ТРИШКІНА-АУДІА ТЕТЯНА ВЯЧЕСЛАВІВНА

УДК 821.133.1’367.32

СТРУКТУРА, CEМАНТИКА І ПРАГМАТИКА ОКЛИЧНИХ РЕЧЕНЬ

У СУЧАСНІЙ ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.05 — романські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ — 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі романської філології факультету іноземної філології Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник доктор філологічних наук, доцент,

Бурбело Валентина Брониславівна,

кафедра французької філології факультету іноземної філології Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор,

Гетьман Зоя Олексіївна,

кафедра ТПП романських мов Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, професор

кандидат філологічних наук, доцент,

Попович Михайло Михайлович

зав.кафедри французької мови Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича

Провідна установа: Київський державний лінвістичний університет

Захист відбудеться 28.02.2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої ради

Д 26.001.11. при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка (252017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка 14).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (252601, м. Київ, вул. Володимирська 58).

Автореферат розіслано 25.01.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради к.ф.н. Смущинська І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасній лінгвістиці важливе місце посідають проблеми, пов'язані з комунікативною настановою мовця, які включають широке коло питань щодо модального, афективного, оцінного аспектів висловлення. Ці питання набувають особливого значення у зв'язку з розвитком нових напрямків лінгвістичних досліджень, які можна об'єднати в галузь комунікативної лінгвістики. Крім того, сучасна лінгвістика розробляє прагматичний і функціональний підходи до вивчення мови, звертаючись при цьому до цільової спрямованості мовленнєвої комунікації та функціонального характеру мовленнєвого спілкування. Р.Якобсон одним із перших визначив основні мовні функції, виділивши серед інших емотивну чи експресивну, яку спрямовано до адресата і яка має на меті безпосереднє вираження ставлення мовця до того, про що він говорить

Увага дослідників спрямовується до закономірностей та умов реалізацій мовних потенцій у мовленнєвому акті (МА), адже актуалізація референційних, асоціативних й емоційних компонентів мовного значення відбувається у висловленні, яке включено до комунікативного оточення. Ці питання розглядаються в площині комплексу комунікативних умов породження висловлення й дискурсу, що надає мовленнєвій актуалізації характеру своєрідного мовленнєвого спектаклю. Таким чином, формується новий напрямок мовознавчого пошуку, що має на меті дослідження комунікативного спрямування висловлення, основною, первісною формою якого є усне, розмовне мовлення. Значущість цих проблем пов'язано також із необхідністю розробки комунікативних методик викладання іноземних мов

Актуальність даної роботи зумовлено тим, що одним із важливих осередків цієї комунікативно-системної проблематики є питання окличності, яке не знайшло до нашого часу остаточного вирішення в мовознавчій науці. Окличність відноситься передусім до галузі мовлення, тому в системному ракурсі мови вона у багатьох випадках розглядалась як відхилення від певної логічної моделі побудови речення. Немає однозначності також у визначенні граматичного статусу окличності: деякі сучасні дослідники наділяють її самостійною комунікативною функцією, інші — лише допоміжною. Відомо також, що існують певні труднощі в делімітації явищ окличності. Розв'язуючи ці проблеми, сучасні мовознавці розробляють критерії визначення просодико-інтонаційних характеристик окличності, крім того, основна увага приділяється граматичним ознакам окличності, які виражаються як в усному мовленні, так і при його передачі на письмі.

Наукову новизну дослідження зумовлено його системно-комунікативним спрямуванням, що дозволяє здійснити цілісне представлення категорії окличності в сукупності її мовних ознак та мовленнєвих виявів.

Теоретична значущість дослідження полягає у визначенні лінгвопрагматичного поля окличності (ЛППО), що включає структуру її семантичних, граматичних та функціонально-комунікативних ознак. Це стане внеском до теорії французької граматики та прагматики, зокрема до розвитку таких їх розділів як комунікативні типи речення, вербальні інтеракції, мовленеві акти, пресупозиція.

Метою дослідження є визначення ЛППО сучасної французької мови та виявлення базової одиниці її вираження, що зумовлює вирішення наступних завдань, які полягають у представленні:

граматичного й комунікативного статусу окличних речень (ОР) у сучасній французькій мові;

основного семантичного змісту окличності;

основних структурно-семантичних типів ОР;

основних функціонально-комунікативних ознак окличності й типології комунікативних ситуацій з окличною основою вербальних інтеракцій.

Об'єктом дослідження є явище окличності в сучасній французькій мові в сукупності своїх різноманітних виявів.

Предметом дослідження є статус, семантика, структурно-синтаксична організація та функціонально-комунікативне навантаження ОР в сучасній французькій мові. Основною формальною ознакою пошуку ОР виступає знак оклику (ЗО). Проте в коло досліджуваних явищ можуть входити також висловлення, які не супроводжуються ЗО, але за іншими мовними та прагматично-комунікативними ознаками можуть бути віднесені до окличних.

Методика дослідження базується на багатоаспектному підході до досліджуваного явища, що включає:

семантичний аналіз лексичної галузі окличності;

структурно-синтаксичний аналіз окличних конструкцій;

функціонально-прагматичний аналіз окличних висловлень (ОВ).

Матеріалом дослідження послужили тексти драматичних та розповідних жанрів французької літератури 17, 18 та 20 ст. та спостереження автора за використанням ОР носіями мови. Обсяг вибірки — близько 4000 ОР у різних комунікативних ситуаціях. Вибір хронологічних рамок зумовлено інтересом до зіставлення початкового (класичного) і сучасного станів досліджуваного явища в межах сучасного періоду французької мови з метою визначення типологічних засад окличності.

