ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ТРОНЬКО Тетяна Володимирівна

УДК 328:373 – 055.2(477)”18”

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

В ГАЛУЗІ ЖІНОЧОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

07.00.01 — Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: — доктор історичних наук, професор

Лобурець Василь Єгорович,

заслужений діяч науки і техніки України,

професор кафедри всесвітньої історії

Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г.Короленка

Міністерства освіти і науки України

Офіційні опоненти: — доктор історичних наук, професор

Якименко Микола Андрійович,

завідувач кафедри українознавства

Полтавської державної аграрної академії

Міністерства аграрної політики України—

кандидат історичних наук

Лохматова Алла Іванівна,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Запорізького державного університету

Міністерства освіти і науки України

Провідна установа: — Інститут історії України НАН України (м. Київ).

Захист відбудеться “ 24 “ січня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому державному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України (69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. ІІ).

Автореферат розісланий “ 24 “ грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена насамперед розв’язанням в Україні таких кардинальних завдань, як культурно-національне відродження, становлення державності та демократизація суспільства. Вона безпосередньо пов’язана із реформуванням всієї освітньої системи, пожвавленням феміністичного руху та тендерних досліджень.

Одним із шляхів реформування освіти в сучасних умовах є подолання монополії у цій справі держави та створення на демократичних засадах недержавних навчально-виховних закладів. Вивчення ж досвіду дорадянської жіночої школи, в утриманні якої державні засоби поєднувалися із громадською і приватною доброчинністю, допоможе в розробці нової правової і нормативної бази освіти, переході до таких принципів її фінансування, які б відповідали ринковій економіці. Нині у багатьох містах України функціонують окремі класи і навіть навчальні заклади спеціального жіночого профілю, що засвідчує актуальність жіночої освіти – виховання "добропорядної матері родини", жінки-берегині, завдяки якій тримається сім'я і врешті-решт держава. Поглиблений аналіз розвитку середньої жіночої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст. дає можливість розкрити одну із сторінок жіночої історії, з’ясувати роль і місце жінок у подіях минулого та інші проблеми, що знаходяться у центрі тендерних досліджень.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає перспективним планам наукової роботи історичних кафедр Полтавського державного педагогічного університету та була складовою часткою держбюджетної теми, яка розроблялася викладачами Полтавського державного педагогічного університету згідно з планом науково-дослідної роботи.

Об’єктом дослідження є політика відповідних владних інституцій царської Росії у сфері освіти загалом і в Україні – зокрема.

Предмет дослідження – заходи вищих органів влади, центрального апарату імперії Романових, їх місцевих підрозділів щодо розвитку середньої освіти жіноцтва Наддніпрянської України.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють другу половину ХІХ ст. В межах цього періоду маємо можливість простежити еволюцію внутрішньополітичного курсу уряду від виникнення ідеї реформування жіночої освіти в епоху “великих реформ” 60-70-х років до політичної реакції 80-90-х років, коли намагалися обмежити попередні перетворення.

Територіальні межі дослідження – Наддніпрянська Україна в адміністративному поділі другої половини ХІХ ст. Інтеграція її регіонів до складу Російської імперії мала свої особливості, що позначилися на розвиткові жіночої середньої освіти. У лівобережних і південних губерніях простежується дія загальноімперських законів, а становлення шкіл для дівчат на Правобережжі дозволяє з’ясувати специфіку імперської політики російського царизму в національних окраїнах.

Мета дисертаційного дослідження полягає у порівняльному аналізі причин, напрямків і принципів діяльності Міністерства народної освіти (МНО), Відомства установ імператриці Марії (ВУІМ) і Св. Синоду щодо організації і розвитку середньоосвітніх закладів для жіноцтва.

Для досягнення вказаної мети визначено наступні завдання:

- визначити і порівняти головні напрямки діяльності урядових інституцій у галузі освіти жінок;

- охарактеризувати основні типи середньої школи, створені МНО, ВУІМ, Св. Синодом для навчання і виховання дівчат;

- простежити динаміку жіночих шкіл різних відомств, кількісного й соціального складу їх вихованок;

- виявити регіональні особливості в підходах російського царизму до влаштування середньоосвітніх установ для дівчат;

- співвіднести участь держави та громадської і приватної ініціативи в справі фундації й утримання середніх шкіл для жіноцтва.

