імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ТЕРСЬКИХ Любов Олександрівна

УДК 371 (477.6) (091) “18/19”..008

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ

СИСТЕМИ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ

НА ДОНЕЧЧИНІ

В КІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01- загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Луганськ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському державному педагогічному університеті

імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: заслужений діяч науки і техніки України, член-корес-

пондент АПН України, доктор педагогічних наук,

професор Шевченко Галина Павлівна, Луганський

державний педагогічний університет імені Тараса

Шевченка, завідувачка кафедрою педагогіки.

Офіційні опоненти: дійсний член АПН України, доктор педагогічних

наук, професор Ярмаченко Микола Дмитрович,

радник Президії АПН України;

кандидат педагогічних наук, професор

Червонецький Володимир В’ячеславович,

проректор з наукової роботи Горлівського державного

педагогічного інституту іноземних мов.

Провідна установа – Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Ско-вороди, Міністерство освіти і науки України, кафедра педагогіки.

Захист відбудеться 27 червня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.29.053.01 у Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розісланий 26 травня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми і ступінь її дослідженості. Розвиток педагогічної науки і системи освіти в Україні здійснюється на основі урахування здобутків всесвітньої культури та осмислення феномену української культури. За влучним висловом С.Кримського, українська культура є “провідним чинником конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнічного автопортрету, неповторного вираження загальнолюдського досвіду”. Самоусвідомлення особистістю власної культурно-національної належності до загальнолюдських форм життя суспільства – одна з найяскравіших ознак її духовності.

Освіта, виховання, педагогічна думка – невід’ємні частини духовної культури суспільства, єдиного й багатовимірного історико-культурного процесу, який визначає рівень розвитку духовності суспільства й цивілізації. Тому уважне вивчення історико-педагогічних явищ у культурологічному контексті уможливлює розробку таких теоретико-методологічних підходів до проблем освіти й виховання в сучасних умовах, які будуть найбільш життєздатними для розвитку й саморозвитку особистості як вищої духовної цінності.

Кожний регіон України має неповторний етнічний автопортрет, самобутні історико-культурні традиції, специфічне культурне середовище та культурно-освітній простір. Донеччина відома своїми геополітичними та етнокультурними особливостями, своєрідними культурними та освітянськими традиціями, які обумовили формування досить яскравої педагогічної самобутності, яка проявилася в специфічності системи освіти, в просвітницькій діяльності діячів освіти та культури, оригінальності педагогічних пошуків.

Вектор нашого дослідження звернений до періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття, що характеризується особливим динамізмом суспільних процесів соціально-економічних і культурних перетворень.

Методологія вивчення сутності історико-педагогічних надбань з позицій “історія – це погляд у майбутнє” всебічно представлена в наукових працях Л.Вовк, М.Євтуха, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка.

Вивченню Донеччини (Донбасу) в історико-культурному контексті присвятили свої праці В.Башкіна, О.Горелик, А.Грек, А.Колєсник, К.Красильников, В.Курило, Б.Локотош, Т.Миронова, Г.Намдаров, С.Нестерцова, Є.Отін, В.Пірко, В.Подов, О.Приколота, Л.Скворцова, А.Шевченко, О.Щербиніна та інші. Окремі аспекти розвитку освіти на Донеччині розглядалися в роботах Р.Баклагіної, Ж.Крижної, С.Нестерцової, С.Темір, А.Шевченка та інших.

Педагогічні ідеї видатних педагогів, діячів науки та культури, життя яких пов’язане з Донбасом, досліджувались М.Веркальцем, І.Зайченком, О.Мазуркевичем, А.Макаренею, О.Неживим, А.Погрібним та іншими.

Проблемі стану освіти й педагогічної думки на Донбасі присвятили свої дослідження Р.Баклагіна, Ж.Ільченко, Ж.Крижна, В.Курило, О.Неживий, В.Подов, С.Саяпіна та інші. Найглибшим і найґрунтовнішим серед них є докторська дисертація В.Курила “Становлення і розвиток системи освіти та педагогічної думки Східноукраїнського регіону в ХХ столітті” (2000).

Історико-педагогічні дослідження (А.Гуз, Н.Дорощук, Н.Заволока, Є.Луценко, Н.Мещеряково, Г.Філіпчук, Н.Фліт та інші) переконали нас у необхідності проведення глибокого і всебічного аналізу розвитку регіональної системи освіти на Донеччині, педагогічних ідей з позицій культурологічного підходу, який дозволить відкрити нові сторінки й нові імена в історії педагогічної науки як невід’ємної складової духовної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття.

З урахуванням нових соціокультурних реалій особливої значущості набуває завдання підготовки підростаючих поколінь до життя в багатокультурному світі. Це завдання розглядається серед пріоритетних в документах ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, в яких підкреслюється, що освіта ХХІ століття повинна сприяти тому, щоб людина могла усвідомити свої національні корені й з повагою ставитися до інших народів і культур. Сьогодні значно актуалізується ідея полікультурності й полікультурної освіти, сутність якої полягає у формуванні людини, здатної до ефективної життєдіяльності в багатонаціональному і полікультурному середовищі, з розвиненим почуттям розуміння й поваги інших культур, умінням жити в мирі й злагоді з людьми різних національностей, рас, вірувань.

