НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Ситник Світлана Володимирівна

УДК 323.1 (477)

Соціально-політичні фактори трансформації етнічної самосвідомості українців другої половини ХХ ст.

Спеціальність 23.00.05 - Етнополітологія та етнодержавознавство

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ - 2001

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Борисенко Валентина Кирилівна,

завідувач кафедрою етнології та краєзнавства

Київського університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти :

- доктор історичних наук Майборода Олександр Микитович,

завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України;

- доктор політичних наук Оніщенко Ірина Григорівна, проректор з гуманітарної освіти, виховання та зовнішніх зв'язків Європейського університету фінансів, інформаційних систем менеджменту і бізнесу

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України

Захист відбудеться “ 27 ” лютого 2001 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (01011, м.Київ, вул. Кутузова, 8)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Автореферат розіслано “ 26 ” січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.А. Левенець

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Інтерес до проблем етнічної самосвідомості викликаний її особливим місцем серед основних компонентів етносу, що визначають характер етнічного розвитку. Явища етнічної психології стали невід'ємними компонентами у трактуванні сучасних етнополітичних процесів, які набувають актуальності й загострення в різноетнічному середовищі українського суспільства. Розвиток інформаційно-комунікативних міжетнічних контактів, спотворених непродуманою етнополітикою минулого, ставить на порядок денний питання про необхідність збереження етнічної самосвідомості корінного, найчисленнішого етносу української держави. Явища нерівномірного розвитку етнічної самосвідомості - від примусово пониженого рівня за радянських часів до значного підйому в кінці 80-х у 90-х роках, а також наявні сьогодні тенденції до нового зниження рівня етнічної самосвідомості потребують наукового пояснення. Актуальність теми зумовлена тим, що дослідження етнічної самосвідомості необхідне також і для вибору оптимального шляху розвитку сучасних культурних та мовних процесів в українському суспільстві. Тому науково-теоретичне вивчення проблеми етнічної самосвідомості сьогодні детермінується, передусім, її громадсько-політичним значенням і розкриттям механізму практичної дії етнічної самосвідомості. Аналіз її історичної динаміки в процесі розвитку українського етносу необхідний для вирішення проблем сучасності.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з науковою темою “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у ХХ столітті” (державний реєстраційний номер 97173), яка розробляється на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є етнічна самосвідомість - найбільш стала етнодиференціююча і, водночас, етноконсолідуюча ознака.

Предметом дослідження є соціально-політичні фактори другої половини ХХ ст., що спричинили трансформаційні модифікації етнічної самосвідомості українців.

Мета роботи : з'ясування характеру зміни етнічної самосвідомості українців у системі еволюційно-трансформаційних процесів означеного періоду. Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються наступні наукові завдання :

·

· виявляються особливості прояву етнічної самосвідомості в початковій та завершальній стадіях зазначеного періоду етноісторичного розвитку;

· визначаються елементи та явища, які найсильніше впливають на модифікацію структури етнічної самосвідомості, а особливо ті, що ведуть до її руйнування;

· окреслюються сучасний стан і перспективи розвитку етнічної самосвідомості українського етносу;

Територіальні межі дослідження визначаються кордонами Української РСР за станом на 1950 р.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з середини 40-х до кінця 90-х років. З історичного погляду його можна розмежувати на такі етапи : 1) друга половина 40-х - 60-ті роки – від початку спроб здобуття незалежності України до їх краху. Це період розвитку етнічної самосвідомості українців в умовах зміни національної політики, наслідком якої стала докорінна зміна етнічного складу. 2) 70 – 80-ті роки – часи найбільшої деформації етнічної самосвідомості за період існування українського етносу й водночас назрівання кризових явищ, які продукуватимуть необхідність збереження етнічної самосвідомості; 3) 90-ті роки – початок нової трансформації етнічної самосвідомості в нових політичних, економічних та соціальних умовах.

Методологічна основа дисертації та методика дослідження. У процесі роботи над темою дисертант виходив із принципів об'єктивності, системності та історизму. Сукупність використання дала змогу всебічно проаналізувати трансформацію етнічної самосвідомості. Вирішенню поставлених у дослідженні завдань сприяло використання існуючих найоб'єктивніших загальнонаукових напрацювань щодо теорії етносу, природи етнічної самосвідомості. Крім цього, при розв'язанні конкретних завдань було використано методи логічного аналізу, узагальнення, а також структурно-функціонального аналізу.

Джерелами дослідження є документи державних установ та партійних організацій, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Рукописних фондах при відділі фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. Слід зазначити, що чимало використаних у дисертації даних знаходиться у матеріалах державної статистики. Саме вони містять фактологічний матеріал, який доповнює загальну картину трансформації етнічної самосвідомості.

