Відтак, ситуація в Україні напередодні визвольних змагань 1917 р. не була сприятливою, а «... в огні большевицької революції (...) загинули (...) рештки традиційних, історичних провідних верстов та пропала й новонароджена українська дрібна буржуазія. Систематичне винищування її останків доконується на наших очах по нинішну днину» [8, с. 61].

До середини ХХ ст. Україна, на думку Цегельського, стала «безкласовою», «соціально знівельованою країною», тому національний організм такої соціальної структури є «хорим», «обезвіченим організмом» [8, с. 61].

Не підлягає сумніву, що можливість створення незалежної Української держави в таких умовах можна було оцінити досить скептично. Тим не менше, Л. Цегельський вказує на існування, щонайменше, двох суспільних сил, котрі «за природою є консервативними й конструктивними» і на які «... як на певну, тверду основу, можна сперти будову української держави». Ними, на думку мислителя, є Церква і селянський, господарський стан.

Таке уявлення щодо державотворчих сил українського народу дозволяє, серед іншого, позиціонувати представлені ідеї Л. Цегельського у спектрі консервативних, адже, на думку Н. Романюк, основними цінностями українського консерватизму можна вважати націю як природне середовище існування кожного індивіда; державу як органічну форму існування нації; національні традиції, культуру, релігію, морально-правові норми, закон, державний авторитет, приватну власність як пріоритетні орієнтири у суспільно-політичному житті українства; ієрархічно структуроване суспільство, яке характеризується порядком, стабільністю, гармонійним розвитком тощо; національну еліту або аристократію як найбільш здатну до управління активну меншість української спільноти та ін. [8, с. 88].

Тим не менше, бачення Цегельським місця Церкви у відбудові майбутньої Української держави не засновувалося лише на консервативному переконанні, що «... Церква грає роль однієї з головних основ державного життя», а включало також і дуже практичний аспект: «В новозорганізованій українській національній державі 50000-75000 духовенства і церковної причти, розділених рівномірно по всій Україні, були б природним державопіддержуючим цементом, сягаючим своїм впливом у кожне село» [8, с. 61].

У цьому контексті слід наголосити на ще одному аспекті проблеми. Як підкреслюють українські вчені, зокрема, один із відомих теоретиків українського консерватизму С. Томашівський, політичний консерватизм у країнах Заходу орієнтувався на провінцію, село, захищаючи, як звичайно, інтереси землевласників. Водночас в Україні погляди прихильників консерватизму формувало місто. Українське селянство не спромоглося зробити консерватизм своїм ідейним проводом, і тому він часто губився у великому розмаїтті ліберальних, демократичних, соціальних програм. Відтак основним носієм українського консерватизму стала інтелігенція.

До її представників, поза сумнівом, належав сам Л. Цегельський, погляди якого на характер відношення Церкви і селянства підтверджують попереднє твердження щодо слабкості консервативних переконань серед сільського населення. Отже, у процесі розбудови української державності Л. Цегельський покладається більшою мірою на консерватизм Церкви, а не на консерватизм селян: «Церкві треба згори признати не тільки повну волю в будучій Україні, але й опіку держави та вплив на духовне обличчя народу: на виховання, законодавство, родину, мораль і т. д. Нова українська держава мусить бути христіянською нацією» [8, с. 61].

Акцент недвозначний. Однак, державотворчі проблеми не обмежувалися лише слабким консерватизмом селянства, адже консервативно налаштованої української інтелігенції у містах на той час уже майже не залишилося: «Не знайде вона (ідея відродження незалежної України - М. З.) (...) опори в зденаціоналізованих, інтернаціонально настроєних містах та промислових районах. (... ) Можна серйозно подумати про участь робітництва в управі і в доходах великого промислу. Але це все (...) не буде мати рішаючого значіння для здвигнення і закріплення самостійної України». До того ж, потенціал залишків української інтелігенції Л. Цегельський оцінював більш ніж скептично стверджуючи, що різні «...концепції - соціалістичні, фашистсько-націстичні, псевдо- большевицькі тощо - що плентаються по головах ріжних гуртків здеклясових інтелігентів (званих евфемістично «партіями»), можуть тільки внести хаос у відбудову української самостійної держави». Це твердження, поза сумнівом, стало рефлексією особистого досвіду Л. Цегельського, набутого у часи визвольних змагань і пов'язаного, передовсім, із глибоким розчаруванням мислителя й громадсько- політичного діяча у недалекоглядній, на його думку, політиці Центральної Ради й Директорії.

Тому основу для відбудови незалежної Української держави Л. Цегельський вбачав все ж таки у відродженні селянина-землевласника, адже незважаючи на «... все природне і штучне упромисловлення України, вона остається хліборобською головно країною. Не глядючи на всі коллективізації рільництва, Українці осталися хліборобськими індивідуалістами. Привернення приватної, особистої власности землі селянству (і козацтву) з розподілом бувшої великої земельної посілости між дрібних хліборобів - це перше услів' я для здвигнення здорової і кріпкої української держави», - вважав мислитель» [8, с. 61].

Послідовникам ідеології українського консерватизму часто було притаманне різне бачення основних шляхів і засобів реалізації політичних інтересів, досягнення головної мети - відродження Української держави як основного способу збереження української нації: від легальних засобів і еволюційного шляху розвитку в межах чужої держави до радикального повернення колишніх порядків [10, с. 88].

Для Цегельського таким шляхом була «індивідуалістична хліборобська революція»: «Рішаючою буде нова аграрна революція в напрямі від комуністичного колективізму до аграрного індивідуалізму. Основною клясою, на якій лиш може і тому має опертися самостійна Україна, повинен бути індивідуальний дрібний земельний власник-хлібороб (господар, хозяїн). Це одинока велика, численна, господарсько здорова і сильна верства, що всіма фібрами буде заінтересована в створенню і