Методологічна основа дисертаційної роботи. Заперечення методологічного монізму марксизму обумовлює пошук нових концептуальних підходів у розгляді суспільних явищ і процесів, вибір принципів і методів досліджень задля неупередженого вивчення досвіду минувшини. При виконанні дисертаційної роботи автор спирався на діалектичний метод пізнання, принципи об’єктивності, історизму, світоглядного плюралізму. Відповідно до предмету і завдань дисертаційного дослідження автор використав такі методи дослідження, як історико-генетичний (допоміг визначити напрямок освітніх реформ, розкрити процес підготовки статутних документів), порівняльний (залучався для співставлення заходів МНО, ВУІМ, Св. Синоду, для аналізу розвитку жіночої освіти в різних регіонах Наддніпрянської України), історико-типологічний (дозволив виділити головні типи жіночих шкіл), проблемно-хронологічний (покладений в основу структурної побудови дисертації), математичної статистики (використаний для з’ясування динаміки жіночої освіти). Комплексне застосування вказаних методологічних принципів, спеціально-історичних і міждисциплінарних методів дозволило найбільш реально відобразити історичні процеси.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії зроблена спроба розглянути заходи державних органів щодо організації й розвитку середньої школи для жіноцтва, визначені регіональні особливості фундації, управління й фінансування загальноосвітніх установ для дівчат на Правобережній Україні. Ці питання не мали належного розкриття у науковій літературі. На основі залучення різнопланових дореволюційних матеріалів і нових архівних джерел автор намагався неупереджено оцінити здобутки в освіті жінок другої половини ХІХ ст. та ефективність дій урядових структур. На прикладі жіночої освіти дістало подальшого розвитку положення про соціальну обумовленість освіти й виховання, їх залежність від філософських і релігійних традицій, політичної організації суспільства.

Практичне значення дисертації полягає у доцільності використання її матеріалів для написання узагальнюючих праць з історії освіти в Україні, підготовці розвідок із проблем феміністичного руху, розробці лекційних курсів із вітчизняної історії та проведенні краєзнавчих досліджень. Критичне переосмислення досвіду роботи жіночих навчальних закладів другої половини ХІХ ст. бачиться не лише доречним, а навіть необхідним у сучасних умовах європеїзації економічного й культурного життя України, реорганізації системи освіти, урізноманітнення джерел її фінансування, типології, управління.

Апробація результатів дисертації. Робота обговорювалася на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету. Результати дисертаційного дослідження були оприлюдненні на регіональних науково-практичних конференціях (Глухів, 1993; Полтава, 1997); на Всеукраїнських науково-практичних конференціях із проблем навчально-виховного процесу (Полтава, 1995, 1996); на Всеукраїнських наукових конференціях “Коростишів в історії і культурі України” (Житомир, 1999) та “Велика реформа 1861 року” (Черкаси, 2001); на ІІІ і ІV Полтавських наукових конференціях з історичного краєзнавства (Полтава, 1994; 1998); Міжнародній науковій конференції “Слов’янська культура: здобутки і втрати” (Полтава, 1996).

Структура роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 269 сторінок, включаючи список використаних джерел (310 найменувань, 29 сторінок) і додатки (8 схем і 40 таблиць, 53 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет і об’єкт дослідження, його хронологічні і територіальні межі, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну і практичне значення роботи, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Історіографія проблеми, аналіз джерел, методологія та методи дослідження” – аналізуються здобутки історичної науки у вивченні проблеми діяльності державних органів у галузі середньої освіти жіноцтва Наддніпрянської України другої половини ХІХ ст., характеризується джерельна база та визначаються методи дисертаційного дослідження.

Тема дисертації не була предметом спеціальних наукових досліджень. Це зумовило опрацювання автором літератури з таких суміжних проблем: діяльність урядових інституцій, що опікувалися середньою освітою жіноцтва; історія шкільної справи та окремих жіночих освітніх установ; жіноче питання і жіночий рух.

У наукових розробках згаданої проблематики можна виділити три хронологічні періоди: 1) і роки ХІХ ст. – 1917 р., 2)  рр., 3) і роки ХХ ст. Підставами для їх виокремлення стали пануючі ідеологічні концепції та наявне коло джерел.

Історичні розвідки першого періоду тематично поділяємо на декілька груп. Першу групу складають дослідження, присвячені історії МНО, ВУІМ, Св. Синоду. Вони виходили з нагоди ювілеїв відомств і підсумовували окремі періоди їх діяльності. Ці роботи мають багату джерельну базу, основу якої становили документи відомчих архівів. Ініціаторами і провідниками усіх перетворень автори вважали правлячих імператорів, керівників відповідних державних інституцій.

Друга група дореволюційних робіт – дослідження історико-педагогічної тематики. Їх автори (М.Вессель, С.Григор’єв, М.Чехов, Г.Шмід, В.Щерба та ін.) більше уваги приділили чоловічій середній школі. Але висновки про загальні тенденції розвитку шкільної справи (співвідношення загальної і спеціальної освіти, доцільність закритого характеру виховання) є важливими і для вивчення історії жіночої школи.

Третьою групою досліджень є роботи безпосередньо присвячені жіночій освіті. Виняткове місце серед них посідає праця історика й активної учасниці жіночого руху другої половини ХІХ ст. О.Й.Лихачової, яка зібрала й упорядкувала численні матеріали періодики, наукові розвідки, статистичні відомості, звітні документи. Авторка звертає увагу на підготовлені й ухвалені урядом статути й постанови стосовно жіночої освіти, на дії громадськості щодо практичної організації шкіл для жінок.

Певний інтерес для з’ясування еволюції поглядів на мету і зміст жіночого виховання становлять твори педагогів, громадських діячів ХІХ ст. – Є.М.Гаршина, В.І.Герьє, М.І.Пирогова, В.В.Розанова. Вони переконували у рівній із чоловіками здібності жінок до навчання, до опанування складних теоретичних знань.

