НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПОТЕБНІ

СЕЛІГЕЙ

Пилип Олександрович

УДК 811.161.2’373.6:159.942

ВНУТРІШНЯ ФОРМА НАЗВ ЕМОЦІЙ

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10. 02. 01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертація є рукописом.

Працю виконано у відділі загальнославістичної проблематики та східно-слов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Науковий керівник: член-кореспондент НАН України,

доктор філологічних наук, професор

ПІВТОРАК Григорій Петрович,

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, завідувач від-ділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ТАРАНЕНКО Олександр Онисимович,

Інститут української мови НАН України, завідувач відділу лексикології та комп’ютерної лексикографії.

кандидат філологічних наук, доцент

МОСЕНКІС Юрій Леонідович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

докторант кафедри сучасної української мови.

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, кафедра української мови, м. Київ.

Захист відбудеться 3 жовтня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 172. 01 для захисту докторських (кандидатських) дисертацій при Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мово-знавства ім. О. О. Потебні НАН України та Інституту української мови НАН України.

Автореферат розіслано 1 вересня 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філол. наук, професор Н. Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Сучасна лінгвістика виявляє незмінний інтерес до проблем взаємозв’язку мови, культури та свідомості. Нині перед дослідниками постає завдання – на матеріалі щонайширшого кола мов показати, як мовна картина світу відбивається в тих чи інших рисах мовної структури, в різних мовних одиницях. Важлива роль у цьому кон-тексті відводиться внутрішній формі слова (ВФС), або семантичній мотивації. Хоча ВФС глибоко досліджувалася в працях Б. О. Серебренникова, О. Ф. Ло-сєва, В. Г. Вари-ної, В. В. Бібіхіна, О. П. Єрмакової та О. А. Земської, В. М. Русанівського, Б. О. Плотнико-ва, загалом цьому явищу поки що приділяється не настільки багато уваги, як вимагає очевидна його важливість. Про це свідчить, наприклад, відсутність цілісної й несупе-речливої теорії ВФС, відсут-ність прийнятного визначення ВФС, повна відсутність словників семантичних переходів. Ґрунтовне й усебічне вивчення цієї проблеми ще тільки починається.

У сучасному мовознавстві посилюється також інтерес і до семантичного розвитку лексики. Стало цілком очевидним, що етимологічні розвідки обов’язково повинні містити відомості про ВФС та про послідовність семантичних змін, яких слово зазнало протягом усієї своєї історії. Крім того, увагу етимологів дедалі більше при-вертають назви непредметних сутностей – абстрактних понять, суспільних відносин, психічних явищ (І. А. Стоянов, Т. А. Харитонова). А втім глибоких розвідок про поход-ження й принципи номінації такої лексики все ще небагато. Їх створення лишається насущним завданням етимологічної науки, бо вони дозволять наочно показати вели-кий і поки що недооцінений потенціал порівняльно-історичного методу суголосно новітнім антропо-центричним і когнітивним тенденціям у лінгвістиці.

Однією з груп непредметної лексики є назви емоцій. Ю. Д. Апресян, Н. Д. Арутю-нова, В. І. Ша-ховський, Л. Г. Бабенко, Л. І. Шахова та ін. різнобічно вивчали ці назви на синхронному рівні, проте спеціальний комплексний аналіз їхньої внутрішньої форми досі ще не проводився. Окремі спос-те-ре-ження з цього приводу можна знайти лише в деяких працях М. М. Покровського, Л. А. Булахов-ського, Ю. В. Откупщикова. Реферо-вана дисертація є спробою системного підходу до цієї проблеми з праг-ненням дослідити матеріал по можливості вичерпно. У ній зібрано всі (або майже всі) лек-сичні наз-ви емоцій у сучасній українській літературній мові, проаналізовано їхню ВФ, і при цьому вста-нов-ле-ні закономірності підкріплено семантичними паралелями з дея-ких інших європейських мов, а та-кож даними синтаксичної сполучуваності лексичних назв емоцій і даними фразеології. Залучення пси-хологічних знань про емоції дозво-лило ці закономірності правильно систематизувати й пояснити.

Безпосередній аналіз ВФС та інтерпретація його результатів мають обов’язково спиратися на певне теоретичне підґрунтя. Оскільки одні аспекти явища ВФС на сьо-годні досліджено краще, а інші – гірше, виявилося також необхідним окремо зупини-тися на деяких дискусійних, остаточно не вирішених питаннях загальної теорії ВФС.

Таким чином, актуальність дослідження полягає в тому, що обрана тема від-повідає важливим тенденціям сучасної лінгвістики, а саме: прагненню до вивчення мовних картин світу, інтересу до історичного розвитку лексичної семантики слів та до лексики, яка позначає непредметні сутності; актуальність теми зумовлена ще й недостатньою вивченістю деяких питань теорії ВФС, а також підвищеним суспільним інтересом до внутрішнього світу людини та її емоційної сфери.

Зв’язок праці з науковими планами. Обрана тема тісно пов’язана з етимоло-гічними дослід-женнями, які тривалий час проводяться у відділі загальнославістичної проблематики та східно-слов’-янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

Об’єктом дослідження стали назви емоцій у сучасній українській літературній мові, а предметом – їхня внутрішня форма (семантичні мотивації).