Практичне значення роботи зумовлено необхідністю розробки комунікативних параметрів МА, зокрема висловлень з виражальною, емотивною домінантою, для викладання іноземних мов, укладання підручників та навчальних посібників на основі системно-комунікативного методу. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні теоретичної та практичної граматики французької мови, спецкурсах з проблем комунікативної лінгвістики, колоквіалістики, прагматики, лінгвістики тексту.

На захист виносяться наступні положення:

Окличність складає одну з основних комунікативних категорій мови, яка має власне лінгвопрагматичне поле.

ЛППО включає семантичні, структурні та комунікативні ознаки окличності та відповідні форми їх вираження.

Семантика окличності включає базові значення, які є властивими саме окличним конструкціям, та периферійні, що відносяться до інших лінгвопрагматичних полів і мають інші форми вираження.

Окличне речення є окремою синтаксичною моделлю висловлення, яка включає ядерні структури та механізми їх синтаксичного розширення.

Комунікативно-прагматичні та риторико-стилістичні властивості окличних висловлень зумовлюють специфіку відповідних МА, лінгвопрагматичних правил мовленнєвої поведінки та типологію відповідних комунікативних ситуацій.

Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження регулярно обговорювалися на засіданнях кафедри французької філології у 1995-2000 рр. та були заслухані на Науковій конференції викладачів та аспірантів факультету іноземної філології Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1998 р.), Міжнародній науковій конференції “Традиції філологічних досліджень і сучасний стан романістики” (до 100-річчя з дня народження проф.О.О.Андрієвської, Київ, 2000 р.) та на науковій конференції “Наукова спадщина проф. Ю.О.Жлуктенка та сучасне мовознавство” (до 85-річчя з дня народження доктора філологічних наук професора Ю.О.Жлуктенка, Київ, 2000 р.)

Відповідно до мети й основних завдань дослідження визначено структуру дисертації. Робота складається зі Списку умовних скорочень, Вступу, 4 розділів, Висновків, Бібліографічного показчика використаної літератури (227 джерел), Списку аналізованих текстів та їх умовних скорочень, що включає 57 позицій. Список умовних скорочень включає 10 основних умовних скорочень, прийнятих у даній роботі.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються тема, предмет і об'єкт дослідження, його мета і завдання, методи наукового пошуку, визначаються актуальність, новизна, теоретична і практична значущість даної роботи, формулюються положення, які виносяться на захист, представлено матеріал дослідження, його структуру, апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ “Історичні засади концепції окличності та її сучасне теоретичне обґрунтування” присвячено висвітленню історичних засад дослідження проблеми окличності, аналізу сучасних концепцій окличності і визначенню статусу ОР та його основних категорій.

Поняття окличності, неподільно повязне з голосовим вираженням, не окреслювалося в проблему, яка потребувала б свого теоретичного вирішення для епох переважно усного функціонування мови Ще за часів античності, а також у середні віки увага вчених була звернена на мову тварин і пошук тих спільних засад, передусім голосового вираження, крику, які поєднують її з людською. У цілому проблема окличності вперше постає в своїй сучасній значущості для теорії комунікації лише в працях учених 18 ст. Так Ж.-Ж.Руссо розглядає проблему поступового розвитку артикульованої мови з неартикульованих вигуків, які залишаються такими в усіх мовах, і доходить висновку про те, що усне мовлення виражає почуття, а письмове — думки. Саме у 18 ст. відбувається усвідомлення відокремлення та специфіки двох основних видів мовного функціонування — усного і письмового, а також спроби дослідження семіотичних засад людської культури, зокрема культурного синкретизму мови і музики, сутності знака-символа, тощо.

Закріплення культурно позначених мовних функцій за письмовою мовою привело до більш уважного дослідження письмових знаків, які використовувалися для позначення складних комунікативно-функціональних явищ, зокрема ЗО, його виникнення та історичного розвитку. Так ЗО пройшов шлях від "punctus admiratiuus" у кінці 14 століття до "l'admiratif", "point admiratif" чи "d'admiration" у 16 столітті і лише в другій половині 18 століття, завдяки розробкам філологів, передусім абата Жірара та Ніколя Бозе (1765-1767), набуває свого сучасного статусу і отримує назву "point d'exclamation”.

Аналіз сучасних концепцій окличності показав, що з одного боку, можна констатувати невизначеність статусу окличності в традиційній і сучасній граматиці, а з іншого — визнання її основними типологічними ознаками особливу комунікативну функцію, яка полягає у вираженні емоційно-оцінного ставлення мовця до певних фактів дійсності та відповідній експресивній дії на співрозмовника. При цьому основними виявами окличності є специфічний інтонаційний малюнок, наявність деяких мовних елементів, таких як вигуки, та певні спеціальні синтаксичні моделі. Критичний аналіз сучасних концепцій модальності показав, що типологічна модальна основа окличності охоплює галузь суб’єктивних та інтерсуб’єктивних модальностей, а саме оцінно-емотивні модальності та модальність волевиявлення.

