ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І.В. ВЕРНАДСЬКОГО

Троцик Оксана Анатоліївна

УДК 82-1 (470) “19”:22

Біблійні мотиви в ліриці А.Ахматової:

інтертекстуальність як

структуроутворюючий принцип

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Сімферополь - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Полтавському державному педагогічному університеті

ім. В.Г.  Короленка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент,

Ніколенко Ольга Миколаївна,

Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Абрамович Семен Дмитрович, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, завідувач кафедри гуманітарних наук

кандидат філологічних наук, доцент Горюнова Раїса Михайлівна, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури

Провідна установа:

Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка Міністерства освіти і науки України, кафедра історії російської літератури, м.Київ

Захист відбудеться “ 6 ” вересня 2001--р. о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету

ім. В.І. Вернадського (95007 Сімферополь, вул. Ялтинська, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (95007 Сімферополь, вул. Ялтинська, 4

Автореферат розісланий “ 2 ” серпня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

Загальна характеристика роботи

Біблійні мотиви в мистецтві вже давно стали найважливішим провідником ідей про духовні основи людського буття. Звернення до них у художній творчості визначає напрямок і характер духовно-моральних шукань як окремої особистості, так і цілого народу в ту чи іншу епоху. Тому вивчення біблійних мотивів у російській поезії “срібної доби” набуває особливого значення: вплив християнських ідей на художню творчість того часу був настільки великим, що у визначенні суті цієї літератури першочерговим питанням сьогодні постає її вивчення крізь призму релігійного сприйняття. Творчість Анни Ахматової у даному аспекті викликає особливий інтерес. Ахматова була однією із центральних постатей “срібної доби”, що визначили літературне обличчя епохи, найяскравішім представником акмеїзму – течії, в якій християнська спрямованість творчості мала концептуальний характер.

Актуальність даної роботи визначається тим, що в сучасному ахматознавстві досі не досліджений такий важливий для поетеси пласт її лірики, як біблійний. Вивчення біблійних мотивів може сприяти роз’ясненню багатьох протиріч і питань стосовно християнського характеру творчості Ахматової, що існують в сучасний період. Окрім того, особливості функціювання біблійних мотивів викликають великий інтерес з точки зору реалізації міжкультурного діалогу в художньому творі. Нарешті, вивчення біблійних мотивів може сприяти розумінню такої ахматовської цілісності як “семикнижжя”, яке явно наслідує традицію сакральних книг, і допомогти повнішою мірою осягнути творчий феномен митця.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалось у рамках плану науково-дослідницької роботи кафедри зарубіжної літератури Полтавського державного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка.

Метою роботи є цілісний і багатоаспектний аналіз біблійних мотивів у поезії А.Ахматової. Задля досягнення цієї мети передбачається вирішення наступних задач:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є поезія А.Ахматової.

Предметом дослідження є біблійні мотиви в творчості поетеси.

Методи дослідження. Стосовно питань літературної рецепції Біблії автор виходить з теоретичних положень, які викладено в роботах А.Нямцу, С.Абрамовича, І.Бетко та ін. Оперуючи поняттям “мотив”, дисертантка звертається до праць В.Проппа, А.Вєсєловського, К.Лєві-Стросса, представників структурального літературознавства. В роботі використовується досвід аналізу художнього тексту М.Бахтіна, Ю.Лотмана, М. Гіршмана, Т. Цив’ян та ін., можливості інтертекстуального і міфологічного підходів.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в ахматознавстві здійснено цілісне дослідження біблійних мотивів, що виявлені на різних функціональних рівнях художнього тексту, і визначено їх роль у творчій спадщині поетеси. “Семикнижжя” Ахматової розглянуто як єдиний цикл і визначені його жанрові характеристики, особливості сюжету, композиції, образу ліричної героїні тощо. Окрім того, в роботі уточнені уявлення про сутність і значення християнських ідей, які відображені в поетичній картині світу Ахматової, а також про засоби їх художньої інтерпретації.

Практичне значення одержаних результатів. Результати даного дослідження можуть бути використані в розробці вузівських курсів з історії російської літератури ХХ ст., а також спецкурсу з вивчення Біблії та її літературної рецепції.

Апробація результатів дисертації. Робота обговорювалась на науково-практичних конференціях філологічного факультету та на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка в 1999-2001 рр.. Основні її положення викладено в доповідях на міжнародних конференціях: “Мова і культура” (м. Київ, 1999 р.), “Європейська русистика і сучасність” (м. Познань, 1999 р.), “Християнство і слов’янські культури: до 2000-річчя християнства” (м. Київ, 2000 р.), “Російська культура та античність” (м. Керч, 2000 р.), “Актуальні питання вивчення російської літератури і культури, російської мови і методики її викладання в європейському контексті” (м. Краків, 2000 р.), “Взаємодія літератур у світовому літературному процесі: проблеми теоретичної й історичної поетики” (м. Гродно, 2000 р.), “Російська література напередодні третього тисячоліття. Підсумки розвитку та проблеми вивчення” (м. Київ, 2000 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 13 статей в наукових виданнях, в тому числі – 6 в зареєстрованих ВАК України виданнях.