Саме ці обставини значною мірою обумовлюють нагальну потребу у вивченні історико-педагогічного досвіду минулих часів для виявлення того позитивного, що може бути використане у побудові сучасних теорій та технологій виховання людини культури.

Зважаючи на відсутність досліджень, які б розкривали культурологічні основи розвитку системи освіти та педагогічної думки на Донеччині, була обрана тема дисертації “Культурологічні основи розвитку системи освіти та педагогічної думки на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у руслі досліджуваної на кафедрі педагогіки Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка теми “Формування духовної культури учнівської молоді засобами мистецтва”.

Об’єкт дослідження – система освіти та педагогічна думка на Донеччині кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Предмет дослідження – культурологічні основи розвитку системи освіти, педагогічних ідей, просвітницької, наукової й педагогічної діяльності діячів науки та культури на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ століття.

Мета дослідження – теоретико-методологічне обґрунтування культурологічних пріоритетів освіти та виховання, вплив соціокультурних, етнокультурних процесів у регіоні на стан розвитку освіти й педагогічної думки на Донеччині в зазначений період.

Головна концептуальна ідея дослідження полягає в осмисленні освіти як культурологічного особистісно орієнтованого явища, в усвідомленні ідеї полікультурності на основі урахування етнокультурних особливостей регіону.

Відповідно до предмета й мети визначено такі завдання дослідження:

· всебічно вивчити і проаналізувати першоджерела, що розкривають стан освіти й педагогічної думки на Донеччині в досліджуваний період;

· розкрити методологічні засади впливу культури Донбасу на освітні процеси;

· визначити провідні тенденції розвитку системи освіти на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ століття;

· обґрунтувати специфічні особливості системи освіти регіону;

· розкрити провідні педагогічні та просвітницькі ідеї, охарактеризувати наукову й педагогічну діяльність освітян, науковців, громадських та культурних діячів Донеччини.

Методологічною основою дослідження є: наукові положення в галузі філософії, культурології, історії, педагогіки про обумовленість розвитку системи освіти соціально-економічними й історико-культурними процесами; про полікультурне середовище й полікультурну освіту; про етнокультурні регіональні особливості й традиції; культурологічний підхід, який розглядає освіту, виховання, дитину як продукти культури; антропологічний підхід, що дозволяє розглядати історико-педагогічні процеси й явища в контексті розвитку особистості; синергетичний підхід, що дозволяє встановити характер взаємозв’язків педагогічних явищ, процесів, теорій і дає можливість піднятися на рівень нового наукового знання.

Методи дослідження: історико-педагогічний ретроспективний, хронологічно-структурний аналіз архівних джерел і наукової літератури для визначення специфіки розвитку системи освіти Донеччини; зіставно-порівняльний аналіз і синтез фактичного матеріалу та узагальнення досвіду функціонування системи освіти на Донеччині в досліджуваний період з позицій сучасної теорії і практики навчання та виховання учнівської молоді для виявлення основних тенденцій розвитку системи освіти у зв’язку з етнокультурною та соціокультурною ситуацією регіону.

Джерельну базу дослідження склали матеріали архівів: Російського державного історичного архіву (м. С.-Петербург), Харківського, Луганського, Дніпропетровського, Донецького, Одеського обласних архівів, фонду Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського, бібліотеки ім. В. Короленка в м. Харкові, бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна в м. С.-Петербурзі, Російського державного архіву земств (м. С.-Петербург), краєзнавчих музеїв м. Луганська, Донецька, Харкова, Одеси, періодична преса кінця ХІХ - початку ХХ ст., наукові праці видатних педагогів названого періоду, монографії та публікації сучасних дослідників.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ – початок ХХ століття – період інтенсивного розвитку народної освіти на Донеччині, що був обумовлений гострими потребами держави в освічених кадрах і громадсько-педагогічним рухом у пореформену добу. Саме цей час характеризується народженням нових педагогічних ідей, концепцій, розвитком педагогічної теорії, розширенням культурної взаємодії народів, розвитком національної просвіти, школи, педагогічної думки, характеризується бо-ротьбою за національну школу. Нижня межа – пореформений період (з 1864 р до кінця ХІХ ст.), верхня межа – з початку ХХ століття до радянського періоду (1917 р.)

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше обґрунтовано культурологічні витоки та засади розвитку системи освіти та педагогічної думки на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ століття; здійснено цілісний культурологічний та історико-педагогічний аналіз розвитку різних типів навчальних закладів, розкриваються основні тенденції еволюційних процесів освіти визначеного періоду; дається загальна характеристика розвитку педагогічних ідей і просвітницької діяльності діячів освіти, науки та культури. До наукового обігу введено маловідомі архівні документи, історичні факти, пов’язані з педагогічною та просвітницькою діяльністю громадських та культурних діячів Донеччини досліджуваного періоду.

