У католицькому християнстві, проте, індивідуалістичний струмінь в його практичних наслідках для соціальної думки і поведінки був у значній мірі пом' якшений роллю католицької церкви. Остання виступала в ролі чогось на зразок універсального розпорядника духовним блаженством окремих душ, чий доступ до духовного життя ставав можливим лише завдяки священному посередництву церкви. Вся середньовічно-теологічна і соціальна думка відстоює ідею корпоративного об'єднання людей, а церкві відводиться роль як головній формі людського життя.

Радикальна зміна таких поглядів відбувається за часів Реформації в Центральній і Північній Європі. Безпосереднє спілкування окремої душі з Богом, характерне для протестантського християнства, породило нові підходи до соціально-філософської думки. Поєднання переважно етичної оцінки окремої душі й усунення церкви як посередника між індивідом і Богом висунуло на перший план свободу індивіда в досягненні його релігійного благоденства й у виборі способів поведінки, що розглядаються як дозволені засоби. Втручання в його релігійну свободу, з одного боку, католицької церкви, а з іншої - світських представників влади являло собою потенційну, але в той же час основну релігійну небезпеку в умовах соціального життя того часу. Тоді ж виникли національні держави, і центр уваги перемістився до проблеми співвідношення релігійної свободи (необхідної умови реалізації вищих християнських цінностей) і боргу громадянина.

Слід зазначити і такий важливий факт, що в умовах середньовічної схоластики проблема релігійної свободи була зосереджена на стосунках католицької церкви і світської держави, оскільки церква була всюди визнана уповноваженою виражати інтереси всіх. Проте в нових умовах, що виникли в результаті Реформації, вже йшлося про свободу індивіда, а не якогось корпоративного цілого. І хоча всі - за винятком деяких сект радикального толку - були згодні між собою про те, що існує об' єктивна сукупність явищ в одкровенні релігійних істин, ні за однією християнською організацією не визнавалося монопольне право на їх інтерпретацію і на відправлення релігійних культів у представленні реформаторів та їх прибічників, дійсна церква перестала бути конкретною видимою церквою і стала невидимим собором правовірних і обраних. Видима ж церква була зведена до стану засобу просвіти і підтримки зовнішньої дисципліни серед прихожан-прибічни- ків. Тому, врешті-решт, індивід, і лише він, став відповідальним за свою власну поведінку у сфері релігії.

Звідси можна зробити висновок, що центр тяжіння переноситься не на збереження традиції цінностей, що розділяються всіма членами християнської громади, а на гарантію свободи совісті індивіда, автономної по відношенню до інших, особливо коли мали місце спроби змусити його до конформізму стосовно християнської організації або світської влади.

Наслідком такого прямого зв'язку індивіда з Богом у протестантизмі (особливо в лютеранській його гілці) було відповідне знецінення його прив'язаностей до своєї громади, і, перш за все, тенденція зводити зв'язки з іншими індивідами - членами громади до неособових, неемоційних форм і розглядати інших індивідів не стільки з точки зору їх цінності самих по собі, скільки з точки зору корисності їх для Бога, а пізніше - для особистих цілей. З цієї установки виникла сильна схильність до раціоналістичного погляду в терміналах «засіб - мета», що характеризує утилітарний образ мислення.

Необхідно мати на увазі, що індивідуалізм не обмежується лише християнством узагалі і протестантизмом зокрема, він має й інше коріння в західноєвропейській культурній спадщині. Хоча думка класичної грецької держави переважно обмежена в сенсі, протилежному до індивідуалізму, в пізній період античності виникають школи, абсолютно аналогічні сучасному індивідуалізму. Сама християнська думка була під сильним впливом філософії еллінізму. Але в кінці XVI - першій половині XVII ст. мав місце і незалежний від християнства вплив класики через гуманізм. З цих впливів найсильніше інтегрованим і найчіткіше вираженим був вплив римського права, відродження якого стало однією з головних особливостей цього періоду.

Для римського права характерна концепція держави як єдиного корпоративного цілого, яка домінувала і в грецькій соціально-філософській думці, та це створювало дуже великі труднощі у пошуках узаконеного місця в цій соціальній єдності для такої організації, як католицька церква. Під впливом пізніх греків, особливо стоїків, римське право поставило поряд з цією єдиною державою організацію вільних і незалежних індивідів, окремих і автономних у приватному середовищі. В ході історичного розвитку цей аспект, приватне право, став займати все більш значне місце.

Таким чином, в основі концепції громадянського суспільства лежать старогрецькі соціально- філософські ідеї про державу-поліс, давньоримське право і християнський індивідуалізм, особливо в його протестантській версії.

Спочатку європейська суспільно-політична думка в особі Ж. Бодена, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка розглядала державу (тому що поняття «громадянське суспільство» і «держава» використовувалися як взаємозамінні, по суті, синоніми) як інститут, покликаний радикально подолати природний стан, який, наприклад Т. Гоббс [3] оцінював як «стан війни всіх проти всіх», а Ж. Ж.-Руссо [4; 5] - як стан ідилічної гармонії (ідея народного суверенітету і найширшої демократії). Ж. Ж.-Руссо вважав, що законну силу має лише та система правління, яка ґрунтується на участі кожного громадянина у владних стосунках, на безумовному повновладді народу. На цій підставі він відкидав принцип представництва, оскільки тут громадянин передоручає свою волю іншій особі і тим самим позбавляється свого права дійсного правомочного