Структура дисертації складається із вступу, п’ятьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (250 найменувань). Обсяг дисертації — 168 сторінок.

Зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність і наукова новизна, визначаються мета і завдання, характеризуються принципи і методи дослідження.

У першому розділі дисертації “Проблеми вивчення біблійних мотивів у ахматознавстві” подається огляд науково-критичних праць, які тією чи іншою мірою стосуються теми функціювання біблійних мотивів у ліриці Ахматової, визначається теоретико-літературна база дослідження.

Анна Ахматова була глибоко віруючою людиною, про що свідчать численні мемуарні спогади про неї. Те, що суттєвою рисою її лірики є її зв’язок з традиціями сакральної літератури, було помічено вже в перших літературознавчих роботах, присвячених творчості поетеси (Н.Недоброво, К.Чуковський, Й.Мандельштам та ін.). Але за радянських часів будь-яка серйозна розмова про християнські тенденції у творчості Ахматової була неможливою.

Серед зарубіжних досліджень наступних років виділяється дисертація А. Хейт “Анна Ахматова: життя і творчість. Інтерпретація в світлі біографічних матеріалів” (1971), в якій авторка стверджує, що вся ахматовська творчість (а не лише в ранній період) є вираженням власне акмеїстичного світосприйняття, релігійного за своєю суттю. Підходи, закладені в книзі А.Хейт, наприкінці 90-х років були розвинуті у вітчизняній науці І. Лосієвським. Іншу думку про джерело християнських тенденцій в ахматовській творчості висловлено В. Росслін (1984), яка пояснювала їх нещасливою жіночою долею поетеси, що знаходила втіху в релігійних ідеях про потойбічне життя. Але ці роботи, які мали передусім біографічний характер, не розкривали механізм художньої реалізації відповідних ідей.

Увага до християнських аспектів поезії Ахматової стала невід’ємним елементом пострадянського літературознавчого осмислення творчого спадку поетеси (А.Найман, Т.Пахарєва, Е. Свенцицька, Л.Кіхней, І.Невінська, В.Редькін, Г.Крюкова та ін.). Проте аналіз християнських тем і образів мав загалом частковий характер, здійснювався лише в межах окремо взятих творів. В цілому автори не мали на меті виявлення загальних закономірностей у використанні біблійних мотивів. Першою такою спробою стала дисертація М.Чикарькової “Антична та християнська культурна спадщина в художньому світі Анни Ахматової (естетична концепція та її образно-стильова реалізація)” (1999). У ній авторка визначила християнське коріння творчості поетеси, її інтерпретацію жанру молитви, звернула увагу на концепцію людини в ліриці Ахматової (боротьба тілесно-гріховних пристрастей і спірітуального ідеалу) і на окремі біблійні образи та мотиви, що звучать в “Біблійних віршах”, “Реквіємі” та деяких інших творах. Але в роботі М. Чикарькової увага не зосереджується на “біблійному” аспекті творчості Ахматової (дисертант взагалі не розмежовує понять “християнські” і “біблійний”). У зв’язку з цим великий пласт ахматовської лірики, функціонування тексту (Біблії) в тексті (ліриці Ахматової) залишився не дослідженим в світлі єдиного системного підходу.

Спираючись на ідею тексту як структурного цілого, дисертант визначає мотиви, які передають ідейно-тематичні, композиційні, сюжетно-образні, жанрові, мовні та інші особливості первинного тексту і таким чином намагається обійняти всі найсуттєвіші можливості художньої реалізації міжтекстового зв’язку ахматовської поезії з Вічною Книгою.

Деякі методологічні підходи обумовлені специфікою власне ахматовських творів. Так, в сучасній науці стосовно творчості поетеси досить поширеними є поняття “тайнопис”, “шифровка”. Ключ до “дешифровки“ міститься в одному з висловлювань самої Ахматової: “…чтоб добраться до сути, надо изучать гнёзда постоянно повторяющихся образов в стихах поэта – в них и таится личность автора и дух его поэзии“. Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой . – Кн.1:1938-1941. – М.:Книга, 1989, — С.140. Це положення обумовлює необхідність звернення до понять “мотив” і “ мотивний аналіз”.

Іншим вихідним пунктом для даної роботи стала та обставина, що сама Ахматова вела рахунок власному поетичному спадку по книгах-епохах, яких за накресленим поетесою у 1962 р. планом двотомника, мало б бути сім. При цьому поеми додавались сюди як органічна частина тієї чи іншої книги за виключенням “Поеми без героя”, яка є самостійною одиницею Ахматова А. Сочинения в 2 т. – Т.1 – М.:Правда, 1990. – С.366... Розгляд свого творчого спадку під знаком сакрального числа 7 був для Ахматової принциповим, що підкреслено назвою останньої книги – “Седьмая книга”. Число 7 – це число досконалості, закінченості, Божої повноти. Таким чином, поет заявляє про сукупність своїх книг як про певний цикл, що об’єднаний темою духовного удосконалення. У цьому плані особливого значення набуває останній вірш згаданого двотомника – “Кого когда-то называли люди…”, що вказує на християнський характер досконалості, якої прагне ліричне “я”. Все це дає підстави для розгляду поетичного спадку Ахматової крізь призму міфологічного підходу, тобто як прояв певного міфу.

