Одним із проявів законодавчої функції Сенату є вираження згоди на ратифікацію або денонсацію міжнародних договорів, яке передбачено п. 1 ст. 89 Конституції і повинно бути виражено у формі закону. Активніше заангажований Сенат у процедуру ратифікації міжнародних умов, «що надають міжнародній організації або органові компетенції органів державної влади в деяких сферах» (ст. 90 Конституції): Сейм і Сенат повинні виразити свою згоду більшістю у 2/3 голосів у присутності щонайменше половини передбаченої законом кількості послів і сенаторів. Але Сейм може вибрати й інший порядок ратифікації договору шляхом загальнонаціонального референдуму [11]. Так сталося у випадку вираження згоди стосовно договору про приєднання Польщі до Європейського Союзу - Сейм видав розпорядження про проведення референдуму. Такий вибір був обумовлений не стільки намаганням Сейму позбавити Сенат широких повноважень під час прийняття рішення про приєднання, скільки загальним очікуванням, щоб воно було прийняте народом шляхом референдуму [7, с. 261].

Проте факт надання виключно Сеймові права прийняття рішення щодо способу вираження згоди на ратифікацію зазначеного міжнародного договору викликає суперечності через факт надання привілеїв одній палаті за рахунок іншої. На думку В. Соколевича, більш обґрунтованим і чітким було б прийняття даного рішення Народними Зборами, або якщо вже Сеймові надані такі повноваження, то хоча б збільшити кількість голосів при прийнятті рішення до абсолютної більшості в присутності передбаченої законом кількості депутатів замість передбаченої ст. 90 п. 4 їх половини [21, с. 13].

При цьому, як вважає М. Кийовський, виникають також сумніви щодо характеру та суті постанови Сейму про вибір референдуму як способу прийняття рішення про ратифікацію міжнародної угоди, тому що референдум може бути призначений не обов' язково Сеймом, але також і Президентом за згодою Сенату. На такі роздуми наводить дещо нечітке визначення ст. 90 п. 3 про можливість схвалення рішення загальнонаціональним референдумом згідно зі ст. 125 Конституції [10, с. 267]. А це, в свою чергу, могло викликати непорозуміння і конфлікти, особливо у випадку призначення референдуму двома органами державної влади.

Отже, проведений аналіз дає підстави стверджувати, що хоча Сенат, згідно з Конституцією, є органом законодавчої влади, проте за умов, коли Сейм диспонує визначеною більшістю, він може повністю відкинути таке становище другої палати. Нерівноправність Сенату по відношенню до Сейму в законодавчому процесі посилюється самостійністю при розгляді питання про прийняття або відхилення президентського вета щодо законів. У ситуації, коли Президент відмовляється підписувати закон, ухвалений Сеймом і Сенатом, повторно ним займається лише Сейм, хоча Сенат брав безпосередню участь у його ухваленні [14, с. 130]. Важливо, що така нерівноправність обіймає ключову для парламенту законодавчу функцію. Через те, що участь Сенату в законодавстві мало чим відрізняється від обов'язкової консультації, існує думка, що польський бікамералізм є «дефектним» [9, с. 79]. Це, зокрема, підтверджується також згідно з визначенням Конституційного Суду. Так у висновку Конституційного Суду від 22 вересня 1997 року стверджується, що «в законодавчому процесі Сеймові надається визначальна і домінуюча роль»[16, с. 300]. У 1999 році Суд так охарактеризував концепцію польського бікаме- ралізму: «Конституція 1997 року зберегла модель несиметричної двопалатності, в якій Сенат є справжнім елементом законодавчої влади, але сфера його діяльності і компетенції не ідентичні зі сферою діяльності і компетенціями Сейму»[28, с. 138].

Якщо проаналізувати зміни у здійсненні законодавчої функції, які сталися за час після відновлення Сенату як другої палати польського парламенту, то можна прослідкувати наступну тенденцію. Роль Сенату у здійсненні законодавчої функції зменшувалася. По-перше, про це свідчить зменшення кількості необхідних Сейму голосів для відхилення становища Сенату щодо закону з 2/3 до простої більшості, прийняте в Малій Конституції 1992 року. По-друге, постанови

Конституційного Суду щодо меж і суті поправок Сенату до закону, ухваленого Сеймом.

Аналізуючи питання бікамералізму в Польщі, необхідно зазначити, що протягом існування Сенату, починаючи з 1989 року, тривають дискусії стосовно його реформування і удосконалення. Серед останніх пропозицій, які впливають безпосередньо на виконання законодавчої функції парламенту, слід виділити: 1) збільшення до 3/5 більшості голосів, необхідних для відхилення постанови Сенату щодо закону, ухваленого Сеймом; 2) впровадження участі Сенату в повторному ухваленні законів після їх ветування президентом; 3) запровадження спільної (узгоджу- вальної) комісії Сейму і Сенату, для вироблення спільних позицій і розв'язування можливих конфліктів між палатами парламенту. Існують навіть пропозиції ліквідації обмежень щодо змісту поправок, які вносяться Сенатом до законів [21, с. 3].

Проблемою польського парламенту, яка вимагає негайного вирішення, є також відсутність диференціації політичного складу Сейму і Сенату. Практика функціонування двопалатних парламентів доводить, що сенс існування другої палати найбільш очевидний, коли її політичний склад значно відрізняється від складу першої. Це досягається шляхом різного типу репрезентації обох палат (наприклад, нижча палата парламенту - репрезентація загальнополітична, вища - репрезентація територіальна), а також відмінних засад вибору і каденції палат. У Польщі «Закон про вибори до Сейму і Сенату» не забезпечує достатніх механізмів, що диференціюють результати віиборів до обох палат. Впровадження мажоритарної системи виборів до Сенату (при пропор- ціональних до Сейму) не стало таким механізмом в умовах домінування