Реалізує Сенат власне право законодавчої ініціативи досить рідко, що ілюструє наступна таблиця, хоча в останні роки можна прослідкувати тенденцію активізації законодавчої ініціативи Сенату.

Причини такої «пасивності» Сенату, за слушною думкою Я. Окжешика, криються у наступному:

Сенат не має відповідного експертного забезпечення;

процедура висування ініціативи цілою палатою є досить складною і довготривалою;

сучасний законодавчий процес усе частіше характеризується тенденцією до зосередження законодавчої ініціативи у виконавчої гілки влади [14, с. 124].

Очевидно, що законодавча ініціатива Сенату має велике значення для оцінювання його взаємодії із Сеймом, проте основним полем їх співпраці залишається подальша робота із законами, прийнятими Сеймом. Слід відразу звернути увагу, що ці законодавчі акти Сейму вже називаються саме законами (ст. 121 п. 1). Як слушно стверджує П. Сарнецький, формально така назва не досить вдала, тому що скерований до Сенату текст ще не є законом, обов'язковим до виконання, і може взагалі не увійти у життя, або принаймні буде змінений [12, с. 62]. Зрозуміло, що назва має формальний характер, але в черговий раз дає підстави переконатися у керівній ролі Сейму як законодавчого органу.

Закон після направлення до Сенату передається Маршалом палати до відповідних комісій задля опрацювання і надання Сенатові звіту про його можливу позицію щодо даного закону. Позиція Сенату може включати три варіанти: прийняття

Наведені відомості вказують на зростання поваги з боку Сейму до законодавчої діяльності Сенату. Вона знаходить відображення у збільшенні кількості законів, до яких Сейм приймає всі застереження Сенату. Іншим показником, що ілюструє даний процес, є кількість сенацьких поправок, прийнятих Сеймом, яка зростає кожної каденції: під час ІІІ каденції Сейм прийняв 65,9 % поправок, під час IV - 72,5 %, V каденції - 83,0 %, VI каденції - 81,8 % [14, с. 145], а під час ще не закінченої VII каденції - 88,7 %. Законодавча повага для Сенату з боку Сейму, на думку закону без змін, унесення поправок до закону і відхилення закону в цілому. У першому випадку Закон скеровується до Президента з метою промульгації. У випадку внесення поправок Сенату закон повертається до Сейму. Сейм може відхилити поправки абсолютною більшістю голосів, але якщо цього не відбувається, то поправки вважаються прийнятими і закон скеровується до президента. Ідентичним шляхом відбувається відхилення сенатського вето стосовно певного закону. У випадку коли пропозиція про відхилення постанови Сенату не отримає необхідної абсолютної більшості голосів, закон вважається не прийнятим, а Сейм може його розглядати повторно лише після нової процедури законодавчої ініціативи.

В основному Сенат використовує другу з перерахованих можливостей. Згідно зі статистичними даними Сенат вносить поправки майже до половини прийнятих Сеймом законів. Проте кількість унесених Сенатом змін не може свідчити про ефективність його діяльності в цій сфері. Як свідчать критики бікамералізму в Польщі, більшість поправок мають редакційний, а не сут- нісний характер. Проте серед прийнятих Сеймом поправок є такі, що не тільки суттєво змінили діюче право, а й безпосередньо вплинули на щоденне життя громадян. Особливу увагу в цьому контексті слід приділити питанню реакції Сейму на поправки, внесені Сенатом до законів, ухвалених Сеймом.

Б. Банашака, також виявляється в ухваленні Сеймом законів, враховуючи той факт, що друга палата все одно впровадить до нього поправки [6, с. 37]. Подібної думки дотримується Є. Вятр, зазначаючи: «Сенат насправді часто виправляє прийняті Сеймом закони, в зв'язку із цим виникає підозра, що саме можливість коригування сприяє тій нестаранності, з якою Сейм приймає значну кількість законів» [27, с. 120].

Особливу увагу при розгляді питання внесення поправок до законів, ухвалених Сеймом, слід приділити їх сутності і глибині. Як слушно зауважує Я. Окжешик, у Польщі маємо справу з нерівноправною, асиметричною двопалатністю. Саме така конструкція парламенту, з домінуючою роллю однієї палати, укріплює природну тенденцію до конкуренції і компетенційних суперечок між палатами [14, с. 140]. Це підтверджує і практика функціонування парламенту. Стосовно меж і змісту поправок Сенату до законів, ухвалених Сеймом, між палатами парламенту довгий час мали місце конфлікти. Вони були пов' язані з тим, що Конституція визнавала за Сенатом право внесення поправок до законів, однак не визначала меж і глибини можливих втручань у їх зміст. У зв'язку з цим протягом 1989-2002 років виникла низка компетенційних спорів, які вирішувалися як політичними шляхами, так і через звернення до Конституційного Суду.

В існуючих на сьогоднішній день рішеннях Конституційного Суду з'явилися аргументи на користь диференційованого трактування межі можливих поправок Сенату залежно від того, чи поправки були ухвалені до нового закону, який уперше унормовує визначену сферу, чи торкаються зміни закону, прийнятого раніше (новелі- зації). Щодо нових законів Суд був схильний допустити ширшу свободу Сенату в ухваленні поправок у межах п. 2 ст. 121 Конституції. Більш жорстку позицію він