Наукова новизна дисертації визначається наступним:

- уперше досліджено, що розвиток етнічної самосвідомості українців у ХХ ст. мав ознаки деформації, обумовленої суспільними процесами, особливо етнополітичними, які, відповідно до існуючої політики, впливали на всі економічні, культурні та соціальні процеси, нівелюючи їх;

- доведено, що обмеження природного розвитку етнічних процесів у другій половині ХХ ст., втручання у сферу етнічності з метою реалізації політичних програм та ідеологічних догм було направлене на нищення етнічної самосвідомості українців, становило загрозу для його існування;

- уперше досліджено, що процеси руйнування системи етнічної самосвідомості в другій половині ХХ ст. набули прискорених темпів. Нищення таких ознак етносу, які підтримують життєспроможність етнічної самосвідомості, спричиняє процес саморуйнації її центрального ядра;

- дістало подальший розвиток положення щодо ролі і впливу ціннісних орієнтацій на розвиток етнічної самосвідомості;

- аргументовано, що в сучасних умовах етнічна самосвідомість потребує відродження та реставрації майже втрачених головних ознак етносу - мови, культури, традицій у їх обов'язковому поєднанні із загальноцивілізаційними принципами. Відродження української культури, традицій українського етносу на загальноцивілізаційних принципах – єдина можливість позбутися негативних стереотипів “архаїчності”, “сільськості” всієї сфери українського. За таких умов етнічна самосвідомість буде не лише етнодиференціюючою ознакою, а й елементом, сприяючим появі відчуття гордості за приналежність до українського етносу;

-спростовано думку про зростання етнічної та національної самосвідомості українського етносу на початку 90-х років, наслідком чого, як вважається, було прийняття акту незалежності Української РСР і створення на її базі держави Україна. Доводиться, що етнічна самосвідомість не може відновитися без відтворення її основних структурних елементів. Те, що сталося, було лише наслідком зміни ціннісних орієнтацій, створених етнічно- і національно свідомою частиною українського суспільства й успішно реалізованих у момент економічної та політичної кризи. Певне зростання етнічної самосвідомості в середовищі українського етносу спостерігалося лише в наступні роки незалежності, завдяки спростуванню негативного стереотипу вторинності української мови, української культури тощо.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з етнополітології, етнології, етноісторії, етнопсихології, етносоціології. Матеріали дисертації можна використовувати при розробці народознавчих курсів для середньої загальноосвітньої школи, курсів етнології, етнопсихології навчального процесу вищої школи. Робота має також практичне значення для відродження і нормального природного розвитку етнічної самосвідомості у сенсі виконання нею виховної, регулятивної, аналітичної та світоглядної функцій.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі її положення були представлені на міжнародних конференціях: “Проблеми досліджень усної історії східноєвропейських сіл 1920-х - х років” (м.Черкаси, 1998), “Етнічність в історії та культурі: матеріали і дослідження” (м. Одеса, 1998), “Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне” (м. Житомир, 1998), “Етнічна історія народів Європи” (м. Київ, 1999).

Основні положення дисертації та її висновки, обгрунтовані для публічного захисту, викладено в чотирьох статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць та трьох матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури загальним обсягом – 191 сторінка.Список використаних джерел та літератури включає 310 позицій.

Основний зміст дисертації

Перший розділ “Етнічна самосвідомість як об'єкт дослідженя” присвячено аналізу стану розробки означеної теми даної дисертації.

Проблема самосвідомості посідала одне з чільних місць у багатьох філософських системах: від філософсько-релігійних учень Давньої Індії до теоретичних розробок німецьких філософів. Проте лише Гегель у своїх наукових розробках поєднав поняття "народ" та "самосвідомость". Визначивши головні етапи становлення й умови формування свідомості як на рівні індивіда, так і на рівні колективного суб'єкта, певної спільності, він підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості1.

Поняття етнічної самосвідомості як ознаки, необхідної для характеристики етносу, з'явилося ще в 20-х роках у наукових розробках В.Старосольського, який уперше у вітчизняній науці дає характеристику етносу як цілісній системі із взаємопов'язаними структурними елементами, серед яких чільне місце посідає етнічна самосвідомість2.

