демократії, що народжується в Україні, залежить врешті-решт від зміни політичної культури мас - ціннісно-нормативної системи суспільства, комплексу уявлень народу України про світ політики, політичного, про закони і правила їх функціонування. Причому мова йде не тільки і не стільки про значне підвищення рівня цієї культури, скільки про трансформацію її якості, про перехід від одного типу культури до іншого. Суспільству треба буде позбавитися від тоталітарної культури, яка сформувалася на вітчизняному ґрунті давно і зовсім ще не стала історією, бо не тільки має міцні традиції, але й зберігає досить серйозну базу (соціальну, економічну, ідеологічну) для свого відтворення.
Як зазначає дослідник Є. Головаха, в Україні «...між формальною легітимністю влади та її реальною легітимністю нерідко лежить глибока прірва, на одному боці якої опиняється законно обрана влада, а на іншому - народ, що її обрав» [13]. Тотальна недовіра до інститутів влади, до політичної еліти може призвести до розчарування у демократичних принципах як регуляторах життя суспільства, до поширення культури недовіри.
Для того, щоб розвивалася культура довіри, у суспільстві повинні, по-перше, послідовно застосовуватися демократичні принципи, причому незмінно і повсюдно. І, по-друге, важелі контролю, які ці принципи мають на увазі, повинні застосовуватися помірковано і в якості крайнього заходу. «Організована недовіра повинна знаходитися немовби в тіні, як захист для спонтанної довіри» [14].
Для підриву довіри і поширення культури недовіри ніщо не є таким небезпечним, як порушення демократичних принципів. Невдача демократії більш руйнівна для культури довіри, ніж режим повного самовладдя. В останньому випадку люди у крайньому разі знають, чого чекати, у них немає ілюзій, у той час як у першому випадку їх надії і сподівання не виправдовуються, що породжує ще більше розчарування.
Однак слід брати до уваги і той факт, що український виборець часто керується не раціональними посиланнями, наприклад, ретельним аналізом різних варіантів вирішення соціальних проблем або коли віддається перевага економічному успіху, а скоріше емоціональними факторами [15]. Дослідники відзначають, що у числі найпопулярніших формулювань, які пояснюють мотивацію вибору - «Я вірю цьому політикові» [16]. Звичайно, персоніфікація мотивів вибору існує у всіх суспільствах сучасної представницької демократії, однак, на відміну від західних виборців, які свідомо чи несвідомо включають в імідж політика уявлення про загальний вектор його політичного курсу, наш виборець, який існує в умовах неструктурованості соціуму і суспільних інтересів, неясності для основної маси населення можливих стратегічних альтернатив розвитку країни і суті процесів, що відбуваються у суспільстві, виявляється найбільш залежним від випадкових емоційних факторів. Це робить його зручним об' єктом для маніпулювання і прекрасним ґрунтом для «прищеплення» вигідних політикам міфів.
Український політолог В. Полохало стверджує, що у нашому суспільстві склався менталітет «негромадянськості» «середнього» українця, який є скоріше захисним механізмом в умовах тотальної вразливості людини, залежно від політики центральної та місцевої влад і умов життя, що безперервно погіршуються. У такій ситуації основою життєвої позиції під час визначення способу поведінки стає бажання пристосуватися до будь-яких умов соціополітичної повсякденності. Тому вибір у політичному сенсі на користь «меншого зла», адаптація аж до прояву сервільності по відношенню до нього - не тільки жест власного безсилля та відчаю, але також стиль життя, яким керується нині «середньостатис- тичний» українець. «Перед нами феномен масової (та усвідомленої) особистісної прихильності до вражаючого самообмеження у життєвих потребах, точніше кажучи - феномен самоототожнення з такими усталеними зразками поведінки, які самі по собі виключають появу громадянської ідентичності, придушуючи навіть паростки громадянської свідомості» [17].
Сьогодні населення накопичило значний негативний досвід взаємодії з державними інстанціями, головним чином з приводу прав і свобод. Крім того, у цьому досвіді відсутні навички автоматичної реакції на порушення своїх прав і свобод, тобто навички громадянської свідомої участі. Соціальна установка на політичну активність не набула належного поширення в українському суспільстві. Характерна для основної маси населення пасивність гальмує процес вироблення механізму організованого колективного тиску на державні структури, формування такої участі, яка б приводила до раціоналізації рішень, що приймаються органами державної влади.
Очевидно, що декларативні демократичні орієнтації, які були притаманні більшості населення напередодні проголошення незалежності України, за десятиліття були піддані серйозному випробуванню. В останні роки знизився рівень значущості цінностей політичного суверенітету країни і національно-культурного відродження та рівень вагомості таких громадянських і демократичних цінностей, як можливість контролю за рішеннями владних структур, «прагнення до того, щоб цінності демократії набували для людей більшого значення, ніж гроші» [18]. Результати соціологічних досліджень останніх років свідчать також, що у масовій свідомості живе і процвітає віра у виключну силу кількох керівників, які у нинішній соціальній ситуації спроможні зробити більше, ніж можна чекати від усіх законів і демократичних дискусій.
Такого роду «авторитарний синдром» багато дослідників пояснюють тим, що тоталітарна культура ще не припинила свого існування у нашому суспільстві. М. Процьків, наприклад, вважає, що тоталітарне суспільство формує певну мутантну культуру, яка визначає буття цих суспільств і в тоталітарний, і в посттоталітарний період. Формується особливий тип особистості, яка має всі ознаки ПНС - політико-невротичного синдрому як певної сукупності психологічних рис. Політичним виразом останніх є: політична залежність (відсутність політичної автономності); безвідповідальність, властива для політичної влади і мас; інертність політичної свідомості (страх перед інноваціями); моральний примітивізм, який