Практичне значення дисертації обумовлюється тим, що результати дослідження є суттєвим внеском у розробку проблем історії народної освіти в регіональному культурно-освітньому просторі на культурологічних засадах. Висновки дисертаційної роботи використані для науково-методичного забезпечення курсу “Історія педагогіки”, спецкурсів, що викладаються у Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, шкільного курсу історії України, що викладався дисертантом у середній школі № 51 м. Луганська. Теоретичні узагальнення можуть слугувати для подальшого дослідження проблем розвитку педагогічних ідей, модернізації системи освіти, для розробки інноваційних освітніх моделей. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів історії педагогіки та спецкурсів з педагогічних дисциплін у педагогічних навчальних закладах різного рівня.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації доповідались і обговорювались на засіданнях кафедри педагогіки Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, на Міжнародній науково-практичній конференції “Гуманізація навчально-виховного процесу у вищій школі” (Слов’янськ, 1999р.), симпозіумі “Наука Луганщини у контексті розвитку регіону” (Луганськ, 1999 р.), регіональній науково-практичній конференції “Духовний розвиток школярів в умовах регіонального культурно-освітнього простору” (Луганськ - Старобільськ, 2000 р.), у виступах перед представниками педагогічної громадськості м. Луганська і Луганської області.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 7 одноосібних наукових публікаціях, з них 4 – у фахових наукових виданнях, 3 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (341 найменування). Повний текст дисертації складає 198 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи і джерела. Розкрито його наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Культурологічний та історико - педагогічний аналіз стану народної освіти на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ століття” розкриваються методологічні засади впливу культури Донеччини на освітні процеси, виявляються провідні тенденції розвитку системи освіти на Донеччині, обґрунтовуються й розкриваються специфічні особливості системи освіти регіону.

У розділі представлені методологічні аспекти осмислення ролі культури у створенні специфічної системи освіти, у виникненні плідних педагогічних ідей. Оскільки освіта є органічною частиною культури, розгляд усіх процесів, пов’язаних із навчанням, вихованням, розвитком особистості ведеться у взаємодії таких наук, як історія, культурологія, філософія, психологія, етика та педагогіка. Визначні філософи, культурологи різних часів від Й.Гердера до сучасних українських філософів В.Андрущенка, Є.Бистрицького, С.Кримського, С.Пролеєва та інших відносили до культури мову, мистецтво, науку, релігію, ремесла, сімейні відносини, державне управління, традиції і звичаї. Об’єктивна оцінка розвитку історико-культурних процесів, у тому числі й освіти, можлива на основі залучення до теоретико-методологічного контексту історико-педагогічного дослідження таких позицій, як “культура як система формотворень людського духу (олюднення людини)”, “культура і світогляд”, “культура як спосіб людського буття”.

У дисертації на основі цивілізаційного й культурологічного підходів характеризується специфічне культурне середовище, в якому достатньо ефективно розвивалася система освіти, підкреслюється думка про геокультурність (Є.Маланюк), де визначальну роль відіграє фактор місця. До складу Донбасу входили землі, що прилягали до басейну ріки Донець. Назва “Донбас” з’явилася вперше в 1827 році при складанні геологічної карти інженером Є.Ковалевським. У кінці ХIХ – початку ХХ ст. територія Донбасу входила до складу Катеринославської та частково Харківської губерній (сьогодні це області України – Донецька і Луганська, які разом і складають територію Донеччини). Цей регіон відзначався своїми багатими природними ресурсами і тому приваблював до себе дослідників, учених, творчу інтелігенцію. Про цей край із захопленням говорили А.Чехов, Д.Менделєєв, М.Гаршин, К.Паустовський та інші.

Створення на Донбасі Гірничих округів мало велике значення не тільки для розвідування та розробки корисних копалин, але й розвитку металургійної промисловості, що безпосередньо стимулювало розвиток системи освіти, відкриття нових типів навчальних закладів, які б могли на професійному рівні забезпечити потреби виробництва. Особливе значення серед них займала Лисичанська штейгерська школа.

У роботі акцентується увага на побутовому середовищі населення Донеччини, яке змінювалось із відкриттям нових шахт, фабрик, заводів і певною мірою сприяло втраті самобутньої культури народності даної місцевості, зміні національних традицій.

Процес створення нової соціальної генерації – буржуазії Донбасу – у зв’язку з інвестиціями в розвиток промисловості іноземних концесій (Д.Хьюз, Боссе, Геннефельд, І.Гартман) сприяв зміні культурного середовища. Значну роль в економічному, політичному та культурному житті Донбасу відіграла середня буржуазія: власники підприємств, службовці банків. Вони вкладали свої кошти в розвиток освіти, будівництво храмів і церков, відкриття закладів культури. Це відомий сімейний клан братів Французових у Бахмуті, яким належали дротовий та чавуноливарний заводи, Д.Хороджаєв – власник заводу будівельної кераміки в Маріуполі, Д.Іванов з Юзівки, якому належав “Грандотель” й електростанція та ін.

Характерною особливістю історико-культурного процесу Донбасу цього періоду була демократизація культури. У пореформену епоху серед народу помітно посилився потяг до освіти, інтерес до театру, музики, літератури. На Донеччині на початку ХХ ст. було відкрито багато земських і приватних бібліотек, Гірничо-комерційних клубів, безплатних земських народних читалень. Широкого розмаху набуло театральне мистецтво, представлене в основному любительськими драматичними гуртками, в яких брали участь і робітники, і представники інтелігенції (Юзівка, Єнакієве, Харцизьк, Горлівка, Краматорськ). На початку ХХ ст. на Донеччині розвивається мережа кінематографічних установ, з’являються стаціонарні кінотеатри (електротеатри). Вихідцем із Донбасу був один із перших кінопідприємців А.Ханжонков. Серед культурних установ важливе місце посідали фотомайстерні.

