громадсько-політичного об’єднання “Києве мій” (22 вересня 1999 р. та 20 червня 2000м. Київ) та ін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено в 9-и статтях загальним обсягом 4 друк. арк., з них 5 статей опубліковано у фахових виданнях.

Структуру роботи визначили завдання концептуального підходу до аналізу ненасильницької політичної діяльності. Дослідження здійснено на перетину ряду політико-правових і філософсько-соціальних наук, має міждисциплінарний і міжпредметний характер і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 203 сторінки. Використано 238 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Дослідницький задум розгорнуто за потрійними наукознавчими ступенями: спочатку) про теорію проблеми та методологію її сучасного світоглядного тлумачення; затим) про досвідно-історичні коріння проблеми та її історіологічну еволюцію до сьогодення; зрештою), про гуманістичні праксеологізми навколо проблеми суто за сучасних соціально-політичних умов.

У вступі до дисертації обгрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, визначено об’єкт та предмет дослідження, його мета та завдання, показано ступінь новизни розробки теми та практичне значення проведеної роботи.

У першому розділі — “Теоретико-методологічний контекст концепції ненасильства в політичній діяльності” — розглядається методологічний та понятійний інструментарій концепції ненасильства в політичній діяльності, співвідношення феноменів політичного насильства і ненасильства, світоглядні засади цих явищ в політичній діяльності.

Крізь призму теоретичного співвідношення “насилля/ненасилля” в розділі здійснено спробу розробки своєрідного “інструментарія насильницьки-ненасильницької політичної діяльності”. Оскільки політичне насилля/ненасилля є сплавом антиподових ідей, дій та інститутів, в котрому (сплаві) важко вичленувати однозначно ортодоксально чисте начало, — автор дійшов висновку: визначення однобічно позитивного та однобічно негативного частин інструментарія політичної діяльності є справою апріорі нереалізуємою. В теоретико-методологічному ж плані автор вважає, що, якщо в якомусь політичному феномені (ідеї, дії, відносини чи інституції) переважає змісто-сенсове позитивне начало, — той феномен правомірно може бути названим ненасильницьким. І навпаки, — стосовно негативно-насильницького начала.

В зазначеній теоретико-методологічній призмі в “Інструментарії...” виділено три групи насильницько/ненасильницьких політичних феноменів:

1) позитивно-сенсова група: загальногуманна миролюбність, політична миротворчисть, солідаризм, безкорислива взаємодія, пошуки консенсусу, всегромадянська злагода, міжетнічний мир;

2) негативно-сенсова група: антиконституційний заколот, деструктивна політична опозиція, загарбницькі війни та агресії, ідеї вищості та “природної шляхетності” одних людей та народів над іншими, “драконівський закон” та ін.;

3) змішано-сенсова група: визвольна війна, політична революція, “силове міністерство” (“мілітарно-правове відомство” на Заході), громадянська непокора, ідея богообраного народу, необмежене свободне слово та ін.

Першоімпульсом до реалізації основної мети розділу послугувала констатація відомого російського політолога А. Гусейнова: ненасильство — “нова для академічної науки проблема, яка не вміщується в усталені понятійні рамки”. На цій підставі автор дійшов висновку: будь-яка нова наукова проблема має пройти фазу самопізнання, аби стати теоретичною цілісністю, що розвивається на власних феноменальних засадах; цього не уникнути без вироблення адекватного даній проблемі науково-понятійного інструментарія. В чому й вбачаємо одну з основних функцій наукової методології.

В першому розділі та й в усій дисертації введено в обіг більше десятка (почасти нових, а здебільшого, — зконструйованих автором) понять, які найадекватніше дослідницькому задумові виявляють новаційне звучання і всезагальне значення розроблюваної теоретичної проблеми. Зокрема, оперуємо такими складно-підрядними поняттями, зокрема, як-от: — 

“Політико-силова дисфункція держави” (політичний волюнтаризм легітимних властей; неузгодженість дій гілок єдинодержавної політичної влади; позаконституційна політика; “кланово-олігархічна політика”, “ручне управління” суспільними справами та інституціями та ін); — 