Підсумовуючи розвиток дореволюційної історіографії потрібно зазначити, що історія жіночих середніх навчальних закладів не знайшла належного висвітлення на сторінках узагальнюючих історико-педагогічних праць. У зроблених істориками висновках домінувала думка про визначальну роль перших осіб держави та урядових інституцій в організації середньої жіночої освіти. Ряд дослідників окрім ідеалістичних згадували й інші чинники зацікавленості державних інституцій проблемами освіти жіноцтва. Це – активна позиція громадськості, соціально-економічні перетворення в країні, зміни внутрішньополітичного курсу.

У перші роки після жовтневих подій 1917 р. радянськими вченими питанням історії освіти не приділялося належної уваги через їх другорядність в умовах зміцнення більшовицької влади. У повоєнні роки вивчення історії школи значно пожвавилося, вийшли дослідження Ганеліна Ш.І., Константінова М.О., Смірнова В.З., Родіна Р.І.. Проте матеріал про організацію середніх жіночих навчальних закладів та діяльність державних органів у цій галузі шкільної справи не розглядався.

Поодинокі відомості про жіночу школу зустрічаємо у дослідженнях Є.Ф.Грекулова, Г.Є.Жураковського, Ф.Г.Паначіна, статтях Є.Д.Днєпрова. До розгляду політики уряду в галузі освіти населення України 60-90-х років ХІХ ст. зверталися С.П.Стельмах, М.Г.Заволока, В.Й.Борисенко. Головну увагу автори зосередили на вивченні розвитку початкової школи.

Єдиними ґрунтовними дослідженнями з гендерних проблем є роботи Г.О.Тішкіна та Е.О.Павлюченко, що вийшли у 80-і роки. Жіноча освіта розглядалася авторами як складова частка боротьби за права жінок у період визвольного руху 50-70-х років ХІХ ст.

Отже, в радянській історіографії середня жіноча освіта в Україні та діяльність у цій галузі шкільництва державних органів влади Російської імперії не були предметом самостійного вивчення. Заходи урядових структур у царині освіти однозначно вважалися такими, що гальмували поширення освіченості серед населення. Жіноча проблематика розглядалася переважно у зв’язку з участю представниць слабкої статі у революційному русі або ж у контексті розвитку суспільної думки Російської імперії другої половини ХІХ ст.

В останнє десятиліття гендерні проблеми викликають значний інтерес науковців. У першій половині 90-х років з’явилися регіональні дослідження, в яких переважає виклад фактів про заснування і діяльність окремих навчальних закладів. Різні аспекти становлення жіночої освіти в Україні знайшли відображення у дисертаційних роботах А.В.Говорун, О.А.Гриви, Л.В.Применко, І.О.Волкової. Розгорнута характеристика освіти жіноцтва в Україні ХІХ – початку ХХ ст., роль громадськості та приватних осіб у створенні середніх навчальних закладів для жінок подана у статтях Т.В.Сухенко.

Широке коло питань, у тому числі й політика самодержавства в галузі середньої освіти жінок, порушене у роботах Л.О.Смоляр, присвячених жіночому руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проте, на нашу думку, сумнівним є висновок авторки про приватну жіночу гімназію як основу жіночої середньої освіти (міністерська статистика цього не підтверджує).

Отже, в останні роки вітчизняні вчені розглядали освіту жінок або на матеріалах окремих регіонів України, або ж у контексті із загальнопедагогічними проблемами чи із розгортанням жіночого руху.

Узагальнюючи стан наукової розробки проблеми, слід зазначити, що більш плідно діяльність державних органів влади в галузі жіночої освіти вивчали дореволюційні історики, які запропонували декілька концепцій для з’ясуванні теми, накопичили значний документальний матеріал. У радянській історіографії переважали негативно-критичні оцінки освітніх заходів урядових структур. Результати досліджень слугували аргументами про набагато краще, у порівнянні з дореволюційним, становище жінки у соціалістичному суспільстві. Публікації та конференції останнього десятиліття засвідчують зростаючий інтерес до гендерної тематики. Проте на сьогодні відсутня цілісна робота про діяльність державних органів влади в галузі жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.

Джерельна база дисертації за видовою належністю поділяється на актові та описово-статистичні документи і матеріали. Серед актових джерел слід виділити нормативно-правові акти. Кожне відомство створювало свої окремі статути, які визначали діяльність жіночих навчальних закладів.

Описово-статистичну групу джерел складають звітні матеріали МНО і Св. Синоду, попечителів навчальних округів, окремих навчальних установ. Підсумкові статистичні дані, перелік головних заходів, вжитих стосовно жіночих навчальних закладів, містяться в оглядах діяльності окремих відомств.

Наступну групу джерел складають архівні матеріали. У Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) були вивчені документи ф.707. Управління Київським навчальним округом (опрацьовано 112 справ), ф.127. Київська духовна консисторія (53 справи), ф.442. Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (61 справа). В роботі використані документи фондів Державного архіву Полтавської області (ф.379. Полтавське губернське дворянське депутатське зібрання, ф.706. Полтавська духовна консисторія). Переважна більшість архівних матеріалів у науковий ужиток вводиться вперше.