Саме в цей період на Донбасі появляються архітектурні споруди, які дійсно були взірцем художньо-естетичних ідеалів того часу (маєток із садово-парковим ансамблем інженера К.Мсциховського в с.Селезнівці, маєток графа М.Корфа в селі Нескучне Маріупольського повіту та інші).

З Донбасом пов’язані роки життя відомого українського композитора М.Леонтовича, який працював учителем у Гришинському залізничному училищі й створив перший в Україні хор залізничників. Вихідцями із Донеччини були видатні художники А.Куїнджі, П.Кончаловський, композитор С.Прокоф’єв та ін. У творчості О.Серафимовича, С.Сергєєва-Ценського відбито враження від шахтарського краю, історія Донеччини. В.Немирович-Данченко відкрив початкову школу ім. М.Корфа (с.Нескучне Маріупольського повіту).

Культурний процес на Донеччині не був однорідним, йому були притаманні й протиріччя, однак загальний стан розвитку культури значно вплинув на формування культури населення, розвиток системи освіти.

У дослідженні розкривається етнокультурна ситуація на Донеччині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., яка значною мірою сприяла зародженню провідних тенденцій розвитку освіти та педагогічних ідей у цьому регіоні. Як свідчать архівні джерела, унікальність культури Донеччини полягає в тому, що вона розвивалася на основі взаємодії і перехрещування різних етнічних культурних впливів, взаємообміну культурними цінностями. Колоритність етнокультури Донбасу виявилась у результаті поетапного заселення краю, починаючи з найдавніших часів. На Донбасі історично склався досить строкатий етнічний склад населення з компактним місцем проживання: українці, росіяни, німці-колоністи, греки, албанці, волохи, молдавани, болгари, поляки, євреї-колоністи, серби, турки, татари, вірмени, білоруси та ін., що обумовило співіснування зовсім різних етнокультур, наявність численних конфесій (православні, католики, старообрядці, молокани, лютерани, баптисти, меноніти, іудеї, мусульмани, григоріанці), які мали свої традиції і культові споруди, що створювало неповторний архітектурний образ цього краю. Згідно з переписом населення (1897 р.) в Донбасі було зареєстровано 45 різних говірок. Конгломерат різних культур створює специфічну регіональну культуру, що зумовлює особливості формування національної культури. Це положення відповідає поглядам сучасних культурологів щодо присутності в культурі розвиненої нації етнічних складових – культури етносів.

Провідні тенденції розвитку системи освіти, педагогічної думки в досліджуваний період були обумовлені, таким чином, етнокультурними й соціокультурними детермінантами. Ці тенденції виникали внаслідок потреби в зміні культурно-освітнього простору в конкретних часових та історичних рамках, освітньої ситуації, яка благотворно впливала на формування людини і відбивала її особливість – здатність до виживання в складних геокультурних умовах Донецького краю, прагнення до розвитку й удосконалення.

У досліджуваний період Донеччина являла собою високорозвинений промислово-металургійний і гірничодобувний регіон з великою кількістю підприємств. Для забезпечення функціонування цього промислового комплексу необхідні були грамотні, освічені люди.

Зміна ціннісного ставлення до професійної освіти привела до утворення численних закладів професійної освіти (Лисичанська штейгерська школа, Горлівське гірниче, Донецьке залізничне і Гнединське ремісниче училища, ремісничі школи в Старобільському повіті - навчальна пасіка Руднєва з курсами для сільських учителів, рукодільні класи, керамічна майстерня, курси бджільництва, городництва, садівництва, кіннозаводські та лісничі школи).

Етнокультурна, соціокультурна і промислово-економічна ситуації на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ ст. викликали до життя тенденцію створення різних типів народних шкіл для етнічних груп. Ідея створення таких шкіл була висунута М.Корфом, котрий вважав, що саме школа повинна відбивати характер місцевості, національності, які займають певний геокультурний простір, мають етнокультурні традиції і традиційно-побутову культуру. На його думку, не може бути одноманітної народної школи на всю Росію. Кожна школа повинна мати етнографічний характер (школи для великоросів, малоросів, білорусів, для татарських, болгарських дітей тощо). У кожній національній школі вивчення рідної мови повинно передувати російській.

Відповідно до цієї тенденції на Донеччині в місцях компактного проживання осіб однієї національності почали відкриватися національні школи. У 1896 р. в Маріупольському повіті працювало 28 грецьких шкіл, в 1899 р. – 35 німецьких, 1 – талмуд-тора, 26 - хедер, а також 7 єврейських громадських шкіл. У Бахмутському повіті було 57 єврейських, 15 лютеранських шкіл. Специфікою розвитку початкового навчання на Донеччині була наявність широкої мережі національних єврейських, німецьких, татарських шкіл, але української, як свідчать документи, не було жодної.