У радянській науці проблема етнічної самосвідомості починає розглядатися лише в 40-х роках. Досліджуючи питання етнічних територій, П.І.Кушнер наголосив на важливості територіальної взаємодії та етнічної самосвідомості у формуванні й розвитку етнічної спільноти3. Далі проблема етнічної самосвідомості залишалася нерозробленою і в теоретичному, і в методологічному плані. Лише в 60-х роках, коли дещо послабився ідеологічний тиск і контроль за наукою, етнологи починають розробляти проблеми існування етнічних спільнот. М.М. Чебоксаров акцентував увагу дослідників на тому, що етнічна самосвідомость є однією з головних ознак етнічної спільноти, результат дії всіх основних факторів, що формують етнос4. Поєднавши динамічні та сталі ознаки в етнічній самосвідомісті, В.Б.Іорданський зазначив, що вона модифікується відповідно до розвитку суспільства і включає в себе цілий ряд змін, але її архаїчний підтекст хоч і руйнується, та не зникає зовсім5. Такий механізм характеризує етнічну самосвідомость як відносно стабільну ознаку етнічної спільноти. У 1968 р. Г.В.Шлепаков, підсумовуючи дослідження своїх попередників, запропонував науковцям розглядати етнічну самосвідомість як самодостатню систему6. Така пропозиція була значним досягненням у радянській етнологічній науці. Ю.В.Бромлей наголошував на необхідності розмежування двох аспектів проблеми: з одного боку, об'єктивного існування спільності походження членів етносу, з іншого – уявлення про таку спільність, яка виступає як компонент етнічної самосвідомості7. Проблему існування такої важливої етноконсолідуючої ознаки як “уявлення єдності походження” розробляли й інші дослідники8. Питання практичної взаємодії та взаємопроникнення системи етнічної самосвідомості й культури, механізм передачі й збереження міжпоколінної інформації в культурі розглядала М.Мід9. Е.С.Маркарян, аналізуючи окремі аспекти традиційної культури та психології народу, дійшов висновку, що здібність закріплювати типи поведінки в традиціях є феноменом людства. Це створює нові можливості неспадкового програмування діяльності в межах стійких колективних об'єднань10.

Підсумовуючи розвиток етнологічних знань у радянській науці, можна виділити кілька загальних тенденцій. Етнічна самосвідомість, її структура розглядалися в межах етносу як соціального утворення. Таке спрямування досліджень сприяло аналізу лише свідомих суб'єктивних аспектів у прояві етнічності (етнічність характеризується як феномен людського суспільства, що через поєднання свідомих і підсвідомих дійових актів відображає історико-культурне розмаїття існування етносу), в той час як існування підсвідомих проявів етнічності практично не розглядалося. Протягом 60 - 80-х років у радянській етнології фактично всі дослідження етнічної самосвідомості велися в напрямі визначення її конкретних ознак та характеристик. Ця тенденція продовжувала домінувати і в дослідженнях 90-х років.

Позитивним аспектом стала можливість залучення до наукового аналізу ширшого кола зарубіжної та забороненої вітчизняної літератури. У сучасних наукових пошуках актуальними стали праці О.О.Потебні11. Особливе місце в етнологічній науці займає проблема етнічної та національної ідентифікації. Активізації її розробки сприяла поява праці Е.Сміта. Важливим є твердження М.О.Шульги, що етнічна ідентичність, включаючи образи власної та інших етнічних груп, складає когнітивно-мотивуюче ядро етнічної самосвідомості12. Такої ж думки й Г.У.Солдатова. Вона доводить, що етнічна ідентичність є психологічною основою етнополітичної мобілізації, що розглядається як здатність і готовність людей об'єднуватися на основі етнічних ознак до групових дій щодо реалізації національних інтересів13.

Методологічні й теоретичні принципи соціально-психологічного підходу до дослідження етнічної самосвідомості використовували В.Г.Бабаков та В.М.Семенов, які розглядали проблеми взаємозалежності психіки, свідомості й культури, їх взаємопроникнення14.

Особливості етнопсихології – невичерпна тема в працях вчених України. Дослідженням етнопсихологічних проблем, зокрема й проблем етнонаціональної самосвідомості, присвячено багато розвідок у наукових журналах15. Етнокультурні явища як основа енічної самосвідомості досліджуються в працях М Жулинського та А.Ручка,16 Л.Нагорної, Я.Верменича,17. Серед нових методик досліджень етнічних питань можна виділити запропоновану В. Лісовим: “припускати наперед, що в реальності існують такі об'єкти, як етнос, нація – об'єкти, які не залежать від нашого осмислення цієї реальності – є хибною методологією, виокремити такі об'єкти, як етнос і нація, не можливо, не витворивши відповідні концепти етносу та нації”18. Визначенню концептів присвячене і монографічне дослідження І.Кресіної19, - на сьогодні найгрунтовніше з питань національної психології українців.