Виходячи з цього, розв'язання проблеми окличності вимагає передусім визначення її основної семантики, структурно-синтаксичних моделей та функціонально-прагматичної спрямованості, що дозволить вирішити питання про допоміжний чи основний комунікативний статус окличності в класифікації структурно-композиційних типів та дати всебічне визначення її системно-функціональної сутності. Для вирішення поставлених завдань було проведено дослідження кореляції понять “речення”, “висловлення” та “мовленнєвого акту” в сучасній лінгвістиці.

Поділяючи погляд тих дослідників, які вбачають у висловленні мінімальну смислову завершену одиницю мовленнєвого спілкування, яка реалізується в МА, у той час як речення є його структурною моделлю, ми вважаємо, що основними ознаками речення є наявність тема-рематичних відношень, які зумовлюють його предикативність, та модальність, специфічні види яких визначають типологію речень за відповідними принципами: структурою, комунікативною метою, типом предикації. Висловлення як реалізація пропозиційної моделі включає мовні та немовні ознаки конкретних умов акту висловлювання, які відображають діяльнісні ознаки взаємодії мовця і слухача. Конкретним виявом цієї єдності є МА.

Робочою гіпотезою дослідження є положення про те, що окличність є первісною синкретичною комунікативною функцією з модусною домінантою, яка може виявлятись як універсальна функціональна ознака в будь-якому пропозиційному типі висловлення, а також має спеціальні пропозиційні форми, які виражають її як основну. Отже, ОР є самостійною синтаксичною категорією, яка має власний зміст та відповідні форми його вираження.

У другому розділі “Семантика окличності в сучасній французькій мові та основні засоби її вираження” визначаються основні семантичні складові окличності (емотивність, оцінність, інтенсивність, експресивність) та периферійні значення волевиявлення (апелятивність і спонукальність / оптативність), а також основні засоби їх вираження в сучасній французькій мові.

Окличність у семантичному плані виражає абсолютний високий ступінь, вищий за ступінь, позначений абсолютним суперлативом. Основним та первісним значенням окличності виступає емотивне значення, яке і виражається переважно саме в ОР. Оцінне значення є другою необхідною семантичною складовою окличності. Інтенсивність, яка звичайно не виділяється в окрему мовну категорію, виступає як основне значення при вираженні суб’єктивності мовця в окличному висловленні. Експресивність є виявом як самовираження або вираження суб'єктивності в мові, утворюючи вихідну синкретичну єдність із значеннями емотивності та оцінності. Волевиявлення є додатковим значенням окличності, яке, з одного боку, виявляється як апелятивність, а з іншого є спонуканням.

Лінгвістичним виразником окличності є обов'язковий фонетичний маркер, представлений експліцитним інтонаційним малюнком, що окреслюється подовженнями та підвищенням тону і нерідко супроводжується емфатичним наголосом. Вигук, який є первісним засобом вираження окличності, виступає синкретичним виразником основних її значень.

Крім того, окличність виражається лексико-граматичними засобами кваліфікативно-квантитативної семантизації, які позначають розділення ознаки та її високого ступеня лексико-морфологічними та морфо-синтаксичними засобами. У першому випадку окличні значення виражаються певними лексико-граматичними елементами (ЛГМО), що мають відповідне значення на межі семантичного та категоріального.

До лексико-граматичних процесів конструювання окличного модусу відноситься ресемантизація, яка веде до лексикалізації та граматикалізації певних структур, які стають, таким чином, носіями окличності. Водночас у першому випадку має місце певна структурна закріпленість лексико-морфологічних елементів, а в другому — тенденція до лексикалізації та граматикалізації елементів відповідних структур.

До засобів вираження окличності відносяться лексико-граматичні маркери окличності (ЛГМО) з означальною (прикметниково-прислівниковою) функцією інтенсифікації якісної чи кількісної ознаки, які є граматичними омонімами займенників та прислівників іншої морфо-синтаксичної природи:

quel, який передає захоплення, подив, обурення і позначає високий ступінь якості: Quel froid dans la chambreTroyat ;

que, який має підсилювальну функцію: Qu'elle est belle!

При переході від que, яке має найнижчий рівень інтенсивності, до mon Dieu que і, нарешті, до ce que, яке є кульмінацією цього значення, відбувається прирощення афективної інтенсивності Ce qu’il a change celui-lаLe Breton

Фамільярний замінник trиs — займенниковий питальний зворот qu’est-ce que є окличним виразом народної мови: Qu’est-ce qu’il ne faut pas entendreQueneau R. .

Прислівники combien і comme передають високий ступінь якісної і кількісної характеристики: Comme tu es bon! Cocteau J..

Інтенсифікатор comment que вживається набагато рідше за інші і властивий дуже фамільярному мовленню.

Носіями окличності виступають також прислівники та прислівникові частки si перед прикметниками і прислівниками і tant перед дієсловами та іменниками: Des fautes si connues Beaumarchais P.. Ці ЛГМО надають певного ступеня інтенсивності тим елементам, які вони модифікують. Si позначає план якості, а tant — кількості.

Аналогом si виступають також інтенсифікатори tellement і aussi : La cadette est tellement adorablePinget R.. 

Конструкції типуc’est (etre) d’un(e) + іменник (абстрактний) є, після ОР з прислівниками, найпоширенішим засобом вираження високого ступеня: J’йtais dans une colиreMarivaux; c’est d’une importance

Вказівний займенниковий прикметник се може використовуватися в фамільярному мовленні як окличний прикметник в номінальній конструкції: Ces entremets, ces desserts! Pinget R..

Оклична інтенсифікація виражається також в інверсії: Est-il rйpugnant! PingetR.; Est-ce possible! Ionesco E. .