Основна мета дисертаційного дослідження – виявити і пояснити внутрішню форму (семантичні мотивації) назв емоцій у сучасній українській літературній мові.

Для її досягнення необхідно було виконати такі конкретні завдання:

– узагальнити наявні лінгвістичні та філософські дослідження ВФС, уточнити її сутність;

– обґрунтувати підходи та методи лінгвістичного аналізу ВФС;

– зібрати й систематизувати лексичні назви емоцій у сучасній українській літературній мові;

– провести етимологічний аналіз цих назв, простежити появу і розвиток у них первісних значень емоцій;

– встановити тематичні групи лексики, на базі яких з’являються назви емоцій;

– описати номінативні моделі лексичних назв емоцій, тобто показати, які ознаки покладено в основу їхньої номінації;

– з’ясувати, чому назви емоцій семантично мотивуються назвами саме цих ознак;

– визначити випадки спільних семантичних переходів у назвах емоцій для укра-їнської та деяких інших мов;

– виходячи з виявлених закономірностей, уточнити непевні етимології деяких назв емоцій;

– показати на конкретному матеріалі, як робота свідомості відбивається в мові, і, зокрема, проілюструвати тезу про те, що мовний знак – це певна інтерпретація позначуваної ним реалії.

Джерела. Досліджувана лексика добиралася зі словників української мови – тлумачного, перекладних, синонімічних, а також із наукових праць із психології емо-цій. Джерелами етимоло-гіч-них пояснень слугував насамперед “Етимологічний слов-ник української мови”, а також “Этимоло-гический словарь славянских языков” за ред. О. М. Трубачова, етимологічні словники І. І. Огієнка, М. Фасмера, П. Я. Черних, Г. П. Ци-ганенко, М. М. Шанського і Т. О. Бобрової. Загалом дослідження охоплює 478 українсь-ких назв емоцій. Семантичні паралелі з інших мов – слов’янських (російської, білору-ської, польської, болгарської) і неслов’янських (латинської, французької, німецької, англій-ської) – добиралися з перекладних, синонімічних та ідеографічних словників. Дані про їхнє поход-ження наводяться відповідно до найновіших етимологічних слов-ників усіх цих мов.

Використана в дисертаційному дослідженні методологія спиралася на окремі теоретичні положення неогумбольдтіанства, зокрема на підхід до мови як до симво-лічної системи. Ключовою засадою праці стала думка про те, що мовний знак, як і мо-ва в цілому, являють собою погляд на світ, певний спосіб його розуміння (В. Гум-больдт, О. О. Потебня, Е. Сепір, О. Ф. Лосєв). Хоч мова також становить певний бік дій-сності, але вона відбиває цю дійсність і відбиває творчо, увесь час її обробляє та пе-ре-робляє Лосев А .Ф. Знак. Символ. Миф. – М., 1982. – С. 128.. ВФС є одним із основних засобів такого розуміння. Якщо мова в цілому міс-тить у собі певний погляд на світ, то ВФ слова відбиває певний погляд на реалію, що її позначає це слово. Разом з тим у дослідженні враховано й той незаперечний факт, що мова – це не лише автономна система символів, а водночас і явище, тісно пов’язане з позамовною дійсністю, з вимогами суспільства та потребами комунікації. Тому історія назв емоцій висвітлюється у зв’язку із самими емоціями як явищами психічного світу людини, а також у зв’язку із закономірностями номінативної діяльності мовців.

Основним лінгвістичним методом, застосованим у праці, став порівняльно-історичний метод, а допоміжними – метод семантичного поля, метод “слова і речі” та метод семантичних пара-лелей.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що в ній:– 

розроблено нові підходи до деяких нерозв’язаних проблем загальної теорії ВФС;– 

уперше цілісно відтворено етимологію та семантичні мотивації більшості лек-сичних назв емоцій;– 

виявлено номінативні моделі, відповідно до яких іменуються емоції;– 

на основі психологічних знань про емоції вперше пояснено семантичні моти-вації їхніх назв у мові.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно:

– пропонує вирішення деяких остаточно не розв’язаних загальнотеоретич-них проблем ВФС;

– показує, як робота свідомості відбивається у ВФС, і цим доводить тісний зв’язок між пізнавальною і номінативною діяльністю людини;

– доповнює, уточнює та узагальнює дотеперішні етимологічні пояснення назв емоцій;

– на матеріалі етимології назв емоцій підтверджує наявність закономірнос-тей в історичному розвитку лексики;

– на матеріалі ВФС показує, як в українській мовній картині світу інтерпре-тується емоційна сфера людини;

– відтворює уявлення давньої людини про свій внутрішній світ.

Практична цінність дисертації. Зібраний фактичний матеріал, результати й висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані:

– у загальних працях з етимології, історичної та порівняльної лексикології, теорії номінації, історії психології та міфології, у працях з проблеми взаємозв’язку мови й свідомості;

– при створенні й удосконаленні етимологічних та історичних словників, зокре-ма в тій їхній частині, де йдеться про семантичну мотивацію та семантичний розвиток аналізованого слова, а також при створенні словника семантичних переходів;

– при етимологізуванні назв емоцій неясного походження;

– у дослідженнях семантичних мотивацій інших груп лексики (як зразок);

– у вузівських курсах, спецкурсах і підручниках із загального мовознавства, ети-мології, лекси-кології, лінгвокраїнознавства, а також у шкільному навчанні – для підви-щення інтересу учнів до рідної мови та її історії.