Аналіз наукової літератури з етнологічних проблем переконує, що хоча методик і способів їх вирішення немало, проблема етнічної самосвідомості залишається не вирішеною. Чимало методологічних проблем етнології та етнополітики лише порушено, вони недостатньо обгрунтовані. До того ж не можна не враховувати й того факту, що більшість теоретичних розробок було створено в 60 - 80-х роках, коли ідеологічна заангажованість, визнання лише матеріального в історії народу не давали повною мірою розкрити структуру свідомості етносу, а значить - дослідити його самосвідомість. Тому для вирішення поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, на наш погляд, доцільно було б відмовитися від теоретичної вузькості і розглядати етнічну самосвідомість як предмет - історично. За теоретичну основу пропонується взяти етнічну самосвідомість як особливий тип мислення конкретної історичної спільності, результатом дії якої є адекватна воле-емоційна поведінка етнофорів. Разом з тим, етнічна самосвідомість буде розглядатися і в інших ракурсах, що доповнюватимуть її основний зміст, як структурний елемент етносу - самодостатнього системного утворення і водночас як його окрема підсистема. Подальший аналіз саме трансформації етнічної самосвідомості став можливим завдяки тому, що досліджуваний феномен є дієвим механізмом і виконує практичну функцію, а саме - впливає на спосіб буття людини, орієнтує і визначає її поведінку в просторі.

У другому розділі “Основні напрями радянського тоталітарного режиму щодо руйнування етнічного простору українців з кінця 40-х - до 60-х років” алізуються причини та умови трансформації етнічної самосвідомості.

Трансформаційні етнічні процеси не обмежуються досліджуваним періодом, а мають набагато глибші корені - в Україні процеси асиміляції і, як наслідок, зміни в етнічній свідомості почалися давно, поступово поглиблючись у період існування радянської імперії.

Поглибленню процесу трансформації сприяли об'єктивні та суб'єктивні чинники, що мали місце в етнополітичних процесах після закінчення Другої світової війни. Приріст населення був низьким не лише в містах, а й у селах, а якщо врахувати, що саме село було споконвіків основним джерелом генофонду етносу, то можна стверджувати, що збереження і відтворення українського етносу були поставлені під загрозу. За таких обставин руйнувався механізм репродукції, який вважається чи не єдиним способом передачі етнічних ознак від одного покоління до іншого. Таке становище українського народу на початку другої половини двадцятого століття багато в чому визначали направленість та характер етнічних процесів. Створена ситуація сприяла практично безпроблемному сприйняттю маргіналізованим суспільством нових “цінностей” радянської дійсності, що базувалася на спільності способу життя, який відповідає новим соціально-психологічним настановам.

Міграційні процеси змінювали етнічну структуру районів найбільшого скупчення мігрантів. Особливо це стосувалося східних регіонів України. Зміна етнічної структури означала, передусім, часткову або повну зміну основних її показників: мови, культури з усіма її існуючими традиціями, самосвідомості. Всі ці небезпечні для етносу процеси були завуальовані гаслом “зближення соціалістичних націй і створення міжнаціональної історичної спільності “радянського народу.” На прикладі розглянутих областей Української РСР видно роль міграційних потоків, які здатні за певних політичних умов змінювати етнічну структуру місцевого населення. Відбулося зменшення абсолютної чисельності українського населення, коли внаслідок планових союзних розселень народів, депортацій, значна кількість українців виїхала за межі республіки - до Поволжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, - що вплинуло на зміну етнічного складу навіть у традиційних аграрних районах, де завжди стабільним був прошарок сільського українського населення. Це свідчило про те, що весь український етнос починає втрачати свою етнічну структуру й адаптуватися до нових соціально-політичних умов. Міграційні процеси цього періоду визначили ті регіони, де етнічні та національні ознаки - мова, культура, традиції – були особливо нестійкими і мали тенденцію до їх повного зникнення.

На зміну етнічної структури істотно вплинула й урбанізація населення Української РСР. Постійна тенденція до урбанізації не лише змінювала співвідношення між соціальними станами, а й вносила зміни в структуру етнічних показників українського народу, нівелюючи його самосвідомість. Політика індустріалізації, що проводилася радянським керівництвом, при всіх її негативних моментах, збігалася із загальноцивілізаційним розвитком - побудовою індустріального суспільства, що само по собі було прогресивним явищем. Але сам прогрес перетворився в руйнівну силу, яка змінила поведінку етнофору, його орієнтацію в етнічному просторі. За первісним задумом, в основу територіально-адміністративного устрою СРСР було покладено національні ознаки. Соціальна політика прискорених міграцій ішла врозріз з принципами територіального поділу, що викликало багато протиріч. Індустріалізація велася такими методами, які призводили до загострення територіальних суперечностей. Політика змішування народів, ідеологічний тиск сприяли ще більшому втручанню соціального в сферу етнічного, і в цьому полягала нееволюційність розвитку радянської моделі індустріалізації. Все це спричиняло швидку й надто глибоку трансформацію поведінки етнофорів. Відбувалося втручання до сфери свідомості. Свідомість етнофорів починала розвиватися у напрямі появи реакцій поведінки, адекватних новим реаліям, умовам буття. Водночас підсвідомість зберігала етнічні стереотипи поведінки у конкретних, знайомих, звичних ситуаціях побуту. Нові умови життя українського етносу призводили до витіснення колишніх “програм”, які відображали досвід попередніх поколінь, в сферу підсвідомості. Тим самим реалізація етнічності через механізм етнічної самосвідомості за створених політико-соціальних умов була надто проблематичною. Аналізуючи даний період, що характеризувався прискореною урбанізацією, масовими міграціями, які самі по собі спричинили негативні явища, ми розглядаємо їх у поєднанні з русифікацією, наслідком якої стали непередбачувані процеси.

