УГКЦ зауважує, що в робітничих товариствах можуть поширюватися антирелігійні і загалом ворожі до Церкви погляди (комуністичні, соціалістичні, радикальні тощо), що призводить лише до непорозумінь та зростання напруги міг різними соціальними верствами, а також між віруючими та невіруючими громадянами [3, с. 42]. Обов'язком християнина, в такому випадку, є утримання християнського духу в таких спілках. Варто зауважити, що УГКЦ не закликала державу боротися з такими організаціями властивими саме їй методами, але спонукала своїх вірних до утворення робітничих товариств та союзів, які носили б християнський характер. Католик зобов'язаний також брати активну участь у політичному житті, оскільки перед ним стоїть ряд завдань, серед яких: захист прав, свободи і власності своєї Церкви; нагадування політикам про суспільні норми моралі; законодавчий захист святості подружжя, родини, виховання дітей і недоторканість ненароджених дітей; протидія тим політичним ідеологіям, які можуть поширити серед католиків хибний світогляд (лібералізм, соціал-демократія, комунізм, вільнодумство тощо) [5, с. 40-45].

На противагу соціалістичній «навалі», прихильники християнського характеру суспільно-політичної діяльності пропонують підтримати ті політичні партії, які у своїй ідеології та діяльності не суперечать основам християнського вчення і не прагнуть до фізичного знищення або дискредитації Церкви в очах народу. Якщо немає можливості приєднатися до таких партій, то потрібно їх створити [7, с. 108]. Так, свого часу з греко- католицького духовенства та вірних даної Церкви було утворено ряд політичних та громадських організацій, які більшою чи меншою мірою здійснювали вплив на політичне життя Західної України. До них відносимо Християнсько-суспільну партію (ХСП), Українське християнське об'єднання (УХО), Українську Католицьку Народну Партію (УКНП), а, згодом, Українську Народну Обнову (УНО), які представляли консервативний напрям української політики; а також неполітичну організацію, створену з ініціативи митрополита

А. Шептицького, Український Католицький Союз (УКС), до діяльності якого долучилися також єпископи та інші представники духовної та світської інтелігенції.

Греко-католицьке духовенство було активним учасником утвореної у 1925 р. партії «Українське національно-демократичне об'єднання» (УНДО), до народного комітету якої увійшли 24 священики. Зокрема, напередодні виборів 1928 р. цьому об'єднанню надало підтримку, утворене з ініціативи греко-католицького єпископа Г. Хомишина УХО, створене з метою протидіяти прорадянським настроям в Галичині.

Важливо зауважити, що необмежений контроль над усіма проявами життя суспільства з боку соціалістичної влади має суттєві негативи, зокрема, борючись з «ворогами пролетаріату», ставлячи їх поза законом, соціалістична влада не визнає законодавчих (та моральних) рамок у цьому протистоянні [7, с. 28]. М. Марисюк погоджується з тим, що Церква повинна забороняти своїм вірним читати соціалістичні часописи та належати до соціалістичної партії, засуджує організації та товариства, що діють під впливом соціалістичної ідеології. Він також погоджується з тим, щоб священики не сповідали членів таких організацій та товариств. Останнє здається несправедливим та таким, що може викликати обурення з боку віруючих, проте ця позиція має логічну причину: священик не може відпустити гріхи тим, хто не усвідомлює хибності і шкоди своєї поведінки для віри і не бажає розірвати зв'язки із «шкідливою» соціалістичною ідеологією [6, с. 17].

Узагальнюючи вищесказане, хочемо навести думку Д. Бориско про несумісність християнського та соціалістичного світобачення, оскільки обидві ідеї є взаємно суперечливими [1, с. 43]. Християнин не може бути соціалістом, головним чином, з трьох причин: 1) бо соціалістичне вчення не відповідне з ученням Християнської Церкви; 2) бо соціалізм вкрай ворожо відноситься до будь-якої релігії, особливо до християнства. Не менш важливою є третя причина: націоналізація церковного майна, фактично, означатиме вилучення тих сил та коштів, вкладених віруючими у побудову цього майна (храму). Таким чином люди не будуть певні у тому, що зможуть за нових суспільно-політичних умов задовольняти свої релігійні потреби [7, с. 115].

Сьогодні, в умовах розвитку демократії, ідеологічного та релігійного плюралізму і відокремлення Церкви від держави, змінилося відношення УГКЦ до політичної дійсності. При цьому, незмінною залишилася національно-державницька позиція цієї Церкви, її прихильність до демократичних ідеалів. Декларуючи відстороненість від прямої участі у політиці, УГКЦ поступ держави вбачає у напрямку демократії, засуджує радикально- націоналістичні та ліво-екстремістські погляди.

Отже, ХХ ст. відзначилося розвитком соціальної доктрини католицизму, що дало змогу Католицькій Церкві знайти своє місце в сучасному світі, який динамічно змінюється, в житті християн та у взаємодії з іншими релігійними та світськими інституціями.

УГКЦ має розвинену соціальну доктрину, яка дозволяє їй бути обізнаною з життям своїх вірних не лише у ділянці релігійного життя, але й у сфері економічних та суспільно-політичних відносин. Це дає змогу УГКЦ вчасно та ефективно відповідати на виклики часу, будувати свою душпастирську роботу не абстрактно, а з урахуванням складних обставин громадського життя.

З іншого боку, соціальна доктрина УГКЦ визначає відношення даної Церкви до суб' єктів політики: дозволяє схвалювати програмні засади одних партій, та ставить під сумнів можливість для діалогу з іншими. Принципові світоглядні відмінності