безпідставної причепливості та партійної пристрасті» [2, с. 150]. Така позиція вченого не втратила своєї актуальності і сьогодні, коли йдеться про спрощення процедури імпічменту Президента України або ж зняття статусу недоторканності з народних депутатів і суддів. У проекті Основного закону О. Ейхельман втілив ідею незалежності судової гілки влади та фінансового контролю. Отже, на відміну від класичних уявлень, вчений поділив державну владу не на три, а на п'ять гілок.
Українська держава за проектом Конституції О. Ейхельмана визначалася демократичною федеративною республікою із суттєвим обмеженням влади глави держави, що набувало особливої актуальності під час жорсткої диктатури С. Петлюри [4]. Спробуємо визначити і розглянути основні елементи системи стримувань і противаг конституційного проекту О. Ейхельмана і механізм їхньої взаємодії. Слід зазначити, що в його основу покладено найкращий досвід державно- владної організації Швейцарії, а також США [3; 5].
Найвищою державною владою УНР було проголошено Федерально-державну установчу владу, яка належала народові. До її складу входити громадяни УНР, які досягли 25-річного віку, мали певну роботу, жили на власні засоби, були незаплямовані судом і користувались правом голосу. Установчій владі належало виключне право скасовувати, доповнювати і вносити зміни до Основного закону, а також вирішувати питання у сфері законодавства, управління, судового і фінансового контролю у Федерально- державній організації.
Діяльність установчої влади здійснювалась шляхом референдуму, ініціаторами якого виступали: одна третина складу кожної із палат парламенту; Федерально-державний голова; Федерально-державна рада міністрів; Федерально- державний суд; 1/4 частина від загального складу парламентів земель; 2 млн. громадян-членів Федерально-державної установчої влади УНР. Результати народного волевиявлення підлягали оскарженню в Федерально-державному суді, рішення якого було безапеляційним. Отже, можемо констатувати, що, по-перше, проект передбачав можливість широкого залучення громадян УНР до складу установчої влади; подруге, установча влада наділялась суттєвими повноваженнями в процесі прийняття рішень, державного управління, формування системи влади і контролю за нею; по-третє, проведення референдумів передбачалось як на загальнодержавному, так і регіональному рівні у взаємодії з принципом конституційного нагляду. О. Ейхельман через організацію установчої гілки влади намагався розв'язати складне питання народного суверенітету в умовах федеративної республіки. Зміст його полягав у безпосередньому (шляхом референдуму) верховному нагляді з боку установчої влади за законотворчою діяльністю парламентської інституції, а також судової та фінансово-контрольної.
Вищим законодавчим органом УНР, за О. Ейхельманом, вважався Федерально-державний парламент, який складався з двох палат: Земсько- державної палати і Федерально-державної ради. Якщо склад першої палати формувався із представників Земських парламентів, то Федерально - державної ради - на підставі всенародних, таємних, безпосередніх та пропорційних виборів. Обидві палати мали однакове право законодавчої ініціативи, яке одночасно надавалось і Федерально- державному голові, Федерально-державному судові, Федерально-державному контролю, Федерально- державній раді міністрів, громадянам УНР. До повноважень парламенту належали: законодавча робота, затвердження бюджету; нагляд за доцільністю загальної політики виконавчої влади; затвердження міністрів та урядових осіб, запропонованих на посади Федерально-державним головою; призначення половини загальної кількості суддів Федерально-державного суду з числа кандидатів, поданих земськими парламентами та одну третину суддів того ж суду з числа кандидатів, запропонованих обома палатами парламенту.
Постанови парламенту розглядав Федерально - державний голова, який не пізніше як на десяту добу з дня їх отримання міг відхилити і вимагати від парламенту їхнього перегляду вдруге. Постанову було підтверджено за умови її повторної підтримки абсолютною більшістю голосів парламенту при кворумі 3/5 від його загального складу. У такому випадку Федерально-державний голова міг звернутись до референдуму, рішення якого було остаточним. За умови ухвалення законопроекту лише однією з палат і відхилення його іншою, Федерально- державний голова був наділений правом висунення законопроекту на всенародний розгляд. Натомість, коли законопроект приймала одна з палат без змін тричі і відхиляла інша, тоді голова держави мав право його затвердити, тим самим надаючи йому силу закону.
Достроковий розпуск Федерально-державної ради проводили за пропозицією самої Федерально- державної ради, земських парламентів, а також Установчої влади. У всіх випадках ця процедура узгоджувалась з Федерально-державним головою. Він мав також право ініціювати референдум з питання розпуску однієї з палат або ж відразу обох. Напередодні призначення референдуму
Федерально-державний голова був зобов'язаний провести консультації з Радою міністрів і президією обох палат парламенту, які носили дорадчий характер. Натомість результати референдуму були остаточними. У разі його негативного рішення парламент отримував статус недоторканності протягом року з дня проведення всенародного волевиявлення. Очевидно, що в такий спосіб О. Ейхельман намагався запобігти невиправданому застосуванню права розпуску парламенту. Автор передбачив і додатковий механізм контролю за діяльністю парламенту, який міг призвести до звільнення парламентарів - позбавлення їх представницьких повноважень. Так, відсутніх членів однієї з палат, які не з'явились на засідання сесії парламенту без поважних причин, постановою Федерально-державного суду виключали з числа членів палати і позбавляли виборчих прав терміном від трьох до п'яти років. Карні санкції передбачались і у випадку невідповідної, грубої поведінки членів парламенту під час його засідань.
З іншого боку, Федерально-державний парламент виступав ініціатором процедури усунення з посади Федерально-державного голови, у тому числі притягнення його до відповідальності після закінчення терміну повноважень, а також суддів Вищого Федерально-державного суду, членів парламенту, міністрів, віце-міністрів та інших урядових осіб за невідповідне виконання своїх службових обов'язків. Законодавчий орган затверджував і висновки ревізій державного господарства, проведених Федерально-державним контролем.
Отже,