Етнокультурний компонент дає можливість у процесі навчання спиратись на етнопсихічні особливості учнів і в той же час базуватися на гуманістичних засадах буття і взаємопорозуміння різних національностей. Ця тенденція обумовлена внутрішньою єдністю культур, взаємодією й обміном духовними цінностями. Прогресивні діячі М.Драгоманов, Б.Грінченко та ін. підкреслювали, що основою національного виховання й національної освіти виступають загальнолюдські духовні й моральні цінності. Визначена нами тенденція стверджує право на розвиток національної культури, мови і разом з тим дозволяє уникнути національної ізоляції. Ці ідеї співзвучні сучасному розумінню формування людини як громадянина своєї країни, Європи, світу, необхідності виховання толерантності, миролюбства, гуманності. Саме такі установки сприяли зародженню тенденції звернення до полікультурності, яка розуміється як відбиття складних історико-культурних процесів, що пов’язані із співіснуванням і взаємодією багатьох культур.

Ідеї полікультурності і полікультурної освіти розроблялися багатьма видатними вченими людства (Я.Коменський, П.Каптерев, М.Бахтін). Полікультурна освіта є частиною загальної освіти і сприяє засвоєнню учнями знань про інші культури, усвідомленню загального й особливого в традиціях, способі життя, культурних цінностей народу, вихованню молоді в дусі поваги до інокультурних систем.

У дисертації наводяться сучасні погляди вчених на завдання полікультурної освіти, провідним з яких є забезпечення розуміння важливості культурного плюралізму для особистості й суспільства, внесення до змісту загальної освіти ідей, що відбивають культурну різнобарвність світу, країни, етнічної групи, використання діалогової форми спілкування в організації педагогічного процесу (діалог носіїв різних культур у часі і просторі). Освіта, яка звернена до людини й зорієнтована на культуру й особистісний смисл, у сучасній педагогічній науці називається культурологічною. Саме така освіта сприяє формуванню в кожної особистості здатності до культурного саморозвитку.

Тенденції, що складалися в розвитку освіти на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ ст., слід назвати прогностичними тому, що вони на рівні теорії закладали основи для розвитку нового погляду на природу багатьох педагогічних явищ. До прогностичних тенденцій у народній освіті слід віднести й повагу до мовного розмаїття і зменшення мовного етноцентризму. Усі етнічні групи, що проживали на території Донеччини, в основному зберегли свою мову, свій побут, але русифікаторська політика царського уряду гальмувала розвиток національних мов. У школах навчання велося російською мовою, але в результаті складних процесів взаємодії етнічних культур формувалась повага до мовного розмаїття. Наприклад, у Старобільському повіті Катеринославської губернії в слободах Білолуцьк, Богданівка та ін., де компактно проживали і росіяни, і українці, існувало своєрідне культурне середовище, де одна вулиця могла говорити російською, інша – українською мовою.

До тенденцій розвитку освіти на Донеччині в кінці ХІХ – початку ХХ ст. слід віднести посилення уваги до виховної спрямованості процесу навчання в школі. Видатні педагоги того часу підкреслювали, що школа повинна готувати дітей до служіння сім’ї, суспільству й державі. Виховання повинно сприяти всебічному розвитку розумових, духовних і фізичних сил людини. Саме тому серед провідних тенденцій у розвитку освіти на Донеччині слід назвати гуманізацію роботи школи й педагогічної думки.

Грамотність становила основу демократизації культури, сприяла окультурненню широких народних мас. Саме тому система освіти в Донбасі розвивалася поступово й удосконалювалася на базі різних типів навчальних закладів (гімназії, реальні училища, вищі початкові училища, церковно-приходські школи, приватні, земські школи).

Основною ланкою початкового навчання до реформи народної освіти були церковно-приходські школи, які у пореформений час втратили свою монополію внаслідок появи земських шкіл. Крім того, існували “домашні школи грамоти”, які виступали дешевим способом поширення грамоти серед селян.

Відзначимо, що у всіх повітах Катеринославської губернії працювали приватні школи, які мали право відкривати тільки природні росіяни чи ті, хто прийняв підданство. Найбільш відомі приватні школи – Гавриловське училище Ю.Флета та Н.Денисової (Бахмутський повіт, 1892), училище О.Молохової (м. Луганськ, 1889) та ін.

Серед національних шкіл слід відзначити єврейську школу, яка була подарована місту Бахмуту купцем М.Заславським та вдовою купця Х.Сангуровською, німецькі школи в Маріупольському повіті (с.Розенгард Грунау, Мірау та ін. ).

На Донеччині дві жіночі гімназії були в м. Слов’янську, у Луганську – гімназія Р.Воскресенської, Миколаївська гімназія в м. Старобільську. Приватні гімназії існували в Бахмутському та Маріупольському повітах (Юзівська С.Роом, В.Остославської в Маріуполі). Освітніми закладами закритого типу були жіночі середні навчальні заклади – гімназії та інститути відомства Імператриці Марії, навчальні плани яких мали індивідуальний характер. На Донеччині це була гімназія К.Чвалинської в м. Луганську, прогімназія М.Левицької в Юзівці. Чоловічі класичні гімназії на Донеччині діяли в м. Бахмуті, Катерининсько-Олександрівська в Луганську, у Старобільську – Олександрівська, Маріуполі – приватна.