Апробація. Основні теоретичні положення та результати дисертаційного до-слідження обговорювалися на засіданні відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, на Міжнародній науковій конференції “Тра-диції Харківської філологічної школи. До 100-річчя з дня народження М. Ф. Наконечного” (Харків, 2000 р.), на Наукових читаннях, присвячених пам’яті акад. Л. А. Булаховського (Київ, 2000 р.), на ІХ Міжна-родній кон-фе-ренції “Мова і культура” (Київ, 2000 р.) і на Міжнародній науковій конференції “Наукова спадщина професора С. В. Семчинського і сучасна філологія” (Київ, 2001 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 наукових статей.

Структура. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (208 назв), переліку лексикографічних джерел (27 назв), списку умовних скорочень і додатку. Повний обсяг дисертації – 231 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, його новизну, теоретичне та практичне значення, визначено методологічну основу праці, подано перелік використаних у ній методів, розглянуто попередні дослідження, дотичні до обраної теми.

У першому розділі “Місце ВФС у загальній системі мови” розглядаються за-галь-но-теоретичні проблеми ВФС, а також обґрунтовуються лінгвістичні підхо-ди до цього явища, застосовані в другому розділі – при безпосередньому аналізі ВФ назв емоцій та інтерпретації його результатів.

Перший підрозділ першого розділу “Аспекти вивчення ВФС” присвячений нинішнім підходам до ВФС у низці лінгвістичних дисциплін – загальному мово-знавстві, лексикології та словотворі. У ньому також простежуються джерела сформу-вання лінгвістичного поняття внутрішня форма.

У сучасному мовознавстві спостерігається кілька різних підходів до явища ВФС. Номінативний підхід наголошує на тому, що основу ВФС становить назва певної ознаки денотата, покладена в основу його номінації. Уже відома в мові назва однієї ознаки використовується для позначення предмета загалом, хоч він становить сукупність різних ознак. Мотиваційний підхід трактує ВФС передусім як зв’язну лан-ку між новим словом і словом, від якого воно було утворене. Когнітивний підхід підкрес-лює встановлений свідомістю номінатора зв’язок між двома різними понят-тями. У процесі пізнання нове поняття формується на основі давнішого, вже відомого поняття; ВФС фіксує цей зв’язок і тим самим зберігає підхід думки до денотата, яким він був на момент створення слова. Звідси зароджується розуміння мовного знака як інтерпретації відповідної реалії. Образний підхід убачає у ВФС образно-мотивований зв’язок між денотацією і конотацією, який дозволяє створювати різноманітні експре-сивно-стилістичні ефек-ти.

Кожен із названих чотирьох підходів відбиває різні етапи того самого когнітивно-номіна-тивного процесу. Справді, щоб дати ім’я новій реалії, треба відібрати якусь одну з її ознак, що вже має в мові свою назву, тобто номінативну ознаку, і викорис-тати цю назву як твірне слово для створення нового слова. Ця номінативна ознака пов’язує похідне слово з твірним словом, і між ними виникають відносини семантич-ної і структурної (або словотвірної) мотивації. Відносини семан-тичної мотивації між двома словами в мові вказують і на когнітивний зв’язок між двома відпо-відними поняттями в мисленні, так що за ВФС можна визначити, на основі якого давнішого поняття виникає нове поняття. Когнітивний зв’язок між двома поняттями – зв’язок асоціативний, і відбувається він у формах метонімії чи метафори. У випадку мета-фори реалізується образний потенціал ВФС, і вона тим самим збагачує експресивні можливості мови. У єдності цих чотирьох сторін і полягає суть ВФС як мовного явища.

Ґрунтовна теоретична розробка поняття внутрішня форма щодо мови належить В.Гумбольдту. Його традиційно вважають насамперед кантіанцем, проте ця його кон-цепція стає зрозумілішою, якщо її розглядати в контексті філософської системи Г. Ге-ге-ля. Постулюючи тотожність буття й мислення, Г. Гегель, як відомо, розглядав реаль-ний світ як проявлення ідеї – духовного й розумового начала, а історію – як процес пізнання абсолютною ідеєю самої себе. Ця абсолютна ідея лежить в основі всіх явищ природи й суспільства (в тому числі й мови). Так само як реальність, за Г. Гегелем, – ре-зультат діяльності абсолютного духу, так і у В. Гумбольдта матеріально виражені мовні форми – результат діяльності духу мови. Дух мови, матеріалізуючись в устах мовців, створює мову за законами певного глибинного принципу, який визначає всю її своєрідність і який В. Гумбольдт назвав внутрішньою формою мови (ВФМ). Мова – зовнішній прояв абсолютного (або народного) духу. ВФ кожної мови по-особливому членує навколишній світ на лексичному та граматичному рівнях, унаслідок чого пос-тає мовна картина світу. Вона є не дзеркальною копією цього світу, а його інтерпре-та-цією. Різні мови не просто по-різному позначають ту саму реалію, але подають її різне бачення. Отже, кожна мова втілює в собі оригі-нальний світогляд. Звідси стає цілком зро-зумілою методологічна вимога В. Гумбольдта вивчати мову в тісному зв’язку з ду-ховним життям людини, тобто у зв’язку з його свідомістю, мисленням та культурою.

