Міністерство внутрішніх справ України

Університет внутрішніх справ

СИДОРЕНКО Олександр Леонідович

УДК 316.33:378.058 (477)

ПРИВАТНА ВИЩА ШКОЛА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ:

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Спеціальність 22.00.03 – соціальна структура,

соціальні інститути та соціальні відносини

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Харків–2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі соціології Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія”, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

АСТАХОВА Валентина Іларіонівна,

ректор Харківського гуманітарного інституту “

Народна українська академія”

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ГОРОДЯНЕНКО Віктор Георгійович,

завідувач кафедри соціології

Дніпропетровського державного університету

доктор соціологічних наук, професор

ГЕРАСІНА Людмила Миколаївна,

професор кафедри соціології та політології

Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого, м. Харків

доктор соціологічних наук, професор

ЧЕРНЕЦЬКИЙ Юрій Олександрович,

Харківський національний університет ім.

В. Н. Каразіна

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана

Франка, м. Львів.

Захист відбудеться “24” березня 2001 р. о 10 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д64.700.01 в Університеті внутрішніх справ МВС України за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету внутрішніх справ МВС України за адресою: 610 80, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “___”__________ 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради О.С.Мошенський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціально-економічні, політичні та духовні зрушення, що відбулися в Україні протягом останнього десятиліття, зробили визначальний вплив на всю інфраструктуру культурно-освітньої галузі, на характер і спрямованість соціальних відносин з відтворення інтелектуального потенціалу суспільства. Кардинальні зміни в соціокультурній сфері, і зокрема в освітній галузі, були діалектично обумовлені комплексною дією об’єктивних і суб’єктивних чинників. Серед них найважливіші – системна політична трансформація українського суспільства і держави в напрямку демократії, відродження приватної власності та розбудова ринкової інфраструктури, реконструкція соціальної структури суспільства (об’єктивні); зміна філософії та “ідеології” освіти з акцентуацією постіндустріальних гуманістичних цінностей, реструктуризація освітніх інтересів і потреб молоді, що прагне отримати вищу освіту (та інші суб’єктивні).

Визнання за вищою освітою ролі найважливішого чинника впливу на економіку і культуру суспільства, на характер публічної політики та, зрозуміло, на формування і розвиток високоморальної, творчої особистості, яка здатна виконувати складні й відповідальні функції інтелігенції, стало нагальною вимогою часу.

Реформування освітньої системи в Україні, що здійснюється з метою виведення її на рівень світових стандартів навчання й поновлення інтелекту нації, природно обумовило становлення й розвиток небюджетного сектору в освіті. Він не тільки “зламав” державну монополію в цій галузі, як дійсно ринковий інститут, але й став проявом пореформованої свідомості українського суспільства, його готовності до входження в нову систему відносин і духовних цінностей.

В Україні наприкінці 90-х років склалася досить значна мережа приватних навчальних закладів, що здійснюють свою діяльність позабюджетного фінансування й роблять суттєвий внесок у процес оновлення філософії й методології освіти та демократизації вищої школи.

Приватний сектор вищої освіти, крім того, став інститутом соціальної компенсації щодо пошуків і сподівань української молоді, яка прагне мати можливість альтернативного вибору у процесі здобування вищої освіти (і за формами, і за вибором спеціальностей, і за часовим алгоритмом). Зрештою, приватна вища школа поступово і неухильно формує в Україні новий соціальний канал професійної соціалізації особистості, яка має більш природно (і менш травматично) входити у структури ринкових відносин через рейтинговий відбір (конкуренцію), фахову якість, гідні людські риси. Не випадково американський соціолог Р. Міллс в роботі “Владна еліта” досить високо оцінив соціальну роль приватної освіти в передачі традицій вищих соціальних класів, що регулюють надходження нового багатства й таланту, формують всебічно розвинену людину, що зрозуміло, прагне стати багатішою, респектабельною та впливовою. І як свідчить статистика розвинених країн, переважна частина випускників приватних шкіл, коледжів, університетів у подальшому займають високе становище в органах влади, помітне місце в публічній політиці, економіці, юриспруденції, науці тощо, до певної міри забезпечуючи й досить високий рівень компетентності в керівництві державою.

Отже, у цивілізованому світі та країнах, що здійснили демократичну модернізацію в 50–80-х рр., право на освіту поза державною системою ніколи не заперечувалось суспільством, а навпаки – вважалося за елітарну ознаку культурних потреб. Більше того, підтримка з боку держави неухильно зростає.