“Квазі-ненасильство політичних властей” (несанкціоновані Конституцією та чинним законодавством привілеї; невиплати заробітків, пенсій та соціальних виплат; фактичне призупинення дії окремих статей “Конституції прямої дії” в колізіях розширення/звуження прав людини, громадянина і народу-етноса; зловживання “диктатурою закону”; — 

“Політичний тиск “низів” на “верхи” (навмисне призупинення відрахувань коштів до центрального державного бюджету; уникнення оподаткування фізичних осіб і суб’єктів господарської діяльності та ін.);

До наведених понять в розділі даємо два пояснювальних — в методологічному сенсі — зауваження. Перше. У введених в обіг поняттях аутентичний зміст феноменів “політичне насильство” і “політичне ненасильство” самовиявляється не “анфас”, одразу ж та однозначним чином, — бо ж той зміст є переливчастим і “перехідним”, набуваючи часом підтекстуальне значення то владно-авторитарного, то процесуально-юридичного, то морально-етичного. Звідки й випливає висновок про те, що самі феномени “політичне насильство” і “політичне ненасильство” в мирно-поточному соціально-політичному житті “в чистому вигляді” не існують, їхні сутнісні межі дещо розмиті, розпливчасті.

Друге зауваження. В наведених операційних поняттях об’єктивно втілено потреби, інтереси і прагнення обох полюсів політичного владарювання в цивілізованому суспільстві — держави (як основного політичного інституту) та народу (як джерела будь-якої політичної влади). Звідки й випливає висновок: в аксіології політико-насильницьких та політико-ненасильницьких акцій важко однозначно виявляти їхніх ініціаторів і провідників, суб’єктів і об’єктів, а також визначати гіпотетичні межі застосування контразаходів та превентивних контракцій.

На методологічній підставі всього викладеного в першому розділі започатковано новий підхід до феномену політичного ненасильства, яке, на думку автора, вміщує в себе як теорію, так і практику і виражає таку соціальну форму, яка долає традиційний поділ на матеріальне і духовне виробництво. Такий методологічний підхід спричинився до автентичного розкриття змісту і сутності ненасильства через його антипода — політичне насильство. Проведений порівняльний аналіз континууму насильства-ненасильства в політичній діяльності, розглядається в різних аспектах насильницько-ненасильницької політичної діяльності під кутом зору співвідношення держави як основного політичного інституту та права як нормативного інституту соціального регулювання.

В розділі методологічно спростовується силовий підхід до розв’язання політичних проблем. Основна теза: невиправданість застосування ненасильства як відповіді на насильство обгрунтовується широко відомою думкою про те, що, взагалі, насильство породжує тільки насильство, а в політиці — й поготів.

Спростовується апологія політичного насильства: для досягнення перемоги над ініціатором насильства, треба безперервно збільшувати потенціал руйнівних засобів боротьби, вдаватися до використання фізичної і військової сили, дозволяти політичному противникові застосовувати силу, що підриває моральні засади обох протиборчих сторін.

Перемога, досягнута насильницькими засобами, уявна: соціальна несправедливість, як правило, не переборюється, ворожнеча сторін цим не усувається, для контролю над конфліктною політичною ситуацією виникає потреба в додаткових засобах примусу і насильства (фізичне втручання, адміністративні заборони, сурове законодавство), що веде до загострення політичної боротьби і до поновлення насильств в новій ситуації.

Тривале панування в суспільній практиці революціонарного способу мислення і дії, живучість в суспільстві насильницьких поглядів і ідей, які ввійшли в теорію і практику радикальних політичних партій і окремих політиків активізувало дослідження теоретико-гносеологічних джерел мілітарного мислення, витоків політико-насильницького підходу до суспільних явищ. Зокрема, аналізується марксистська доктрина революційного розв’язання соціальних суперечностей, яка в методологічному ракурсі виявляється однобоким баченням суспільного розвитку, ідеологічно засадованою призмою класової революційної боротьби, абсолютизацією класового підходу та баченням справедливого суспільства лише крізь призму революцій, зрештою, є узагальненням вузького політичного досвіду.