Ще більшої шкоди культурному життю України у повоєнні роки завдала політика нехтування соціально-економічною специфікою, національними та історичними відмінностями республіки. Проведення ряду несприйнятливих для населення західних областей України заходів, пов'язаних з форсуванням політики русифікації та радянізації цього регіону, викликало масове невдоволення населення, яке й стало причиною антирадянського опору, національно-визвольного руху в західних областях. Невдоволення викликало, передусім, прагнення владних структур викорінити зі свідомості місцевого населення почуття національної самосвідомості, етнічної приналежності, яке тут було надзвичайно сильним. Етнічний розвиток різних регіонів України зумовлював і його специфіку. Маргінальність більшої частини українців східних регіонів України і процес страшного терору, по суті, фізичного нищення – в західних, сприяли появі стереотипних уявлень “західняків” і “східняків”, які перешкоджали консолідації українського суспільства і були далеко не на користь розвитку етнічної самосвідомості українців.

Розгляд напрямів політики радянської держави показує, що вже до 60-х років було створене підгрунтя для деетнізації українського народу, що, в свою чергу, спричинило трансформацію етнічної самосвідомості українців. Фактори, які особливо вплинули на дані процеси, умовно можна розподілити на дві групи: психологічні та фізичні. До категорії психологічних відносимо масову русифікацію українців, значне збільшення кількості представників російського етносу на території тодішньої Української РСР, надання останнім особливих прав та привілеїв. Фізичними факторами вважаємо виселення етнічних українців з власної території – і примусове (депортації), і примусово-добровільне (міграції). До фізичних факторів відноситься і безпосереднє фізичне нищення українців західних регіонів.

У третьому розділі “Етнічна культура в контексті трансформації етнічної самосвідомості” аналізуються конкретні ознаки та характеристики прояву етнічної самосвідомості українців.

Деформація етнічної самосвідомості 60 - 80-х років була набагато глибшою, ніж у попередній період. Процес усвідомлення поколінням українців самих себе в якості представників українського етносу, їх етнізація відбувалися за умов, що вони народилися вже в тоталітарній державі. Факт народження людини в нових соціальних, політичних та ідеологічних умовах накладав відбиток на становлення особистості, оскільки етнічна самосвідомість цього покоління формувалася в умовах нових інформаційних зв'язків. Особливу роль у деформації етнічної сфери відігравала нівеляція тієї інформації, до якої належить вся культурна спадщина та традиція народу. Поєднання нових і змінених зв'язків не могли забезпечити спадковість та стабільність українського етносу. Тому досліджуване покоління в спадок від батьків вже отримало набір нової інформації, яку завдяки сприятливим для неї інформаційним умовам оберігало та підсвідомо “готувало” до передачі наступним поколінням. Нові культурні стереотипи для цього покоління є стійкішими, тому що в період його соціалізації були більш-менш сформовані. Відповідно до нових умов пристосовувалася й етнічна самосвідомість.

За таких обставин “радянська культура” розглядається як поняття дещо умовне, адекватне життєдіяльності спільності – радянських людей. Умовність полягає в тому, що старанно методологічно розроблюване і примусово втілюване ще не може претендувати на роль культури, тому в певному сенсі це поняття втілюєлише ідеологічне навантаження, а по суті є абстрактним. Синтез штучної навіть не культури, а просто “поняття радянської культури і етнічних ознак” дав варіант радянської культури з українськими ознаками. Теж саме можна сказати про російську, білоруську та інші радянські культури. Такий підхід дає можливість проаналізувати загальну ситуацію, що склалася після ідеологізації культурної сфери, і виявити механізм пристосування з подальшою нівеляцією етнічної самосвідомості до нових умов культурного життя.