Гумбольдтівське вчення про ВФМ далі розвинув О.О.Потебня, який досліджував один з її конкретних виявів – внутрішню форму слова. За О. О. По-тебнею, це внут-рішня мовна здатність за допомогою наявних у мові ресурсів створювати нові слова й вира-жа-ти нові значення. Вона проявляється щоразу, коли необхідно уявити, зрозуміти й за-крі-пити в мові нове явище, тобто виразити словом новий зміст. Прикметно, що нині де-далі яснішим стає органічний зв’язок між поглядами О. О. Потебні та ідеями неогум-больд-тіан-ства, і це добра нагода для поєднання традицій українського та зару-біжного мовознавства.

Чому ВФС називається власне формою? У філософії ще з часів античності намітилося розуміння ВФ як певного принципу, який формує, організує все суще й зок-рема зовнішні форми речей. Якщо зовнішні форми речей з плином часу змінюють-ся, то їхні внутрішні форми лишаються незмінними. Так, протягом багатьох віків мо-же істотно змінитися звукова оболонка слова (його зовнішня форма) та його лексичне значення, натомість ВФ цього слова (походження, етимон) лишається незмінною.

Поглиблено взаємозв’язок категорій змісту і форми розроблявся в німецькій кла-сичній філософії. І. Кант розрізняв матерію – розмаїття чуттєвого досвіду, і форму – те, що певним чином синтезує, уніфікує це розмаїття. Г. Гегель, прояснюючи взаємо-зу-мовленість матерії і форми, додатково запровадив категорію змісту, яка охоплює собою обидві ці категорії. Найголовніше ж те, що матерія стає змістом лише будучи оформленою. А оскільки термін матерія пізніше був замінений виразом зовнішня фор-ма, то тепер є підстави говорити про подвоєння форми, про два її види: форма міс-титься в змісті – це внутрішня форма – й одночасно становить щось зовнішнє щодо ньо-го – зовнішня форма. Внутрішня форма наближається до поняття структури – внут-рішньої організації змісту, а зовнішня являє собою спосіб матеріального існу-вання і вираження змісту.

У наш час під формою (опускаючи при цьому визначення зовнішня) розу-міють передусім звуковий склад мови. Через це слово форма в терміні внутрішня форма слова призводить до плутанини, неясності, адже ВФС вважається насамперед явищем семантичним. Насправді ж у терміні внутрішня форма слова прикметник внутрішня протиставляє це явище формі зовнішній, тобто звуковій оболонці слова, а іменник форма підкреслює ту семантичну оболонку, на базі якої з’являється, а потім починає розвиватися лексичне значення слова. Отже, явище ВФС належить водночас і плану мовного вираження, і плану мовного змісту. Вона явище і формальне, і семантичне, тобто формально-семантичне.

Як і про мистецтво, про мову доречно говорити як про художнє, образне освоєння дійсності. У ній, поряд з основною функцією (комунікативною) та похідни-ми функція-ми (пізнавальною, сугес-тивною, експресивною), доцільно виділяти ще й окрему обра-зо--творчу функцію, яка виявляється саме у ВФМ. Термін мовна картина світу свідчить сам за себе: це певний погляд на світ, певна його інтерпретація. Тому щодо мови ціл-ком прийнятні естетичні підходи, якими оцінюються мистецькі, і зокрема літературні тво-ри.

ВФС, як одну зі складових елементів семантичної структури слова, слід чітко від-різняти від лексичного значення слова (ЛЗС), навіть якщо вони збігаються. Це розме-жування, у свою чергу, дає підстави стверджувати, що коли слова-відповідники у двох мовах мають різну ВФ, то це не завжди означає, ніби носії цих мов мислять поняттями з різним змістом. ВФ відповідників у кількох мовах може бути різною, але їхні лек-сичні значення, а отже, й поняття – однаковими. У дисертації на матеріалі низки слів де-монструється явний незбіг між ВФС і ЛЗС. На прикладі слова город показана довіль-ність ознаки, покладеної в основу ВФС, на прикладі слова кохання показано, що в ос-нову ВФС може потрапляти другорядна, неістотна ознака позначуваної реалії, а на прик-ладі слова демократія доводиться, що ВФС інколи може викривлювати суть де-нотата і що незбіг між ВФС і ЛЗС далі виливається у проблему “називати речі своїми іменами”.

Відмінність між словотвірною та семантичною мотиваціями полягає в тому, що перша визначається словотвірними послідовностями, а друга зумовлюється близь-кістю ЛЗС і можлива навіть між словами, які не входять до одного словотвірного ланцюжка: вода видра, вечір повіки. Зазначена відмінність дає підстави ствер-джувати, що, наприклад, слово горе семантично мотивоване дієсловом горіти, хоч безпосередньої словотвірної мотивації між ними може й не бути.

ВФС виникає разом із появою нового слова, і щоб краще з’ясувати її сутність, необхідно взяти до уваги перебіг номінативного акту. Через це другий підрозділ першого розділу “ВФС як результат процесу номінації” розглядає явище ВФС з позицій ономасіології.

