вимагають урахування своїх вимог. Було б наївно думати, що власник «5 каналу» Петро Порошенко дозволить критикувати себе чи когось із партнерів у передачах свого каналу. А ми ж усі добре знаємо, кому який канал належить. Власником найрейтинговішого каналу України «ІНТЕР» є мільярдер Валерій Хорошковський, читай - Дмитро Фірташ, а отже, враховуючи хитросплетіння сучасної політики, канал лобіює інтереси певних структур влади. У слові «лобіює», до речі, нічого поганого немає - це просто така форма стосунків, прийнята в усіх цивілізованих державах; але ж і лобіювати треба вміти... цивілізовано. А не брутальним замовчуванням одних осіб і нестримними славословами іншим. Канал «1 + 1» через холдинг Central European Media Enterprises належить іншому мільярдеру - Ігорю Коломойському, який то працює на користь однієї з високо поважних осіб держави, то підспівує, за зміни ситуації, вже іншій. Цілий ряд каналів - СТБ, «Новий» (ТВі), ІСТУ - належать найбагатшій людині Україні Віктору Пінчуку. ТРК «Україна» належить Ренату Ахметову, «5 канал», як уже зазначалося, Петру Порошенку, а «Перший національний» знаходиться у державній власності (читай - в руках Секретаріату Президента). Такий-от розподіл.
Саме тому в медійному просторі домінує «чорний шар», тобто висвітлення подій тим чи іншим каналом, газетою чи інформаційною агенцією, насамперед, на користь певної політико-економічної групи. І хоча фахівці («Телекритика») констатують у 2008 році порівняно з 2007-м значне зменшення «джинси» у новинах, самі ж експерти визнають: під час виборів з екранів і шпальт на читачів- глядачів лине справжня злива замовних матеріалів. І поки що з цим нічого не поробиш.
Припустимося думки, що сьогодні немає такої перепони, щоб стримати подання у засобах масової інформації «замовних» матеріалів. Найміцнішою був би професіоналізм журналістів та телеведучих. На жаль, тут мусимо констатувати: нічим подібним і не пахне. Наприклад, недавнє призначення головою каналу «Тоніс» продюсера Юрія Нікітіна, якого з телебаченням пов'язує хіба що участь у проекті «Фабрика зірок». Ще було б зрозуміло, коли ток- шоу веде політик, адже шоу-бізнес і політика - галузі багато в чому близькі.
До журналістської справи нині береться будь-хто. Примарний ореол «четвертої влади» і напівбогемного способу життя, безперечна публічність, великі можливості «на людей подивитись і себе показати», та що, головне - відсутність необхідності довго навчатися (кращі журналісти України здебільшого не закінчували фахових вузів); як тут не спокуситися? Маючи посвідчення журналіста більш-менш пристойного видання - навіть такого, яке ніхто не читає, не дивиться і не слухає - можна без зайвих клопотів відвідувати театри, гламурні заходи, збори політичних партій і різних державних комісій, їздити не лише по всій Україні, а й по світу. Скажімо, журналісти, що пишуть про нинішній стан та перспективи євроінтеграції України, давно вивчили всі закутки Парижа, Страсбурга й Берліна. Що вже казати про тих, які працюють у глянсових журналах і змальовують принади різних курортів. Туристичні компанії оплачують усі витрати, незважаючи на кількість зірок і тривалість «вивчення об'єкта».
Великі можливості створюють ілюзію свободи і породжують уседозволеність. Мораль у кращому випадку вироджується у дивного покруча, в гіршому - відходить на другий план. Без моралі ж свобода слова - це те, що маємо в Україні: імітаційну та безвідповідальну демократію. Відсутність внутрішніх обмежень викликає журналістську працю з її наслідками - брехнею та маніпулюванням свідомістю пересічних людей. Совість або є, або її нема - третього варіанту не існує.
Коли інформаційні служби виконують вказівки чинної влади щодо висвітлення або ігнорування політичних подій, акцентів у їхньому аналізі, відборі символів у теорії журналістики - така модель взаємин між політичною системою і системою ЗМІ зветься «авторитарною». Відома вона з XVI ст. і була поширена в абсолютистських монархіях, у тому числі в Російській імперії. Функція критики в такій системі не передбачається. Після 2004 року нова влада спочатку не робила спроб контролювати редакційну політику. Експерти називають 2005 рік «відлигою» у ЗМІ. Більшість каналів працювали за демократичними стандартами, порушуючи їх хіба що з метою захисту бізнесових інтересів їхніх власників. Журналісти, як і народ узагалі, були сповнені найсвітліших сподівань. Панувала так звана «ліберальна» модель. ЗМІ начебто виступали вже у якості не слуг, а партнерів влади, приватних підприємств, що конкурують на вільному ринку ідей.
Примітно, що експерти Інституту масової інформації у 2006 році робили гучні заяви про значне покращення ситуації зі свободою слова. Різні політичні сили отримали рівний доступ до мас-медіа. «Нинішня Влада, - запевняв експерт цієї неурядової аналітичної структури Сергій Таран, - має дуже багато причин пишатися тим, що вона не робить для ЗМІ. Вона не саджає журналістів, вона не закриває опозиційні мас- медіа. Але нинішня влада ще має шанс пишатися тим, що вона робить для того, щоб ті позитивні зміни, які намітилися зі свободою слова, стали незворотними».Утім такий шанс не використано. Як писав згадуваний вже Сергій Таран: «Не сповна змогли скористатися свободою слова самі мас-медійники. За рік в Україні не було жодного випадку, коли якийсь із чиновників пішов у відставку після оприлюднення результатів журналістського розслідування. Найприкріше, що свобода слова поки що не стала незворотною. У влади все ще є важелі економічного тиску на власників ЗМІ. Хоча, хто стоїть