Реальні училища задовольняли освітні потреби середніх міських прошарків населення, але не давали випускникам ні повної середньої освіти, ні фундаментальної професійної. Це були Слов’янське реальне училище (1906 р.), Бахмутське (1910 р.), Слов’янське гірничозаводське з нижчою ремісничою та керамічною школою при ньому (1909 р.).

У Старобільському повіті в згаданий час існував ще один тип навчальних закладів – це кіннозаводські училища: Лимарівське, Ново-Олександрівське, Деркульське. Програма училища була розрахована на три роки.

У зв’язку з необхідністю підготовки висококваліфікованих кадрів на Донеччині відкриваються гірничі училища в Горлівці та Лисичанську. На кінець ХІХ в. у Донбасі було 5 видів професійно-технічних навчальних закладів: середньо-технічні, нижчі технічні й ремісничі училища, школи ремісничих учнів і нижчі ремісничі школи. В 1900 г. в Луганську відкривається новий заклад – комерційне училище, яке давало ґрунтовну спеціальну та загальноосвітню підготовку.

Духовну освіту в Катеринославській губернії давали Бахмутське, Маріупольське духовні училища та Катеринославська духовна семінарія, де читались предмети згідно Уставу про духовно-навчальні заклади.

Вищих навчальних закладів на Донеччині в цей період не було.

У другому розділі “Педагогічна думка Донеччини кінця ХІХ – початку ХХ століття і вплив державно-громадських установ на освітні процеси регіону” аналізується просвітницька діяльність діячів науки і культури регіону, формування педагогічної думки Донеччини в контексті філософсько-педагогічних досягнень досліджуваного періоду, роль земства в розвитку освітнього процесу на Донеччині.

У розділі детально аналізується роль видатних просвітителів Донеччини в розвитку системи освіти, організації та змісту навчального процесу, становлення регіональних особливостей виховання підростаючих поколінь. Плідну наукову роботу проводили професори Катеринославського Вищого Гірничого училища А.Терпигорев, М.Протодьяконов, І.Тиме, А.Скочинський, М.Федоров, наукові доробки яких слугували ефективності підготовки високопрофесійних кадрів для гірничої промисловості Донбасу. Відомий російський географ В.Докучаєв, який працював у 90-х рр. ХІХ ст. у біловодських степах, показав зразок поєднання наукових досягнень з практичним їх втіленням у зміну екологічної ситуації на Донеччині. Значну науково-просвітницьку діяльність проводив В. фон Графф, який займався лісорозведенням, відкрив школу для підготовки сільських лісників. Л.Лутугін – основоположник вугільної геології Росії, видатний вчений і викладач вищої школи – створив геологічну карту Донецького басейну, докладав чимало зусиль для практичної реалізації наукових відкриттів і появи нових навчальних закладів.

Чільне місце серед плеяди діячів науки та культури Донеччини в досліджуваний період займає В.Радаков – голова Слов’яносербської земської управи з 1897 по 1899 р. Саме В.Радаков сприяв збільшенню кількості земських шкіл у повіті з 22 до 46. Серед прогресивних ідей В.Радакова можна відзначити: введення всезагального обов’язкового навчання; розширення програм народних шкіл до рівня передових країн Західної Європи; використання прогресивних педагогічних ідей в організації навчального процесу; відкриття сільськогосподарських навчальних закладів у кожному повіті й розповсюдження сільськогосподарських знань у селянському середовищі.

Активну участь у громадсько-культурному житті краю брав відомий російський банкір, підприємець С.Поляков, який відкрив гірниче училище у м. Горлівка, був його попечителем, заснував іменні стипендії для учнів.

Відкриття торгівельної школи в місті Луганську пов’язано з ім’ям М.Філатова, земського і громадського діяча. Особливу увагу в школі приділялося здоров’ю учнів, розвитку соціокультурних потреб, інтелектуальних та світоглядних знань через літню екскурсійну роботу, поповнення бібліотеки періодичними виданнями та ін.

Відомий земський діяч С.Ільєнко надавав особливого значення здоровому образу життя, побуту й культурі населення міста. Створив матеріальну базу для діяльності громадської організації “Піклування про народну тверезість” (будинок “Народна аудиторія” з великим театральним залом, бібліотекою, читальним залом). У с. Макарів Яр побудував першу школу й лікарню, проклав залізницю.

Педагогічна думка Донеччини формувалася в контексті філософсько-педагогічних досягнень цього періоду під впливом соціокультурних процесів, які відбувалися в Росії та в регіоні. Підкреслюється, що саме для періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. особливо актуальними були філософські позиції російських й українських філософів-антропокосмістів М.Бердяєва, В.Вернадського, М.Лоського, В.Соловйова, М.Федорова, О.Чижевського, К.Ціолковського, які займалися проблемами духовних цінностей, природи людини, моральних імперативів, ноосферного мислення.

У розділі підкреслюється, що підґрунтям для становлення педагогічної наукової думки Донеччини були фундаментальні праці К.Ушинського, а також педагогічні ідеї М.Бунакова, В.Вахтерова, К.Вентцеля, М.Драгоманова, О.Духновича, П.Каптерева, П.Лесгафта, С.Миропольського, М.Пирогова. Домінуючим у пошуках педагогів, просвітителів, діячів культури та освіти Донеччини був інтерес до особистості людини, всебічного розвитку дитини, її духовного світу. В цей період також загострилась боротьба за національну школу, реалізацію ідеї народності виховання.