Із “семикнижжям” Ахматової пов’язана ще одна “біла пляма” в дослідженнях її творчості: як цикл воно ще жодного разу не розглядалось, хоча як такий вченими визнається (О. Амінова). Закладаючи підвалини такого аналізу, не зайвим було б зазначити певні можливості ідеї Б. Ейхенбаума щодо романа-лірики в творчості Ахматової. Про вірогідну наявність відповідного наскрізного сюжету свідчать, наприклад, спостереження А. Дмитрієва, який звернув увагу на надзвичайну частотність і значущість в ахматовській поетичній мові слів і фразеологізмів зі значенням “знання” та “сприйняття”. Зображення життя з точки зору його пізнання людиною співзвучно християнський традиції, за якою життя – це Божий дар, найвище призначення якого людина покликана зрозуміти (пізнати) і виконати.

Виділення в ахматовському творі-ліриці певних оповідних ліній здається цілком доречним, тому що це допомагає окреслити конкретний матеріал для дослідження. В цьому плані показовим є один з останніх віршів останньої книги – “И осталось из всего земного” (1941): “И осталось из всего земного Только хлеб насущный Твой, Человека ласковое слово, Чистый голос полевой…” Цей вірш вказує на найцінніші в ліриці Ахматової відносини : “я і Бог”, “я і людина”, “я і творчість”.

Сфера розвитку названих відносин визначається у Ахматової як любовна лірика (“я і людина”), громадянська поезія з притаманним їй пафосом страждання (“я і Бог”) і лірика про поета і поезію (“я і творчість”). На основі періодизації творчості Ахматової, запропонованою Т.Пахарєвою, згідно з якою любовна тема отримала у поетеси переважну розробку в перший період творчості (10-ті роки), тема трагедії першої світової і громадянської воєн – у другий період (20-40-і рр.), а тема творчості — в третій період (50-60-ті роки), можна зробити висновок про те, що переживання ліричною героїнею кохання, страждання, творчості є й етапами її внутрішньої еволюції на шляху до духовного удосконалення. Тому в основу структури даного дослідження покладено проблемно-тематичний принцип.

У другому розділі дисертації “Проблема пізнання “ближнього” в любовній ліриці А.Ахматової” аналізується сюжетна лінія “я і людина” в ранній творчості Ахматової, що відображається передусім у послідовній зміні лейтмотивних ядер (термін Т. Пахарєвої). Кожне з цих ядер розглядається з точки зору відтворювання в них динаміки пізнання героїнею життя, зокрема людських стосунків, через конфлікт добра і зла.

Перше лейтмотивне ядро в любовній ліриці Ахматової об’єднує мотиви, що втілюють тему Гріхопадіння. Логічно вона відкривається мотивом спокуси, який звучить передусім у віршах “Горят твои ладони...” і “Настоящую нежность не спутаешь…”. Саме тут міститься зав’язка основного конфлікту. Причому проблему пізнання добра і зла введено в русло пізнання невідповідності видимого і суттєвого. Задані тут мотиви, переплітаючись між собою, розкриваються в багатьох віршах перших збірок поета. Тема гріха знаходиться у Ахматової у безпосередньому зв’язку з мотивом божевілля – відсутності духовної близькості між людьми, духовного знання про добро і зло. Цей мотив розробляється в ахматовських віршах особливо завдяки іменуванню іншої людини як “чужий”, “незнайомець”.

Страждання є кульмінаційною точкою в поетичній темі Гріхопадіння і визначальним пафосом любовної лірики поета. З метою виявлення біблійного прошарку ахматовської “поетики нещасливої любові” (Н.Недоброво) проаналізовано вірш “Ты всегда таинственный и новый…”. Наявний тут мотив любові-тортур, любові-пекла визначається як лейтмотивний.

Тема пізнання любові у поетеси перетворюється на тему пізнання обману. Особливо яскраво ця тема заявлена в циклі з однойменною назвою “Обман”. Результатом цього пізнання стало набуте ліричною героїнею уявлення про людину як “злу”, “жорстоку”, “чужу”, як лукавого спокусника, “неситого”, від якого інша людина зазнає тортур і який відбирає “душу вільну”, тобто як прообраз сатани. Невирішеність “загадки” “справжньої ніжности”, очікування справжнього нареченого перетворює результати пройденого шляху в експозицію для подальшого розвитку сюжету.

