дії, ні в системі елементів.
Логічним вихідним пунктом М. Вебера є поняття дії, під яким він розуміє людську установку або діяльність (незалежно від того, чи полягає вона у внутрішніх або зовнішніх актах, чи зазнає поразки або досягає успіху), якщо і оскільки актор або актори пов' язують з ним суб'єктивне значення. Соціальна дія - це така дія, яка відповідно своєму суб'єктивному значенню для актора або акторів, імпліцитно включає установки та дії інших і в своєму розвитку орієнтована на них.
М. Вебер пов'язує поняття дії з суб'єктивним аспектом, що піддається розумінню. Оскільки людська поведінка недоступна такому розумінню, виходячи з суб'єктивної точки зору актора, то це - не дія. Він розкриває суть поведінки та її аспекти, що піддаються осмисленню, тобто дія, поскільки вона релевантна причинному поясненню її процесу і результату й це поняття емпіричної пояснювальної науки, а не нормативної.
Як способи детермінації соціальної дії, М. Вебер уводить чотири поняття такої детермінації: цілераціональність, ціннісна раціональність, афективність і традиційність. Ці поняття, за його визначенням, переважно ідеальні типи конкретної соціальної дії.
Вільфредо Парето проблему соціальної дії розглядає зі специфічної точки зору. Його загальні методологічні постулати розчистили шлях для експліцитної побудови волюнтаристської теорії соціальної дії. Скептицизм В. Парето звільнив наукову методологію від прихованого посилання, згідно з яким теорія, для того аби бути методологічно прийнятною, повинна бути позитивістською. Він послідовно виявив і обійшов помилку невірно розглянутої конкретності, характерну для позитивістської соціальної теорії. У своїй експліцитній концептуальній схемі він синтетичну соціологічну концепцію, якою доповнив ним же сформовану економічну теорію користі, ввів поняття залишкових категорій. Вихідний пункт - позитивно визначене поняття логічної дії. Це конкретна дія, оскільки вона містить операції, логічно пов'язані з їх метою, як, з точки зору актора, так і на погляд стороннього спостерігача. З іншого боку, нелогічна дія - залишкова категорія, тобто така дія, яка за будь- яких причин не відповідає логічним критеріям.
В. Парето будує свою концепцію залишків і похідних елементів у теоретичній системі без явного зв'язку з проблемою структури. Експліцитно визначивши ці поняття, він переходить до класифікації їх цінності, не намагаючись розглядати конкретні системи соціальної дії. Дії членів суспільства в значній мірі орієнтовані на загальну інтегративну систему кінцевих цілей, що поділяються цими членами, а ціннісний елемент - у вигляді кінцевих цілей і ціннісних установок - в більшій мірі є загальним для всіх членів даного суспільства. Це одна з умов рівноваги соціальної системи.
Отже, європейські соціологи першого покоління - Е. Дюркгейм, М. Вебер і В. Парето створили базову основу соціологам другого покоління для формування впорядкованої теорії соціальної дії.
Соціологи другого покоління - представники американської соціологічної школи, в особі Талкота Парсонса [10; 11], Ч. Райт Мілса [12-14],
Ентоні Гіденса [15; 16], Н. Смелзера [17], учня Т. Парсонса, і Роберта К. Мертона [18] зробили свій внесок у науку про суспільство з позицій свого бачення його структури і розвитку. Безумовно, не всі вони підходили до розгляду даної проблеми з позицій структурно-функціонального аналізу, а деякі з них, прямо критикували цей підхід.
Роберт К. Мертон підкреслював сумісність дослідження причин и функціонального аналізу. Так, він пропонував використовувати каузальний аналіз при дослідженні виникнення того чи іншого соціально-політичного феномену, а відповіді на питання про наслідки - пропонував шукати за допомогою функціонального аналізу.
Для того, щоб здійснити функціональний аналіз, необхідно здійснити послідовно ряд операційних кроків: вивчити функціональні вимоги системи, після того необхідно описати різні механізми, які слугують для виконання цих вимог; якщо виникають порушення, вони повинні бути діагностовані й вивчені з метою усунення. Однак порушення можуть бути усунені тільки тоді, коли описані складові частини соціальної структури, функції якої порушені. Крім того, повинні бути відомі механізми функцій і характер їх впливу.
Р. Мертон вважав, що необхідно поєднати структурно-функціональний аналіз і емпіричне соціальне дослідження. Він увів поняття «теорія середнього рівня», що являє собою понятійну конструкцію, яку можна перевірити і обґрунтувати емпірично. Головними поняттями теорії середнього рівня є концепції вихідних груп, аномії та бюрократії.
Ч. Райт Мілс критично підійшов до питання про роль класичної соціології у справі вивчення соціальних проблем і суспільства в цілому, всупереч натуралістичній - позитивістсько орієнтованій прикладній соціології. При цьому, він виступав за те, що соціальні структури можна розуміти тільки вивчаючи історію їх виникнення і формування протягом тривалого проміжку часу, а мета соціології взагалі полягає в тому, щоб дати людині можливість бути вільною, втручатися активно в історичний процес і не дозволяти собою керувати тим, хто стоїть на верхівці владної піраміди, не дозволяти нав'язувати собі їх думки.
Ентоні Гіденс створив так звану теорію структурації, в якій поєднані поняття мікро- і макрорівня, суб'єктивістські й об'єктивістські підходи розгляду соціальних феноменів і теорія соціальної дії зі структурною соціологією. З точки зору теорії структурації, завдання соціологічного аналізу він пропонує, з одного боку, як герменевтичне пояснення і опосередкування дивергуючих форм життя на дискрептивних метамовах соціальних наук. З іншого боку, пояснення створення і відтворення суспільства як результату дії людей.
У питанні пояснення поняття структури в теорії структуроутворення, Е. Гіденс відходить від структурного і функціонального підходів. Структура та дія для нього - це різні величини і різні