Як альтернативу революційно-насильницькому способу розв’язання соціальних суперечностей суспільно-політична думка і соціальна практика висунули еволюційний, мирний шлях розв’язання соціальних проблем, який є природним засобом поступового, повільного внесення в суспільне життя змін з метою зняття соціальної напруги. Звернення до ненасильницького еволюційного шляху суспільного розвитку дає можливість виявити і активізувати можливості гуманно-демократичного розвитку, переключаючи увагу, зусилля і політичну волю на гуманну політичну діяльність.

В методологічному плані перетворення суспільних відносин і суспільних інститутів реформаційним шляхом розглядається як еволюційна практика, як діяльність на поліпшення уже досягнутих умов соціального життя, як радикальний, але не революційний суспільний поступ. Підкреслюється, що тут завдання полягає не в тому, щоб просто “змінити” навколишній світ, а в тому, щоб якісно змінити його на краще, радикальніше вдосконалити без надмірної ціни матеріальних і людських втрат. На відміну від політичних революцій, які, здебільшого, насильницьки ламають усталені порядки, та особливо політичні інститути, реформаційна еволюція не розриває суспільний процес, зберігає соціальне наступництво, історичну спадковість.

Аналізований в цьому розділі дисертації понятійно-категорійний матеріал дає можливість дослідити світоглядні засади аналізу проблеми гуманізації політичної діяльності, необхідність дослідження яких актуалізується світоглядно-ідеологічним вакуумом, який виник в Україні в 90-x роках ХХ ст. У зв’язку з цим постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій і ідеалів.

На переконання автора, мають бути визначені пріоритети реформаторських перетворень в Україні, їх структура, послідовність, наступність. Гуманістичний світогляд як пріоритетна духовна якість має передувати державотворчому і законотворчому процесам, оскільки він закладає морально-етичне підгрунтя вдосконалення і суспільства і держави, без чого не можуть формуватися ані політична стратегія, ані державно-управлінська діяльність. Суб’єктом суспільних відносин — політичних, економічних, національних, духовних — є людина, яка вільна у виборі тих чи інших орієнтацій і цінностей. На результат політичної діяльності впливають не тільки соціальні умови, в яких діють політики, але особистісні якості політиків як позитивні (моральність, безкорисливість, гуманність), так і негативні. Звідси автор умовиводить, що політика, в певному сенсі, є концентрованим виразом особистісних якостей політиків, державних діячів, громадсько-політичних елітних осіб.

За невисоким рівнем моральності політичних діячів минулої історії, так і сучасної, вирішення соціальних проблем нерідко йде традиційним насильницьким шляхом і тому духовно-моральна деградація цих діячів призводить до небезпечного, непомірного зростання політичної влади, яка стає здатною щоразу вдаватися до насильницького примусу, мілітарних дій. Всьому цьому антиорієнтир та реальнісна альтернатива — гуманістичний світогляд і адекватні йому гуманістична ідеологія, гуманістична політика, правотворча і управлінська діяльність.

У другому розділі — “Еволюція ідей ненасильства та їх застосування в політичній діяльності” — досліджується генезис ідей ненасильства в теоретичному досвіді та політичній діяльності кількох видатних особистостей недавнього минулого — Льва Толстого (Росія), Махатми Ганді (Індія), Мартина-Лютера Кінга (США).

Ці особистості представляють три різні країни, які, одначе (в нашому дослідницькому сенсі), в столітню смугу часу — від 60-x років ХІХ ст. до 60-x років ХХ ст. — переживали типологічно майже однакові історико-політичні обставини, в котрих політичні і державні діячі могли б біальтернативно мислити і діяти — насильницьки/ненасильницьки. При докладному ознайомленні із цим досвідом виявляється: зазначені історичні особистості, мислили амілітарно і діяли (пропонували іншим особам діяти) ненасильницьки.

Постають запитання: Чому так? Якою є їхня аргументація та конкретна історіологія миротворчої та пацифістської громадсько-політичної життєдіяльності? Що із їхнього досвіду є тлінним і загальноціннісним, достойним архівізації і гносеологічної актуалізації? Які теоретичні висновки випливають для сучасності із аналізу громадсько-політичного досвіду Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга? Синтезний зміст другого розділу полягає в актуалізованій відповіді на ці запитання — задля більш грунтовного засадування основних положень як першого, так і третього розділів.