В Україні процес розбудови приватної вищої школи не був ідеальним, безпроблемним, у всьому послідовним і законодавчо забезпеченим. Ускладнюється це положення викривленим розумінням конкуренції, яку створює приватна освіта, відсутністю взаємодії між небюджетними вищими навчальними закладами з приводу розв’язання таких питань, як підготовка і перепідготовка власних педагогічних кадрів, формування належної матеріально-інформаційної та методичної бази навчання, і навіть труднощами щодо єдності у виробленні стратегічних цілей і напрямів розвитку вищої приватної освіти в Україні. Все це створило підстави щодо необхідності комплексного наукового дослідження процесу інституціоналізації вищої приватної освіти в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі соціології Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія” відповідно до комплексної цільової програми “Формування інтелектуального потенціалу нації на межі століть: економічний, політичний та соціокультурний аспекти”, яку було зареєстровано УкрІНТЕІ з 1 січня 2000 р. (№ 0199V004470), а також згідно плану розвитку науково-дослідної роботи в ХГІ “НУА” на період 2000–2010 років.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є опрацювання цілісної соціологічної концепції інституціоналізації приватної вищої школи, яка розкриває феноменологічні ознаки цього інституту, тенденції та закономірності становлення, соціальні чинники, зв’язки і механізми, що свідчать про його зрілість і життєздатність.

Досягнення визначеної мети зумовило необхідність розв’язання в роботі таких завдань:

–

–

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є соціальний інститут приватної вищої освіти в Україні.

Предмет дослідження являє собою процес інституціоналізації приватної вищої школи, який відбувався в Україні в 90-ті роки ХХ ст. і супроводжується специфічними і типовими тенденціями.

Методологічну основу дослідження склали класичні соціологічні парадигми інституціонального підходу та соціології освіти соціальних відносин і зв’язків. До головних проблем роботи застосовано методологію структурно-функціонального (Т. Парсонс), інноваційного і компаративного аналізу, а також діяльнісного і біхевіористичного підходів, методи контент-аналізу, соціального моделювання та емпіричного аналізу. Отже, методології дисертації свідомо було надано комплексного характеру із пріоритетом загально-соціологічних підходів.

Теоретичним підґрунтям дисертації стали, по-перше, фундаментальні ідеї та положення інституціональної соціології (М. Оріу, С. Ліпсет, П. Блау, М. Дюверже, Р. Міллс), в яких соціальні інститути представляють собою свідомо врегульовану, організовану та функціонально зорієнтовану форму діяльності людей. По-друге – класична концепція соціології освіти та виховання, що була започаткована на поч. 20-х рр. ХХ ст. Уордом, Дж. Дьюї, Е. Дюркгеймом, М. Вебером та отримала розвиток у 60–80-ті роки в працях Ф. Кумбса, Р. Будона, А. Турена, М. Арчера, К. Дженкса та ін. По-третє, напрацювання вітчизняних наукових шкіл, які протягом багатьох років займаються комплексним розвитком соціології освіти та виховання. Серед найбільш відомих – харківська соціологічна школа, очолювана В. І. Астаховою та О. О. Якубою, львівська школа соціології освіти на чолі з Н. Й. Черниш, наробки київських соціологів Алексюка А. М., Головатого М. Ф., Головка С. М. та ін.

Значну предметну користь для дослідження обраної теми склали праці вчених країн СНД, особливо московської школи, започаткованої М. М. Руткевичем та Ф. Р. Філіповим, школи свердловських соціологів на чолі з Л. Я. Рубіною та ленінградських дослідників освітянських проблем, які працюють під науковим керівником В. Т. Лісовського.

Певна частина узагальнень і висновків, що зроблені в роботі, ґрунтуються на матеріалах робіт відомих зарубіжних соціологів, які наприкінці ХХ ст. розвивають соціологію вищої школи в аспекті проблем глобальної кризи освіти, реформування, демократизації та лібералізації вищої школи, соціології освітніх систем, зміни філософії та соціальних функцій освіти (К. Арнольд, М. Арчер, Р. Бердал, С. Боулз, Р. Будон, П. Бурдьє, Г. Джинтіс, К. Керр, Ф. Майор, П. Ньюмен, Т. Рюлькер, Б. Саймон, У. Сьюел, М. Таскер, Д. Флауд, М. Форбек, А. Хелсі, Т. Хюсен та ін.).