Вивченню проблеми сприяли статистичні матеріали, довідкові видання, мемуарна література та періодичні видання ХІХ ст. (“Журнал Министерства народного просвещения”, Волинські, Київські, Подільські, Полтавські, Чернігівські “Епархиальные ведомости”, “Русская школа”, “Образование” (з 1876 р. по 1891 р. називався “Женское образование”) та ін.).

При вирішенні завдань дисертаційної роботи застосовувався ряд методологічних принципів. Принцип об’єктивності дозволив провести всебічний аналіз історичних фактів, поглядів сучасників і науковців на проблему принципів організації й обсягу жіночої освіти. Керуючись принципом історизму, предмет дослідження розглядався з моменту виникнення в урядових колах ідеї реформування середньої жіночої школи до створення розгалуженої мережі нових навчальних закладів. Принцип світоглядного плюралізму найбільш ефективним був при історіографічному аналізі проблеми та при співставленні позицій різних авторів зауважень у процесі обговорення проектів шкільних статутів. При виконанні дисертаційної роботи використовувалися такі прийоми дослідження, як аналіз і синтез, порівняння, типізація, опис. Дотримання зазначених методологічних принципів і спеціальних методів дозволило комплексно і ґрунтовно розглянути діяльність державних органів у галузі становлення середньої жіночої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.

У другому розділі – “Проблема жіночих навчальних закладів у діяльності Міністерства народної освіти” – з’ясовуються організаційно-законодавчі заходи МНО щодо фундації загальноосвітніх установ для дівчат, досліджуються головні періоди діяльності відомства в царині освіти жіноцтва та аналізуються основні показники, особливості розвитку міністерських жіночих гімназій, прогімназій і приватних навчальних закладів.

Упродовж другої половини ХІХ ст. в діяльності МНО автор виділив три періоди, що різняться за змістом і характером ужитих заходів.

Перший період – друга половина 50-х років – характеризується виникненням ідеї організації відкритих всестанових жіночих шкіл і її законодавчим оформленням. Справа, започаткована на урядовому рівні (доповідь міністра народної освіти А.С.Норова царю від 5 березня 1856 р.) була підтримана суспільно-педагогічним рухом, що розгорнувся у відповідь на статтю М.І.Пирогова “Питання життя”. Затвердження у 1858 р. і 1860 р. “Положень про жіночі училища” засвідчило пошук нових форм і принципів улаштування навчальних закладів для дівчат. Вжиті міністерством заходи виявилися малоефективними. В Україні на 1860 р. діяло всього 3 жіночих училища. Це зумовлювалося браком коштів (фінансування мало здійснюватися за рахунок приватних осіб і громадських установ) і відсутністю дієвої громадської підтримки нових принципів організації жіночої освіти.

Упродовж другого періоду – 60-70-і роки – продовжувалося створення правового підґрунтя для заснування нових жіночих шкіл. Залучення у 1860 і 1862 рр. широких кіл громадськості до розробки шкільних статутів стало апогеєм лібералізації діяльності МНО у період “великих реформ”. Затверджене у 1870 р. “Положення про жіночі гімназії і прогімназії” визнало необхідність щорічної державної грошової допомоги цим установам (150 тис. крб.), що стало підставою для обмеження їх самостійності. Положення 1869 р. для Київської, Подільської і Волинської губерній засвідчило наявність національно-політичних тенденцій в освітній політиці російського царизму. Відкриття жіночих гімназій і прогімназій у цьому регіоні відбувалося, як правило, за ініціативою державних інституцій і на їх кошти (за штатною системою фінансування). Уряд контролював усі аспекти їх життя, повністю усунувши участь місцевої громадськості навіть у вигляді такого обмеженого органу самоврядування, як опікунські ради. Головним же здобутком другого періоду стала бурхлива фундація жіночих училищ. У 1870 р. на терені Наддніпрянської України діяло 28 гімназій і прогімназій для дівчат, у 1875 р. – 45, у 1880 р. – 58. Проте з другої половини 70-х років міністерські чиновники почали визнавати кількість існуючих шкіл для жінок достатньою, а програми гімназій завеликими для представниць середніх і нижчих станів.

Третій період – 80-90-і роки – позначився змінами, викликаними реакційною політикою царизму. Міністерство звертається до запобіжних заходів, спрямованих на “ошляхетнення” соціального складу учениць, на контроль позашкільного життя, на призупинення процесу фундації нових закладів. Реалізація ж програми, розробленої комісією М.С.Волконського, означала б крах одного з надбань епохи “великих реформ” – всестанової жіночої школи. Та модернізаційні процеси були незворотними і урядові контрреформи зазнали поразки. З 1870 р. по 1900 р. питома вага дворянок серед гімназисток зменшилася більше, ніж на 10%, а Маріїнські училища, в яких загальноосвітні дисципліни поступалися місцем професійній підготовці не знаходили підтримки серед громадськості (на кінець ХІХ ст. в Україні не було відкрито жодного такого закладу).