Основу гуманізації політики Л. Толстой, М. Ганді, М.-Л. Кінг вбачали в переорієнтації свідомості політичних і державних діячів у бік альтруїзму, який мусить поширюватись як на міжособистісні, так і на соціальні відносини. На відміну від класової, корпоративної моралі, якою керувалися революціонери і керуються деякі із сучасних політиків, Л. Толстой, М. Ганді, М.-Л. Кінг визнавали позакласові моральні принципи і норми як такі, що є обов’язковими для всіх без винятку людей. На їхній погляд, вічними і незмінними моральними принципами виступають соціальна справедливість, гуманізм, ненасильство, істина, любов до ближнього. Мислителі-гуманісти започаткували реформування політики за допомогою етики і моралі. М. Ганді одним із перших обгрунтував можливість і необхідність поєднання політики і релігії, визнав загальнолюдську цінність релігійно-моральних принципів і норм. М. Ганді не вимагав секуляризації політики, не вважав неможливим співпрацю політики і релігії, спростував твердження, що релігія не має нічого спільного з політикою.

Духовно-моральнісний і політичний досвід ненасильства, який подарували світові Л. Толстой, М. Ганді, М.-Л. Кінг, перейшов із сфери духу у сферу політики, а від неї, збагачений суспільно-політичною практикою, знову повернувся в царину духу, але вже в якості І с т и н и. Л. Толстой, М. Ганді, М.-Л. Кінг відкрили для себе і для всіх людей давно відому загальнолюдську цінність — повагу до священного дару життя. Вони нагадали політикам старозавітну заповідь “Не убий”. Виконання її стає сьогодні в усіх сферах життя, є категорійним імперативом, ігнорування якого рівнозначне самознищенню.

Гуманістична діяльність Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга переконує, що політичне ненасильство — не слабкість чи боягузтво, а мужній акт, безстрашний виклик кожного і всіх, разом взятих, владі несправедливості, економічній, соціальній і духовній нерівноправності. Мислителі привернули увагу громадської думки на необхідність шанобливого ставлення до політичних противників, оскільки в них є своя людська гідність і тому прибічник ненасильства не повинен виявляти до них ненависті чи злоби. Вони вважали недопустимим пасивно споглядати, як часом брутально поводяться з політичними опонентами, і зробити все, щоб захистити їх. Війни та збройні конфлікти, на переконання мислителів, були б неможливими, якби політики керувалися гуманною заповіддю “Любіть ворогів ваших”, тобто політичних, релігійних, класових противників.

Застосовуючи ідеї Л. Толстого про ненасильство в політичній практиці, М. Ганді висунув і обгрунтував положення про несумісність насильства і демократії. Держави, які дійсно хочуть залишитися демократичними, повинні писав М. Ганді, мужньо сприйняти ненасильство. Неодмінною умовою утвердження політичного ненасильства в демократичних країнах, на переконання Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга, повинно стати роззброєння. Ми прагнемо створити нову історію людства, без війн і насильства, говорив М. Ганді. Він був переконаний, що людині призначено змінити “закон джунглів” “законом усвідомленого братства”.

Актуальність і здійсненність гуманістичних ідеалів Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга засвідчує їх практичне застосування в політичній ненасильницькій боротьбі під час другої світової війни проти фашистських режимів на окупованих гітлерівцями територіях Болгарії, Норвегії, проти тоталітарних режимів в Чилі, Іспанії та ін.

Ідеї ненасильства Л. Толстого, М. Ганді і М.-Л. Кінга передбачали виникнення в наш час нової історичної потреби — гуманістичного політичного мислення і гуманістичного руху за мир без війн і насильства, утворення справедливого світопорядку.

