Другий етап інтенсивної праці припадає на американський період життя Л. Цегельського, який за дорученням Є. Петрушевича вирушив до Вашингтона, де навесні 1921 р. відкрив дипломатичну місію у США.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Парижі ухвалила постанову про приєднання Східної Галичини по ріку Збруч до новоствореної польської держави. Це призвело до анексії Східної Галичини Польщею, ліквідації української влади ЗУНР та закриття її дипломатичних представництв за кордоном.

Л. Цегельський залишився у США. Певний час він викладав українознавчі предмети у протестантській теологічній семінарії, де написав книжку «Про історію протестантизму». Але через відмову перейти на протестантизм і стати пастором, був звільнений з роботи і якийсь час редагував у Нью-Йорку часопис «Український вісник». Після переїзду до Філадельфії почав працювати редактором газети «Шлях». Згодом розпочалася його співпраця з відомою газетою «Америка». З 1943 р. Л. Цегельський стає редактором цієї газети [6, с. 341-377].

На жаль, справжні причини приїзду Л. Цегельського до США досі невідомі. Ймовірно, з записів Л. Цегельського і його спогадів (існування яких засвідчують члени його родини), можна було б отримати відповідну інформацію. Однак, архів письменника, включно з рукописами, зник після його смерті. До того ж, в державних книгозбірнях США не збереглося повного комплекту «Америки», а у 1960-х рр. згорів склад видань цього часопису [6 , с. 761-762].

Результатом тривалих роздумів про долю українського народу і його національні проблеми стала незафіксована бібліографами в Україні стаття Л. Цегельського «Проблема української нації» (1949) [7]., передрук якої вмістив журнал «Універсум» (2002) [ 8 , с. 58-61] з нашою передмовою [9, с. 58].

Слід підкреслити, що ця, до певної міри, підсумкова і прогностична стаття доволі комплексно відображає політичні погляди Л. Цегельського, з його майже п'ятдесятилітнім пошуком шляху державного відродження України. Для неї характерний риторизм мислення, тверезий, реалістичний аналіз геополітичної ситуації України, прагнення знайти вихід із становища, що склалося на той час.

Винесена у заголовок статті проблема розглядалася Л. Цегельським не просто як відповідь на окремі питання щодо майбутнього українців, а зводилася до питання самого «... існування українського народу як нації», яке з точки зору «... стороннього спостерігача на міжнародному форумі, являється проблематичним». Він усвідомлював, що Україна (УРСР), хоч і будучи членом ООН, «... стає під знаком запитання як суверенна нація». Тим не менше, на думку Цегельського, позитивний процес консолідації українства як «національної одиниці» відбувається «скорим темпом», оскільки «... за останні 30 років в українське русло включилася як центральна Україна, так і Закарпаття, Буковина, хоч і увійшли сюди не всі українські етнічні території» [9, с. 58].

Як і в попередніх працях, Л. Цегельський дотримувався погляду, що нація є не філологічним чи культурним, а географічно- політичним явищем. «Нацією, - вважав він, - є населення даної географічної одиниці, що ради своїх животворних інтересів та по спільній традиції є чи бажає собі бути суверенною, самостійною державою». [8, с. 59].

Вважаючи, що культурні аспекти є лише придатком політичних процесів, він акцентував увагу на тому, що називав «... волевим чинником у творенні української нації», тобто «... свідомістю, ідеєю та змаганням». З цього погляду, наголошував Л. Цегельський, «...українська нація щойно твориться, щойно наростає. В ріжних землях України ріжна сила оцего «волевого» чинника; не всюди одиниково скристалізований він, а тим самим ріжний його ефект. На загал - можна сказати - напруга його, найвища на заході української території, маліє постипенно в східному чи південно-східному напрямку, щоб остаточно зійти майже до зера. Де починається а де кінчається українська нація (а не етнічна маса!) - хто її знає» [10, с. 59].

Цю, доволі песимістичну, оцінку процесу українського націєтворення не слід розглядати лише як особисту перцепцію Л. Цегельського під впливом розчарування від невдачі визвольних змагань. Власні судження він завжди намагався детально обґрунтувати. Так, причини невтішного стану розвитку української політичної нації Л. Цегельський шукає в історії, починаючи ще з часів Київської Русі й пов'язує, головним чином, зі знищенням провідної верстви народу: «Ампутація українського етнічного пня з його провідних, державних верстов почалося ще над Калкою (1224 р.), коли в бою з Моголами впало вище сотки князів, а до 100000 лицарського цвіту, дружинників-бояр. Вона продовжувалася у дальшім наході Татарів (1240 р.), у розгромі над Ворсклою (1399 р.), у перемиській різні боярів Ягайлом (1389 р.), в заміні Придніпрянщини в Дике Поле, в полонізації здесяткованої і ослабленої української шляхти. Богдан Хмельницький, а опісля Іван Мазепа намагалися з її недобитків реконструювати ту провідну державну версту наново. (...) Одначе руїна, що наступила по Хмельниччині, а опісля ше більше по Мазепиншині, знов здесяткувала рештки українські шляхти чи козацької старшини...» [8, с. 60].

Така «чистка» тривала, на переконання Цегельського, ще більше ста років, результатом чого стало повне вичерпання і знесилення України на зламі ХУІІІ-ХІХ ст. Лише у другій половині ХІХ ст., зі значними труднощами й дуже повільно розпочалося становлення нової провідної верстви - дрібної буржуазії, до якої примкнули, окрім певної кількості