Угода про партнерство та співробітництво оцінювалась неоднозначно. Майхев Алан вважає, що в «УПС наголошувалось на співробітництві, але бракувало конкретного плану дій з реформування угод про асоціацію із потенційними новими членами у Центральній Європі. Хоча структура УПС не відрізняється від європейських угод, проте в угоді практично відсутні механізми, які б змушували сторони дотримуватись узятих на себе зобов'язань» [8, с. 158]. Шептицький Андрій стверджує, що УПС (РСА) між ЄС та країнами СНД «з одного боку, створювала основи для політичного діалогу Європи з новими незалежними державами і робила можливим розвиток торгівельно-економічної співпраці. З іншого, багато положень угоди залишились невиконаними: це стосується, між іншим, створення зони вільної торгівлі за участю східноєвропейських країн. На негативну оцінку заслуговує той факт, що, підписуючи Угоди, ЄС надала Росії привілейований статус, підкреслюючи новим незалежним державам власні пріоритети в східній політиці» [12, с. 243]. Проте попри негативні сторони, УПС створила можливості для поступового зближення України та Європейського Союзу.

Наступним важливим кроком у поглибленні співпраці між Україною та ЄС було прийняття першого Плану Дій у грудні 1996 року, який охоплював період до 2002 року. Головними пріоритетами було зміцнення політичного діалогу, підтримка демократичних та економічних реформ, реформа енергетичного сектора, регіональна та транскордонна співпраця.

У вересні 1997 року в Києві відбувся перший саміт Україна - ЄС, на якому було підтверджено європейський вибір України. 1998 рік можна вважати роком глибокої співпраці між Україною та Європейським Союзом: перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (на якому Україна офіційно оголосила про свій намір вступу до ЄС), набуття чинності УПС, підписання Президентом України Указу про затвердження стратегії інтеграції України до ЄС, Кабінет Міністрів України визначив механізм адаптації законодавства України до законодавства ЄС, у якому координування процесу у виконавчій гілці влади покладалось на Міністерство юстиції України, при якому створювалась Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (МКР), перше засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС, на якому було прийняте рішення про опрацювання стратегії ЄС щодо України.

У 1999 р. було прийнято Спільну Стратегію ЄС щодо України (European Council Common Strategy on Ukraine). На пострадянському просторі подібна стратегія була опрацьована тільки для Росії. Спільну Стратегію ЄС було прийнято на чотири роки з можливістю подальшого її продовження. В ній було також визначено цілі ЄС щодо України та інструменти і засоби для їх реалізації. Основні з них:

- підтримка процесу демократичних та економічних перетворень в Україні;

забезпечення стабільності та безпеки і вирішення спільних проблем на європейському континенті;

підтримка зміцнення співпраці між ЄС та Україною в контексті розширення ЄС [15].

У Спільній Стратегії було визначено, що ЄС «визнає європейські прагнення України та вітає європейський вибір України. ЄС залишається рішуче відданою співпраці з Україною на національному, регіональному й місцевому рівнях задля підтримки успішних політичних та економічних перетворень в Україні, які полегшать подальше зближення України з ЄС. ЄС та його держави- члени пропонують поділитися з Україною своїм різноманітним досвідом будівництва сучасних політичних, економічних, соціальних та адміністративних структур, повною мірою визнаючи, що основний тягар відповідальності за майбутнє України лежить на ній самій» [13]. Тобто ЄС дала чітко зрозуміти, що Україна повинна сама будувати своє майбутнє, а від Європи можна очікувати тільки підтримки. Жодного натяку про можливості вступу, навіть в перспективі.

ЄС надавала для України також значну фінансову підтримку. На початку це була Програма TACIS (Technical Assistance for the Commenwealth of Independent States - TACIS). Слід зауважити, що вона була розроблена ще для СРСР (у 1990 році), а потім у спадок перейшла до пострадянських країн. Головною ціллю програми була підтримка переходу від планової економіки до ринкової, зміцнення демократії та права в країнах, які є бенефіціантами такої допомоги. Стосунки між ЄС та країнами-отримувачами діяли на основі УПС, а планування проектів та заходів складалось у результаті спільного діалогу.

Україна займала друге місце з отримання допомоги, як завжди, після Росії. Протягом 19912006 років ЄС спрямувала 7 млрд євро на програму TACIS, з чого Україна отримала майже 2,5 млрд євро (тобто 35 % від загальної суми, для порівняння: Росія отримала 40 %) [13]. Програма мала велике значення для України. Допомога призначалась, як правило, на ядерну безпеку, реформи в державному секторі, розвиток енергетичного сектора, транскордонну співпрацю. Як приклад, з програми TACIS фінансувалась будова комплексу для обслуговування радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС. Сума проекту склала 47 млн євро, з них витрати ЄС - 43,578 млн євро, України - 3,422 млн євро.

У 2000-2003 роках Верховна Рада Україна прийняла ряд законів щодо адаптації українського законодавства до європейських стандартів та норм. Була ратифікована Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; впроваджено новий Кримінальний Кодекс України та Цивільний Кодекс України. У 2002 році Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців. Тим самим українське законодавство було адаптоване до