Розміщення міністерських жіночих гімназій і прогімназій було досить нерівномірним. Більшість закладів знаходилася у південних губерніях, чому сприяло економічне освоєння регіону та впровадження органів земського та міського самоврядування, котрі брали активну участь у фінансуванні шкіл. Найгіршою була ситуація на Правобережжі, де царський уряд, аби запобігти поширенню польського сепаратизму, контролював фундацію нових навчальних установ.

Окрему ланку освітньої галузі, що мала своє законодавство, становила приватна школа. Реальному контролю з боку держави підлягала лише навчально-виховна частина приватних училищ. Решта питань розв’язувалася самостійно, проте обов’язково на основі “Положення про приватні навчальні заклади МНО”. Спочатку приватні училища фактично прислуговували державним закладам, готуючи учнів до вступу в останні. Постанова МНО 1881 р. дозволила надавати приватним закладам права державних гімназій і прогімназій, за умови проведення в них перетворень відповідно до Положення 1870 р. Першою такої реорганізації зазнала Київська гімназія Ващенко-Захарченко. Але проведення відповідних змін ще не було гарантом рівноправності казенних і приватних освітніх установ.

У третьому розділі – “Питання освіти жіноцтва в практиці Відомства установ імператриці Марії” – розглядаються основні проблеми розвитку двох типів середньоосвітніх жіночих закладів, створених у системі ВУІМ, розкриваються причини і суть змін в організації найперших осередків жіночої освіти – інститутів шляхетних дівчат та досліджується становлення нового типу навчальних закладів – маріїнських гімназій.

На середину ХІХ ст. IV відділення Власної Його імператорської величності канцелярії (з 1880 р. – ВУІМ) мало найбільший досвід організації навчання дівчат. Проте це був досвід, набутий в умовах станового суспільства.

Першими осередками суспільного жіночого виховання в Російській імперії були інститути шляхетних дівчат, відкриття яких було започатковано на межі ХVІІІ – ХІХ ст. На терені Наддніпрянської України діяло 5 таких закладів (у Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві), які належали до найстаріших у Російській імперії. Діяльність інститутів ґрунтувалася на засадах, визначених ще при їх заснуванні. Найголовнішими з них були становий склад учениць і закритий характер їх виховання. Ці принципи були підтверджені Статутом жіночих навчальних закладів відомства, ухваленим у 1855 р. Підготовка тексту документа, його виправлення і доповнення не виходили за межі IV відділення. Такі методи законотворчості не йшли ні в яке порівняння із широким обговоренням статутів МНО в 60-х роках.

Інститути залишалися своєрідними “заповідниками” старих порядків. Виховання в них відзначалося декоративністю і відірваністю від реального життя. За умов наростання критичного ставлення до інститутів було здійснено цілу низку реформ. На початку 60-х років інституткам почали надавати відпустки додому під час літніх канікул, згодом – на свята Різдва й Великодня. Отже, після сторічного дотримання закритого характеру виховання визнали його шкідливість. Тоді ж в інститути були допущені дівчата непривілейованих верств суспільства, а з 1881 р. – прихожі учениці та напівпансіонерки. Проте зміни в улаштуванні інститутів були половинчатими – кількість прихожих учениць обмежили 5%, при вступі перевагу надавали дворянкам. Видання трьох навчальних табелів 1860, 1863 і 1874 року не змінило характеру і змісту освіти шляхетних панянок. Насамперед їх готували для виконання обов’язків у колі сім’ї.

До 60-х років інститути утримувалися за рахунок прибутків кредитних установ відомства. Підпорядкування останніх міністерству фінансів зумовило щорічні державні субсидії жіночим навчальним закладам IV відділення. Ця подія, як і перехід від штатної до кошторисної системи, не порушували основного принципу фінансування – забезпечення інститутів здійснювалося переважно за рахунок держави.

Незважаючи на проведені реформи інститути шляхетних дівчат залишилися становими навчальними закладами і були своєрідним засобом соціального захисту дворянства. Це підтверджується правилами прийому дівчат (вакансії надавалися дітям незаможних спадкових дворян), наявністю казеннокоштних місць і різного роду стипендіаток, самим існуванням інститутів шляхетних дівчат у другій половині ХІХ ст.

Найрадикальнішим кроком ВУІМ стало заснування за ініціативою М.О.Вишнеградського (квітень 1858 р.) жіночих гімназій – відкритих всестанових закладів, в основу яких була покладена ідея, що “школа вчить краще, ніж сім’я, а сім’я виховує незрівнянно краще, ніж школа”. В Україні перший подібний заклад з’явився в Києві у 1860 р. за допомогою колишнього губернатора міста І.І.Фундуклея. Згодом у 1862 р. був затверджений статут маріїнських гімназій. Створення цих закладів переслідувало й політичні цілі. З 14 губернських гімназій ВУІМ 10 функціонувало у західному регіоні імперії. Вони здійснювали виховання дівчат у проросійському та промонархічному дусі на противагу поширеним тут католицизму та сепаратизму.