Таким чином, можна констатувати наявність біблійних мотивів у темі Гріхопадіння (спокуса, гріх, обман, пекло), у конфлікті добра і зла (що знайшли вираження в дихотоміях “духовний-тілесний”, “праведний-гріховний”, “рай-пекло”, “істина-обман”, “божественний-диявольський”) з пануванням останнього, в композиції (біблійний зв’язок між явищами), в тропах (наприклад, символіка, метафори та ін.), у мові (приховані цитати), і всі вони в свою чергу відповідають біблійній картині світу: внаслідок гріха бездуховності стосунки між людьми стають пеклом на землі, де їх мучитель – сатана в обличчі самих людей. На відміну від біблійного контексту все це відбувається тут і тепер, а не в потойбічному світі.

Друге лейтмотивне ядро в любовній ліриці А.Ахматової є втіленням теми Хрещення. Християнське вчення про хрещення уподібнює людину Христу у Його смерті та воскресінні, а саме тому, як Христос умер по плоті і воскрес у дусі. Смисл цього уподібнення полягає у відмові людини від старого життя, плотського і гріховного, і прийнятті нового життя – духовного і праведного. Обряд хрещення – це зовнішній знак внутрішньої зміни. Даній темі відповідає наявність у Ахматової мотивів фізичної смерті, відмови (вибору), духовного воскресіння, а також мотиву зміни, відновлення. Їх концентрація припадає на другу половину збірки “Четки”.

Ахматовський образ смерті тіла як образ зменшення фізичної сили в людині виявляється залежним від відповідного знання героїні про роль цього (плотського) начала у людських стосунках. Наприклад, такий зв’язок має місце в циклі “Обман”: “Тупо болит голова, странно немеет тело” (порівн. з “жизнь… легка” до обману). Відтак образ фізичної смерті в художній системі любовної лірики Ахматової є зовнішнім знаком внутрішньої зміни. Послідовність розташованих майже один за одним центральних віршів “Ты пришел меня утешить, милый…”, “Умирая, томлюсь о бессмертьи…”, “Исповедь”, що відповідно розвивають образ фізичної смерті, проблему вибору і тему воскресіння, відбиває послідовність хрещення людини. Тут же присутній й мотив зміни, відновлення. Так, у вірші “Ты письмо мое, милый, не комкай…” героїню зображено в плані заперечення її колишнього, старого складу (“Надоело мне быть незнакомкой, Быть чужой на твоем пути”), закладено ідею можливості внутрішнього зближення героїв, встановлення духовного зв’язку між ними.

Таким чином, етап хрещення є перехідним у пізнанні ахматовською героїнею людини. Конфлікт добра і зла вирішується тут у процесі вибору героїнею між життям і смертю в їх християнському розумінні. Для розробки теми Хрещення поетесою використані образи Христа і дочки Іаіра, каяття, певні символи (наприклад, смерть як символ). Значення цього етапу для еволюції ліричної героїні полягає в тому, що тут зав’язується новий конфлікт основного сюжету: між старим плотським знанням, яке набуто раніше, і новим духовним станом.

Наступне лейтмотивне ядро перетворює проблему пізнання в проблему навчання, тобто цілеспрямований процес осягнення духовної любові. Ідеалом такої любові в поетичному світі Ахматової виступає постать Ісуса Христа. Закономірно, що ахматовська героїня відтепер прагне бути Христовою Нареченою. Оскільки вчення Христа найбільшою мірою втілено у Нагорній проповіді, то цінності, що в ній проголошені (“Блаженні вбогі духом… засмучені… лагідні… голодні та спрагнені правди… милостиві…”) трансформуються Ахматовою в образ блаженної убогої. Цей образ щасливої людини з її фізичним каліцтвом та вбогістю дозволив поету з усією повнотою відобразити християнські уявлення про добро і зло, протилежні логіці плотської свідомості. Тема Євангельського Блаженства виявляється у Ахматової (переважно з кінця збірки “Четки”, у збірках “Белая стая” і “Anno Domini”) в мотивах учнівства, вбогості, лагідності, милості, оплакування і таке інше (багато з них значною мірою знайшли своє відображення у “громадянській” ліриці поета).

Тема дістає свого розвитку в зміні етапів нового пізнання людини як подоби Божої, в набутті ліричною героїнею здатності дивитися на неї очима Христової любові. Так, у вірші “Помолись о нищей, о потерянной…” інша людина визначається героїнею вже не як “чужий”, “незнайомець”, а як “брат” і “сестра”. Як відомо, в цьому традиційному християнському зверненні закладено символ духовного споріднення людей. Але в реальних стосунках героїні ще немає справжньої близкості, криється гріх нелюбові. Каяття в нелюбові є основним пафосом вірша “Дал ты мне молодость трудную…”. У вірші “На пороге белом рая…” виникає тема причастя як шлях до істинного єднання з людьми, яке долає поділ на “я” і інших. У поезії Ахматової починає лунати хорове “ми” – голос дітей одного Отця, яскравим прикладом чого є програмний вірш поетеси “Будешь жить, не зная лиха…”.