Наукова новизна дослідження насамперед визначається тим, що в дисертації вперше у вітчизняній науці здійснено комплексне опрацювання соціологічної концепції інституціоналізації приватної вищої освіти в Україні шляхом визначення її соціальної природи і сутності, виокремлення необхідних характеристик і ознак, виявлення тенденцій і процесів, що супроводжують цей процес.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й рекомендації роботи можуть бути використані для вдосконалення законодавчих актів й інших нормативних документів стосовно діяльності (і зокрема, акредитації) приватного сектора вищої освіти. Теоретичні результати роботи, у вигляді побудови соціологічної концепції інституціоналізації приватної освіти дають підстави для подальшого розвитку теорії соціології освіти та соціальних інститутів, розробки нових педагогічних технологій для вищої школи; зрештою, можуть бути застосовані під час викладання відповідних соціологічних курсів. Крім того, запропонований у дисертації науковий алгоритм оцінки діяльності вищих навчальних закладів небюджетного фінансування може знадобитися у процесі оптимізації регіонального і національно-державного управління ними за моделлю дистанційного періодичного контролю (ліцензування й акредитація).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням, що виконане особисто автором. Оригінальність і первинність отриманих результатів забезпечено тим, що автор дисертації, здійснивши узагальнення й аналіз численних документів з діяльності приватних ВНЗ в Україні, значного масиву вітчизняної та зарубіжної наукової літератури з інституціональної соціології та соціології освіти, опрацював і запропонував авторську концепцію інституціоналізації приватної вищої освіти в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації, науково обгрунтовані дослідницькі висновки і рекомендації, що наведені в роботі, були апробовані автором у наукових доповідях та виступах на 20 міжнародних, національних та регіональних конференціях, симпозіумах, семінарах; оприлюднені в наукових дискусіях і “круглих столах” з проблем розвитку освіти та приватної школи. Найбільш значні з них – міжнародна науково-методична конференція “Гуманізація вищої освіти та виховної роботи (Харків, ХГІ “НУА”, 1998); І та ІІ Міжнародні семінари лідерів приватної освіти (Харків МОУ, обласне управління освіти і науки, 1999 і 2000 рр.); Міжнародна науково-практична конференція “Світ, війна, історія. Слов'янство у геополітичному просторі: підсумки війни з фашизмом і погляд у ХХІ ст. (Харків, ХДПУ ім. Г. Сковороди, 1995 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації” (Харків, ХГІ “НУА”, 1996 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Випускники вузів України на ринку праці” (Харків, ХГІ “НУА”, 1999 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Жінки – лідери освіти” (Харків, ХГІ “НУА”, 1998 р.); Всеукраїнська науково-методична конференція “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи” (Київ, Міністерство освіти і науки України, 2000 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Університетська освіта України ХХІ ст.: проблеми, перспективи, тенденції” (Харківський національний університет ім. В. Каразіна, 2000 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності (Київ, Державна академія керівних кадрів освіти, 1998 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Нові форми виховної роботи у вищих навчальних закладах освіти України: пошуки, проблеми, завдання (Євпаторія, 1997 р.); Харківські соціологічні читання 1999 та 2000 рр. (Харківський національний університет ім. В. Каразіна); науково-практична конференція “Молодь у посттоталітарному суспільстві: український варіант (Харків, ХДПУ ім. Г. Сковороди, 1993 р.) науково-практична конференція “Соціальні та правові проблеми діяльності вищої школи в умовах оновлення” (Харків, Національна юридична академія України, 1991 р.); науково-методична конференція “Експертні оцінки елементів навчального процесу” (Харків, ХГІ “НУА”, 2000 р.); щорічні загальні науково-методичні збори (семінари) вчителів і викладачів Харківської області (1991–2000 рр.).

Окремі положення, тези і висновки дисертації доповідалися на методологічних і методичних семінарах кафедри соціології ХГІ “НУА” та отримали впровадження в програмах і змісті навчальних дисциплін “соціологія освіти”, “соціологія управління” та “соціологія молоді”, що викладаються в даному вищому навчальному закладі. Найбільш практично вагомі результати й ідеї дисертації запроваджено до методології та змісту регіональної концепції розвитку освіти на Харківщині (1995–2000 рр.) та надано сумісно із пропозиціями інших науковців Харківських ВНЗ у вигляді пропозицій щодо вдосконалення проекту Закону України “Про вищу освіту” (ред. 2000 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в низці монографій та колективних наукових робіт:

1.