На основі інверсії атрибутивного члена — носія окличності будуються ОР номінального типу, які мають кілька різновидів : Pas fou le gars! Antoine J.. Тут атрибутивний член набуває суб'єктивного оцінного значення, а справжня якість поступається місцем враженню.

Деякі синтаксичні конструкції, які є омонімами сурядних речень, використовуються як спеціальні окличні типи речень. Вони вводяться сполучниками si, quand, parce que, puisque : Si оn l’ecoutaitLe Breton. 

Мовні елементи, які виражають емотивну інтенсифікацію ознаки, нерідко сполучаються з видільними або включають їх.

Засобом емфатичного посилення ОР в інвертованих і не інвертованих конструкціях є сегментація, причому виділене слово одержує основне емфатичне навантаження: Elle raillait, la garce! Simenon G.; Je le sais, moi! Simenon G..

Розмовна мова часто використовує формули, закріплення яких у мовленнєвій практиці переводить інтонацію на другий план. У результаті цього процесу виділення за допомогою займенникової частини en вносить у висловлення відтінок інтенсивності: Mais tu en as une mine! Boileau-Narcejac.

Звороти з презентативом voilа часто пов'язано з окличною модальністю: Voilа les pompiers ; Et voilа le rйsultatSartre J.-P..

Вказівний займенник зa у … ca c’est un soldat Adamov A. підкреслює деїктичне значення c’est і виділяє представлений предмет.

У конструкціях c’est… qui, c’est… que, які спрямовують речення до елемента, який вважається головним, відносний сполучник має, в деяких випадках, мінімум поєднувальної сили, тобто C’est le curй qui va rire є еквівалентним виразуle cure, comme il va rire

Основною функцією mais в сучасній французькій мові є протиставлення двох елементів. У процесі семантико-прагматичного розвитку він почав вводити прогресію. : Je t’ecoute. — Mais non! — Mais si! Adamov A.. З іншого боку, у Mais c’est idiotSartre J.-P. або Mais que cette douceur va devenir amere! Corneille P. mais виражає подив, гнів, розчарування;

Вираз tu parles! втратив первісне значення, щоб служити підсилювальною формулою в фамільярній мові. До типу десемантизованих формул, що наближаються до вигуків можна віднести також je te croisvous pensez(pensez-vousfaut-il que…!: Morbleu! Faut-il que je vous aime! Moliиre.

Синтагма par exempleтакож зазнала семантичної трансформації і її нова функція, що дискутується в сучасній граматиці, наближається до вигукової.

До поля окличності за певних умов можуть входити також спонукальні частки si, pourvu que, que, voir, un peu, mais, donc, які виділяють модально-вольові відношення мовця до адресата, виражаючи чи посилюючи їх.

Деякі лексеми змінюють своє значення, опинившись в окличному контексті: це відбувається з дієсловом pouvoir, який лише підсилює окличність, наприклад: Ce qu’il peut кtre bкte! У деяких конструкціях риторично питального типу такій граматикалізації підлягає і дієслово vouloir : Que voulez-vous que j’en pense Ionesco E..

Досить часто окличність будується на нейтралізації питання : N’est-ce pas joliOщ ai-je la tкte! Aragon L..

Крім того питальна форма може виражати апелятивну домінанту і має на меті привернення уваги співрозмовника (риторичне звертання): Vous-souvenez-vous du menu du vingt-cinq juin? Pinget R.]

З вищенаведеного можна зробити такі висновки:

Окличність є вираженням суб'єктивності, індивідуального емотивного судження: у своєму спонтанному вираженні вона позначає першу афективну реакцію — це передусім явище розмовного мовлення.

Окличність є синтезом емотивності та інтенсивності у виражені суб'єктивної оцінки. Це емотивний знак симпатії, пристрасності, антипатії, заперечення, захвату, поваги, докору, зневаги, іронії, подиву, болю, обурення, гніву, байдужості, емфази. Ці нюанси з їх багатими варіаціями є потенційно присутніми у майже всіх окличних висловленнях: тон і контекст, надаючи реченню спеціального забарвлення, реалізують те чи інше афективне значення.

Засновані на вихідних характеристиках крику, спеціальне голосове вираження та певний інтонаційний малюнок позначають такі основні комунікативні вияви екзистенційності індивіда як вступ до ситуації спілкування (звернення, привернення уваги співрозмовника), вияв власної суб'єктивності мовця (оцінка, емоції), інтенціональна мовленнєва дія на адресата (волевиявлення, спонукання, побажання).

Окличність виражається також за допомогою спеціальних засобів кваліфікативно-квантитативної семантизації до яких відносяться: 1) лексико-граматичні маркери окличності; 2) засоби інтенсифікуючого виділення; 3) ресемантизація та граматикалізація цілісних структурних утворень.

Третій розділ “Структурно-синтаксичні моделі окличних речень” присвячено визначенню основних принципів розробки структурно-синтаксичних моделей окличності та їх дослідженню.

Можна виділити наступні моделі ОР у сучасній французькій мові:

Модель цілісного неподільного структурно-семантичного ядра, яка включає два різновиди:

А) синтаксичний одночлен:

монореми з емотивною семантичною вираженістю, які є обов'язково окличними: aїeohhelas!ouaisouiche!