Взаємозалежність етнічної самосвідомості й традиції розглядається виходячи з того, що остання є одним з важливих способів функціонування моралі і в цьому її зв'язок зі свідомістю. В українського народу механізм передачі етнічної інформації представлено сформованим протягом багатьох століть процесом повчання. До того ж українська традиція виховання майбутнього покоління має “раціонально-логічну форму вираження,” тобто такий рівень моральної свідомості, коли в ній більш-менш адекватно усвідомлюються інтереси своєї етнічної групи та суспільне призначення моралі. Кожен народ, кожна соціальна група прагне, щоб його духовні цінності перетворилися для підростаючого покоління не лише просто на об'єкт знання і розуміння, а й були покладені в основу їх світогляду, переконань, ціннісних орієнтацій, способів поведінки. Тимчасом створені умови сприяли передачі лише ідеології, а розгляд українського народу як окремої етнічної одиниці, котра має свою специфічну інформацію, взагалі не допускався. Така ситуація повністю знищує традиційну уяву про родину як основну ланку українського етносу, джерело збереження й передачі етнічної інформації. Загалом, така політично сформована ситуація породжувала байдужість та апатичність людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, до зміцнення етнічних стереотипів, які являються фактором консолідації і фіксації етнічної групи.

Якщо розуміння своєї приналежності було ще наявним у тогочасного суспільства, то механізм передачі етнічної інформації внаслідок руйнування традиційної культури, знищення звичаїв та обрядів, а також в результаті масової асиміляції з російським етносом, був значно знівельований. Традиційні етнічні установки поступово втрачалися, нові ж формувалися на догоду новій ідеї побудови єдиного радянського суспільства і були зумовлені політичними та ідеологічнми поглядами, економічним становищем, рівнем духовності суспільства. Нова культура мала якісно змінити світогляд кожної людини відповідно до існуючих ідеологічних норм. Людська діяльність, суспільне буття, новий тип поведінки закріплювалися в нових обрядах. Традиційна етнічна культура за нових реалій – масової русифікації, ідеологічного контролю, не забезпечувала духовні потреби тогочасного суспільства, тому стала повністю ірраціональною. Реальний же процес розвитку свідомості не міг проходити за нормами етнічної культури. Тому етнічна самосвідомість втратила механізм практичної реалізації, також відійшовши до ірраціональної підсвідомої сфери.

У четвертому розділі “Взаємозумовленість політико-соціальних процесів та етнічної самосвідомості українців кінця 70 - 90-х років ХХ ст.” показано кризові явища в розвитку етнічної самосвідомості.

Етнічна самосвідомість еволюціонує відповідно розвитку самого етносу й залежно від сприятливих чи несприятливих умов може перебувати в стані деградації або ж навпаки - розквіту. Але практично завжди присутній архаїчний підтекст, який проявляється в період кризи. Найяскравішим прикладом для характеристики цього явища можуть бути потрясіння і проблеми в плані збереження етнічності в усіх її регіональних проявах, які спричинені Чорнобильською катастрофою 1986 р. Аналізуючи вплив Чорнобильської катастрофи на етнічну самосвідомість, відзначимо, що функції останньої як феномену суспільної психології обумовлювалися тими функціями, котрі виконувала самосвідомість на певних етапах і в конкретних реаліях буття. Переселення, навіть у межах одного етносу, завжди зумовлювало певні тенденції у розвитку етнічної самосвідомості. Саме “зміна” культурного середовища може бути представлена як різниця між об'єктивними процесами та їх суб'єктивним відображенням у самосвідомості етносу.

Дослідження показало, що в сучасних реаліях буття показники етнічної самосвідомості будуть проявлятися не через “виконання”, “дотримання” етнічних ознак, а через їх “сприйняття та “розуміння.” Масова людська психологія, сформована в умовах урбанізованих алгоритмів поведінки, моделює майже всі аспекти життя в ракурсі престижних орієнтацій. За таких умов не є винятком і етнічні явища. Останні найбільш потребують державної підтримки, бо протягом кількох століть, а особливо в другій половині ХХ ст., були настільки знівельовані (практично знищені), що на сьогодні не можуть існувати як самодостатні цінності. Свідченням цього є останні роки, коли за часи ейфорії державницького будівництва правляча еліта суспільства використовувала етнічний фактор для реалізації власних інтересів щодо політичної влади і з легкістю відмовилася від принципу побудови національної держави на етнічній засаді, проголосивши політичну націю.

Концепція проголошення політичної нації, її безальтернативність, пояснювалася передусім, тим, що внаслідок специфіки історичного розвитку Україна є багатонаціональною, і всі нації, що проживають на території нашої країни, мають рівні права. Неможливо заперечувати гуманізм прийнятих положень, але водночас у них криється приниження ролі етнічних українців у побудові власної держави. За новою ж концепцією державного розвитку українці як корінний етнос втрачають пріоритетне право на своїй етнічній землі. Але не варто боятися того, що, закріпивши етнічний зміст за поняттям “українська нація”, виникне ущемлення в правах представників інших націй. Адже український менталітет традиційно формувався під впливом тих соціально-економічних парадигм, які мали переважно не індивідуалістичний, а конструктивно-колективістський характер і пізніше були покладені в основу соціально-християнських цінностей суспільного ладу.