Момент зародження ВФС – це вибір номінативної ознаки. При цьому денотат сво-єю природою, зовнішнім виглядом, своїми функціями попередньо лімітує або виз-начає наперед цей вибір. Щоправда, етимологічний аналіз лексики поряд із законо-мірними номінативними ознаками виявляє також ознаки випадкові, а інколи й зовсім неймо-вірні. Це пояснюється тим, що на ранніх етапах розвитку мови предмет міг іме-ну-ватися не за власними посутніми ознаками, а за ознаками, які приписувала йому давня людина відповідно до своїх донаукових уявлень (міфологічних, релігійних тощо).

У радянському мовознавстві серед чинників, які впливають на процес номінації, особливо підкреслювалась активна роль мовця і мовної спільноти. Така позиція част-ко-во має підстави. Проте вона спричинила недооцінку не менш важливої ролі, яку в процесі номінації відіграє сама мовна система та закріплені в ній номінативні моделі. Натомість неогумбольдтіанство підходить до мови як до символічної системи, котра сама активно впливає на сприйняття людиною світу. Хоч мовці для своїх потреб і ство-рюють нові назви, але цей процес все одно перебуває “під контролем” мови. Не людина творить мову, а навпаки, мовна система створює світогляд людини. Так, у дитини досвід фактично залежить від рідної мови: які слова вона почула, такі й понят-тя в неї сформувалися, які граматичні категорії представлено в мові, такими шляхами й розвиваються в неї навички мислення. Отже, в онтогенезі слово передує поняттю, й у мовців із самого дитинства картина світу складається не лише під впливом культури, в умовах якої вони живуть, а й під безпосереднім впливом лексичної та граматичної системи мови, якою вони розмовляють.“

Влада” мовної системи над процесом появи нового слова та вибором ВФС виявляється в тому, що номінатор реально може запропонувати лише такий новотвір, який йому “дозволять” створити морфемні, дериваційні, фонетичні можливості мови, наявний лексичний склад, а також мовні традиції, закони та норми. Закріплені в мові номінативні моделі при творенні нових слів до певної міри зумовлюють вибір саме та-кої, а не іншої ВФС. Вони активно регулюють процес номінації і тим самим дають під-стави розглядати семантичний розвиток лексики не як хаотичний, а як законо-мірний процес.

Досліджуючи ВФ назв емоцій, необхідно взяти до уваги істотну закономірність, яка спосте-рігається в мовній номінації непредметних явищ. Вона полягає в тому, що етимологія різноманітних назв психічних явищ, так само як і назв абстрактних понять і суспільних відносин, урешті зводиться до лексики, яка позначає цілком конк-ретні, матеріальні предмети і дії – ті, з якими людина мала справу в процесі практичного освоєння реальної дійсності.

У реферованому дослідженні напрямок мотивації “матеріальне, конкретне психічне, абстрактне, узагальнене” пояснюється тим, що аналогічним шляхом роз-вива-лося й самe мислення давньої людини. Спочатку вона звертала увагу на предметну реальність і оперувала з матеріальними речами, а вже потім починала замислюватися над абстрактним і психічним. Пізнаючи й називаючи непредметні сутності, вона вико-ри-стовувала для цього вже наявну і звичну для себе лексику предметного світу. Звідси випливає така закономірність: якщо в етимологічному гнізді одне слово (значення) по-зна-чає матеріальне, а друге – соціальне чи психіч-не, то перше з них, як правило, дав-ніше від другого, а друге, отже, семантично мотивується першим. Це цілком стосуєть-ся й назв емоцій, які загалом з’являються дещо пізніше, ніж назви різноманітних природних та культурних реалій, більш звичних і наочних для давньої людини. До-слідники синтаксичної сполучуваності назв непредметних явищ у мовленні також дій-шли висновку, що ці назви мають таку дистрибуцію, ніби вони позначають цілком матеріальні речі. Інакше кажучи, непредметний світ у синтаксисі моде-люється за образом і подобою предметного світу.

У номінації непредметних сутностей активну роль відіграють метафора й метонімія. Тому типологія ВФС передбачає розрізнення метонімічної ВФС, яка відображує реальну ознаку денотата: укр. жінка (букв. “та, що народжує”), лат. femina (букв. “годувальниця”), укр. ненависть (букв. “небажання бачити”), англ. tremble “страхатися” (букв. “тремтіти тілом”) і метафоричної ВФС, яка через пере-носне значення образно характеризує денотат, відбиває ставлення до нього мовця, міфологічні та поетичні вимисли: укр. сяяти “радіти”, нім. Donnerstag “четвер” (букв. “день бога грому”), фр. troubler “хвилювати” (букв. “мутити воду”).

У дисертації відзначається, що оскільки ВФС передає певну інформацію про денотат, вона тим самим закріплює в мові результати пізнання людиною цього денотата. Через це згадане розмежування ВФС на метонімічну та метафоричну зага-лом збігається з розрізненням у процесі пізнання двох послідовних етапів – емпі-ричного й теоретичного. Метонімічна ВФС відбиває перший “споглядаль-ний” етап, коли фіксу-ються ознаки предмета, які лежать “на поверхні” і які можна побачити з першого разу: зовнішній вигляд, функції, поведінка, обставини тощо. Натомість метафорична ВФС містить порівняння певного денотата з якимось іншим предметом або явищем і відбиває первісні спроби дати цьому денотатові якесь пояснення.

