У економічній системі цих країн склалася парадоксальна ситуація: є надлишковий капітал, але він не працює [8, с. 80]. Цей капітал стає мішенню для капіталу транснаціонального. Знову ж таки варто прислухатися до думки Бека: «Потрясіння, які випробовувало людство, - чума, голод і стихійні лиха, прояви грізної влади богів і демонів, - можуть відповідати або не відповідати руйнівному потенціалу сучасних небезпечних мегатехнологій. Але ці потрясіння принципово відрізняються від «ризику» в моєму розумінні, оскільки вони не засновані на рішеннях, конкретно - на рішеннях в користь техноекономічних переваг і нових можливостей, заснованих на трактуванні небезпек просто як витрат прогресу. Це і є моя перша посилка: ризик припускає індустріальні, тобто техноекономічні, рішення і оцінки корисності. Від «військового збитку» він відрізняється своїм «нормальним народженням», або, точніше, «мирним походженням» в світових центрах раціональності і процвітання під покровом закону та порядку» [9, с. 162].
Висока мобільність капіталу, разом з позитивною має і негативну сторону. Відомо, що капітал рухається туди, де висока норма прибутку, де є великі перспективи для бізнесу, де намічається або вже є економічне зростання. У разі яких- небудь економічних або політичних негараздів в країні ці величезні фінансові ресурси можуть спокійно мігрувати, наносячи своїм відходом величезний збиток [10, с. 623]. Ми чітко бачимо те, що «країни-жертви» можуть стати мішенню для могутніх транснаціональних структур за умов відсутності нової глобальної кризи, її можна легко влаштувати для окремо взятої держави. Її економіку може бути зруйновано в егоїстичних інтересах, весь наявний капітал цієї «невинної жертви глобалізації» може піти на задоволення потреб однієї чи групи транснаціональних корпорацій, яким, наприклад, не вистачає коштів на будування бази на Місяці.
Наступним принциповим питанням є питання того, які саме країни мають певну «схильність» до того, щоб стати новими «невинними жертвами глобалізації». Можна припустити, що важливою у цьому розрізі є історія формування державності.
Є безліч різноманітних класифікацій держав, проте за дещо спрощеною схемою є два варіанти їх формування. В першому випадку ми маємо класичне формування держави «знизу», тобто спочатку формується внутрішній ринок та нація, потім - держава. Фактично мова йде вже лише про юридичне оформлення процесу державотворення, який завершився. Такий варіант є характерним для сучасної Західної Європи, що знайшло відображення також у філософії, суспільній думці, наприклад у теорії «суспільного договору». В іншому випадку держава започатковується «зверху»: так формувалися постколоніальні держави, проте фактично те ж саме можна віднести навіть до наддержави сучасності - Російської Федерації, адже Російська імперія з'явилася багато в чому завдяки монголо-татарським завойовникам, що опосередковано визнавали, наприклад, окремі прибічники євразійства.
Принциповим моментом є різне співвідношення «держава - громадянське суспільство» в цих двох типах країн. Відокремлення держави від громадянського суспільства означає визнання суверенними суб' єктами громадського життя як держави, так і особи. Суверенітет особи в такій дуалістичній державі отримує юридичне закріплення в конституційній формулі про те, що приватна власність, рівність, свобода та безпека є природні, природжені права людини, які є недоторканною межею для суверенітету держави в її взаєминах з особою. Цей дуалізм суверенітетів (держави і особи) породжує дві взаємовиключні тенденції в розвитку держави, які виявляються в діяльності ліберальних та бюрократичних (авторитарних, олігархічних) держав. У ліберальних державах (переважно - сформованих «знизу») реалізується ідеологія та політика «держави - нічного сторожа», яка здійснює суто правоохоронні функції, пов'язані з охороною приватного власника та його майна та не втручається в його господарську і соціальну діяльність. Навпаки бюрократичні, олігархічні та авторитарні держави (здебільшого - сформовані «зверху») у своїй ідеології і політиці прагнуть перетворити державу в деміурга (творця) громадянського суспільства [11, с. 22-23].
Проте спосіб державотворення є лише однією складовою майбутнього країни на сучасному етапі глобалізації: азійські держави історично домінують над громадянським суспільством, для США, Канади, які є постколоніальними державами, характерним є також високий ступінь розвиненості громадянського суспільства. Іншу ситуацію ми маємо у певних європейських країнах, які сформовано «зверху», в першу чергу, тих, які заснували власну державність на теренах колишнього Радянського Союзу. Історична слабкість громадянського суспільства не компенсується в них силою держави, що дозволяє говорити про незахищеність внутрішнього простору - фінансового, інформаційного, навіть політичного. І саме ці держави є найвірогіднішими кандидатами в сучасні «невинні жертви глобалізації».
Російський дослідник С.Н. Земляной, фактично підтверджуючи зазначене вище, ставить питання: «...В переважній більшості країн саме держава продовжує залишатися такою, що несе конструкцією національною ідентичності. Особливо це відноситься до країн, де громадянське суспільство, яке може виступити у якості її опори, не отримало такого розвитку, як в державах «сімки» або в об'єднаній Європі. За межами цих країн держава виступає в якості осереддя всіх устремлінь нації, носія і гаранта національною ідентичності... І якщо вона раптово піде під тиском зовнішніх обставин, то що замінить її?» [12, с. 7]. Пошук відповідей ми намагатимемося здійснити, аналізуючи концепції політичного управління сучасною світосистемою.
Світ епохи глобалізації можна уявити, знову ж, досить схематично, як:
систему з відсутністю єдиного центру (центрів) регулювання або прийняття рішень, відповідно будь-яка координація цих процесів також може бути лише стихійною (так звана концепція «нового феодалізму»);
систему, яка фактично керується певною державою або групою держав (глобальна ієрархія);
систему, для якої характерним є наявність певних