монореми логічної оцінки з видільним посиленням, які є оказіонально окличними: OuiNonSiPas du tout

оказіонально окличні монореми з семантично вираженою ознакою, яка може бути невіддільною від самого предмета чи явища, що одержує афективну оцінку: Incorrigible ; Dйlicieuse; Les salauds

Б) синтаксичний багаточлен:

фіксовані атрибутивно-іменні двочлени, тобто такі, які не можуть мати синтаксичого розширення як окличні структури; до них ми відносимо також такі пропозиційні типи, синтаксичне розширення яких залишається в межах номінального речення: Indispensables, ces precautionsBorniche R..

двочлени з синтаксичною перспективою окличного розширення до дієслівного чи навіть складного речення: а) структура “несправжнього” підрядного означального: Et les petits qui pleurent a la maison!; Et moi, vieil imbйcile, qui voulait qu’on йpargne celui-lа! Adamov A. ; б) синтаксична структура іменник + лексико-граматичний маркер окличності Quel bonheur! Que de monde! La pauvre femme!

Модель двокомпонентного структурно-семантичного ядра, яке включає два обов'язкові “нормативні” складники: іменний підмет та дієслівний присудок:

речення з інтенсифікуючими окличними елементами, які одержали синтаксичне розширення: O cielen quel etat ma fortune est rйduiteCorneille; Qu’elle est belleSartre J.-P..

речення з інтенсифікуючими окличними елементами, які не мають номінальної базової структури: Ce que je suis litteraireMartin du Gard.

ОР без окличного інтенсифікатора, які включають як фіксовано-окличні, так і факультативно- окличні типи: Tu parlesTu pensesPenses-tuVous pensez! Pensez-vous Que voulez-vous que j’en pense Adamov A..

Модель багатокомпонентного структурно-семантичного ядра:

Паратактичні конструкції (співположення та сурядність): Ahmon cher Richard, combien cela m’a fait reflйchir, et que je suis changйDiderot.

Гіпотактичні конструкції

підрядна функція окличної конструкції: Si tu savais comme c’йtait beau Faut-il que vous leur en vouliez C’est curieux comme on peut кtre bкte!

головна функція окличної конструкції: Ahcomme il est reposant avec ses soucis qui ne sont pas les miensSalacrou A.. 

Основою окличної синтаксичної структури є структурно-семантична імплікація невиразимості елемента зіставлення як межі інтенсивності, до якої прагне окличність. Таким чином, по мірі зростання експліцитації висловлення, що виражається в ускладненні синтаксичної конструкції, афективна сила його спадає, а емотивно-оцінне спрямування певним чином раціоналізується.

Проведене дослідження стуктурно-синтаксичних моделей окличності дозволяє зробити наступні висновки:

1. Глибинною структурою ОР є оцінно-емотивна конструкція, зіставно-реляційна основа, якої виражає інтерпозицію суб'єкта мовлення між предметом та його ознакою, яка модалізує рему.

2. Основний механізм трансформації виражається в структурації відповідної домінанти, яка може експліціювати всі члени відношення або переводити якісь із них до імпліцитного плану. Із зростанням експліцитності вираження основних значень окличності зменшується її виражальна спроможність.

3. Структурна градація окличних конструкцій іде від синкретичних форм самовираження з домінантою суб’єктивно-оцінної модалізації до моно- і багаточленних структур окличності. У складнопідрядних реченнях із ЛГМО підрядна структурна функція ОР є асиметричною їх головній смисловій функції.

У четвертому розділі “Прагматичні, риторичні та стилістичні властивості окличності в процесі комунікації” розглядаються комунікативно-прагматичні характеристики ОВ, риторичні аспекти та функціонально-стилістична характеристика окличності

Комунікативно-прагматичною функцією окличності є вираження суб'єктивності мовця відносно дійсної ситуації, відображеної чи ні в мовленнєвому акті.

Окличність визначає певні комунікативні категорії, які організують відповідні типи комунікативних ситуацій. Ми вважаємо, що окличність спрямовано, перш за все, до особистісної, з домінантою афективної оцінки, інтерпретації оточуючого світу. Ця інтерпретація є первинною, вихідно чуттєвою, нерідко алогічною реакцією на сильне, неочікуване зовнішнє подразнення і виражається передусім експресивними іллокутивними типами МА.

Основні іллокутивні ознаки окличності визначаються за 12 вимірами представленими Дж.Серлем:

В окличних мовленнєвих актах мета є інтерпретаційно-виражальною, при цьому основними комунікативно-прагматичними значеннями окличності виступають: а) суб’єктивно-виражальне, б) інтерпретативне (емотивно-оцінне), в) апелятивне, г) спонукальне (бажальне).

Окличні акти узгоджують мовленнєве вираження зі сприйняттям оточуючого світу мовцем.

Саме окличність є первинним й основним виразом емоційного стану і включає як периферійні галузі намір, бажання та задоволення і, певним чином, деякі аспекти віри.

Типологічною ознакою окличності є максимально інтенсивне представлення іллокутивної мети.

Однією з релевантних ситуаційних перемінних, які впливають на формування розмовного мовлення, є характер відношень між співбесідниками, які мають наступні різновиди: а) мовець представляє авторитет, б) слухач представляє авторитет, в) усі партнери є авторитетом, г) співбесідники є незалежними чи навіть незнайомими, д) співбесідники знаходяться в родинних чи дружніх стосунках. Виходячи з цього, ми визначаємо як основні вектори побудови комунікативних моделей з домінантою окличності:

взаємостосунки учасників спілкування (міжсубєктні відношення);

ставлення мовця до предмета повідомлення (субєктно-обєктні відношення).