Таким чином, завдяки зверненню до вчення про Блаженство лірична героїня пізнає духовну любов до ближнього як до самого себе (“ми”) – християнський ідеал людських стосунків. Проте в любовній ліриці Ахматової це пізнання є кульмінаційною точкою у розвитку основного конфлікту, тому що плотські і духовні начала в людині виявилися максимально протиставленими. Позитивне уявлення про любов відірване від реального земного життя, що відбилось в поетиці перевагою полюсності, протилежної темі Гріхопадіння. Разом з тим тут по-своєму виявився мотив обману – в образі нереального нареченого: в темі Гріхопадіння він був “сном”, “загадкою”, тут він Небесний Наречений. Інакше кажучи, зустріч ліричної героїні з очікуваним нею справжнім нареченим ще не відбулася.

Останнє лейтмотивне ядро в любовній ліриці Ахматової втілює тему Воскресіння. В Біблії явище воскресіння описано як нове творіння: людина одержить від Бога нове “прославлене” (безгрішне) тіло і набуде абсолютну гармонію небесного раю. В поезії Ахматової (головним чином у збірках “Подорожник” і “Anno Domini”) ця тема відповідно звучить у мотивах фізичного воскресіння (творіння), дара, раю (гармонії духа і тіла). Уперше вказані мотиви повною мірою виникають в останній строфі у вірші “Эта встреча никем не воспета…”: “Ты, росой окропляющий травы, Вестью душу мою оживи, — Не для страсти, не для забавы, Для великой земной любви.” Ці мотиви розвиваються у вірші “Ждала его напрасно много лет...”, в якому появу очікуваного нареченого можна вважати розв’язкою проблеми пізнання абсолютного добра в любовній ліриці Ахматової.

Тема очікування нареченого складається у євангельський мотив, що сягає корінням притчі про десятьох дів, у світлі якої нагородження ліричної героїні Ахматової появою нареченого виходить як результат її вірності, духовного пильнування на попередньому шляху.

Новозавітна символіка (Наречений та Наречена), яку використовує поетеса, сягає книги “Пісня над піснями” – гімну коханню як щасливої гармонії духа і тіла. Ця книга як джерело авторських уявлень про ідеальну любов не випадково була названою у вірші “Под крышей промерзшей пустого жилья...” (1915): “А в Библии красный кленовый лист заложен на Песне Песней”. Опосередковано на це джерело вказує і вірш “Долгим взглядом твоим истомленная…”. Взагалі можна сказати, що старозавітна стихія (окрім теми Гріхопадіння) з її відчуженістю ідеям аскетизму і наявністю Божественного призначення виступає в ахматовській поезії як своєрідний символ справжнього почуття і тому нерідко присутня у вигляді прихованих цитат у відповідних творах.

“Библейские стихи” відіграють в любовній ліриці Ахматової роль позасюжетного елементу, що постає як визначення, критерій, еталон справжньої любові, лише у зіставленні з яким виявляється сутність почуттів, які реально переживають герої Ахматової. Особливу увагу приділено віршу “Лотова жена”, який, на перший погляд, здається ніяк не пов’язаним з двома іншими творами циклу, що розповідають про велику земну любов між чоловіком і жінкою. Але насправді, вводячи завдяки йому свою лірику про кохання в русло більш широкої теми любові до “ближньої”, хоч і грішної людини, поетеса, ймовірно, мала на меті подолати стереотипний погляд на свою любовну лірику як на суто камерну, що замкнута на власне любовних переживаннях і не має великого суспільного значення.

Отже, на даному етапі проблема пізнання любові дістає своєї розв’язки – біблійної ідеї надбання гармонії людських відносин в єдності фізичного і духовного (символ Адам). Причому головним композиційним фактором тут виявляється мотив дару, який знімає суб’єктивну активність героїні і визначає вирішення проблеми об’єктивним втручанням. Художньому вирішенню проблеми сприяють образи Нареченого і Нареченої, Адама і Єви, “Пісні над Піснями” та інших старозавітних книг, біблійні сюжети і текстові повтори.

Таким чином, внутрішня еволюція ліричної героїні, що переживає любовне почуття (гріхопадіння – хрещення – духовне блаженство — воскресіння), відтворила процес пізнання людини, в якому стосунки з людиною будуються за принципом зближення: “я – чужий (?сатана)”, “Я – брат і сестра” і “ми (?Христос, Адам)”. Іншими словами, у напрямку внутрішньої еволюції ліричної героїні відобразилась християнська ідея, що виражена формулою “Люби свого ближнього, як самого себе!”, тобто моральні пошуки людини в ліриці Ахматової виявляються пов’язаними із сприяттям християнської філософії любові.

В третьому розділі дисертації “Страждання як шлях до Богоосягнення в поезії А.Ахматової” розглядається сюжетна лінія “я і Бог”, яка, частково перетинаючись з любовною лірикою, знаходить свій основний розвиток у громадянській поезії.