На основі порівняння маріїнських гімназій із міністерськими автор виявив ряд особливостей. Незважаючи на суттєву державну підтримку кількість перших була меншою (на кінець ХІХ ст. на території імперії функціонував усього 31 заклад проти 348 у міністерстві; в Наддніпрянській Україні відповідно 4 проти 44); пік їх створення (близько 80%) припадав на 50-60-і роки (у міністерстві це збіглося з 60-70-и роками); темпи демократизації соціального складу учениць маріїнських гімназій були повільнішими.

Проте маріїнські та міністерські гімназії ґрунтувалися на однакових принципах організації, а наступ реакції 80-90-х років позначився в обох відомствах посиленим контролем за поведінкою учениць та викладачів, прагненням зорганізувати освітні заклади із простішим курсом навчання (Маріїнські училища).

Усім жіночим закладам Маріїнського відомства, особливо інститутам шляхетних дівчат, було притаманно отримання грошової допомоги від держави, що додавало їм стабільності. (Серед закладів, розташованих в Україні, дві київські гімназії – Фундуклеївська і Подільська – не мали фінансування із столиці.) Ще однією рисою, властивою цим закладам, була сувора централізація управління. Жоден із органів місцевої адміністрації не мав прямої влади над ними.

Четвертий розділ – “Роль духовного відомства у навчанні та вихованні дівчат” – присвячено розкриттю проблеми навчання та виховання дівчат у баченні та діяльності Св. Синоду, з’ясуванню причин створення під опікою духовного відомства жіночих навчальних закладів, визначенню їх типів та особливостей організації.

Створені духовним відомством середньоосвітні заклади для дівчат в залежності від фінансування та організації поділялися на два типи – жіночі училища духовного відомства і єпархіальні училища.

Перші училища для доньок церковно- і священнослужителів виникли у другій чверті ХІХ ст. як альтернатива інститутам шляхетних дівчат, що мали світський характер виховання і були недоступними для духовенства через високу плату за навчання. Проте на середину 50-х років їх було створено всього 4. У 60-х роках духовне відомство наслідуючи світські державні інституції та відповідаючи на прагнення священиків надавати відповідну освіту своїм дітям було змушене взятися за фундацію нових середньоосвітніх закладів для жінок. У першу чергу підтримувалася ініціатива західних єпархій, оскільки виховання дівчат духовного стану на засадах православ’я і російської народності визнавалося кращим заходом для зміцнення єдності місцевого населення з іншою частиною імперії. У 1863 р. духовно-навчальне управління Св. Синоду склало Загальний статут училищ дівчат духовного звання в Західному краї, який став базовим для фундації подібних шкіл на Правобережній Україні.

Соціальні процеси, викликані скасуванням кріпосного права і наступними реформами, вимагали ліквідації станової замкненості духовенства. Указ від 11 липня 1869 р. вилучивши із духовного стану дітей священно- і церковнослужителів дав їм можливість самостійно обирати професію, отже, і освіту. У зв’язку з цим з 1874 р. училища дівчат духовного звання змінили назву на “жіночі училища духовного відомства”. Заснування цих закладів здійснювалося відповідно до їх штатів за рахунок Св. Синоду. Призначалися вони виключно для доньок духовенства. Їм покровительствувала імператриця, а службовцям надавалися права державної служби і пенсій. Як правило, усі ці заклади засновувалися за розпорядженням центральної влади (за винятком двох київських), розміщувалися переважно у західних регіонах Російської імперії і крім освітньої переслідували ще й політичну мету – русифікацію місцевого населення та боротьбу зі спольщенням священиків.

ЄЖУ створювалися по всій території імперії за ініціативою місцевого (єпархіального) духовенства і на кошти, зібрані ним. В Україні вони існували в усіх губерніях, за винятком Київської. Запровадження у 1868 р. єдиного Статуту єпархіальних жіночих училищ надало їм характеру навчально-виховних закладів, а не притулків, якими вони були раніше. Крім доньок священно- і церковнослужителів у них за більшу плату могли навчатися представниці й світських верств суспільства. Проте дітям духовенства надавалася перевага, тому їх частка серед вихованок, як правило, становила не менше 80%.

Для усунення розбіжності в організації навчальних частин у двох типах жіночих освітніх закладів, підвідомчих Св. Синоду, на початку 70-х років у жіночих училищах духовного відомства почали запроваджувати програми викладання єпархіальних жіночих училищ, які були повнішими, а їх випускниці отримували звання домашньої вчительки, що було рангом вище, ніж в училищах духовного відомства. Обидва види навчальних закладів мали напівзакритий характер виховання і становий принцип комплектації контингенту учениць. За цими ознаками жіночі школи духовного відомства були схожими з інститутами шляхетних дівчат.

На кінець ХІХ ст. кількість єпархіальних училищ була більшою ніж училищ духовного відомства (в імперії – 55 проти 12, в Україні –8 проти 4). Цьому сприяла благодійна діяльність як окремих священиків (наприклад, харківських архієпископів Інокентія та Філарета (Гумілевського), полтавського преосвященного Іоана), так і внески місцевих установ духовного відомства (монастирів, церков, попечительств про бідних духовного звання, редакцій “Епархиальных ведомостей”, свічкових заводів і просфоропекарень).