Серед найбільш відомих представників педагогічної думки Донеччини кінця ХІХ – початку ХХ ст., безумовно, слід назвати ім’я Христини Алчевської (1841-1920), яка відкрила й була її попечителем у селищі Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії, а також недільну школу для дорослих. Серед педагогічних проблем, якими займалася Х.Алчевська, у контексті нашого дослідження особливо значущими є залучення дітей початкової школи до загальнолюдських цінностей, створення можливостей спілкування як українською, так й російською мовами, об’єднання зусиль представників російської та української інтелігенції, що по суті є передумовами утвердження полікультурної освіти.

Визначальну роль у розвитку педагогічної думки Донеччини зіграла педагогічна спадщина й педагогічна діяльність Бориса Грінченка, який протягом шести років (1886-1893) зі своєю дружиною Марією Загірнєю працював у селі Олексіївка (тепер Перевальський район, Луганська область). Б.Грінченко висунув дуже важливу для сучасності ідею створення специфічного культурного середовища, в якому повинен відбуватися процес навчання й виховання сільських дітей початкової школи. Це культурне середовище являло собою простір діяльності народних бібліотек, театрів, випуск художньої літератури та преси. Ця ідея була дуже близька ідеї культуровідповідності А.Дістервега. Актуальними є думки Б.Грінченка про взаємозв’язок загальнолюдської і національної культур, формування в учнів національного менталітету, необхідності опори у вихованні на український фольклор, художнє слово. По суті Б.Грінченко стверджував думку про те, що виховання особистості повинно здійснюватися в процесі присвоєння національних духовних цінностей, формування в підростаючого покоління національної свідомості.

Для розуміння й оцінки стану розвитку педагогічної думки на Донеччині в досліджуваний період важливого значення набувають “Спогади” відомої української письменниці, просвітительки, дружини й друга Б.Грінченка Марії Гладиліної, псевдонім “Загірня”, яка разом зі своїм чоловіком у селі Олексіївка проводила в життя ідею створення народної національної школи, в якій все пронизане духом української культури, укра-їнського побуту, української мови. Разом з Б.Грінченком М.Загірня складає й видає підручники українською мовою для дітей села: “Українська читанка”, “Українська граматика до науки читання й письма”.

Яскравою постаттю на освітянській ниві Катеринославської губернії в кінці ХІХ – початку ХХ ст. був Микола Корф (1834-1883). Підвищення ролі просвіти і культури, на його думку, є необхідною передумовою покращення добробуту народу. Тому М.Корф глибоко й серйозно займався питаннями відкриття початкових шкіл, розширенням змісту навчання, введенням таких предметів, як вітчизняна історія, географія, природознавство, російська граматика. В навчальний процес сільської школи він увів спеціальну програму, розраховану на три роки, яка була спрямована на пізнання дитиною навколишнього середовища, природного ландшафту, місцевих ремесел, основ сільського господарства, природознавства. За безпосередньою участю М.Корфа в Олександрівському і Маріупольському повітах Катеринославської губернії було відкрито більше ста земських шкіл. Плідною була ідея М.Корфа про підвищення професійної майстерності вчителів, підтримки їх морального духу, озброєння теоретичними знаннями з педагогіки та психології. За його ініціативою проводилися учительські з’їзди й курси, де учительство мало змогу спілкуватися, обговорювати нагальні проблеми освіти й виховання, слухати лекції видатних учених, обмінюватися педагогічним досвідом.

Значний внесок у розвиток педагогічної думки Донеччини вніс Яків Чепіга, видатний український педагог і психолог (1875-1938). Певний час працюючи в школах Донеччини, Я.Чепіга зумів побудувати достатньо обґрунтовану систему педагогічних поглядів на модель української школи, проблеми дошкільного виховання, духовного розвитку дітей, гуманного, сердечного, уважного ставлення до дитячої особистості. Розробляючи концепцію української школи, він піддав серйозній критиці стару школу, в якій склалась тенденція пригнічення творчого духу дитини, обмеження розвитку її творчих здібностей. У “Проекті української школи” він відстоював думку про те, що школа повинна бути подібна до досконалого образу культурної сім’ї, відповідати загальнолюдським цілям. Особливо цінною є думка Я.Чепіги про те, що процес навчання повинен нести дитині радість, задоволення від творчої праці, утверджувати атмосферу доброзичливості, гуманності.

Микола Чернявський (1868-1937) стояв на демократичних позиціях і через поетичне слово утверджував кращі людські життєві принципи, розкривав у своїх творах теми морального, соціально-економічного життя людей шахтарського краю, висловлював занепокоєння тяжкою долею шахтарських дітей, стану їх культури, освіти й виховання.

Серед видатних представників педагогічної громадськості Донеччини досліджуваного періоду знаходиться ім’я поета, прозаїка, драматурга, публіциста, активного діяча освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст. Спиридона Черкасенка (1876-1940), який після закінчення учительської семінарії з 1895 року працював у школах Донбасу. С.Черкасенка звертав увагу до психології людських стосунків, сімейного виховання, ідей гуманістичного ставлення суспільства до дітей, створення людяних умов для їх життя й культурного розвитку. Він суворо засуджував використання в промисловості Донеччини дитячої праці.