2.

3.

Крім того, результати дослідження висвітлені у 20 наукових статтях, опублікованих у спеціалізованих фахових виданнях із соціологічних наук, 4 статтях у нефахових журналах, 5 науково-методичних публікаціях та в 15 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи. Дисертація містить відповідно до цілей, завдань і логіки дослідження 4 розділи і 12 підрозділів, вступ і висновки. Повний обсяг дисертації 382 сторінки. Кількість використаних джерел і літератури – 538.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його логіка і методологія; висвітлюється ступінь наукової розробки цієї проблеми в межах соціологічних парадигм; формулюються положення наукової новизни, які як гіпотеза виносяться автором на захист, теоретичне і практичне значення даного дослідження та його апробація в межах прийнятих форм наукової практики.

Розділ перший “Інституціоналізація приватної вищої освіти як невід’ємний елемент реформаційного процесу в Україні” присвячено аналізу основних передумов та чинників виникнення та інституціоналізації приватної вищої освіти. Особливо акцентується увага на тому, що процес становлення приватної вищої освіти пов’язано із загальним процесом реформування освітнього простору в Україні і обумовлено колом чинників багатомірного характеру.

У першому підрозділі “Економічні та соціальні передумови реформування освітянської системи в Україні” зазначається, що кризові стани освіти є не тільки результатом недосконалої соціальної політики, але й проявляються як наслідок характерних для сучасного суспільства суперечностей між формальною організацією навчального процесу та його змістом, цілями освіти та її результатами.

Особливу увагу приділено аналізу взаємозв’язків освіти і суспільства загалом. Це дає можливість дійти висновку, що освітня реформа в Україні передбачає не лише нову модель педагогічного процесу, але й принципову зміну завдань освіти. Кінцевою метою навчання має стати підготовка людини до життя і праці, створення умов для всебічного розвитку людини та її адаптаційних можливостей, підготовка високоосвіченої, професійно орієнтованої, інтелігентної особистості, здатної знайти своє місце в умовах життєвих реалій.

У системі авторського аналізу передумов реформування освітнього простору України основним є розгляд освіти, як одного з найважливіших соціальних інститутів, який органічно пов’язано із соціально-економічною і політичною організацією суспільства, характером і домінуючою спрямованістю суспільного життя. У контексті цього підходу дослідження вказаних факторів дозволяє дійти висновку, що для кардинального оновлення освітньої системи необхідно докорінно переглянути філософсько-ціннісні джерела освіти і здійснити її структурно-організаційну перебудову, в основі якої знаходяться процеси відтворення й збереження власних самобутніх форм, методів, структур тощо, а також окремі технології освіти, запозичені з інших культур.

Урахування вище згаданих чинників та характеру їх впливу на розвиток системи освіти дозволяє виділити як мінімум три базових принципи реформування системи освіти в Україні: демократизація всього освітнього простору; багатоукладність і варіативність освіти; регіоналізація освіти.

Науковий аналіз передумов виникнення приватної освіти на сучасному освітньому просторі України дозволяє дійти висновку, що головна мета реформування освіти може бути досягнута лише на нових правових і методологічних засадах, приведенні системи освіти у відповідність з нинішніми економічними можливостями і загальнодержавними потребами.

Розгляд соціальних передумов реформування освіти не може бути проведено без ціннісних основ моделі фахівця. У розв’язанні цих завдань особливу роль відіграє гуманітарно орієнтована модель фахівця, розробці якої приділено значну увагу в роботі. Її принципи та особливості реалізації вимагатимуть спрямованості на розвиток особистісних і творчих якостей молодого фахівця.

У другому підрозділі “Виникнення приватної вищої школи як результат зародження ринкових відносин” проведено історико-соціологічний аналіз виникнення приватної вищої школи. Особливо зауважується на тому, що вже до середини ХІХ ст. сформувався комплекс причин, що стимулювали диференціацію навчальних закладів. Серед них можна назвати великі соціально-економічні перетворення в країні, становлення держави на шлях капіталістичного розвитку; деяку демократизацію суспільного життя; зростання національної самосвідомості; поступове зближення з європейськими державами і збільшення впливу останніх; соціально-класові зміни, що потребують урахування і компромісів для запобігання соціальним вибухам.