Поема “У самого моря” є лейтмотивним вузлом ранньої поезії Ахматової. У центрі твору знаходиться образ ліричної героїні, яка переживає внутрішній конфлікт, що приводить до її особистісної еволюції. Його підґрунтям стає відсутність у героїні гармонійної єдності духовного та плотського (про це свідчить функціювання у творі її близнюка-двійника). В образі сестри Олени закладено думку про висоту духовного знання і всерозуміння, що дістається стражданням. Якщо її образу притаманні риси “блаженної”, то в образі ліричної героїні підкреслено не-“блаженство”: “А я была дерзкой, злой и веселой”. Духовна сліпота останньої, її відчуженість від духовних цінностей спричинили Божу неблагодать, через яку стало неможливим здійснення мрії про велику земну любов. Тільки переживши горе втрати, вона як Христова Наречена вступає на шлях нового, духовного пізнання світу – Бога і людини.

Дана поема характеризує початковий етап внутрішньої еволюції героїні ахматовської ранньої лірики як стадію Гріхопадіння. Ця тема відповідно розвивається у перших збірках поетеси. Так, М.Руденко зазначає, що у Ахматової досить поширені приклади “побутових” кощунств. У вірші “Все мы бражники здесь, блудницы…” персонаж-чоловік є удаваним розмовником, насправді ж головним тут є конфлікт совісті, і Бог сприймається як опосередкований співрозмовник-звинувачувач у християнській свідомості героїні. Розвиток мотивів блудниці і совісті розглянуто також на інших прикладах (“Голос памяти”, “Высокие своды костела…”, “В тот давний год, когда зажглась любовь…” та ін.). Духовна спрага стає домінуючою рисою ліричного “я” в притчі про “отравившого воду родника” в циклі “Другой голос”. В образі героїні-блудниці, яка прагне пізнання духовних істин, поетеса розвиває новозавітну тему, що звучить у зверненні Христа до першосвящеників й старших народу: “Митники та блудодійки випереджають вас у Боже царство” (Мат. 21:31). В ліриці Ахматової в подальшому спостерігається розмежування між “малими” та “сильними світу цього”. Перші (народ, з яким поет складає єдине “ми”), переживши нелегкі випробування, вступають на шлях духовного преображення, стають носіями “чистої правди”. В образі ж других поетеса продовжуватиме тему блуду, виводячи її до теми Суда (порівн., наприклад, вірш “И яростным вином блудодеянья…” з Об.17:1-2).

Отже, рання поезія Ахматової містить у собі сюжетну лінію “я і Бог”, яка поряд з любовною лірикою виявляється у темі Гріхопадіння, що складається з мотивів блуду, Суда, пекла, неблагодаті, духовної спраги. Головний конфлікт добра і зла виявляється тут у християнській дихотомії “святий (божественний) — грішний”, а саме: у протиріччі між духовною спрагою героїні та її гріховним становищем. Даний етап містить зав’язку процесу Богоосягнення. Бог визначається тут як активне начало – в образах совісті і неблагодаті, – як Бог, що осуджує. В своєму поетичному арсеналі Ахматова використовує також біблійний сюжет (про зрадництво Христа і Його страту), жанр євангельської притчі, композицію образу блудниці, тропи і приховані цитати зі Святого Письма.

В поемі “У самого моря” загибель царевича в реально-історичному плані пов’язана з темою війни, в спірітуально-релігійному – з темою Божої неблагодаті. Війна як прояв Божої немилості постала для ліричної героїні зовнішнім поштовхом до пізнання духовного боку життя. Аналогічні мотиви, поєднані з образом війни, розвиваються передусім у збірці Ахматової “Белая стая”.

Образ “Божьей щедрости”, домінуючий у вірші “Думали: нищие мы, нету у нас ничего…”, стикається з образом “немилости Божьей”, який є пануючим у циклі “Июль 1914”. Відтак, боротьба добра і зла відбувається у свідомості героїні ахматовської лірики і вимагає від неї вибору між прийняттям образу Всевишнього як милосердного чи немилосердного. Цей конфлікт проявляється як зіткнення в душі героїні переживань втрати і надбання. Це останнє має християнський характер, бо є пізнанням духовних засад буття, надбанням “убогості духом”, здатності звернення до Бога (“Утешение”, “Ангел, три года хранивший меня..” та ін.). Причому, як це показано на прикладі вірша “Все розхищено, предано, продано…”, поряд із темою розрухи-втрати і духовного очищення, виникає й мотив нового життя: тут – в образах природи, яка небувало оживає. Прийняття героїнею духовного вибору призводить до пізнання конфлікту втрати і надбання як необхідної закономірності “милосердья Бога”. Саме цей образ створює кільцеву композицію збірки “Белая стая”. Вірш “Молитва” містить у собі крайню форму вибору-прийняття духовного очищення – повне самозречення. Характерно, що саме тут починає звучати мотив хрещення Духом і дата написання має вказівку “Духов день”. Безпосередньо заданий у даному творі мотив знаходить своє відображення в цілій низці ахматовських віршів і насамперед у досить поширеному образі вогню та горіння.

Думка про те, що розділити трагічну долю свого народу є її християнським обов’язком, була для Ахматової принциповою, оскільки виражала ідею покори Божій волі, ідею готовності здійснити призначене згори зпокутування. Надбане героїнею почуття покори стає у Ахматової одним з головних лейтмотивів творчості.

