З огляду на вищезазначене слід зауважити, що конституційна позиція Сенату не була чітко визначена. Не було окреслено загального статусу другої палати парламенту, цілей створення, головних завдань та місця в структурі державних органів. Положення стосовно Сенату містилися у 3-му розділі Конституції, який отримав назву «Сейм і Сенат Республіки Польща». Сенат порівняно із Сеймом займав набагато слабшу позицію. Лише Сейм - відповідно до пп. 1 і 2 ст. 20 Конституції - залишався «вищим органом державної влади» і тільки він «як найвищий виразник волі народу» мав реалізовувати його суверенні права. До того ж п. 3 ст. 20 Конституції лише за Сеймом визнавав право схвалення та прийняття законів, що визначають основні напрямки функціонування держави, а також здійснення контролю над діяльністю інших органів влади і державної адміністрації [26, с. 486]. Отже, аналізуючи зміни, внесені до Конституції і законодавства, можна погодитися з думкою польського науковця П. Сарнецького про те, що Сенат відродився переважно у формі палати «роздумів і обговорення», сконцентрованій в основному на законодавчій функції, а не у формі палати «опору», інституції зрівноваженої з першою палатою парламенту і такою, що є для неї повноправним партнером [20, с. 15].

Відсутність чіткого визначення взаємовідносин між Сеймом і Сенатом, а також їх правової позиції давала підстави сумніватися в існуванні в Польщі бікамералізму. На цьому наголошувала низка дослідників. Так, наприклад, польський дослідник В. Орловський вважав, що Сейм втілював у життя волю народу за участю Сенату як другого представницького органу. Таким чином, зміни до Конституції від квітня 1989 року слід інтерпретувати не як намір створення двопалатного парламенту, а лише другого органу представницького характеру, який би доповнював існуючу систему представницьких органів [15, с. 59-60].

Пізніше компетенції Сенату поступово розширюються, за ним визнається право участі у призначенні членів Національної Ради Юстиції, внесення скарг до Конституційного Суду, розгляду звітів Омбудсмена, отримання сенаторами інформації про діяльність від органів державної адміністрації. Процес формування щодо рівної правової позиції Сейму і Сенату було фактично закінчено з прийняттям 17 жовтня 1992 року так званої Малої Конституції - Конституційного Закону про взаємовідносини між законодавчою і виконавчою владою Республіки Польща та про місцеве самоврядування. У ньому вперше чітко сформульовано, що Сенат разом із Сеймом є органом законодавчої влади. З Конституції ліквідовано запис, який трактував лише Сейм найвищим органом державної влади, таким чином, усунуто його керівну позицію серед державних органів. До найважливіших рішень Малої Конституції слід віднести засаду, згідно з якою постанова Сенату про неприйняття закону або про внесення поправки Сенату до закону вважалася прийнятою, якщо Сейм не відхилив її абсолютною більшістю голосів. Таким чином, було знижено межу більшості голосів, необхідних для подолання вета Сенату: з 2/3, зазначених у порозуміннях «Круглого столу», до абсолютної більшості [25, с. 396-399].

Функції і повноваження парламенту були доповнені та конкретизовані у прийнятій 2 квітня 1997 року Конституції Республіки Польща. У ній була визначена модель двопалатного парламенту, яка характеризується наявністю двох окремих органів законодавчої влади - Сейму і Сенату. Сейм займає домінуючу позицію, хоча досить спірним є питання рівня тієї домінації (це питання неодноразово буде порушуватися в процесі нашого дослідження).

У процесі діяльності Сенат виконує низку державно-управлінських функцій, серед яких законодавча, конституційна, контрольна, креа- ційна (системоутворююча). Основна частина компетенцій Сенату як законодавчого органу відноситься до законодавчої функції. Під час реалізації даної функції відбувається й найбільш активна співпраця між Сеймом і Сенатом. Визначимо основні законодавчі компетенції Сенату, які вимагають тісної співпраці із Сеймом:

право законодавчої ініціативи;

висловлення власної позиції щодо законів, прийнятих Сеймом;

участь у ратифікації міжнародних угод.

Правом законодавчої ініціативи наділені поряд

із Сенатом депутати, Президент і Рада Міністрів, а також група громадян (100 тис. чол.), які володіють виборчими правами. Стосовно законодавчої ініціативи Сенату, слід зазначити про відсутність сутнісних обмежень щодо її тематики. Існує лише одне обмеження, яке стосується обох палат парламенту: згідно зі статею 221 Конституції, виключно Рада Міністрів має право законодавчої ініціативи щодо закону про державний бюджет, закону про провізорний бюджет, про зміни до закону про державний бюджет, про отримання державної позики, а також щодо закону про надання фінансових гарантій державою [11]. Право законодавчої ініціативи надається Сенатові як цілісному органу, тому необхідною є його відповідна ухвала. Це говорить про певну дискримінацію Сенату порівняно з Сеймом, у якому право законодавчої ініціативи мають 15 депутатів.

Конституція, регулюючи процес законодавчої ініціативи, вживає поняття «законопроект». З цього випливає, що ініціатор повинен внести формально впорядкований текст проекту з назвою, окремими розділами, статтями і т. д. До законопроекту, згідно з п. 2 ст. 34 Регламенту Сейму, додається відповідне обґрунтування, у якому пояснюється необхідність і мета прийняття закону, прогнозуються суспільні, економічні, фінансові й правові наслідки, вказуються джерела фінансування та ін. [18]. Проект Сенату представляється і обґрунтовується у Сеймі сенатором-репрезентантом, який також зобов'язаний брати участь у роботі над проектом відповідних комісій Сейму, надаючи необхідну інформацію і обґрунтовуючи пропоновані рішення. На вимогу сеймових