Наприкінці ХІХ ст. суспільство перейшло до активної побудови освіти у своєму розумінні цього явища. Неурядова – вільна вища школа створювалася, як правило, передовою інтелігенцією на свої кошти, отримувані за рахунок навчання, і частково на кошти торгово-промислових кіл. Це була специфічна, така, що не субсидувалася державою, система суспільних і приватних навчальних закладів.

Аналіз історичного контексту розвитку недержавного сектору освіти дозволив виділити сучасний етап як принципово важливий для розвитку освітнього простору України. У його структурі виокремлюються тенденції і риси, які мають визначальне значення для розуміння феномена приватної вищої школи як соціального інституту.

Розгляд становлення приватної вищої освіти в контексті розвитку ринкових відносин дозволяє виділити декілька періодів її функціонування: 1991 – початок 1992 р. – поява перших приватних вищих навчальних закладів; 1992–1994 рр. – бурхливе зростання і різке збільшення чисельності приватних ВНЗ; 1995–1996 рр. – переломний момент у життєдіяльності приватних ВНЗ: початок акредитації, деяке скорочення числа ВНЗ, завершення “кількісного етапу”; 1996–1999 рр. – затвердження приватними ВНЗ свого права на існування; державне визнання; видача перших дипломів про вищу освіту.

Зазначається, що в цілому приватні ВНЗ довели доцільність свого існування. При всій неоднозначності процесів, що відбуваються у вищій школі України, необхідно визнавати, що до кінця 90-х років сформувалася досить вагома приватна сфера вищої школи. Провідними ВНЗ недержавної форми власності накопичено певний досвід інноваційної діяльності, відроблено форми і методи навчально-виховного процесу, що дають змогу українській вищій школі входити до світового освітнього простору. Акредитовані ВНЗ мають досить солідну матеріальну базу і добрий кадровий потенціал, що дозволяє розраховувати на їхній стабільний розвиток і сприяння в розв’язуванні найскладніших соціально-економічних і політичних проблем України.

Створення приватних ВНЗ ще раз наочно показало, що в умовах переходу до ринкових відносин роль освіти як чинника соціальної мобільності і диференціації змінюється, вона вже перестає бути лише каналом соціальних переміщень.

У третьому підрозділі “Характерні ознаки та принципи діяльності приватних вищих навчальних закладів” визначаються базові риси сучасної освітньої парадигми – фундаментальність, цілісність, спрямованість на задовольняння інтересів особистості. Незалежно від напряму підготовки фахівців вища школа має дати тому, хто навчається, цілісне уявлення про сучасну природну картину світу, закласти фундамент для оцінки наслідків професійної діяльності фахівців, сприяти творчому зростанню особистості, правильному вибору індивідуальної програми життя на основі пізнання особливостей, потреб і можливостей кожної людини. Саме на цих ідеях ґрунтувалася розробка концептуальних принципів створення і функціонування приватних вищих навчальних закладів, що виникли в Україні на початку трансформаційного етапу її розвитку.

Аналіз різноманітних визначень і методологічних бачень “соціального інституту”, “освіти як соціального інституту”, “вищої школи як соціального інституту” дозволили дати авторське трактування поняття “приватна вища освіта”, яке позначає сукупність навчальних закладів, що не забезпечуються і не контролюються (цілком або частково) державними органами.

Очевидно, що критерії визначення приватної вищої освіти мають ураховувати і фінансовий, і управлінський, і функціональний чинники, але головним залишається форма власності, на якій ґрунтується діяльність ВНЗ.

Методологічні засади концепції приватної освіти, на яких ґрунтується авторський аналіз, дозволяють розробити основні критерії інституціоналізації приватної вищої школи, серед яких важливим виступає наявність особливих функцій, які виконує приватна освіта. Дослідження цих функцій лежить в напрямку розбіжностей між державним і недержавним секторами освітньої галузі. Різниця полягає, по-перше, в тому, що державні навчальні заклади виконують замовлення держави, а приватні – замовлення суспільства, здійснюючи права батьків і педагогічне право незалежних суб’єктів освіти та сприяючи цим становленню громадянського суспільства. Друга різниця між державними і приватними ВНЗ – у способах фінансування і формах оподаткування. Третя суттєва відмінність приватних ВНЗ полягає в рівні відповідальності за результати своєї праці. Четверта відмінність приватних ВНЗ – їхній специфічний мікроклімат, що сприяє формуванню громадянськості, патріотизму, моральних принципів та ідеалів. Функції приватної вищої освіти розглядаються як інтегруючий показник, крізь який аналізується специфіка соціальних норм, особливі професійні групи, які виконують соціальні ролі в системі приватної освіти, а також специфіка освітніх закладів.