Таким чином, у сюжетній лінії “я і Бог ” поет розвиває новозавітну тему Хрещення (мотиви фізичної втрати, духовного надбання, нового життя, вибору, сходження Духу, покори) – водного хрещення і хрещення Духом. Необхідною умовою для внутрішнього конфлікту стало в ліриці Ахматової об’єктивне втручання Божої волі (війна-покарання).

Тема Спокути в ахматовській ліриці починає звучати ще у збірці “Белая стая”, але особливо вона актуалізується у збірці “Anna Domini”. Співзвучно з біблійним вченням про викуплення в поезії наявні мотиви невинності (Христа), жертви (страждання), прощення.

В композиції образу Христа поетеса орієнтується не на Євангеліє, в якому він зображений як діюча особа, а на книги Діянь і Послань апостолів з їх символічним указанням на Христа. Так, дістати хрещення Святим Духом означає увійти у тіло Христове. Ця новозавітна метафора підкріплюється у вірші “Молитва” відповідним образом Літургії. Мотиви хрещення і причастя роблять виправданим метонімічне злиття ліричного “я” (“ми”, “земля”), що страждає, з образом Христа: “Пахнет гарью... Красной влагой тепло окропились Затоптанные поля… Ранят тело твое пресвятое, Мечут жребий о ризах твоих” (“Июль 1914”). Ця метонімія стає обов’язковим структурним елементом в образі страждання ліричної героїні. У вірші “Древний город словно вымер…” вона прямо пов’язує свій шлях з образом хреста – символом жертовного страждання. Тема принесення жертви, що очищує, є кульмінаційною точкою в ахматовському сюжеті про Спокуту. Невипадково поет стискує досить тривалий період історичної трагедії Росії у біблійний образ Страсного “часу” (“Стансы”). Цей образ є переломним і в поемі “Реквієм” (1935-1940).

В названій поемі завдяки персоніфікації образу народу в образах матерів і синів, окрім психологічного підґрунтя, закладено й символічний підтекст: в образі кровного зв’язку міститься необхідний мотив причастя тіла Христового. Дійсно, в образі сина в Ахматової простежується метонімічне зближення з євангельським образом Христа – через наявність певних етапів – “часів” Страсного Тижня (світанок і арешт, ув’язнення, суд, вирок, страта). Звертає на себе увагу і підкреслений мотив невинності: “невинная корчилась Русь”, “сколько там Неповинных жизней кончается”. На відміну від статичного образу синів, в образі матері Ахматова відтворила внутрішню еволюцію ліричної героїні своєї поезії. Так, у категоріях пекла сприймається початок “Реквієму”, в ІІІ розділі виникають мотиви фізичної утрати, оновлення, сходження Духу, що складаються у тему Хрещення, а вже з кінця ІХ розділу (і особливо у Х розділі у зв’язку з жертовною смертю Сина) починає звучати мотив прощення, примирення з Богом, тобто героїня йде шляхом Богоосягнення. Страждання є способом пізнання милосердного Бога – такого, який уже не карає, а прощає. Стихією прощення пронизано весь твір. Особливо символічним тут є образ голуба, який за біблійною традицією, з одного боку, є вісником Божого прощення, а з другого, – символом Божого благовоління (Мат. 3:16-17). Тема прощення, яке одержано, перемоги над смертю звучить також у книгах “Нечёт”, “Бег времени”.

Отже розв’язкою ліричного сюжету “я і Бог” стала в Ахматової тема Спокути, в процесі розкриття якої поетеса використала біблійні образи Бога, Святого Духа, Богоматері, книги Життя, хресного часу, євангельський сюжет про Страсний Тиждень, символи (потоп, голуб, Преображення), жанр плачу і молитви, приховане цитування біблійного тексту.

Визначальну роль у даному сюжеті відіграє проблема вибору людини. Здійснюючи його, лірична героїня проходить шлях внутрішньої еволюції (гріхопадіння – хрещення — спокута), що відображує процес Богоосягнення: “я і Бог, який осуджує”, “я і Бог караючий, але милосердний” та “я і Бог, який прощає”. В основі цих відносин лежить біблійний принцип зростання: віра-надія-любов. Тобто у важкі часи початку ХХ століття Ахматова, таким чином, зуміла показати неминущу цінність гуманістичних ідеалів християнського вчення і з його допомогою у криваву епоху стверджувати ідею “перемоги буття над небуттям” (Н.Струве).

У четвертому розділі дисертації “Тема знаходження благодаті в концепції творчості А.Ахматової” розглядається динаміка процесу пізнання ліричною героїнею свого поетичного призначення.

З темою Гріхопадіння перших збірок Ахматової пов’язані відповідні мотиви і в сюжетній лінії “я і творчість”. Так, характерним для раннього періоду творчості є вірш “Муза”, в якому Муза “отняла золотое кольцо” – символ поетичного натхнення, яке у сприйнятті автора є Божим даром (“Божий подарок”). Наявність останнього залежить від якості “взора”, який є знаком духовного стану, отже, і здатності до поетичного бачення сущого.

