сказати, до історії глобалізації. Якщо взяти її перший етап - етап, який розпочався з епохи великих географічних відкриттів, а протривав приблизно до 40-х років XX сторіччя, то ми маємо як характерну рису цього періоду розвиток капіталістичної економіки у Європі та Північній Америці, відповідно формування та початок занепаду системи колоніалізму. На цьому етапі «країни-локомотиви глобалізації» були зацікавлені у сировинній базі, людському потенціалі у будь-якому сенсі та майбутніх ринках збуту одночасно. Як результат, інша група країн (територій), будемо називати їх «невинними жертвами глобалізації» (адже вони практично нічим не могли зарадити власній безпеці у тогочасних умовах, а найголовніше «країни-локомотиви» нічого не мали проти «жертв» конкретно, їх цікавив лише ресурсний потенціал, «жертвою» могла стати будь-яка територія незалежно від раси, мови, релігії, тощо), втратила значною мірою власну культурну ідентичність та можливість державотворення, виходячи з місцевих історичних традицій.
Другий етап глобалізації - це етап формування достатньо могутніх наднаціональних структур. Проте може і більшою мірою, це етап «холодної війни», упродовж якого два центри сили намагалися оформити себе, в тому числі, інституціонально. У ролі «країн-локомотивів» виступали СРСР та провідні країни «західної демократії», а ось «невинними жертвами» стали країни - арени зіткнення: Корея, Куба, В'єтнам, Афганістан, Ангола, Кампучія, тощо. Здебільшого вказані держави не мали значної ресурсної бази та вигідного географічного становища, отже «країни- локомотиви» мали, в першу чергу, один, проте дуже значний інтерес - принцип. «Жертви» ставали, як це вже було сказано вище, аренами зіткнень супердержав, які, безумовно, не були зацікавлені у прямому, а не опосередкованому через «жертву», конфлікті безпосередньо одна з одною. «Невинні жертви глобалізації» в середньому отримали значно більші прямі збитки, ніж на першому етапі глобалізації: країни перетворювалися іноді на полігони для випробувань нових видів зброї, що призводило до небачених людських втрат, окремі конфлікти, які зовсім не мали за власні витоки внутрішні протиріччя, отримали за довгі роки міцне коріння - наприклад, громадянська війна у Камбоджі (Кампучії) тривала близько 30-ти років, у Афганістані збройне протистояння фактично триває до сих пір у латентній фазі з періодичними загостреннями.
Нарешті, після розпаду Радянського Союзу ми маємо третій етап глобалізації. Характерними його особливостями є не лише та не в першу чергу вищезаначене падіння системи соціалізму, що стало причиною певної уніфікації, універсалізації світу, проте розвиток інформаційних технологій та транснаціонального капіталу.
Як пише Ульріх Бек: «У джунглях світового ринку утворилася нова віртуальна економіка транснаціональних грошових потоків, все менш і менш прив'язаних до матеріального субстрату та таких, що розчиняються в грі інформаційних даних. Витікаючі звідси нові спекулятивні небезпеки не піддаються національно-державному контролю і руйнують основи національних економік, причому у перспективі для транснаціональних або глобальних економік не бачиться ніяких дисциплінуючих рамок: економічна глобалізація» [6, с. 38].
Транснаціональний капітал в багатьох випадках знаходиться зовні юрисдикції національних держав, вільно переміщається між різними країнами, знаходить собі застосування на більш прибуткових ринках і значною мірою є спекулятивним. По оцінкам «Гарвард Бізнес Ревью», на кожен долар, що утворився в реальному секторі світової економіки, доводиться до 50 доларів у фінансовій сфері. Загальний обсяг ринку вторинних цінних паперів складає біля 100 трлн доларів, а річний оборот фінансових трансакцій досяг половини квадриллиона доларів. Якщо врахувати, що об'єднаний фонд 23 розвинених країн Євросоюзу складає близько 550 млрд доларів, то стає очевидним, що навіть при узгодженій політиці ці держави не мають можливості для великомасштабних інтервенцій, протидіючих рухам спекулятивного транснаціонального капіталу, який здатний обрушити фінансовий ринок будь-якої держави [7, с. 9].
Якщо можна так сказати, «пілотний проект» такого миттєвого руйнування економіки ми мали можливість спостерігати в Україні наприкінці 2008 - протягом 2009 року. Один за одним «валилися» могутні за місцевими мірками банки (іноді такі, які мали достатньо непогані міжнародні рейтинги та певну репутацію у фінансовому світі), всупереч світовій практиці та наявності елементарних банківських нормативів та норм резервування не виконувалися зобов'язання перед кредиторами, а зарадити зсуву цього процесу у позитивний бік не могли навіть щедрі вливання держави, які було здійснено, до речі, за рахунок, в тому числі, кредитів МВФ. В цей же час, характерними рисами якого можна сміливо вважати «замороження» у значній кількості банків заощаджень населення та грошових ресурсів підприємств, зменшення розміру заробітних плат на фоні істотного збільшення безробіття, тобто який треба вважати періодом скорочення реальної маси національної валюти в обігу, має місце небачена девальвація гривні - ми спостерігаємо одночасно явища, які є по суті протилежними. Все це видається незрозумілим лише в тому разі, якщо не зважати на ту особливість, яка характеризує сучасний етап глобалізації - основною метою «країн- локомотивів» стає саме капітал. Для того, щоб оволідити ним, «перекачати» з «країни-жертви» не треба застосовувати військової сили, для цього є інші, значно хитріші, суто політичні та економічні рецепти, а їх «асортимент» постійно збільшується. Сьогодні країни Третього світу і країни з перехідною економікою мають надлишок капіталу у вигляді валютних резервів, але він не працює на їх національних фінансових ринках, на думку аналітиків міжнародного інформаційної агенції World&News (дослідження проводилися безпосередньо перед так званою «світовою фінансовою кризою»), надлишкові валютні резерви країн, що розвиваються складають 2 трлн доларів
США.