В контексті зовнішньополітичної діяльності проблема політичного ненасильства досліджується крізь призму духовно-гуманістичного розуміння політики. Акцент зроблено на зв’язок змісту зовнішньополітичної діяльності і особистісних якостей політиків, які її визначають і здійснюють. Узагальнюючи зовнішньополітичний досвід окремих держав, автор доходить висновку, що неминучості вибору силових методів досягнення зовнішньополітичних цілей не існує, оскільки політичне керівництво держави має певну свободу морального вибору прийняття політичних рішень – мілітарних чи гуманних. Важливими запобіжними засобами відвернення агресивних війн, збройних конфліктів, міжнародного тероризму мають бути моральне вдосконалення і самовдосконалення політиків, наділених владними повноваженнями, їх слідування міжнародно-правовим нормам і принципам. Для підвищення моральної, політичної і юридичної відповідальності пропонується оцінювати політичну діяльність керівників держав і урядів оцінювати з позицій як права, так і моралі, для чого слід прийняти Міжнародний Деонтологічний кодекс політичної діяльності, який має бути водночас Зводом моральних і правових правил діяльності політиків, своєрідним кодексом честі політика. Деонтологічні норми мають стати для аморальних політиків нездоланним бар’єром на шляху до владних структур.

В розділі аналізується досвід зовнішньополітичної діяльності України, спрямованої на встановлення статусу миролюбної, без’ядерної, позаблокової держави.

У третьому розділі — “Моральні засади гуманізації політичної діяльності в концепції ненасильства” — проблема досліджується через розкриття співвідношення політики і моралі, зокрема корпоративного і загальнолюдського рівней моралі.

Дослідження механізму співвідношення цих соціальних явищ дало певну відповідь на запитання про те, якою мірою ненасильство може стати етичною основою вирішення соціальних проблем, підгрунтям нової гуманістичної політики ХХІ століття. Необхідність дослідження морально-етичного аспекту політичної діяльності пояснюється тим, що ця діяльність характеризується нерідко розбіжністю суб’єктивних цілей і об’єктивних результатів. Об’єднувальним стрижнем моралі і політики є спільність їх регулятивних функцій. Політична діяльність — прийняття політичних рішень, санкцій, примусу, установлення політичних відносин між державною владою і народом, політичними партіями і владними державними інститутами — усі ці складові політики є сферою моральних оцінок. Без апеляції до моралі неможливо перетворити персоніфікований владний інтерес у всезагальний суспільний інтерес, особистісну волю політика — в волю всенародну. Політика, політична діяльність не можуть бути поза мораллю. Виключення із політики моралі є помилковою установкою, здатною викликати трагічні наслідки. Для розуміння причин розходження цілей і результатів політичній діяльності дослідження в третьому розділі проводиться під кутом зору співвідношення цілей і методів їх досягнення.

Посідаючи одне з близьких до політики місць, мораль перебуває з політикою в суперечливих взаємовідносинах, що пояснюється тим, що в їх взаємодію включається етика і тому ланцюг взаємовідносин розширюється за схемою політика — етика, політика — мораль. На відміну від інших засобів соціального регулювання, мораль безпосередньо не матеріалізується в політичних інститутах влади, а об’єктивується в мові й словах, має всеохоплююче регулятивне значення і поширюється на всі політичні явища, виступаючи формою і одухотворення політики, і засобом її гуманізації. Особливістю співвідношення політики і моралі є те, що мораль як визначальний регулятор суспільних відносин, оцінює і контролює політику, політика такого ж контролю не здійснює, не впливає на мораль тих чи інших життєвих дій.

Апелюючи до моралі, політик бере на себе функцію виступати від імені народу не лише в межах конкретних державних інститутів, але й в моральному плані: він постає в статусі ідеолога, духовного пастора. Взяття політиком на себе відповідальності за долю інших людей, класів, націй, народів накладає на нього високі моральні зобов’язання. Передусім — це обов’язок сприяти проникненню в політичну діяльність моральних засад — гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності. По-друге, що випливає з першого, — це необхідність для політика безперервного морального самовдосконалення, без чого сама по собі політична діяльність не стане моральною. По-третє, усвідомлення політиком відповідальності за долю народу вимагає від нього бачення в особі народу і кожного його представника рівноправного суб’єкта відповідальності, а не ставлення до нього лише як до об’єкта політичної діяльності.

У розглянутому аспекті співвідношення моралі і політики абсолютний моральний імператив вимагає гуманних політичних цілей, які й повинні визначати такі ж самі моральнісні, гуманні засоби їх здійснення. Гуманна мета в політичній діяльності передбачає від політиків адекватних гуманних методів. Відсутність у політичній діяльності гуманної цілі визначає її соціальну незначущість, непотрібність та в кінцевому підсумку — нежиттєвість. Політичні цілі, які є індиферентними щодо гуманності, моральності, є одночасно індиферентними й щодо людини, її природних прав і свобод, не мають морального права на існування і мають бути виключені із політичної діяльності.