Етимологічний аналіз показує: практично всі назви емоцій виникають відповідно до цих закономірностей. Метонімічні назви емоцій відбивають якусь ознаку, що так чи інакше пов’язана з емоційним переживанням. Так, псл. *ћal? “жаль”, яке зводиться до іє. *gУзl- “колоти, жалити, тортури”, первісно означало лише фізичне ушкодження, бо-ліс-ний вплив на тіло – тобто те, що може викликати неприємні відчуття. Потім відбу-лася ситуативна або часова метонімія, і *ћal? стало позначати вже страждання від цього ушкодження. Невдовзі значення розширилося далі, і словом жаль стали нази-вати смуток і страждання взагалі, не обов’язково від фізичного болю. Метафо-рична ВФ у слові депресія “пригнічений психічний стан” ( лат. dзpressere “при-тискати, тиснути вниз”) виникла на основі елементарної розумової операції – порів-няння невідомого з уже відомим і відбиває образне розуміння цієї емоції як великої ваги, як того, що тисне.

Можна впевнено стверджувати, що активна роль метафори й метонімії при номі-нації емоцій, як і в розвитку лексики взагалі, випливає з особливостей міфічного мис-лення. Первісна людина, як відомо, не дуже чітко розрізняла такі категорії як суб’єкт і об’єкт, річ та її атрибути, просторові та часові відношення, походження й сутність, сутність і явище тощо. Через це її мислення оперувало зовнішніми вторинними якос-тями предметів, а об’єкти зближувало не за суттю, а за суміжністю в просторі й часі. За таких умов назви конкретних предметів легко ставали знаками непредметних явищ, тобто символічно їх замінювали. Звідси стає зрозумілим, чому найменування емо-цій здебільшого мотивуються не назвами посутніх ознак цих емоцій, а назвами зов-нішніх, вторинних якостей, назвами предметів і дій, з якими емоції виявляються суміж-ними в просторі й у часі, або назвами явищ, з якими давня людина порівнювала свої емоції.

З’ясування ВФ слів невідомого походження – одне із основних завдань етимо-логії. Через це в третьому підрозділі першого розділу “ВФС як об’єкт вивчення етимоло-гії” розглядаються зако-номірності в історичному розвитку лексики та методи його аналізу в етимологічному дослідженні.

Етимологія як наука про походження й історію слова покликана, поміж іншим, рекон-струювати його первинне значення, пояснити дальший зв’язок і розвиток зна-чень. Щоправда, донедавна етимологи, встановлюючи генетичні зв’язки слова, звер-тали увагу переважно на фонетичні відповідності, і в результаті семантика виявилася чи не найслабшим місцем в етимології. Нині ж стало цілком очевидним, що етимоло-гічні розвідки повинні обов’язково містити відомості про ВФС та про послідовність семантичних змін, яких слово зазнало протягом дальшого періоду свого розвитку. Звер-нення етимології до семантичної історії слова приводить до її зближення з істо-ричною лексикологією.

На сьогодні нагромаджено вже чимало прикладів однакового семантичного розвитку в різних, і зокрема неспоріднених, мовах світу на кшталт: “данина, метал, худоба” “гроші”, “тримати, схопити” “розуміти”, “різати” “час”, “смертний, земний” “людина”, “керувати конем” “керувати країною” тощо. Ці та інші при-клади достеменно засвідчують наявність в історичному розвитку лексики явних зако-но-мірностей і тенденцій. Проте, щоб ці останні поставали більш рельєфними, їх до-слідження повинно відповідати методичній вимозі системності, яка передбачає вив-чення зміни значень у кожному конкретному слові не ізольовано, а в контексті лек-сичної системи мови в цілому. А оскільки кінцева мета наукового дослідження – вста-новлення причин, то випадки семантичних змін повинні не просто збиратися й систе-матизуватися, а ще й діставати пояснення відповідно до загальних закономірностей семантичного розвитку лексики, особливостей людського мислення й рис культури.

Системність у реферованому дослідженні досягається послідовним застосуван-ням низки спеціальних методів, які зменшують гіпотетичність і підвищують достовірність віднайдених законо-мірностей. За методом семантичного поля пропонована етимоло-гія обґрунтовується посиланням на регулярні принципи номінації, притаманні лекси-ко-семантичному полю в цілому. В результаті закономір-ності, уже виявлені на матері-алі більш-менш прозорої лексики, дають ключ для пояснення етимологічно непрозо-рих слів. Метод “слова і речі” передбачає врахуван-ня того факту, що значення слів відбивають світ реалій і чимало семантичних пере-ходів можна пояснити природою денотатів, матеріальною та духовною культурою носіїв мови. Позначаючи реалію, слово своєю ВФ передає її зв’язки з іншою реалією, як їх розуміли в момент номінації. Тому цей метод вимагає залучати інформацію про денотати, позначені етимологізова-ною лексикою. Знання природи емоцій дозволило пояснити і правильно покласифіку-вати семантичні мотивації назв емоцій. За методом семантичних паралелей вірогід-ність пропонованої етимології підтверджується схо-жою ВФС у відповіднику з іншим коренем. Тобто для доказу гаданого розвитку значення в дослідженні наводяться випад--ки аналогічного розвитку значень в інших українських словах або в словах з інших мов – слов’янських і неслов’янських.