Аналіз якості освіти доводить, що особливу роль у її підвищенні відіграє конкуренція. Слід зазначити, що конкурентне середовище на українському ринку освітніх послуг сформувалося швидко і природно завдяки успадкованому науково-технічному потенціалу країни. Поряд з цим конкурентний тиск на ринку освітніх послуг України територіально нерівномірний, що пов’язано з концентрацією вищої школи і наукових установ, яка склалася у регіонах країни.

Із зростанням рівня життя населення вдосконалення освітніх систем і механізму ринкових відносин у класичному маркетинговому трикутнику “якість – ціна – сервіс” якість освіти і сервіс освітніх послуг стануть основними чинниками переваг абітурієнтів, конкурентоспроможності ВНЗ та їхніх випускників. Для здійснення складної маркетингової стратегії диверсифікації товару в поєднанні з диференціацією ринку в умовах кризи потрібні багатогранні фахівці. Чотири принципи “адаптивність – фундаментальність – випередження – стійкість”, що закладені в динамічну модель фахівця приватного ВНЗ як інституту ринкової економіки, створять умови для виховання і підготовки якісно нового професіонала.

Розділ другий “Визначення статусу навчальних закладів нового типу”. У ньому визначаються основні методологічні засади процесу інституціоналізації приватної вищої освіти. Проводиться обґрунтування ефективності функціонального підходу для аналізу проблеми взаємозв’язку системи приватної вищої освіти з механізмами розвитку суспільства.

Соціологічний аналіз системної кризи, яку переживає Україна, дозволяє говорити, що макроекономічні структури управління перестали бути гарантом затребуваності молодого фахівця. Для сучасного стану освіти джерелами навчаючих і коректуючих впливів можуть бути керівна система, зовнішнє середовище загалом, але можуть бути й елементи самої системи, наприклад, система навчальних дій, контроль і коректування реакцій, адаптована до зовнішнього середовища структура управління навчанням.

У першому підрозділі “Економічні та правові засади регулювання діяльності приватних вищих навчальних закладів в Україні” приділено увагу детальному аналізу економічних особливостей та законодавчої бази існування та функціонування приватної освіти в Україні.

Зазначається, що приватна освіта – це ринковий феномен. Його дослідження може і проводиться в межах дисциплінарної матриці макро- і мікроекономічних теорій ринку. Побудова теоретичної моделі приватної освіти як елемента ринку відбувається у два етапи: 1) описання об’єкта в термінах і поняттях традиційної ринкової теорії; 2) адаптація утвореної моделі до практичних умов інституціональної і функціональної кризи економіки України.

Приватна освіта за своєю природою більш оперативно реагує на ринковий попит, що робить його гнучкішим і демократичнішим. Заслуговують на увагу і нецінові чинники попиту в галузі освіти: субститути, прибутки, очікування і переваги споживачів тощо, аналізу яких приділено увагу в роботі.

У сучасних умовах набула актуальності проблема розподілу ринку освітніх послуг між державним і приватним сектором. Доведено, що нинішні типові покупці послуг приватної освіти – це представники гуманітарної і наукової інтелігенції, підприємці і держслужбовці. У порівнянні з державними внз такий соціальний склад абітурієнтів не має суттєвих відмін, що є непрямим підтвердженням того факту, що дедалі більша кількість споживачів послуг приватної освіти обирає її, розраховуючи на більш якісний продукт – кінцеві знання Ф.Э. Шереги, В. Г. Харчев, В. В. Сериков. Социология образования: прикладной аспект. – М.: Юристъ, 1997. – С. 37..

Взагалі, основна суперечність сучасного етапу існування системи вищої освіти – це суперечність між труднощами її фінансування, що наростають, і зниженням віддачі, з одного боку, та диверсифікацією потреб суспільства у представниках інтелектуальної праці, пов’язаною з наявними ринковими перетвореннями, – з іншого.