Досліджуючи період заборон та нищення етнічних ознак, переконуємося, що специфічний нееволюційний шлях розвитку українського етносу сприяв протиставленню соціальних процесів етнічним, а це, в свою чергу, зумовило й особливості трансформації етнічної самосвідомості. Відбувався об'єктивний, практично незалежний від самого носія етнічної самосвідомості процес самозбереження. Тобто, етнічна самосвідомість за часів існування радянської держави розвивалася в межах формули “етнос у собі”, коли в умовах, здавалося б, повністю зруйнованих та знищених зовнішніх ознак – мови, культури тощо, ще функціонувало її ядро. В якості головного визначального елемента стержнева центральна система мала підсвідоме розуміння етнічної приналежності. ”Етнос у собі” передбачав не стільки розуміння своєї приналежності, скільки її відчуття, що стихійно йшло від ментальних особливостей та національного характеру. Все це відбивалося в практичній діяльності, в хоча й зневільованих, але все ж таки існуючих нормах звичаєвого права, моралі, в етнічних традиціях. Етнічна самосвідомість, практично втративши своє культурне вираження, але зберігши психологічне, зуміла зберегти механізм наслідування. В такому разі можна говорити про зміну форми вираження “глибинних установок,” але не зміни їх суті. Тобто, дослідження етнічної самосвідомості показує, що розвиток українського етносу був спрямований на знищення його як природної самодостатньої біолого-соціальної системи, наповненої специфічним, властивим лише для нього, етнічним змістом.

Незалежність України, гарантія і захист державою прав нації створюють необхідні умови, щоб етнос розвивався “для себе”, коли його представники усвідомлюють своє місце та роль, свої інтереси в загальноцивілізаційних процесах. Така структура передбачає гармонійне поєднання і взаємозумовлений розвиток етнічних та соціальних процесів, коли останні створюють простір для розвитку народу на етнічній основі, коли соціальні цінності, які в основному формують і визначають орієнтацію і особистості, і цілого народу, в своїй основі матимуть етнічне вираження. За таких умов етнічна самосвідомість буде мати як внутрішній розвиток, так і зовнішнє вираження.

У результаті проведеного дослідження автор прийшов до висновків:

-Трансформація етнічної самосвідомості відбувалася під впливом соціально-політичних факторів. Реальним фактом стала змінена внаслідок міграційних процесів етнічна структура районів найбільшого скупчення мігрантів. У результаті цього втратив вагу територіальний фактор, який досі займав чільне місце в структурі етнічної самосвідомості. Нову реальність породжувала прискорена урбанізація. Зумовлена даними процесами адаптація людини до реальних умов буття не сприяла концентрації етнічної специфіки у психолінгвістичних явищах.

-Аналіз трансформації етнічної самосвідомості означеного періоду показав, що трансформація етнічної самосвідомості мала ознаки деформації. Було порушено історичну спадкоємність, коли нові покоління соціально не успадкували комплекс етнічної інформації.

-Етнічна культура й мова – найбільш видимі зовнішні етноформуючі, етноконсолідуючі та етнозберігаючі ознаки – зазнали найбільшого нищення. Це в свою чергу спричинило появу деструктивних явищ у психіці. Наслідком стала загальна маргіналізація українського народу як передумова процесу асиміляції, а значить - модифікації етнічної самосвідомості.

-Незважаючи на прогресивні зміни й створення більш сприятливих умов для функціонування, розвиток етнічної самосвідомості значно ускладнений соціальними, економічними та політичними сферами життя суспільства. В такому разі можна стверджувати, що на сучасному етапі перспективи розвитку етнічної самосвідомості визначатимуться ціннісними орієнтаціями, що формуються у позаетнічній сфері.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у наступних публікаціях автора:

1. Взаємообумовленість політико-соціальних процесів та етнічної самосвідомості українців кінця 70-х - 80-х років ХХ століття // Вісник Київського університету. Історія. - 1999. - Вип.45. - С.77-83.

2. Висвітлення проблеми етнічної самосвідомості в сучасній науковій літературі // Вісник Київського університету. Історія. - 1999. - Вип.41.- С.72-74.

3. До проблеми вивчення етнічної самосвідомості // Етнічність в історії та культурі: матеріали і дослідження. - Одеса,1998. - С.19-21.

4. Еволюція етнічної самосвідомості українців західноукраїнських земель початку ХХ ст.// Вісник Київського університету. Історія.-1998.-Вип.40.-С.44-46.

5. Руйнування етнічної самосвідомості українського народу в 60 - 70-х роках ХХ ст. // Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне.-К.; Житомир,1998. - С.64 - 67.

6. Про роль міграційних процесів у трансформації етнічної самосвідомості українців другої половини ХХ ст. // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. -Вип. 6. - К.,2000. - С. 41-46.

7. Соціальні процеси та етнічна самосвідомість українського суспільства 60 - 70-х років ХХ століття // Етнічна історія народів Європи.: Збірник наукових праць. - К.,1999. -С.71-74.

