Все почалося з корупційного скандалу. В редакціях стали практикою маніпуляції та політичні замовлення. А тут ще й парламентські вибори 2006-го. Новинами стали крамувати відверто, вроздріб. Телебачення обернулось на велетенський «політичний супермаркет». Маєш багато грошей - купуй канал чи студію, маєш менше - придбай собі сюжет у новинах або випуск ток-шоу чи «аналітичної» передачі. Для виконання «службових завдань» використовували слухняних або недосвідчених журналістів, які не дбали про репутацію. І це жахливо. Виникло таке собі явище «рівності корупційних можливостей». Цинічні журналісти, коли їх питали, який, власне, канал дивитись, аби скласти собі більш-менш правильне уявлення щодо подій, ділилися методою: мовляв, дивись усі потроху і фільтруй. Крах ідеалів Майдану призвів до стійкого переконання: на вулицю іти, страйкувати не варто; всі страйки і «майдани» - політичні шоу. Було спотворено саме уявлення про ідеали.

Тим часом протестів принципових колег ніхто не почув й дотепер не чує. Куди ж прямувати українській журналістиці? У розвинених країнах сьогодні все більше схиляються до впровадження соціально відповідальної моделі. А це означає, що свобода преси не повинна бути свободою для меншості, відстоюючи інтереси великого капіталу. Потрібно обов'язково вимагати від системи засобів масової інформації виконання суспільних обов'язків, висловлювати різні точки зору та мати високі професійні стандарти. Держава повинна, передусім, встановлювати межі функціонування радіо, телебачення та преси, залишаючи за собою право законодавчого втручання, якщо саморегуляція ЗМІ не спрацьовує.

Українське суспільство дуже близьке до такої моделі, хоча поки що не приміряло її на себе. Існує кілька органів контролю за ЗМІ - та всі вони працюють на той чи інший центр тяжіння влади. Наприклад, Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі, створена в червні 2006 року. Серед завдань Комісії: створення системи громадських ЗМІ; розвиток українського сегменту мережі Інтернет; вдосконалення системи підготовки працівників ЗМІ. Добре відомо, що таке в Україні «громадські ЗМІ»: лише купа балачок. Інший орган - Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення. Хоче хтось із чиновників зробити подарунок Аллі Борисівні на ювілей? Будь ласка, Держкомтелерадіо швиденько міняє частоту Radio One на «Радио Алла»! Про які «встановлення меж» і «законодавче втручання» може йти мова?

Тим часом, коли хваляться, що, мовляв, серед радіостанцій в УР-1 найбільша слухацька аудиторія - називаючи при цьому фантастичну цифру у 10 млн. слухачів - не знаєш, чи плакати, а чи сміятись. Слухачі ці - поодинокі. І навіть не тому, що людям нецікаво - ні, просто радіоточок після «євроремонтів» майже не залишилось, а знайти хвилю на радіоприймачі здатні не всі. Перевести ж державне радіо у FM-діапазон котрий рік «не вистачає грошей».

Який може бути імідж у держави, коли перед ЗМІ цієї держави поставлені зовсім інші завдання: покращувати імідж певних осіб чи груп осіб? Десятки годин «ефірного часу витрачаються на створення необхідного іміджу для певних політиків і бізнесменів, «фабрики зірок» тощо; а скільки у нас передач, причому досить цікавих, російського виробництва? Чому не виробляємо свого? Тому, що нема кому виробляти. Професійних кадрів немає. Але ж є факультети журналістики. Так, справді, є, але там панує досить специфічна політика. Більшість студентів починають працювати у ЗМІ чи не з першого курсу. А, вступаючи на третій, уже стають «зірками». Учитися немає коли, та й навіщо? «Соціальний пакет» і місце під сонцем забезпечені. Жорстко поводитись із студентами факультети не мають особливого бажання, адже нехіть до навчання дозволяє брати зі студентів додаткові «внески». У свою чергу ЗМІ не бажають наймати професіоналів зі стажем, бо їм треба багато платити. А студентам-стажерам можна платити «по мінімуму».

Непрофесіоналізм веде до дивних і прикрих вивертів. Протягом декількох століть найбільшим «ворогом» ЗМІ залишалася цензура. Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля. Яскравим прикладом цього були публікації в ряді європейських та українських газетах карикатур, що призвело до порушення міжконфесійної та міжнаціональної злагоди. Саме тому стає необхідною цензура. До речі, більшість українців (59 %), згідно з результатами соціологічних досліджень, проведених Інститутом Горшеніна, наголошують на її (цензури) необхідності. При цьому 55 % вважають, що свобода слова в Україні таки існує. Експерти цього Інституту наголошують на тому, що «обидва суперечливі уявлення висвітлюють всю складність розвитку вітчизняних ЗМІ. Так, більшість респондентів констатують позитивні зміни у розвитку українських ЗМІ, пов'язані з поширенням свободи слова, водночас, засуджуючи брак відповідальності за інформацію, що подається у ЗМІ».

Маніпулятивність - як наслідок надмірного споживання «свободи слова». Як зазначає російський політолог С. Кара-Мурза, людина сучасного міського суспільства залежить від телебачення. Вона проводить біля екрану набагато більше часу, ніж того вимагають її потреби в інформації и розвагах. На даний момент саме телебачення і є основним джерелом знань про світ для 90 % громадян України.

Зміни в сучасному суспільно-політичному житті України, більш ніж динамічні. Звичайний громадянин не здатний уловлювати всіх тонкощів владної інтриги, аналізувати приховані фактори, враховувати економічну кон'юнктуру тощо. Інколи це не спроможний зробити навіть знаний політолог чи економіст.