З нагоди 100-ї річниці послання «Rerum Novarum», Папа Іван Павло ІІ видав Енцикліку «Centessimus annus» («Сотий рік»), в якій продовжив аналіз суспільно-політичної реальності з точки зору католицької соціальної доктрини, доповнивши Енцикліку Папи Лева ХІІІ з урахуванням нових обставин життя суспільства. Папа Іван Павло ІІ обґрунтував не лише економічну та правову необхідність збереження приватної власності, але й виокремив психологічний аспект проблеми: особа, що володіє майном, здатна проявляти ініціативу та відповідальність, бути незалежною від державних контролюючих органів [11, с. 31], а доктрина соціалізму перетворює особу в гвинтик державного механізму, залежного, пасивного користувача тими обмеженими благами, які виділяє для неї влада.

Усвідомлюючи, що людина перебуває під тиском обставин буденного життя, яке здійснює вплив на її моральну поведінку, Енцикліка «Rerum Novarum» надала суспільній діяльності Католицької Церкви певного напрямку і окреслила принципи, згідно яких католицьке духовенство може орієнтуватися у змінних обставинах життя. Дух соціальної доктрини УГКЦ формувався під визначальним впливом митрополита А. Шептицького, який жив та провадив душпастирську діяльність у складні часи міжнаціональної та міжкласової напруги. У своїх посланнях до духовенства та вірян митрополит неодноразово звертався до проблем життя українців: бідність, голод, соціальна несправедливість, безробіття тощо.

У перші роки роботи на митрополичому престолі, А. Шептицький видав пастирське послання до духовенства «О Квестії Соціальній» (1904 р.), в якому містилися актуальні питання суспільної ділянки життя народу, зміст та принципи роботи духовенства із вірянами різних соціальних прошарків. Власне, попри зовнішню схожість прагнень УГКЦ та соціалістів до покращення соціально-економічного життя українців, митрополит підкреслив принципову відмінність соціальної доктрини католицизму від положень прихильників соціалізму, яким притаманна відсутність морально- етичних та релігійних принципів [8, с. 142], які були б спроможні застерегти населення від насильства та нетерпимості у боротьбі за рівність та права.

Різниця у поглядах на розвиток української держави і систему суспільних відносин, виявила неспроможність взаємодії УГКЦ та організацій, створених під її егідою, із рядом політичних сил, зокрема тими, що сповідували соціалістичні ідеали. Серед таких партій можна виділити Українську Соціалістично-Радикальну Партію (УСРП). Ряд виступів та публікацій активістів УСРП характеризувалися гостро негативним відношенням до діяльності духовенства, його політичної та громадської активності, як шкідливої для національного та суспільно-економічного розвитку українського народу. За висловом І. Франка, соціалісти-радикали виступали проти «надуживання тих установ (церковних, - Я. У.) і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання народу» [13, с. 5]. Отже, ця партія виступала за усунення релігії у сферу особистої справи, яка б не мала впливу на політичні погляди віруючих, тобто, прагнула розділити життя особи на публічно- політичне (в якому не було б місця для релігійних почуттів та переконань) та особисте (в якому особа за бажанням могла сповідувати релігію).

Із свого боку, в УГКЦ була сформована негативна думка щодо ряду програмних позицій даної партії. Зокрема, критиці піддався принцип про відділення Церкви від держави, бо це загрожує витісненню релігії з усіх сфер життя суспільства, а разом з тим і морально-етичних засад християнства. Джерелом побоювань українських греко-католицьких кіл перед можливим відділенням Церкви від держави лежить у тому, що за таких умов Церква має перетворитися на організацію, спілку людей за інтересами, тобто постати перед державою на рівні з, наприклад, «клубом курців» та іншими подібними товариствами. Це веде за собою ряд інших змін: відпадає державне фінансування на церковні справи; з публічного життя зникають прояви побожності, такі як богослужіння з приводу державних свят; відміняються духовні посади в державних організаціях та установах (армії, лікарні, виховних закладах та карних інституціях); Церква перестає долучатися до роботи в школах; Церква перестає бути учасником інших сфер життя людей (шлюб чи похорон) [10, с. 10]. На глибоке переконання УГКЦ, ефективною моделлю взаємодії Церкви та держави є «ограничена злука церкви з державою, бо обидві себе взаїмно потребують й обидві працюють по волі Бога над вихованням і культурним поступом людства» [10, с. 5], оскільки Церква вчить людей морально- етичним нормам, відповідальності, заохочує до виконання обов'язків перед Богом та людьми.

УГКЦ чітко визначилася у своєму відношенні до ідеології соціалізму та комунізму, критикуючи їх доктрини не лише за їх антирелігійну та антицерковну спрямованість, але й через головний лозунг, спрямований на поширення цих політичних течій в суспільстві - скасування приватної власності. Перш за все Церква захищала право власності кожного на землю. Для українця земля, це - дім, засіб виживання та самореалізації через працю на ній. Українці вкладали багато зусиль для того, щоб підтримати родючість власної землі, тому її націоналізація розглядалася Церквою не як класове зрівняння, а як грабіж, позбавлення людини стимулу до розвитку та працелюбності: «І чиж позволяє на се справедливість, щоби хтось чужий забирав і користав