У своїх рішеннях Суд наголошував на тому, що Сейм скеровує до Сенату вже «закон», а не «законопроект». І даний документ має для Сенату фундаментальне значення, «тому праця над ним може відбуватися лише в межах змісту і форми, ухвалених Сеймом». Це означає, що діяльність Сенату в цьому випадку не трактується як продовження роботи над проектом. Іншими словами - і це непохитна позиція Конституційного Суду - поправки, внесені Сенатом до закону, ухваленого Сеймом, повинні знаходитися «в змістовних межах, визначених сферою, матерією і концепцією «сеймового» закону» [23, с. 265].

На думку Конституційного Суду, не прийняті до уваги в процесі законодавчої процедури в Сеймі положення можуть бути ухвалені лише шляхом нової законодавчої ініціативи. Ці зміни, що випливають з рішення Суду, зокрема були внесені пізніше до Регламенту Сенату. Згідно з п. 1 ст. 69 Регламенту, якщо в процесі роботи над законом, ухваленим Сеймом, Сенат вбачатиме необхідність впровадження законодавчих змін, які виходять за межі предмета закону, що розглядається, тоді разом з проектом постанови в справі закону на обговорення Сенату надходить пропозиція про внесення відповідної законодавчої ініціативи (разом з проектом відповідного закону) [19].

Якщо дана умова не виконується, то можна вести мову про приховану законодавчу ініціативу. На цьому наголошують і дослідники. Так, на думку В. Мачейко, поправка не може трактуватися як можливість унесення до закону, схваленого Сеймом, предмета, який не був підданий правовій регуляції ні в законі, переданому до Сенату, ані в будь-якому правовому акті, прийнятому раніше. Також поправка не може стосуватися тих питань, яких не торкався Сейм при розгляді проекту аналізованого Сенатом закону. В іншому випадку, інституція поправки може бути використана для реалізації прихованої законодавчої ініціативи [13, с. 196].

Як видно з вищезазначеного, рішення Конституційного Суду мають значні наслідки для Сенату, обмежуючи його здатність під час законодавчого процесу виражати позицію, відмінну від сеймової більшості, відмовляючи Сенату у праві представляти самостійну і незалежну політичну позицію. На думку Суду, це може відбуватися лише за допомогою законодавчих ініціатив Сенату. На практиці функціонування парламенту це означає менші можливості для Сенату, ніж мають окремі депутати, які на кожному етапі законодавчого процесу можуть вносити власні пропозиції, не обмежені сферою проекту закону [14, с. 148].

Таким чином, можна дійти висновку, що існуюче положення, що міститься в п. 2 ст. 121 Конституції, не дає чіткого окреслення рівня фактичної законодавчої влади Сенату, не вказує достатньо прозоро на компетенції Сенату під час процедури внесення поправок до закону. Досвід застосування вищезгаданого положення Конституції Сенатом і Конституційним Судом дає всі підстави для запровадження доповнення до Основного Закону, у якому б чітко було окреслено предметні кордони поправок Сенату.

В контексті розгляду питання про поправки Сенату слід звернути увагу на відсутність будь- яких арбітражних (узгоджувальних) механізмів між двома палатами. Такі механізми функціонують у більшості двопалатних парламентів світу. Найпопулярнішими є комісії з представників обох палат, які спільно працюють над виробленням консенсусних рішень. Також однією з цікавих форм медіації є процедура navette, яка полягає у вільному русі законопроекту з однієї палати в іншу аж до позитивного результату, тобто до моменту, коли обидві палати згодяться на один і той самий зміст законопроекту [24, с. 293]. Спроби побудови медіаційних механізмів у польському парламенті спостерігалися під час першої каденції Сенату, коли була створена спільна комісія. Проте дана ініціатива не була підтримана під час наступних каденцій. Це є однією зі значних перешкод на шляху до повноправної участі Сенату в законодавчому процесі.

Досить рідко Сенат використовує можливість відхилення закону в цілому. Це обумовлене меншою ефективністю такої діяльності: наскільки Сейм лише у 5,8 % випадків відхилив усі поправки Сенату, настільки сенатське вето було відхилене у 60 % випадків. Така тенденція також пояснюється мінімальною різницею у політичному складі обох палат парламенту, тому значних ідеологічних та програмних розходжень між ними майже не буває.

Особливу процедуру, дещо відмінну від ухвалення інших законів, застосовує Сенат до Закону про бюджет. Як уже зазначалося раніше, законодавча ініціатива в сфері фінансових законів, у тому числі і бюджетного, належить виключно Раді Міністрів. Спосіб, окреслений у Конституції стосовно бюджетної процедури, викликає певні контроверсії стосовно повноважень Сенату. Так у ст. 223 зазначається: «Сенат може ухвалити поправки до закону про бюджет протягом 20 днів після надання його до Сенату». Але дане положення не дає чіткого уявлення про те, чи може Сенат виразити волю про відхилення даного закону. Більшість дослідників вважає, що Сенат не має права відхилити закон про бюджет, він може лише прийняти його або внести необхідні поправки [14, с. 129; 22, с. 54]. До того ж це можна здійснити за пропозицією Комісії бюджету і національних фінансів, яка має приготувати проект постанови Сенату після отримання пропозицій сенатських комісій. Існують і позиції окремих правників, які визнають право Сенату на відхилення закону про бюджет. Так, на думку І. Глуховського, якщо Конституція в п. 2 ст. 121 визнає за Сенатом право щодо звичайних законів протягом 30 днів прийняття без змін, ухвалення поправок або