Оскільки мова як найголовніше знаряддя мислення з плином часу закріплює у своїх лексичній та граматичній системах ті чи інші його риси, вона фактично зберігає в собі історію думки. Про-мовистим прикладом ґрунтовного опису історії мислення за да-ними граматичного рівня мови може слугувати логіко-філософський коментар О.Ф.Ло-сєва до контенсивної типології мов. На лексичному рівні надійним джерелом таких реконструкцій виступає ВФС. Відбиваючи розвиток первісних сем і семантичні переходи, вона тим самим надає досліднику вірогідні відомості про історію мате-рі-альної та духовної культури, про розвиток первісного мислення й панівні в минуло-му ідеологічні уявлення. З не меншою достовірністю ВФС відбиває і результа-ти усві-до-млен-ня давньою людиною самої себе, свого психічного світу, і зокрема – своїх емо-цій.

У другому розділі дисертації “Семантичні мотивації назв емоцій” спочатку з’ясовуються сутнісні ознаки емоцій як явищ психічного світу, історія та структура ЛСП “Емоції” в українській мові, а потім аналізується внутрішня форма назв емоцій.

У психології емоції визначаються як суб’єктивні психічні стани, які у вигляді безпосередніх переживань приємного або неприємного відображають ставлення люди-ни до навколишнього світу, інших людей і самої себе. Чимало дослідників підкреслю-ють істотну роль емоцій у регуляції пове-дінки. Діяльність людини в кінцевому підсум-ку зводиться до задоволення потреб – фізіологічних, матеріаль-них, соціальних, духов-них. Людина поводиться також відповідно до суспільних норм, цінностей та ідеалів, які вона прийняла і сповідує. Основна функція емоцій – сигна-лізувати людині про те, наскільки зовнішні обставини та її вчинки відповідають цим потребам, цінностям та ідеалам. Якщо така відповідність є і потреба задоволена, то людина зазнає приємних емоцій: задоволення, захоплення, радість, насолоду, блажен-ство, щастя, надію, довіру, повагу, приязнь, кохання, гордість, упевненість, ціка-вість тощо. Якщо ж такої відповідності немає і потреби лишаються незадоволеними, то з’являються неприємні емоції: гнів, ненависть, злість, образа, досада, сум, горе, деп-ресія, фрустрація, хвилювання, тривога, ревність, боязнь, відчай, нудьга, зніяковіння, сором, заздрість, відраза, презирство тощо.

Щоб зрозуміти і правильно систематизувати метонімічні назви емоцій, виявило-ся необхідним взяти до уваги перебіг емоційного переживання. У найзагальніших ри-сах воно відбувається так. Поряд з людиною міститься чи складається причина емоції – якась річ або життєва ситуація. На них людина звертає свою увагу. Від органів від-чуття (рецепторів) сигнали про ці предмети передаються доцентровими нервовими волокнами до кори головного мозку, де вони перекодовуються в психічні образи, й у свідомості виникає відповідне уявлення. Сприйняті предмет або ситуація оцінюються відповідно до потреб людини, і це викликає в неї на ідеальному рівні приємне чи неприємне пережи-вання (власне емоцію). Емоційне переживання нерідко супрово-джу-ється певними фізіологічними змінами в організмі та змінами в зовнішній мото-риці тіла. Далі пережита емоція позначається на вчинках людини, тобто на поведінці.

Етимологічний аналіз метонімічних назв емоцій показує, що їхня ВФ фіксує якийсь один з етапів цього перебігу.

Чимало назв емоцій виникає від найменувань якихось “емоціогенних” предметів і явищ, типових життєвих ситуацій, приємних або неприємних подій, – тих, що не залишають людину байдужою, неодмінно викликають у неї ті чи інші переживання. Напрямок семантичного розвитку: “предмет або ситуація” “емоція, яку вони викли-кають”; згодом ця нова назва поширюється на схожі емоції від інших явищ: огида “від-раза” гид “нечисть, бруд” – бруд викликає відразу; приїстися “набрид-нути” приїстися “набридати від частого споживан-ня” – їжа, яку спожи-вають зачасто, втрачає свій приємний смак; щастя псл. *sъcкst?je “гарна частина, гарна доля” – людина задоволена, якщо їй при розподілі (напр., якогось майна) перепадає гарна частина. Пор. ще семантичні паралелі з інших мов: лат. fзlоcitвs “щастя” лат. fзlоs “успішний, багатий, плодючий”; рос. ликовать “радіти” ликъ “співи, танці, свято” – на святі лю-ди радіють; фр. embarras “збен-теження” embarras “перепона” – несподівана пе-ре-пона викликає розгубленість; нім. gefallen “подобатися” fallen “падати, випа-дати” – мотивація пояснюється ситуацією вдалого випадіння жереба або гральної кості.