Процес створення й активізації діяльності приватних ВНЗ наростає, проте до цього часу практично не дослідженою залишається правова природа їхнього створення і функціонування. Особливо важливою є розробка проблем розвитку правового статусу приватних внз як комплексу правових засобів, що забезпечують його організацію і діяльність, відтворюють його становище як у системі вищої освіти, так і в колі суб’єктів ринкової економіки.

Основними елементами, сукупність яких складає своєрідну правову модель ВНЗ, є: 1) “програмний” блок, що формує зміст роботи, цілі і завдання приватного ВНЗ; 2) правові підстави організації приватного ВНЗ як осередку вищої освіти, з одного боку, і суб’єкта підприємництва – з другого; 3) права, обов’язки і функції приватного ВНЗ, що служать здійсненню програми його діяльності, і його відповідальність; 4) правовий режим управління приватним ВНЗ, структура і функції його адміністрації.

Комплексний аналіз взаємозв’язку соціальних та правових норм у процесі інституціоналізації приватної вищої освіти дозволив дійти висновку, що за межами нормативного регулювання і будь-яких рекомендацій з боку вчених залишається значне коло проблем. У результаті найбільш прийнятною сьогодні організаційно-правовою формою створення в Україні недержавного ВНЗ є господарче товариство, що засновано на договірних засадах і має на праві власності своє уособлене майно, а учасники ВНЗ мають лише зобов’язувальні права з урахуванням зроблених внесків. Проте це відразу ставить його в один ряд з комерційними структурами, що породжує значні проблеми у функціонуванні ВНЗ.

Структурний аналіз приватної вищої школи доводить, що як самостійна організаційна система приватний ВНЗ повинен мати для забезпечення своєї діяльності комплекс структурних підрозділів. З точки зору статусу приватного ВНЗ, рівня його акредитації, завдань, що стоять перед ним, і змісту діяльності ці підрозділи можна віднести до трьох видів: основні, допоміжні і управлінські. Набір цих підрозділів зумовлено специфікою, розмірами ВНЗ тощо.

Аналіз правових основ діяльності приватних ВНЗ підтверджує необхідність розв’язання найважливішої теоретичної проблеми – забезпечення на рівні законодавства країни єдності і рівності всіх ВНЗ. Прийняття відповідних законів дасть змогу визначити правові ознаки навчального закладу як особливого типу установи незалежно від форми власності, що уможливить виокремлення приватних ВНЗ від інших суб’єктів підприємництва; встановити єдині правові вимоги до внутрішнього устрою вищих навчальних закладів, незалежно від форми власності, за ознакою реєстрації їх як особливих типів установ – навчальних закладів; запровадити особливий порядок реорганізації і ліквідації навчального закладу, передбачивши насамперед соціальний захист учасників освітнього процесу.

Другий підрозділ “Вища приватна освіта як феномен світової культури” присвячено аналізу феномена приватної вищої освіти крізь призму діяльності ВНЗ України та західних країн, тобто у взаємозв’язку з конкретно-історичними умовами розвитку суспільства.

Зауважується, що у західних державах реформи у сфері вищої освіти спричинили дві глобальні зміни. Насамперед було нівельовано монополію університетів на вищу освіту, з’явилися спеціалізовані ВНЗ і коледжі при муніципалітетах, великих промислових корпораціях тощо. Згодом кардинальні зміни відбулися у фінансуванні ВНЗ: переважна більшість університетів і нових ВНЗ перейшли до системи фінансування, в якій значну частину складають позабюджетні джерела – кошти корпорацій, фондів, меценатів, надходжень від оплати за навчання та ін. Це дає можливість говорити про зміцнення статусу приватності вищої школи в розвинених країнах Заходу.

У цілому аналіз доводить, що в ході реформ зміна освітньої парадигми призводить до перегляду загальноприйнятих соціальних принципів освіти або пошуку врівноважуючої альтернативи. Саме на принципах неперервності і спадкоємності навчання ґрунтується формування “вільного освітнього простору”. Створюючи паралельну спадкоємність, ця ідея несе в собі демократичну основу, розширюючи можливості культурного вибору для людини як у здобутті професії, так і в мобільній перекваліфікації, розширенні профілю спеціальності, змінюючи таким чином соціальні гарантії зайнятості.

Приватні ВНЗ країн Заходу при реалізації принципів освітньої політики прагнуть достатньої гнучкості, що породило новий принцип розвитку освіти – інституціональну рефлексію. Поряд з цим активно впроваджуються принципи: “випереджувального розвитку” освіти в порівнянні з динамікою соціального зростання; принцип інноваційності; принцип “зваженого консерватизму”. Стверджується також прагнення знайти універсальні, загальнолюдські критерії освітнього прогресу (ідея “глобалізму”) в будь-якому регіоні світу.