Ознакою окличних висловлень є подвійна тенденція до:

посилення функції авторитетності (з боку самого носія авторитетності чи його підлеглого)

знецінення авторитетності чи намагання досягти рівності з її носієм.

Таким чином, можна виділити наступні комунікативні схеми:

А. Автокомунікативне спрямування висловлення: домінанта ставлення мовця до предмета повідомлення. Моновираження є, на наш погляд, первинною моделлю окличності, яка є безпосередньою реакцією, навіть за відсутності іншого комуніканта, на неочікуваний зовнішній подразник.

Б. Aдресне спрямування висловлення: певна рівновага домінанти міжсубєктних відношень та ставлення мовця до предмета мовлення:

Б.1. Kомуніканти не є рівноправними:

1) оклична домінанта позначає функцію авторитету;

2) оклична домінанта позначає функцію підлеглого;

Б.2. Kомуніканти є рівноправними.

У випадку окличних актів йдеться про максимальне вираження суб'єктивності мовця, а, отже, про виділення субєктно-обєктних відношень в якості основного іллокутивного змісту висловлення.

Окличні висловлювання характеризуються відсутністю експліцитних власне дискурсивних зв'язків вищенаведеного типу з іншими частинами дискурсу, але наявністю сильних імпліцитних чи експліцитних мовленнєвих зв'язків із контекстом та комунікативною ситуацією.

Пропозиційний зміст окличних актів сконцентровано на теперішньому висловлюванні, в якому сходяться вектори минулого (як каузальної чи пропозиційної основи окличних актів) та майбутнього (у периферійних значеннях бажання, волі).

Окличні висловлювання є вихідно мовленнєвими і не мають немовних корелятів, крім жестів та міміки, які виконують переважно доповнювальну роль.

Окличні акти є універсальним МА, які не потребують інституційного статусу і є виразом суб'єктивності мовця.

Окличні акти посилюють перформативний характер певних мовних елементів: Je l’avoue! [Simenon]

ОВ вихідно спрямовано до певного стилю висловлювання і посилення виражальності.

До вищенаведених ознак окличного МА ми вважаємо доцільним додати також особливу пресупозиційну здатність цих актів. ОВ є такими, які мають обов'язкову семантичну пресупозицію, що полягає в невираженому зіставному компоненті оцінної моделі. Чим більше вираженим є пропозиційний зміст висловлення, тим меншою є іллокутивна сила окличності. У зв'язку з цим, із зменшенням семантичної вираженості, що, зокрема, пов'язано з її синкретизацією чи синтетизацією, зростає екзистенційне чи деномінативне пресупозиційне навантаження. До прагматичної пресупозиції окличних актів можна віднести апелятивне та спонукальне значення у власне окличних мовленнєвих актах.

До основоположних характеристик окличних актів відноситься також ознака імпліцитності або смислів, що маються на увазі. На відміну від пресупозиційних смислів, смисли, що маються на увазі, включають всі типи інформації, які несе висловлення, але актуалізація яких визначається контекстом висловлювання. Доповнюючи типологію імпліцитних актів Кербрат-Орекйоні виділяємо такі опозиції: 1) явне значення = апелятивне / неявне = емотивно-оцінне (таке значення реалізують так звані ораторські звертання): Quand je te fais l’honneur de t’adresser la parole, tu dois te lever, ordure! [Exbrayat]; 2) явне значення = спонукальне (оптативне) / неявне = емотивно-оцінне: — Oh! si. Le pauvre homme etait bien incapablede mentir. — Dites qu’il йtait un imbйcile!Boileau-Narcejac]; 3) явне значення = констатуюче / неявне = констатуюче, але протилежне за значенням (іронія), що веде до інтенсифікації ознаки-реми: “Quel malheur!” railla Bouve Carco. При цьому саме алюзивна деривація є основною формою надання похідних іллокутивних значень окличності (емотивно-оцінних) питальним, апелятивним чи оптативним висловленням.

На нашу думку, ОВ мають обов'язкову семантичну пресупозицію, що полягає в невираженому зіставному компоненті оцінної моделі. Чим більше вираженим є пропозиційний зміст висловлення, тим меншою є іллокутивна сила окличності. У зв'язку з цим, із зменшенням семантичної вираженості, що, зокрема, пов'язано з її синкретизацією чи синтетизацією, зростає екзистенційне чи деномінативне пресупозиційне навантаження. До прагматичної пресупозиції окличних актів можна віднести апелятивне та спонукальне значення у власне окличних мовленнєвих актах.

Основні процеси, які супроводжують функціонування ОР, спрямовано на інтенсифікуючо-видільну функцію. З цією метою звичайно відбувається поєднання кількох виражальних засобів, направлених на подальше посилення категорії емотивної інтенсивності, яка лежить в основі окличності. Серед них:

підсилення окличної пропозиційної конструкції вигуком;

оклична семантизація;

видільні конструкції;

повтор;

сегментація (парцеляція);

риторичні фігури паралелізму та градації.