Багато назв неприємних емоцій розвинулися від лексики, яка первісно позначала болісний дотиковий вплив на тіло людини або якесь ушкодження. Згодом значення цих слів розширюється, і вони починають вживатися й тоді, коли емоція зумовлена якимись іншими причинами – не обов’язково болісним фізич-ним впливом на орга-нізм: афект лат. affiсere “завдавати, уражати, впливати”; боязнь псл. *bojati sк, споріднене з псл. *biti “бити”; гризота “душевні муки” псл. *gryzti “гризти”; досада псл. *saditi “садити”, споріднене із садно “поранення”; образа разити “вдаряти, пошкодити”; пристрасть псл. *stradati “страждати” псл. *strada “на-пруження сил”; щем “тривога, неспокій” щем “тупий біль”. Пор. ще: рос. удручать “засмучувати” друкъ “палиця”, семант. розвиток: “ударити палицею” “засмутити”; пол. frasunek “смуток” нім. fressen “роз’їдати”; лат. offзndere “ображати” offзndere “вдаряти, пошкоджувати”; фр. blesser “ображати” blesser “завдати болю”; нім. Krдnkung “образа” kranken “хворіти, страждати”; англ. hurt “образа” hurt “ушкодження, рана, травма”. Пор. ще сталі вирази: сердечна мука, душа болить, убитий горем, з’їдають заздрощі, уколи сумління.

Емоційне ставлення досить виразно відбивається в очах під час споглядання предмета або людини, що викликають емоцію, і звідси семантична мотивація деяких назв емоцій дієсловами зі значенням зорового сприйняття: заздрість псл. *zьreti “бачити”, семант. розвиток “дивитися” “заглядатися недоброзичливо” “заздри-ти”; ненавидіти псл. *videti, семант. розвиток: “дивитися” “не хотіти бачити” “неприхильність”; презирство *презирати “оглядати, дивитися звисока” псл. *zьreti, семант. розвиток: “дивитися” “оглядати” “дивитися спогорда” “зневажати”. Пор. ще: лат. dзspicere “зневажати” “дивитися звисока” “диви-тися вниз”; лат. invidзre “заздрити” invidзre “дивитися недоброзичливо” vidзre “ди-витися”; англ. gloating “зловтіха” gloat “пасти очима, підглядати”. Пор. ще укр. фразеологізми: очі завидющі, очі мої не бачили б, дивитися зизом, упритул не бачити.

Назви приємних і неприємних емоцій можуть з’являтися від лексики, що позна-чає смакові відчуття в роті під час споживання їжі: гіркота “горе, прикрість” гір-кий; кислий “невдоволений, похмурий” кислий; насолода солодкий. Пор. ще: рос. брезгать “гидувати” псл. *brezgъ “кислий смак”; фр. savourer “насолоджу-ватися” savourer “смакувати”; нім. Erbitterung “злоба” bitter “гіркий”; англ. be sweet on “бути закоханим” sweet “солодкий”.

Звичайно емоційні переживання супроводжуються моторними змінами в зовнішній поведінці людини: змінюються міміка обличчя, темп, гучність та інтонації мовлення, активізуються або притлумлюються жестикуляція і рухи тіла. Через метонімію за часовою суміжністю назви цих зовнішніх виявів стали позначати відпо-відні емоції. Хоч насправді саме емоції викликають ці моторні реакції, проте в мові семантичний розвиток відбувається навпаки: від назви зовнішнього вияву емоції до назви самої емоції. Напр.: дутися “сердитися” дутися “наповнюватися повіт-рям”; емоція лат. movзre “рухати”; зворушення рушити “рухати”; пишатися псл. *peu- “пухнути, роздуватися”; потрясіння потрясати “трясти, примушувати здригатися”; червоніти “соромитися” червоніти “ставати рум’яним”. Пор. ще: біл. калаціцца “боятися” калаціцца “тремтіти”; лат. dзplфrвre “горювати” plфrвre “кричати, плакати”; фр. allйgresse “веселощі” лат. alacer “спритний, жвавий”; нім. Freude “радість” іє. *preУ- “стрибати”; нім. Verzьckung “захоплення” zucken “здри-гатися”; англ. stir “хвилювати” stir “ворушитися”. Чимало фразеологізмів також фіксують ті чи інші епізоди зовнішньої моторики під час емоційного пережива-ння: рвати й метати, повісити носа, роззявити рота з подиву, стрибати від задоволення, кусати лікті, лізти на стінку, нерівно дихати тощо.

Пережиті емоції спонукають людину до певних дій, що їх можна узагальнено пе-редати через ідею відстані між людиною і тим предметом (або іншою людиною), який викликає в неї цю емоцію. Приємні предмети притягують до себе людину, а непри-ємні – відштовхують. Через це назви приємних емоцій можуть мотивуватися лек-си-кою зі значеннями короткої відстані, зближення, контакту, а неприємних – лек-сикою зі зна-че-н-нями довгої відстані, відторгнення: близькість “почуття симпатії, дружби” близь-кий; прив’язаність “симпатія” прив’язу-вати; прихильність прихиляти; приєм-ність псл. *prijкti “приймати”; вернути безос. “відчувати огиду, презир-ство” від виразу вернути носа. Пор. ще: рос. отвращение “відраза” от-вра-тить “відвертати” – неприємне примушує відвертатися; лат. dзtestвrо “ненави-ді-ти” dзteвrо “відхиляти, видаляти, відганяти”; нім. Neigung “симпатія” neigen “нахиляти”.

Емоційні переживання часто супроводжуються внутрішніми фізіологічними змінами хімізму крові, частоти дихання і пульсу, тонусу артерій та артеріального тис-ку, діяльності потових залоз, травного апарату тощо. Через відсутність достовірних наукових знань давня і середньовічна людина не могла правильно пояснити причини такого свого душевного та фізіологічного дискомфорту і че-рез це номінувала емоції через метафору, тобто прирівнювала їх до більш знайомих для себе явищ.

Назви