Українські ЗМІ виробили (чи творчо запозичили) унікальний формат подачі політичної й соціально- економічної інформації - реаліті-шоу! Обговорення важливих і навіть ключових проблем країни зведено до брутального з'ясування стосунків політиків у прямому ефірі. Технологія проста: досить знайти двох політиків різних поглядів і розумного ведучого-провокатора. З одного боку - у наявності плюралізм думок; з іншого боку - маніпуляція свідомістю глядачів.

Сухого залишку, від цих «свобод», в головах глядачів не залишається. Ми просто споживаємо потоки чиєїсь свідомості, отримуючи сумнівне задоволення від стилю та звучання фраз політиків. Але при цьому ми ніби присутні при розмові небожителів. Проте маємо ілюзію свободи слова. Свободу слова загалом (як цінність та філософсько- правову категорію) підмінили «свободою слова» конкретних «голів, що говорять».

Відтак, людині, яка знаходиться поза медійним полем, спостерігаючи за ним лише на екрані телевізора, справді може здатися, буцімто свобода слова існує. Принаймні на рівні гасел. Навіть кілька шоу таких є. Деякі з них асоціюються з Савіком Шустером. Свобода слова «а-ля Савік» - явище і діагноз одночасно. «Шустиризація» медіа- простору (і нехай не ображається Савік Шустер - цей термін давно гуляє експертним співтовариством) стала поширюватися за рамки безпосередньо телевізійних «свобод». Вона поширюється і на інші аналітичні телепрограми («5 копійок», «Я так думаю»,

«Правда» з Романом Скрипіним та Віталієм Портніковим та ін), заполонила радіоефір і, навіть, стала ключовим мейнстрімом інтернет- журналістики. Стиль деяких публікацій мережевих видань та стилістика «свобод» майже тотожня. Та ж провокація та зведення в двобої «словесних гладіаторів».

Свобода висловлювань є - але для обмеженого кола осіб (здебільшого відомих політиків, провладних експертів і діячів культури) і за заздалегідь написаним сценарієм. Є навіть певний плюралізм думок - адже сценарій пишеться у кількох політичних центрах. А журналістська майстерність телеведучого замість проведення дебатів зі злободневних питань громадського «порядку денного», зводиться до одного - зробити цей сценарій максимально «смачним», поживним, цікавим глядачеві. По суті маємо таку собі «приватизацію публічності», задумом та наслідком якої є дезорієнтація на особистісному та масовому рівнях. Маємо й інший наслідок - нездатність говорити власне про результати політики тих чи інших можновладців або політичних сил, оцінювати та обстоювати той чи інший варіант, спосіб вирішення суспільно значущих проблем, налагодити дієвий спосіб участі, або, принаймні, ефективний спосіб тиску на тих, хто безпосередньо причетний до процесів вироблення, ухвалення, виконання та контролю за виконанням державно-управлінських рішень. Такого роду телешоу, можливо, ніколи не потраплять під прискіпливу увагу фахівців Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Цей орган, одна з функцій якого - відсіювати гнилизну з медійного потоку - здатен забороняти окремі пісні гурту «Скрябін» та мультсеріал «Сімпсони», який, до речі, в усіх розвинених країнах вважається шедевром мультиплікації. Тим часом, деякі політичні телешоу є набагато більш аморальними за «Сімпсонів», адже являють собою пряме маніпулювання громадською думкою та свідомістю громадян - майбутніх виборців. У залі сидять люди, які нібито голосують. Певно, якби дійство відбувалось у Данії чи Ісландії - державах, що очолюють рейтинг країн з найбільш вільною пресою - люди голосували б насправді. Тут же телеглядачеві показують, як треба думати. Дискусії політиків - тих, яких допустили до участі в шоу (а такі привілеї приступні далеко не кожному) - зведено до банального перегукування. Хто гучніше й наполегливіше себе позиціонує - той і правий. Ті, що постійно майорять на телеекранах завдяки своїм фінансовим ресурсам та особистісним зв'язкам, уже довели, що здатні хіба що на чвари та на задоволення власних амбіцій. Інших же виборці не бачать, бо в цих «інших» немає власних медіа-ресурсів і необхідних коштів на те, щоб потрапити до ефіру популярних ЗМІ. Та й навіть якби такі кошти були - хто дасть конкурентові можливість рекламувати себе?

Безвідповідальність ЗМІ. Мас-медіа позицюнуються як «четверта влада», але за всі соціальні та політичні проблеми в нашому суспільстві провина традиційно покладається лише на перші три влади - законодавчу, виконавчу й судову. Як справедливо питає оглядач «Народної правди» Олександр Костенко, хто-небудь розкривав роль «четвертої влади» - ЗМІ - у появі газової кризи, політичних криз, росту цін, ескалації загальної злочинності, криміналізації влади, поширенні наркоманії в Україні й т.п.?

За даними опитування Інституту Горшеніна, більшість респондентів констатують позитивні зміни у розвитку українських ЗМІ, пов'язані з поширенням свободи слова, водночас, засуджуючи брак відповідальності за інформацію, що подається у ЗМІ.

Із практики вітчизняної журналістики зникло саме поняття соціальної та громадянської відповідальності. Хоча з класики світової гуманістичної філософської традиції відомо, що свобода не буває без відповідальності. Ліберали епохи Просвітництва, починаючи з Локка та Монтеск' є, відзначали не тільки необхідність свободи друку та думки, («немає в людей ніякої свободи без свободи висловлювати свою думку», - писав Вольтер), але також і важливість навчання культурі