Св. Синод в організації середньої освіти жінок переслідував ту ж мету, що й світські урядові структури – підготовка гарних господарок і добрих дружин. Щоправда, враховувалося соціальне походження учениць і священицький сан їх майбутніх чоловіків. Це завдання зумовлювало обсяг знань, які дівчата отримували в училищах, визначало спрямованість викладання й організацію позашкільного життя. У роботах радянських істориків наголошувалося на клерикалізації навчання у школах духовного відомства. Проте маємо відзначити й позитивні результати, зокрема, у розвитку методики викладання, якою заохочувалася активна пізнавальна діяльність, практичні форми роботи.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У результаті комплексного аналізу джерел і всебічного опрацювання наявної літератури автор роботи визначив причини, зміст та основні напрямки діяльності державних органів влади в царині середньої освіти жіноцтва Наддніпрянської України другої половини ХІХ ст.

Реформування жіночої освіти було складовою часткою кардинальних модернізаційних перетворень середини ХІХ ст., пов’язаних із становленням індустріального суспільства, яке поставило нові вимоги до організації й змісту навчання представниць різних станів.

Завдяки діям уряду, суспільно-педагогічному рухові і турботам громадськості у другій половині ХІХ ст. була створена нова, відокремлена від інших загальноосвітніх установ, розгалужена мережа навчальних закладів для жіноцтва. Вона не склала цілісної системи, а об’єднувала декілька типів жіночих шкіл, які надаючи своїм ученицям фактично однакові за обсягом знання, підпорядковувалися МНО, ВУІМ, Св. Синоду і мали різні засади влаштування, управління, фінансування, комплектації учнівського складу.

Діяльність державних інституцій у царині жіночої освіти здійснювалася у таких аспектах – створення нормативної бази, фінансове забезпечення, контроль за напрямком навчання і виховання. Відповідно до участі держави у фінансуванні та управлінні усі жіночі школи автор поділив на три групи:

- заклади із кошторисною системою фінансування (інститути шляхетних дівчат) і штатною (Маріїнськім гімназії, жіночі училища духовного відомства, міністерські гімназії і прогімназії, засновані за Положенням 1869 р.), де через максимальну централізацію управління контролювалися усі аспекти життя цих шкіл;

- гімназії і прогімназії МНО, що ґрунтувалися на засадах Положення 1870 р. Вони отримували кошти від держави у формі щорічної субсидії. В цих закладах контролювалася навчальна частина і визначався порядок управління, головною особливістю якого була наявність опікунських рад;

- приватні училища, що утримувалися на кошти своїх засновників і плату за навчання, тому реальному контролю в них підлягала лише навчально-виховна частина.

Залежність освіти від соціально-політичної організації суспільства на прикладі жіночої освіти простежується у декількох аспектах. По-перше, навчальні заклади для жіноцтва чутливо реагували на всі зміни внутрішньополітичного курсу – від демократичних перетворень 60-70-х років до наступу реакції у 80-90-х років. По-друге, подібно до інших реформ 60-70-х років ХІХ ст. перетворення в царині жіночої освіти виявилися половинчатими. По-третє, школа розглядалася царизмом як засіб проведення великодержавної політики на національних окраїнах.

Аналіз розвитку жіночих середньоосвітніх закладів, заснованих різними відомствами, доводить, що результативнішою була діяльність МНО, яке найпослідовніше впроваджувало нові принципи організації жіночої освіти і створило найбільшу мережу шкіл.

Порівнюючи заходи держави із громадською і приватною ініціативою в галузі освіти жіноцтва, слід відзначити провідну роль останньої. Саме громадськість найчастіше ініціювала заснування навчальних закладів і в особі органів місцевого самоврядування (земств і міських дум) сприяла їх утриманню.

Незважаючи на певні відмінності всі середні жіночі школи мали спільні проблеми – недостатня фінансово-матеріальна забезпеченість; складнощі із формуванням педколективів; постійна переповненість закладів.

На основі вивчення досвіду організації державними органами жіночих середньоосвітніх закладів пропонуються такі рекомендації щодо сучасного реформування освіти, стратегічні напрямки якого накреслені Державною національною програмою “Освіта.” Україна ХХІ століття”.

1. У зв’язку з розвитком ринкової економіки поряд із державними інвестиціями необхідно активно використовувати кошти приватних підприємств, різних громадських організацій і товариств, окремих благодійників.

2. На основі нових засад фінансово-матеріального забезпечення потрібно перейти до державно-громадського порядку управління освітніми установами, втіленням якого мають стати опікунські ради із представників громадськості і приватних осіб, які своїми діями сприятимуть розвиткові шкіл.

3. Відмова від державної монополії в освітній сфері дозволить створити розгалужену мережу різноманітних навчально-вихованих закладів різних форм власності. Обов’язковим для них повинен бути стандарт освіти, визначений Законом України про загальну середню освіту. Решта предметів повинна відповідати інтересам дітей чи уподобанням їх батьків.

