УДК 324:329(477)

Райковський Б.С.

ВЗАЄМОДІЯ ВИБОРЧОЇ ТА ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

Стаття присвячена питанням співвідношення засад функціонування партійної і виборчої систем. Автор звертає увагу на факт активізації та зростання темпів становлення партійної системи України після запровадження пропорційної виборчої системи.

Ключові слова: виборча система, партійна система, взаємодія

Статья посвящена вопросам соотношения основ функционирования партийной и избирательной систем. Автор обращает внимание на факт активизации и роста темпов становления партийной системы Украины после введения пропорциональной избирательной системы.

Ключевые слова: избирательная система, партийная система, взаимодействие.

Article is devoted to the questions of correlation of functioning of party and elective systems. The author pays attention to the fact of activation and growth of the formation rates of Ukrainian party system after introduction of a proportional electoral system.

Key words: electoral system, party system, interaction

Специфіка взаємодії виборчої та партійної системи України визначається сукупністю факторів, серед яких слід виокремити тип політичного режиму, загальну низьку якість державно-правових інститутів та фактичну відсутність в країні усталеного політичного ринку. Постійні намагання однієї з гілок влади монополізувати контроль над виборчим процесом дестабілізували поступовий еволюційний розвиток електоральних інститутів та призвели до перманентних змін у виборчому законодавстві. Негативні аспекти цих факторів посилюються низьким рівнем політичної культури як політичної еліти, так і населення загалом. Існування демократичних інститутів (багатопартійності, регулярних виборів) поступово набуло суто атрибутивних ознак, а їх внутрішні механізми практично не відповідають загальноприйнятим стандартам демократії.

На фоні недорозвиненості формальних демократичних інститутів та відкритих комунікативних каналів громадсько-державної кооперації, їхні функції перебирають на себе різного роду неформальні інститути, які переважно мають неопатримоніальну природу. З цього приводу О. Фісун пише: «Легітимні державні інститути виявляються внутрішньо підпорядковані «патримоніальній логіці» функціонування відносин влади-власності, при цьому встановлюється система клієнтарно-патронажних зв'язків, що регулюють доступ неопатримоніальних гравців до різного роду ресурсів на основі відносин особистої залежності, та яка виростає з асиметричної конвертації та обміну капіталів» [1].

Таким чином фактично створюється «дуальна» політична система, де публічні інституції виступають прикриттям прихованих неформальних відносин та практик. Це значно ускладнює дослідницьку роботу з виявлення латентних трендів розвитку політичної системи країни, партійної та виборчої підсистем зокрема.

Більшість дослідників визначають сутність політико-владних відносин в Україні як владу кланів або олігархічних груп, де демократичні інститути (особливо вибори та багатопартійність) виступають виключно в якості формальних інструментів зовнішньої легалізації егоїстичних прагнень певних адміністративно-економічних груп (які об'єднують представників державної бюрократії та великого бізнесу).

Як зазначають С. Здіорук та В. Бичек, українське суспільство структуроване за віссю влада - адміністративно-економічні угруповання - населення. Для політичних партій в Україні влада та населення у цій соціальній структурі є соціальними партнерами, а адміністративно-економічні угруповання - конкурентами. Це визначає стратегію діяльності як адміністративно-економічних угруповань, так і політичних партій. В одних випадках вони будуть жорстко протистояти один одному, а в інших - зливатися. Об'єктивно вони тяжіють до зближення, оскільки великий капітал зможе легалізувати своє прагнення прийти у політику з допомогою політичних партій, партії ж, зі свого боку, повинні відбивати суспільно-політичні погляди та господарські інтереси певної частини населення і забезпечувати фінансування своєї діяльності. Взаємодія адміністративно-економічних угруповань та політичних партій значною мірою визначає характер партійно-політичного процесу в Україні [2].

Небезпека такої співпраці полягає у перетворенні партій у формат своєрідних бізнес-проектів, що створюються у вигляді об'єднань із залученням бюрократичного апарату для розв' язання проблем, лобіювання власних інтересів певної адміністративно-економічної' групи (клану), а не для розробки й впровадження стратегічних концепцій розвитку українського суспільства [2]. За таких умов відбувається профанація самого інституту виборів, які з механізму забезпечення вільної конкуренції ідей суспільного розвитку перетворюються на змагання окремих кланів за право розпоряджатися додатковими фінансово- адміністративними ресурсами.

Як вище зазначалось, однією з визначальних детермінант розвитку партійної та виборчих систем в Україні, та, відповідно, особливостей їх взаємодії, виступає тип політичного режиму. В Україні, на відміну від інших пострадянських країн (Росії, зокрема) до початку введення в дію політичної реформи склався особливий тип політичного режиму, який умовно можна назвати «напівпрезидентським»: сильному президентові опонував відносно незалежний парламент. Але внаслідок надзвичайної фрагментації політичного поля, парламент періодично ставав зручним об'єктом для зовнішніх маніпуляцій, що на фоні слабкого та нестабільного уряду призводило до виникнення постійних криз у відносинах в трикутнику «президент-уряд-парламент». Подібна система є незбалансованою, їй властивий іманентний кризовий стан. В умовах, коли уряд формувався фактично одноосібно главою держави (який, до речі, формально є позапартійним), політичні партії, як інституції, орієнтовані на здобуття влади, втрачають один з найважливіших стимулів свого існування. Одночасно слабка виконавча влада позбавлена можливості проводити самостійний політичний та економічний курс, який перетворюється на предмет перманентного торгу між президентом та парламентськими групами [3].

Проведення політичної реформи стало логічним завершенням громадсько-політичних дискусій 2001-2004 рр., кульмінацією яких можна вважати відомі події наприкінці 2004 року. Формально переведення виборів у суто пропорційний формат не є безпосередньою складовою конституційної реформи, але за своїм значенням виборча реформа стає важливим фактором модернізації політичної системи. В умовах переходу до парламентсько-президентської форми правління, за якої відповідальність за формування уряду покладається виключно на парламентську коаліцію (або партію більшості), пропорційна система виборів стає невід'ємною умовою успішного створення та діяльності вказаних суб'єктів. Стосовно