Образ персня як символ Божої благодаті часто присутній у віршах Ахматової (“По неделе ни слова ни с кем не скажу…”, “У самого моря”, “Словно ангел, возмутивший воду…” та ін.). Проте відхилення від волі Всевишнього призводить, за думкою поетеси, до втрати цієї благодаті: “Ты – отступник… потерял благодать”. Так в ахматовській поезії розгортається конфлікт між божественним призначенням і волевиявленням людини. В поемі “У самого моря” тема втраченої благодаті поетичного слова (див. образ Музи, яка мовчить) є провідною. Носієм цієї неблагодаті стає лірична героїня, яка винна у гріху самовілля – тієї “дерзости” і “высокомерья духа”, що знайшли відображення в її ставленні до своєї творчості (“Я сама придумала песню”). Відомо, що сама Ахматова неодноразово висловлювала думку про те, що “стихи нельзя придумывать”. Саме те, що пісня, яка прозвучала, перетворилася на обман, стала непослухом волі згори, призвело до загибелі царевича.

В образі “отравной”, “обманной”, “гибельной” пісні (“Песней долго ль обмануть”, “Эти могилы Предсказаны словом моим”) зосереджується кульмінаційна точка у прояві суто людського, безбожного мистецтва. Його символом у поезії Ахматової стає образ Соломеї.

Як результат, героїня ранньої лірики Ахматової у вірші з характерною назвою “Дал ты мне молодость трудную…” закономірно іменує себе “нерадивою рабой”. Останнє є ремінісценцією з євангельської притчі про раба, що закопав талант, який йому було довірено хазяїном (Богом), і тим самим прогнівив його, тому в цього раба “забереться і те, що він має” (Лук. 19:26). Наведений біблійний контекст містить у собі коріння ахматовського мотиву віднімання “Божьего подарка”.

Слід зазначити, що в образі Музи як небесного посланця поетеса вдалася до художньої контамінації двох сюжетів – біблійного і міфологічного, які, на її думку, символічно відтворюють один одного. Дотримуючись євангельського сюжету, вона немовби відтворила в долі ліричної героїні й давній міф про співака Фаміріда, який одного разу, сповнений пихи і самовпевненості, викликав на змагання самих муз, зазнав поразки, був осліплений і лишився дару гри на кіфарі (порівн. з ахматовським образом “сомкнувшихся ресниц” і “немоты моей чудесной” із вірша “Я так молилась: “Утоли…”).

Розкриваючи тему Гріхопадіння, авторка звертається до біблійних образів раю, благодаті, Соломеї, невірного раба, сюжету про гріхопадіння перших людей, метафоричного образу віднімання дару (таланту), текстових алюзій із Святого Письма.

Відсутність у ліричної героїні божественного дару поетичного слова призводить до того, що вона починає благати Всевишнього про його повернення (“Песня о песне”, “Майский снег”, “Я так молисась: "Утоли...” та ін.). Шлях до творчого “зцілення” у віршах Ахматової лежить через фізичну втрату “земного”, страждання і навіть смерть (“Думали нищие мы, нету у нас ничего…”, “Муза ушла по дороге…”, “Уединение” та ін.). Але безвольного переживання страждань виявляється недостатньо: “Муза и слова не проронит”, а совість “с каждым днём Беснуется: великой хочет дани” (вірш “Все отнято: и сила, и любовь…”). У темі Хрещення цією даниною стає необхідність самозречення. Ідея нового ставлення до своєї творчості є центральною у вірші “Нам свежесть слов и чувства простоту…” У безкорисному служінні в ім’я духовного “исцеления слепых” полягає, за словами автора, те Боже призначення “дарованого небесами” поетичного слова, якого виявилася негідною лірична героїня перших двох ахматовських збірок. У прийнятті нею цього образу істинного поета, який продиктовано совістю, реалізується біблійна ідея хрещення як “обітниці Богові доброго сумління” (1 Пет. 3:21). Звернення до образу біблійного псалмоспівця Давида зумовлене тим, що лейтмотивна ідея його творчості – прославлення Бога і служіння Йому – визначає відтепер і спрямованість її власної поезії. За допомогою цього образу автор протиставляє свою творчість тому безбожному мистецтву, вираженням якого в Ахматової є образ Соломеї.

Тема визволення і наближення “пісні” пов’язана з мотивом сходження Духу (вірш “Они летят, они еще в дороге…”). Відтепер героїня втілює у собі вже не колишню, без-Божну творчість, а ту, що продиктована волею Всевишнього: “Ей – опустевшей – приказал Всевышний Стать страшной книгой грозовых вестей” (вірш “Памяти 19 июля 1914”). Згідно з цим пафос визволення (“легкости") визначає характер творів, розташованих автором відразу після даного вірша.

Таким чином, функціонування в сюжетній лінії “я і творчість” мотивів вмирання плотського і