4. Допустити відкриття для бажаючих навчальних закладів спеціального жіночого профілю, які, не утискуючи жіночих прав на повноцінну наукову освіту, будуть враховувати специфіку соціальної, біологічної і духовної ролі жінки в суспільств. У школах загального типу звертати увагу на формування у дівчат якостей, необхідних для виконання соціальної функції матері, дружини.

У подальшому доцільним вважається вивчення таких питань теми – діяльність комісії М.С.Волконського, роль громадськості у становленні загальноосвітніх закладів для дівчат, розвиток середньої жіночої освіти на регіональних рівнях та в інші історичні періоди.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у 15 публікаціях, головними з яких є такі:

а) статті у фахових виданнях

1. Тронько Т.В. З історії середньоосвітніх жіночих закладів Полтави ХІХ ст. // Історична пам’ять: Наук. збірник. — Полтава: Друкарська майстерня. — 1998. — №1. — С.152-160.

2. Тронько Т.В. Заходи Св. Синоду щодо влаштування училищ для жінок у Наддніпрянській Україні (друга половина ХІХ ст.) // Історична пам’ять: Наук. збірник. — Полтава: АСМІ. — 1999. — №1-2. — С.135-145.

3. Тронько Т.В. Розвиток середньої жіночої освіти в Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. — початок ХХ ст.) // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — Вип. 4. — К.: Інститут історії України НАН України, 2001. — С.173-194.

б) статті в інших виданнях та тези виступів на конференціях

1. Тронько Т.В. Зміни в організації жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст. // Український селянин: Праці Науково-дослідного інституту селянства / Інститут історії України НАН України. — Вип. 2. — Черкаси, 2001. — С.100-106.

2. Тронько Т.В. Діяльність Міністерства народної освіти в галузі середньої освіти жіноцтва Правобережної України в другій половині ХІХ ст. // Актуальні проблеми історії і літератури Волині та Київщини: Зб. наук. праць. — Ч.2. — Житомир: Волинь, 1999. — С.426-433.

3. Тронько Т.В. Законодавча діяльність Міністерства народної освіти по організації жіночих гімназій і прогімназій на Україні (1856-1870 рр.) // Формування педагогічної культури в Україні: Зб. наук. праць. — Полтава: Наукова зміна, 1996. — С.21-51.

4. Тронько Т.В. Про відкриття жіночого училища другого розряду в місті Кременчук // Третя Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства: Матеріали. — Полтава, 1994. —С.162-165.

5. Тронько Т.В. З історії викладання педагогіки в середніх жіночих навчальних закладах м. Полтави (друга половина ХІХ ст.) // Матеріали науково-практичної конференції “Використання народознавчого, краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі”. — Глухів, 1993. — С.132-133.

АНОТАЦІЯ

Тронько Т. В. Діяльність органів державної влади у галузі жіночої середньої освіти в Наддніпрянській Україні (друга половина ХІХ століття). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — Історія України. — Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2001.

Дисертацію присвячено з’ясуванню причин, основних напрямків і принципів діяльності Міністерства народної освіти, Відомства установ імператриці Марії і Св. Синоду щодо розвитку жіночої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст. На основі аналізу широкого кола джерел визначено специфіку головних типів середньої школи для жінок, виявлені регіональні особливості освітньої політики царизму в Правобережній Україні, досліджені головні показники динаміки жіночих шкіл різних відомств, кількісного і соціального складу їх вихованок, виділено два періоди у розвитку жіночих навчальних закладів, які відповідно до участі держави у їх фінансуванні та управлінні розподілено на три групи.

На основі вивчення досвіду організації державними органами жіночих середньоосвітніх закладів запропоновані практичні рекомендації щодо сучасного реформування освіти.

Ключові слова: жіноча освіта, Наддніпрянська Україна, жіночі середньоосвітні заклади, державні органи влади, Міністерство народної освіти, Відомство установ імператриці Марії, Св. Синод.

АННОТАЦИЯ

Тронько Т. В. Деятельность органов государственной власти в области женского среднего образования в Поднепровской Украине (вторая половина ХІХ века). — Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 — История Украины. — Запорожский государственный университет, Запорожье, 2001.

Диссертация посвящена определению причин, основных направлений и принципов деятельности Министерства народного просвещения, Ведомства учреждений императрицы Марии и Св. Синода в области женского среднего образования в Поднепровской Украине второй половины ХІХ в.

Развитие индустриального общества и эволюция взглядов на задачи и объём воспитания женщин обусловили отказ от принципа сословности при комплектации состава учениц, переход к открытому характеру их обучения и расширение учебных программ. Эти новые подходы к организации женского образования нашли своё отображение в деятельности трёх государственных органов Российской империи, которые во второй половине ХІХ в. на территории Поднепровской Украины создали широкую сеть женских школ.

На основе широкого круга оригинальных источников, в первую очередь уставных документов, охарактеризованы организационно-правовые особенности основных типов средних женских учебных заведений (министерских гимназий и прогимназий, частных училищ, институтов благородных девиц, мариинских гимназий, женских епархиальных училищ, женских училищ духовного ведомства), созданных различными государственными органами империи Романовых, проанализированы основные показатели динамики этих школ, количественного и социального состава их воспитанниц.

Сравнительный анализ деятельности ведомств выявил, что