Вибір негуманних, аморальних засобів здійснення гуманних цілей є суперечністю, соціально-політичним дисонансом, сигналом неблагополуччя в політичному житті, що веде до соціального напруження, політичної нестабільності і, в кінцевому підсумку, — до політичного насильства. Замість принципу “ціль виправдовує засоби” автором пропонується принцип, який можна виразити формулою “гуманний політик — гуманна мета — гуманні засоби — гуманний результат”. Крізь призму цього принципу висвітлюється справжня моральна, аксіологічна цінність і висота того чи іншого політичного рішення, адекватне моральне обличчя політиків. Роль гуманних засобів в політичній діяльності є настільки значимою, що можна стверджувати, що засоби в політиці мають вирішальне значення.

Спільність політики й етики визначається спільністю їхніх цілей: метою політики є прагнення до блага, мета етики — прагнення до блага життя, становлення справедливих суспільних відносин. Етичною спільністю, яке відповідає політичній організації суспільства, виступає справедливість, яка завдяки своєму розподільчому характеру (розподілу власності, послуг, доходів тощо) збігається з політикою.

У співвідношенні етики, політики і моралі політика і етика є найбільш рухливими, із зміною політики змінюється й відповідні етичні ідеї; етика стабільності може змінюватися етикою оновлення, а остання — етосом виживання.

Ненасильство є і моральним принципом політичної діяльності. На відміну від прагматичного ненасильства, що виступає як інструмент, який може використовуватись політиками з різними намірами (як засобом для цілей), ненасильство як принципова моральна позиція зобов’язує політиків до амілітарного мислення і амілітарних рішень і ідей, накладає на них внутрішню заборону, певне табу, запобігає заподіянню фізичній, матеріальній і моральній шкоді. Ненасильство як моральний принцип політичної діяльності і як загальнолюдська цінність завойовує серед політичних і державних діячів все більше прихильників.

У висновках підведено підсумки дослідження, зроблено узагальнення і сформульовано рекомендації.

Дослідження гуманізації політичної діяльності в концепції ненасильства підвело до формування основного і формоутворюючого висновку: гуманізація політичної діяльності є об’єктивним процесом утвердження в політичному житті гуманних цілей і адекватних гуманних засобів, пріоритету загальнолюдських моральних цінностей над корпоративними, обмеження і в перспективі — витіснення насильства із політичної діяльності, утвердження в політиці ненасильницьких, мирних форм і методів розв’язання соціально-політичних проблем. Розвиток політики вимагає безперервного духовно-морального вдосконалення політиків, гуманізації політичних цілей та засобів їх досягнення. Сучасна глобалізація людства — взаємозалежність держав, народів, націй, перехід суспільства на постіндустріальну (інформаційну) стадію, існування “синергетичних” систем, які в своєму розвитку супроводжуються станом нестійкості (точками біфуркації), існування ядерної зброї, міжнародного тероризму роблять силовий тиск в політиці, насильницьке розв’язання внутріполітичних і міжнародних проблем неприпустимим. Виключення сили, насильства із політичної діяльності стає моральним і політичним імперативом ХХІ століття. Політичне насильство — війни, бунти, змови, міжнародний тероризм не можуть бути інструментами політики і політичної діяльності, вони повинні перебувати поза політикою і розглядатися не як політичні дії, а як терористичні акції і кваліфікуватися як особливо небезпечні злочини, учасники вчинення яких мусять відповідати перед міжнародним судом. Прояви політичного насильства — фашизма, тоталітаризма в будь-яких формах мають викликати негативну реакцію міжнародного співтовариства і відповідні санкції ООН. Політична діяльність є творінням людей-політиків, які екстраполюють свої особистісні якості на політику, визначаючи її цілі і засоби.

Апеляція до гуманізму, ненасильства має стати деонтологічним обов’язком політика, який мусить відноситись до суб’єктів політичної діяльності так, як би хотів, щоб і вони ставились до нього.