Анотація

Ситник С.В. Соціально-політичні фактори трансформації етнічної самосвідомості українців другої половини ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.05 – Етнополітологія та етнодержавознавство.- Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київ, 2000.

У представленій на захист дисертації досліджуються соціально-політичні фактори, що зумовили трансформацію етнічної самосвідомості українців другої половини ХХ ст. Виявляються особливості прояву етнічної самосвідомості у початковій і завершальній стадіях зазначеного періоду етноісторичного розвитку. Визначаються елементи та явища, які найбільше вплинули на модифікацію структури етнічної самосвідомості.

Ключові слова: етнос, етнополітика, етнічна культура, етнічна свідомість, етнічна самосвідомість, трансформація.

Аннотация

Сытник С.В. Социально-политические факторы трансформации этнического самосознания украинцев второй половины ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.05 – Этнополитология и этногосударствоведение.-Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины, Киев, 2000.

У предоставленной на защиту диссертации исследуются социально-политические факторы, которые обусловили трансформацию этнического самосознания украинцев во второй половине ХХ в. Исследуются особенности проявления этнического самосознания в начальной и заключительной стадиях указанного периода этноисторического развития. Определяются элементы и явления, которые более всего воздействовали на модификацию структуры этнического самосознания.

Диссертационное исследование показало, что на трансформацию этнического самосознания воздействовали как объективные, так и субъективные факторы, которые имели место в этнополитических процессах. На протяжении изучаемого периода в результате проводимой советским руководством этнонациональной политики были созданы все необходимые условия для деэтнизации украинцев. Миграционные процессы изменяли этническую структуру регионов наибольшей концентрации мигрантов. На изменение этнической структуры значительно воздействовала и урбанизация населения Украинской ССР. Тенденции к урбанизации изменяла не только соотношения между социальными сословиями, но и вносила изменения в структуру этнических определителей украинского народа, нивелируя его этническое самосознание.

Этническое развитие регионов Украины обуславливало и его специфику. Маргинализация значительной части населения восточной Украины и процессы террора – в западных, содействовали возникновению стереотипных представлений “захиднякив” и “схиднякив”, которые препятствовали консолидации украинского общества.

Факторы, которые особенно воздействовали на данные процессы, условно разделяются на психологические и физические. К категории психологических относятся массовая руссификация украинцев, значительное увеличение количества представителей российского этноса на территории бывшей Украинской ССР. К физическим факторам относим репрессии и непосредственное физическое уничтожение украинцев западных регионов.

На развитие этнического самосознания исследуемого периода воздействовали в первую очередь социально-психологические черты национально-этнической общности – украинского народа, которые проявлялись в остатках народных традиций, обычаев и обрядов. Именно эти черты питали развитие этнического самосознания. На его трансформацию воздействовали и социально-психологические процессы, особенности этнического развития украинского народа, межэтнические и межнациональные отношения. Данные процессы по отношению к украинскому этносу были негативными, что повлекло некоторую деформацию его этнического самосознания. Взаимодействие социально-психологических черт и процессов сопутствовало появлению не столько негативного, сколько безразличного отношения к своей этнической культуре, языку и к своему народу в целом, что привело к неопределённости этнических ориентиров как отдельной личности, так и всего народа.

Сложившаяся во второй половине ХХ в. ситуация во многом определила развитие этнических процессов современности. В реалиях сегодняшнего бытия украинского этноса, показатели этнического самосознания будут определятся через принятие и понимание этнических показателей. Независимость Украины, гарантия государством прав нации создают необходимые условия для того, чтобы этнос развивался "для себя", когда его представители осознают собственные интересы в цивилизационных процессах. Эта структура предусматривает взаимодействие этнических и социальных процесcов, благоприятных для развития народа на этнической основе. При таких условиях этническое самосознание будет иметь и внутреннее развитие и внешнее проявление.

Ключевые слова: этнос, этнополитика, этнoкультура, этническое сознание, этническое самосознание, трансформация.

Annotation

Sytnyk S.V. Socio-political forces of transformation of the Ukrainians' ethnic consciousness in the second half of ХХ century. Manuscript.

Thesis for degree of a Candidate of Political Sciences majoring in Ethnopolitical science and Ethnostate science (23.00.05).- Institute of political science and ethnonational research of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv,2000.

Socio-political forces caused transformation of ethnic consciousness of Ukrainians in the second half of ХХ century, are investigated in these theses. Features of manifestation of ethnic consciousness at the initial and final stage of the above mentioned period of ethnohistorical development are revealed. Elements and phenomena, which have influenced greatly upon modification of structure of ethnic consciousness, are determined.

Key words: ethnic, ethnopolitic, ethnicculture, ethnic consciousness, transformation.