Як фахівця із державного та адміністративного права, професора О. Ейхельмана залучали до участі в особливих нарадах з питань вироблення конституції Російської імперії, які відбувались під головуванням Миколи ІІ впродовж квітня 1906 р. Запропоновані вченим шляхи реформування системи державної влади мали найпалкішу підтримку у самого імператора, який виділявся ліберальними поглядами. Водночас, незважаючи на прихильність до них Миколи ІІ, тогочасні правлячі кола Російської імперії визнавали їх занадто прогресивними [13, с. 30]. Особливу увагу привертає той факт, що ще за часів царської імперії О. Ейхельман звернувся до петербурзьких чиновників із словами: «Дайте можливість українцям учитися читати євангелію на рідній українській мові, заховайте прихильність українського народу до російської влади, тому що невідомо, які можуть відбутися події і ... тоді може бути і велика небезпека для держави» [12, арк.15]. Історія довела, що фраза О. Ейхельмана стала пророчою, хоча на цей момент більшість державних управлінців сприймали її скептично. Отже, навіть у дореволюційний період утвердження конституційного бачення державної організації вчений надавав перевагу принципам демократії та правового захисту громадян, врахування інтересів національних меншин.

Запропоновані О. Ейхельманом демократичні ідеали державного устрою набули теоретичного оформлення вже на початку української революції 1917-1920 рр. Так, у 1918 р. учений розпочав роботу над авторським проектом конституції УНР, який завершив у 1921 р. Отже, другий період розвитку і становлення конституційного світогляду О. Ейхельмана зародився в умовах незалежної УНР, а цілковитого завершення набув уже на еміграції. У цих часових межах конституційна діяльність ученого провадилась у кількох напрямках: 1) співпраці з урядовою комісією із вироблення конституції Української держави (1920 р.); 2) роботі на авторським проектом конституції УНР (1921р.); розробці конституції окремих земель УНР і вдосконалення попередніх конституційних напрацювань (1934 р.). Для усвідомлення внеску О. Ейхельмана в розвиток вітчизняного конституціоналізму доцільно розглянути виділені етапи, які разом складають революційно-еміграційний.

Так, у серпні 1920 р. було сформовано урядову комісію для створення конституції Української держави під головуванням Міністра закордонних справ УНР А. Ніковського. До її складу запросили й О. Ейхельмана, який на той час обіймав посаду товариша міністра закордонних справ. Під час засідань комісії (м. Тарнов, Польща) було розгляд- нуто два конституційних проекти: проект Всеукраїнської Національної Ради і проект професора О. Ейхельмана. Перевагу віддали першому проектові, а його положення стали основою подальшої конституційної роботи. Конституційний проект О. Ейхельмана було відхилено майже без обговорення.

Отже, останнім конституційним актом УНР був проект Конституції Української держави О. Ейхель- мана, який значною мірою відповідає сучасним конституційним уподобанням українського суспільства [5]. Цей документ містить 345 пунктів, а його особливістю є обґрунтування федерально-державного устрою України, на взірець швейцарської союзної форми правління - системи, яка на той час була зовсім невідомою в Україні. Запропонований проект Основного закону не здобув достатньої кількості прихильників серед членів конституційної комісії та Національної Ради. Лише троє з них підтримали проект О. Ейхельмана, посилаючись на його цікаві елементи юридичного й адміністративного характеру в дусі М. Драгоманова зі своєрідним краєвим федералізмом [10]. На думку Д. Яневського, тогочасні критики конституційного проекту професора керувалися не професійними критеріями, а виходили з політичних міркувань «революційної доцільності». Саме тому, пише автор, вони не помітили історичної випереджувальності правових ідей ученого, не зауважили його виняткову «повагу до закону, регламенту порядку організації, увагу до узгодженості прав і обов'язків, повноважень різних органів і посадових осіб тощо» [15, с. 381].

Варто зупинитися на характеристиці обох проектів, до роботи над якими залучався О. Ейхель- ман. Проект урядової комісії визначав УНР парламентською республікою, де вся повнота влади визнавалася спільністю її громадян. В артикулі першому зазначено: «Українська Держава є самостійною та незалежною державою з демократично- республіканським, на основі парламентаризму устроєм і має назву Українська Народна Республіка» [6, с.126]. Урядовий проект базувався на принципі розподілу влади і передбачав посаду голови держави, котрий спільно з Радою Міністрів уособлював виконавчу владу. Вся повнота державної влади загалом належала її громадянам, а у законодавчій гілці вона реалізовувалась через Державну Раду. Законодавчий орган проектувався у вигляді однопалатного парламенту, обраного шляхом загального, рівного, безпосереднього таємного голосування на підставі пропорційних виборів. Судова гілка влади була репрезентована системою незалежних судів.

Система стримувань і противаг урядового проекту включала низку елементів, зокрема: голова держави наділявся правом відкладального вето; перевищення бюджетних витрат проводилось лише за згоди Державного Сойму; впровадження механізму імпічменту глави держави; введення посади спеціального державного контролера, який призначався Головою Держави за поданням Державного Сойму, що у такий спосіб встановлювало державний контроль над цілим державно-фінансовим господарством; організація адміністративних судів для розгляду і вирішення питань щодо правомірності розпоряджень державного й адміністративних урядів та органів самоврядування, суперечок про компетенції між окремими державними, адміністративними урядами й органами самоврядування або між самими органами самоврядування, а