Займаючись педагогічною діяльністю, С.Черкасенко брав участь у створенні Всеукраїнської спілки вчителів та діячів народної освіти, в Уставі якої обґрунтовувалась ідея відкриття шкіл з рідною мовою навчання для всіх національностей, які живуть в Україні. Така ідея відносно першочергового вивчення рідної мови, а потім уже іноземної, перекликалася з ідеями чеського педагога Я.Коменського. Для дітей початкової школи С.Черкасенко склав “Читанку”.

У своїх творах С.Черкасенко розкрив низку педагогічних ідей, які мають цінність не тільки для свого часу, а й актуальні сьогодні: виховання в дорослих і дітей поваги до представників різних національностей, їх національних почуттів і традицій (“Ахметка”); виховання соціальної свідомості дітей, формування їх громадянської пам’яті, поваги до особистої людської гідності; ідея взаємодії людини й природи, гуманного ставлення до світу тварин як до живих істот (“Воронько”, ”Безпритульні”). Як бачимо, С.Черкасенку-письменнику й педагогу вдалося висунути й розкрити такі педагогічні ідеї, які були актуальні саме для Донеччини – засудження виснажливої шахтарської праці, необхідність екологічного виховання та ін.

Ідеї художньо-естетичного виховання учнів, використання мистецтва як могутнього засобу виховання моральних і естетичних цінностей знайшли своє відображення в педагогічній діяльності Людмили Василевської (Дніпрова чайка), яка була педагогом за освітою й поетом за покликанням своєї душі. У м. Святогорську, займаючись педагогічною діяльністю, вона створила дитячий театр, на практичному рівні здійснювала важливу педагогічну ідею формування в молодших учнів естетичного світосприйняття й естетичного світовідношення через сакральні цінності, через неперевершену красу Святогорського архітектурного ансамблю з його унікальним лісовим краєвидом над Сіверським Дінцем.

У дослідженні розкрито також педагогічні ідеї С.Панасенка (Васильченко), Х.Алчевської (молодшої), П.Новгородцева, Ф.Максименка та ін.

Педагогічні ідеї Донеччини кінця ХІХ – початку ХХ ст. формувались й висловлювалися не тільки окремими представниками культури, освіти, але й колективною думкою педагогів гімназій та інших навчальних закладів. Соціокультурна ситуація регіону, загальне піднесення освітянської думки в напряму всебічного й гармонійного розвитку духовних і фізичних сил учнівської молоді актуалізували пошуки педагогічної громадськості Харківської, Катеринославської губерній (до складу яких і входила територія Донеччини на той час). Так, у 1916 р. у Харкові було проведено педагогічний з’їзд, учасники якого наголошували на необхідності формування в школярів високих життєвих ідеалів, розвитку вищих духовних почуттів (релігійних, моральних, патріотичних, соціальних, естетичних), про взаємодію сім’ї і школи та організацію позашкільної роботи у спеціальних закладах “Будинки учнів”.

Знайомство з педагогічними ідеями Донеччини в кінці ХІХ – початку ХХ ст. дозволяє зробити висновок про те, що ці ідеї висловлювались як безпосередньо в спеціальних педагогічних статтях, навчальних посібниках, так і опосередковано через художні образи поезії, драматургії, прози, які несли в собі високий рівень узагальнення педагогічного знання, проблем розвитку й формування особистості в конкретній історико-культурній ситуації. Ми мали можливість переконатися в тому, що проблеми сімейного, трудового, морального, естетичного, патріотичного виховання найбільш яскраво розкривалися через тему дитинства, життя шахтарів Донеччини, створення специфічного культурного й освітянського образу Донецького краю.

У дисертаційному дослідженні знайшли своє відображення педагогічні ідеї видатного вченого хіміка Д.Менделєєва, який відвідував Донеччину з метою вивчення кам’яновугільної промисловості. Перебуваючи в Лисичанську, Д.Менделєєв відвідав Штейгерську школу і прийшов до глибоких теоретичних висновків про необхідність розширення мережі професійних навчальних закладів, посилення загальноосвітньої підготовки на основі принципу всезагальності. Він пропонував залучати в ці школи молодь з малозабезпечених сімей і створювати їй необхідні матеріальні заохочення. Д. Мендєлєєву належать оригінальні підходи до проблем безперервної освіти, її всезагальності й демократизації, спрямування змісту освіти на потреби реального життя. Гуманізм та демократизм педагогічних поглядів Д.Менделєєва розкривається у його ідеях щодо ліквідації тупикових навчальних закладів, подолання морально-емоційного перевантаження учнів і вчителів внаслідок складання екзаменів, визнання найвищим критерієм результативності педагогічної діяльності життя, особистісного індивідуалізованого підходу до кожного учня, духовності молодого покоління.

У дисертаційному дослідженні на основі аналізу архівних джерел, документальних матеріалів розкрито роль земств, земських громад у розвитку освітнього процесу Донеччини. На земства покладались турботи про народну освіту, поширення