Мілітарна політика є наслідком мілітарного мислення політиків. Усунення мілітарного політичного мислення можливе на шляху переорієнтації свідомості політиків в бік гуманізму і моральності.

Гуманізація політики можлива шляхом гуманізації свідомості політиків.

Для прискорення гуманізації політичної діяльності, переходу від політики сили до політики гуманізму і моральності, автор пропонує такі рекомендації:

·  

·  

·  

·  

·  

·  

·  

·  

·  

·  

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення дисертації викладені в наступних роботах автора:

1. Семененко М.І. Громадянські і політичні права та особисті свободи. — Розділ IV у навчальному посібнику “Права людини. Методичні рекомендації для вчителів” / Упорядн. Людмила Заблоцька. — К.: Українська правнича фундація, 1996. — С. — 82.

2. Семененко М.І. На часі — політика моральності // Віче. — 1999. — № . — С. — 103.

3. Семененко М.І. Гуманізація політичної діяльності в призмі концепції ненасильства // Нова політика. — 1999. — № . — С. — 45.

4. Семененко М.І. Політика ненасильства: концептуальний аспект // Нова політика. — 2000. — № . — С. 31 — 36.

5. Семененко М.І. Сила політики – в політиці ненасильства // Людина і політика. – 2001. – № . – С. – 39.

6. Семененко М.І. Політика ненасилля і гуманізму: світоглядний аспект // Політика і час. — 2001. — № . — С. — 76.

7. Семененко М.І. Світоглядно-ідеологічні принципи розбудови гуманістичної держави в Україні // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: Матеріали науково-практичної конференції 22–23 листопада 1996 р. – К.: Генеза, 1997.

8. Семененко М.І. Гуманістичні принципи деформування національної самосвідомості у студентів технічного вузу // Тези доповідей Всеукраїнської науково-методичної конференції “Виховання студентів у технічному вузі: методологічні засади, практика, перспективи” 16 – 18 жовтня 1996 р. – К.: УДУХТ, 1996.  

Семененко М.І. Природа, людина, суспільство: світоглядну аспекти гуманізації суспільства. – У вид.: Уряду України, Президенту, законодавчій і виконавчій владі. Людина і духовність. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників / Кер. авт. кол. А.І. Комарова. – К., 1996. – Т. . – С. – 105.

АНОТАЦІЯ

Семененко М.І. Гуманізація політичної діяльності в концепції ненасильства. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальностю 23.00.03 — політична ідеологія і політична культура. — Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Український державний університет харчових технологій, Київ, 2001.

В дисертації досліджуються процеси гуманізації політики і політичної діяльності крізь призму концепції ненасильства, обгрунтовуються переваги еволюційно-реформаторського шляху соціально-політичного розвитку перед революційно-насильницьким, неприпустимості політичного насильства як такого, що призводить до дегуманізації суспільних відносин, матеріальних і людських втрат.

Висвітлюються гуманістичні ідеї Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга, осмислюється історичний досвід їх застосування в політичній діяльності, показана загальнолюдська цінність гуманістичних ідей, можливість і необхідність їх актуалізації в політичній практиці в Україні і в сучасних міжнародних відносинах.

Досліджується взаємозв’язок моралі і політики, роль етики в реформуванні політики, співвідношення загальнолюдського і корпоративного рівней моралі, обгрунтовується ненасильство як моральний принцип політичної діяльності, реалізація якого забезпечує соціальне наступництво, історичну спадковість.

Ключові слова: ненасильство, гуманізм, моральність, духовність, політика, політична діяльність, моральна політика, політика ненасильства, гуманізація політики, гуманні цілі, гуманістичний світогляд, гуманні засоби, соціальна справедливість, загальнолюдські цінності, мир, консенсус.

АННОТАЦИЯ

Семененко М.И. Гуманизация политической деятельности в концепции ненасилия. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.03 — политическая идеология и полтическая культура. — Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Украинский государственный университет пищевых технологий. Киев, 2001.

В диссертации исследуются процессы гуманизации политики и политической деятельности сквозь призму концепции ненасилия, обосновываются преимущества эволюционно-реформаторского пути социально-политического развития в сравнении с революционно-насильственным, недопустимости политического насилия, который ведет к