Дослідження стилістичних значень окличності в сучасній французькій мові показало також, що чим більше навантаження інтенсивності несуть певні вирази, тим більше їх використання в літературній і нейтральній письмовій мові стає рідкісним і, навпаки, тим більше зростає їх вживання в розмовній нейтральній і фамільярній мові. Можна зробити висновок що, з одного боку, окличні МА є характерними, перш за все, для певних кризових ситуацій, в яких діють спеціальні комунікативні постулати і правила, а з іншого — вони ще є недостатньо вивченими в прагматичному аспекті, що призводить до неповноти визначення як основних типів МА та їх характеристик, так і відповідних комунікативних ознак ситуацій спілкування та механізмів формування та декодування смислів.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Окличність є первісною синкретичною комунікативною категорією з модусною домінантою суб'єктивної емотивно-оцінної інтерпретації, яка може виявлятись як функціональна ознака в будь-якому структурно-синтаксичному типі висловлення, а також має спеціальні пропозиційні форми, що виражають її як основну. Отже, ОР є самостійним синтаксичним пропозиційним типом, що має власний зміст, який визначається певними семантичними ознаками, та відповідні форми його вираження. Лінгвопрагматичне поле окличності складається з семантичного, структурного та комунікативного-прагматичного компонентів.

У семантичному плані окличність виражає абсолютний високий ступінь, вищий за ступінь, позначений абсолютним суперлативом, відсутній член зіставлення для якого не може мати мовного вираження. Цей абсолютний ступінь виражає суб'єктивну емотивну оцінку мовцем певного явища внутрішнього чи зовнішнього плану як у такому ступені неочікуваного / невідповідного відносно певної нормативної моделі, що потребує негайного вираження, повідомлення про таке відхилення. Основними складовими відповідної ситуації є експліцитно чи імпліцитно виражені в мовленнєвому акті предмет мовлення і / або його ознака (експліцитний / імпліцитний план), суб'єктивний модалізатор ознаки (експліцитний план), нормативна модель як член зіставлення (найчастіше в пресупозиційному плані ).

Категорія емотивності є основною та первісною категорією окличності і виражається переважно саме в ОР. Якщо в інших пропозиційних типах емотивність чи афективність може наближатися до нульового вираження, ОР знаходяться на протилежному полюсі, граничною позицією якого є вираження чистої емотивності (вигук). Поняття емотивності вихідно пов'язується з поняттями оцінності та експресивності, водночас не співпадаючи з ними.

Оцінне значення, яке є одним із основних значень окличності, є значенням суб'єктивної оцінки, тобто емоційно-афективним. Типологічною ознакою ОР є неподільна єдність емотивного та оцінного значення, адже вираження високого ступеня емоції є водночас імпліцитним чи експліцитним вираженням відхилення від певної нейтральної, узагальненої, об'єктивної моделі сприйняття та відображення дійсності.

Інтенсивність виступає як основне значення вираження суб’єктивності мовця в окличному ракурсі як: 1) інтенсивність емоції; 2) інтенсивність оцінюваної мовцем ознаки.

Експресивність як самовираження або вираження суб'єктивності в мові є третьою типологічною ознакою окличності, адже саме суб'єктивний компонент значення складає глибинну сутність цього явища. При цьому експресивність є необхідною умовою / наслідком вираження окличного значення, адже вона утворює вихідну синкретичну єдність із значеннями емотивності та оцінності як суб'єктивної домінанти висловлення. Додатковим значенням окличності є волевиявлення, яке, з одного боку, виявляється як апелятивність, яка корелює з принципом вираження, встановлення комунікативного зв'язку, а з іншого як спонукання, яке є передусім бажанням і намаганням примусити адресата прийняти погляд мовця. Якщо апелятивність та спонукання є крайніми полюсами, які виходять за межі власне окличності, мають інші засоби вираження та спрямовані до перформативного полюса, тобто певних трансформацій немовної дійсності мовними засобами, то емотивно-оцінна виражальність окличності має передусім мовне комунікативне значення, тобто знаходиться посередині між полюсами комунікативної (апелятивність) та діяльнісної (спонукальність) перформативності. Семантика окличності, яка є семантикою ступеневої суб'єктивної модальності, відноситься до категоріального плану і виражається як заперечення мовної спроможності. Основною тенденцією її вираження є постійний експресивно спрямований рух до ресемантизації, що веде до десемантизації та граматикалізації основних форм та утворення усталених виразів, їх нейтралізації й пошуку нових прийомів експресивного посилення.

Обов'язковим виразником окличності є її експліцитний фонетичний маркер — інтонаційний малюнок, який окреслюється подовженнями та підвищенням тону і нерідко супроводжується емфатичним наголосом. Первісним засобом вираження окличності є вигук — синкретичний виразник основних значень окличності. На крайніх полюсах лексико-морфологічного розряду вигуків знаходяться, з одного боку, звуконаслідування конкретних шумів, а з іншого — лайливі вирази, які втратили своє первісне значення, десемантизувалися до рівня позначення загального переважно негативного емотивно-оцінного ставлення мовця до певних явищ.

До засобів кваліфікативно-квантитативної семантизації відносяться такі мовні засоби, які позначають розділення ознаки та її високого ступеня лексико-морфологічними та морфо-синтаксичними засобами. Виділення цих типів базується на домінанті вираження окличних значень, яка, у першому випадку, полягає в позначенні високого ступеня як афективної оцінки певними лексико-граматичними елементами (ЛГМО), що мають відповідне значення на межі семантичного та категоріального, а в другому — у відповідній семантизації мовних елементів, зумовленій відповідною структурною організацією. Водночас у першому випадку має місце певна структурна закріпленість лексико-морфологічних елементів, а в другому — тенденція до лексикалізації та граматикалізації елементів відповідних структур.