Аналіз об’єктивної обумовленості здійснення освітніх реформ у світі демонструє, що вони пов’язані з низкою загальних причин, які призвели до таких найважливіших тенденцій, що торкнулися всіх рівнів освіти: розширення системи дошкільного виховання; загальна доступність середньої освіти; поширення освіти, що ґрунтується на середній школі, широкий розвиток різноманітних форм післясередньої приватної освіти: професійних училищ, спеціальних професійних шкіл та коледжів, технікумів, курсів; доступність вищої освіти; розвиток системи освіти дорослих.

Набуте в ході прогнозування і планування більш глибоке розуміння взаємозв’язку між вищою школою і соціальними змінами змушує сьогодні розв’язувати інтегроване завдання складання концептуальної карти нових підходів до прогнозу і розробки на її основі типології та методики планування освіти. Найбільш ефективним і з точки зору соціальної значущості, і за часовою стійкістю і методичною оригінальністю визнається “модель потреби в робочій силі” (С. Баскін, В. Армбрустер та ін.), побудовану на принципі “селективної експансії” і обмеження освіти лише її економічною функцією; “модель потреби в освіті” і “модель індивідуального попиту на освіту” (так звана гарвардська модель – Ч. Дженкс та ін.) як засоби подолання соціальних відмінностей і конфліктів; “модель суспільної потреби і суспільного попиту”, що ґрунтується на аналізі соціального конкурсу в навчальні заклади, та ін.

Аналіз процесів розвитку приватної освіти в різноманітних соціальних системах дозволив досягти інноваційності в розробці концепції освіти в Україні при постановці завдань, в аналізі їх реалізації, а також розкрити додаткові резерви освоєння культури конкретного суспільства. Особливу увагу приділено і чинникам, що гальмують названі процеси.

Третій підрозділ “Міжнародний досвід діяльності приватної вищої школи та його значення для України” присвячено вивченню практичного досвіду інших країн, яке набуває сьогодні особливої актуальності як умова створення власної системи управління якістю освіти, яка б враховувала специфіку і кращі традиції освіти.

Аналіз тенденцій розвитку українського суспільства припускає інтегрування приватних ВНЗ у систему вищої школи, яка склалася. Уявляється, що відбуватиметься поступове офіційне включення позабюджетних навчальних закладів до загальної системи освіти, їх визнання.

Неминуче питання, що постійно виникає останнім часом, – питання про місце недержавного сектора в загальній системі вищої освіти. Найважливішими для розвитку цього сектора в майбутньому, як підтверджує міжнародний досвід, є дві позиції: 1) цей сектор збережеться як більш гнучка оболонка потужного державного ядра; 2) в якісному плані рівень освіти, яку дають позабюджетні ВНЗ, буде порівняно з рівнем освіти у провідних державних ВНЗ.

Значну увагу в розвитку системи освіти за кордоном приділено саме соціологічним дослідженням, завдяки яким здійснюється регулювання окремих секторів освіти. Результати соціологічних досліджень дозволяють говорити про типові тенденції розвитку світових ринків освітніх послуг і особливості їх маркетингу. Основними чинниками, що визначають вибір ВНЗ абітурієнтами є: престиж ВНЗ, визнання його торговельної марки (диплома) роботодавцями; якість процесу навчання; можливості для наукових досліджень; матеріально-технічна база; наявність спеціальних (унікальних) освітніх програм; кількість і рівень підготовки абітурієнтів, тобто ступінь виборності ВНЗ при наборі абітурієнтів тощо.

Означена в роботі ідентичність окремих процесів розвитку української та світової систем освіти дозволяє ефективно використовувати визнані технології розвитку освітнього простору.

Третій розділ “Специфіка соціальних зв’язків у вищих навчальних закладах небюджетного фінансування” присвячено аналізу специфіки найважливіших структурних елементів вищої школи як соціального інституту.

У першому підрозділі “Особливості формування та тенденції змінювання студентського контингенту, механізми реалізації кадрової політики”, акцентовано увагу на тому, що студентство являє собою перехідну соціально-демографічну групу, нетривале перебування в якій є однією із форм соціального переміщення – свого роду