Основою окличної синтаксичної структури є структурно-семантична імплікація невиразимості імпліцитного елемента зіставлення як межі інтенсивності, до якої прагне окличність. Таким чином, по мірі зростання експліцитації висловлення, що виражається в ускладненні синтаксичної конструкції, афективна сила його спадає, а емотивно-оцінне спрямування певним чином раціоналізується.

Можна виділити наступні моделі ОР в сучасній французькій мові:

Модель цілісного неподільного структурно-семантичного ядра, яка включає два різновиди:

А) синтаксичний одночлен: 1) монореми з емотивною семантичною вираженістю, які є обов'язково окличними; 2) монореми логічної оцінки з видільним посиленням, які є оказіонально окличними; 3) оказіонально окличні монореми з семантично вираженою ознакою, яка може бути невіддільною від самого предмета чи явища, що одержує афективну оцінку; Б) синтаксичний багаточлен: 1) фіксовані двочлени, тобто такі, які не можуть мати синтаксичного розширення як окличні структури; до них ми відносимо також такі пропозиційні типи, синтаксичне розширення яких залишається в межах номінального речення; 2) двочлени з синтаксичною перспективою окличного розширення до дієслівного чи навіть складного речення.

Модель двокомпонентного структурно-семантичного ядра, яке включає два обов'язкові “нормативні” складники: іменний підмет та дієслівний присудок: 1) речення з інтенсифікуючими окличними елементами, які одержали синтаксичне розширення; 2)речення з інтенсифікуючими окличними елементами, які не мають номінальної базової структури; 3) ОР без окличного інтенсифікатора, які включають як фіксовано-окличні, так і факультативно - окличні типи.

Модель багатокомпонентного структурно-семантичного ядра: 1) паратактичні конструкції (співположення та сурядність); 2) гіпотактичні конструкціїпідрядна функція окличної конструкції; головна функція окличної конструкції.

Отже, глибинна структура ОР — це оцінно-емотивна, зіставно-реляційна в своїй основі інтерпозиція суб'єкта мовлення між предметом та його ознакою, яка модалізує рему і може бути схематично зображена як Н < Сом > О, де Н — номінативний мовний елемент; Сом — суб'єктивна оцінна модалізація; О — ознака. Основний механізм трансформації виражається в структурації відповідної домінанти, яка може експліціювати всі члени відношення або переводити якісь із них до імпліцитного плану. Із зростанням експліцитності вираження основних значень окличності зменшується її виражальна спроможність. Структурна градація окличних конструкцій іде від синкретичних кумулятивних форм самовираження з домінантою Сом до моно- і багаточленних структур окличності. У складнопідрядних реченнях із ЛГМО підрядна структурна функція ОР є асиметричною їх головній смисловій функції.

Комунікативно-прагматичною функцією окличності є вираження суб'єктивності мовця відносно дійсної ситуації (референта), відображеної чи ні в мовленнєвому акті, що включає широке поняття адресата повідомлення, яким може бути оточуючий світ, множинний адресат, конкретний співрозмовник, сам мовець. Це підполе складають комунікативні ситуації мовного вияву суб'єктивності мовця, які побудовано на МА його суб'єктивно позначеного сприйняття дійсності та повідомлення про неї. Основні комунікативні ситуації з окличною домінантою є ситуаціями інтерпретативно-емотивними, які можуть мати розповідну, описову та аргументативну інформативну основу та реалізувати додаткові значення апелятивності та спонукальності.

З огляду на вищенаведені ознаки окличних висловлень, їх семантику та функціонально-комунікативну спрямованість можна стверджувати, що вони у той чи інший спосіб порушують традиційно визначені правила поведінки співрозмовників. З одного боку, окличні МА є характерними, перш за все, для певних кризових ситуацій, в яких діють інші комунікативні постулати і правила, а з іншого — вони ще є недостатньо вивченими в прагматичному аспекті, що призводить до неповноти визначення як основних типів МА та їх характеристик, так і відповідних комунікативних ознак ситуацій спілкування та механізмів формування та декодування смислів.

Основні процеси, які супроводжують функціонування ОР, спрямовано на інтенсифікуючо-видільну функцію. Функціонально-прагматичною властивістю окличності, як одного з основних засобів експресивності є стереотипізація на основі ресемантизації та граматикалізації найуживаніших окличних виразів, що, у свою чергу, веде до пошуку нових виражальних можливостей. Серед них: 1) підсилення окличної пропозиційної конструкції вигуком; 2) оклична семантизація; 3) видільні конструкції; 4) повтор; 5) сегментація (парцеляція); 6) риторичні фігури паралелізму та градації.

ОВ є характерними для розмовного усного побутового і, частково професійного спілкування, аргументативних та полемічних дискурсів різної функціонально-стильової та тематичної віднесеності і, звичайно, для мови художньої літератури, до вони оформлюють як мовленнєвий план персонажів (пряма мова) і автора (авторські відступи), так і їх поєднання у невласне-прямій мові. Різні типи окличності виражають також певні функціонально-стилістичні ознаки — належність мовця до певного суспільного прошарку, ставлення до співрозмовника тощо.

Основні положення дисертації висвітлені у таких публікаціях автора:

1. Тришкіна Т.В. Основні ознаки власне-окличних речень // Вісник Київського національного університету. Іноземна філологія. ? К. : КДУ, 1997.? № 27.? С. 41? 43.

2. Тришкіна Т.В. Контекстуально-окличні та